Розділ 20 Розщеплення континенту

Я нічого не маю робити, щоб це зупинити; за мене це зроблять совєти. Вони ніколи не допустять, щоб така велика Німеччина існувала просто навпроти.

Франсуа Міттеран, 28 листопада 1989 року

Коли ми почали, то не розуміли глибини наших проблем.

Михайло Горбачов, 1990 рік

Нашій країні не пощастило. На нас вирішили поставити цей марксистський експеримент. Зрештою ми довели, що цій ідеї тут не місце — вона просто відкинула нас зі шляху, який обрали цивілізовані країни світу.

Борис Єльцин, 1991 рік

Існування чеської нації ніколи не було певним, і саме в цій непевності полягає її найдивовижніша риса.

Мілан Кундера

Звільнившись від комунізму, Східна Європа зазнала другої, ще дивовижнішої трансформації. Упродовж 1990-х років чотири старі держави зникли з мапи континенту, натомість чотирнадцять з’явилося — чи то ожило. Шість республік із західного краю Радянського Союзу — Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна й Молдова — стали незалежними державами разом із самою Росією. Чехословаччина розділилася на дві окремі держави — Словаччину й Чеську Республіку. А Югославія розпалася на свої складники: Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Сербію та Чорногорію^[494] і Македонію.

Цю появу одних держав та дезінтеграцію інших за масштабом можна було порівняти з наслідками Версальського договору, підписаного після Першої світової війни, — і в певному розумінні теперішні зміни були більш кардинальні. Створення національних держав за Версальським договором було кульмінацією довгого й розтягнутого процесу, початок якого сягав середини ХVIII століття або й раніше; і це ні для кого не стало несподіванкою. Але ніхто не передбачав того, що щось подібне може статися наприкінці ХХ століття. Три держави, які мали зникнути в 1990-ті — Чехословаччина, Югославія та СРСР, — самі утворилися після 1918 року.

Невипадково це були останні багатоетнічні федеративні держави регіону.

Заслуга об’єднання Німеччини — унікального випадку з’єднання в десятиліття подрібнення — насамперед належить Гельмуту Колю. Спочатку канцлер Західної Німеччини, як і всі інші, вагався: 28 листопада 1989 року він представив Бундестагу п’ятирічну програму обережних кроків назустріч німецькій єдності. Але, послухавши громадськість Східної Німеччини (та переконавшись у тому, що Вашингтон його підтримає), Коль збагнув, що об’єднання Німеччини не просто можливе, а й, очевидно, нагальне. Було ясно, що єдиний спосіб зупинити відтік на Захід (у певний момент він становив дві тисячі осіб на день) — це посунути Західну Німеччину на Схід. Щоб східні німці не виїжджали зі своєї країни, лідер Західної Німеччини взявся за її ліквідацію.

Як і в ХІХ столітті, об’єднання Німеччини насамперед мало відбутися через валютний союз; але політичний союз був неминучим наслідком. Розмови про «конфедерацію», які спочатку заохочували східні німці та на які охоче відгукувався уряд Ганса Модрова в НДР, швидко забули, а на виборах у Східній Німеччині, похапцем скликаних у березні 1990 року, головною тезою програм кандидатів від християнських демократів стало об’єднання. Їхній «Альянс за Німеччину» здобув 48% голосів: соціал-демократи, яким вилізла боком їхня загальновідома неоднозначна позиція в цьому питанні, отримали тільки 22%^[495]. Колишні комуністи (тепер — Партія демократичного соціалізму) вибороли гідний результат на рівні 16% голосів; але Альянс’90, коаліція колишніх дисидентів включно з Neues Forum («Новим форумом») Бербель Болей, отримав лише 2,8% голосів^[496].

Перше, що зробила у Народній палаті НДР нова більшість, представлена коаліцією між ХДС, СДП та лібералами на чолі з Лотаром де Мезьєром, — це взяла на себе зобов’язання об’єднати Німеччину^[497]. 18 травня 1990 року дві Німеччини підписали «валютний, економічний та соціальний союз», а 1 липня набув чинності його ключовий пункт — поширення дойчмарки на Східну Німеччину. Тепер східні німці могли обміняти свої нікому не потрібні марки — вартість однієї становила 40 000 дойчмарок — за неймовірно вигідним курсом 1 до 1. Отож зарплати в НДР виплачували в дойчмарках за тим самим принципом: це було напрочуд дієвим стимулом для мешканців Східної Німеччини залишитися, але в далекосяжній перспективі погано позначилося на ринку праці Східної Німеччини та бюджеті Західної.

23 серпня, за попереднього погодження з Бонном, Народна палата проголосувала за те, щоб приєднатися до Федеративної Республіки. За тиждень було підписано Договір про об’єднання, згідно з яким НДР ставала частиною ФРН — за схваленням виборців, яке вони висловили на березневих виборах, та на підставі статті 23 Основного закону 1949 року. 3 жовтня Договір набув чинності: НДР «приєдналася» до ФРН та припинила своє існування.

Розділення Німеччини було справою переможців Другої світової війни, тож її об’єднання не могло б відбутися без їхньої спонуки або схвалення. Східна Німеччина була державою-сателітом Радянського Союзу, у 1989 році там досі дислокувалося 360 тисяч радянських військовослужбовців. Хай якою незалежною була Західна Німеччина, у цьому питанні вона не могла чинити на власний розсуд. Щодо Берліна, то до досягнення остаточного мирного врегулювання його доля офіційно залежала від держав, які колись його окупували, — Франції, Британії, США та Радянського Союзу.

Ані британці, ані французи особливо не поспішали з об’єднанням Німеччини. Наскільки західні європейці взагалі думали про об’єднану Німеччину, вони — цілком обґрунтовано — припускали, що це відбудеться наприкінці довгого процесу змін у Східній Європі, а не одразу на його початку.

Його прем’єр-міністерка Марґарет Тетчер жодним чином не приховувала своїх страхів. У своїх мемуарах вона згадує похапцем домовлену зустріч із президентом Франції Міттераном: «Зі своєї сумочки я дістала мапу, на якій було зображено різні конфігурації Німеччини в минулому, не надто обнадійливі щодо майбутнього… [Міттеран] сказав, що в минулому, у часи великої небезпеки, Франція завжди встановлювала особливі відносини з Британією, і в нього склалося враження, що такі часи знову настали… Мені здавалося, що, можливо, ми тоді ще не знайшли спосіб, але принаймні мали бажання випробувати потужність Німеччини. Це був початок».

Місіс Тетчер (і не лише вона) також була занепокоєна тим, що об’єднання Німеччини може вибити ґрунт з-під ніг Михайла Горбачова, можливо, навіть призвести до його повалення (подібно до того, як Хрущов осоромився через ганебну поразку на Кубі). Але британці, незважаючи на всі свої занепокоєння, не мали ніяких пропозицій, які можна було протиставити тому, що відбувалося в Німеччині, тож їм не лишалося нічого, крім як погодитися. Заспокоїти Міттерана було не так просто. Французи більше за будь-кого були справді стурбовані через колапс стабільного і знайомого становища в Німеччині та загалом у комуністичному блоці^[498].

Першою реакцією Парижа було спробувати заблокувати будь-які кроки до об’єднання Німеччини: Міттеран пішов навіть на те, щоб у грудні 1989 року здійснити візит до НДР на знак підтримки її суверенітету. Він відхилив запрошення Гельмута Коля відвідати церемонію з нагоди відкриття Бранденбурзьких воріт і спробував переконати радянських лідерів у тому, що Франція і Росія як традиційні союзники мають спільний інтерес у блокуванні амбіцій Німеччини. Французи навіть очікували, що об’єднанню Німеччини перешкодить Горбачов.

Але щойно стало зрозуміло, що це не так — а також після того, як Коль на виборах у Східній Німеччині здобув переконливу перемогу — французький президент змінив тактику. Нехай уже німці об’єднаються, але не задарма. Не могло бути й мови, щоб зміцнена Німеччина йшла своїм незалежним шляхом, не кажучи вже про повернення до її давніх інтересів у центрі Європи. Коль мусив узяти на себе зобов’язання втілювати європейський проєкт у рамках франко-німецького кондомініуму, а Німеччина мала бути зв’язана «дедалі тіснішим» союзом — умови якого, зокрема європейська валюта, необхідно було закріпити в новому договорі (який наступного року був погоджений у нідерландському місті Маастрихт)^[499].

Німці доволі охоче погодилися на всі умови Франції (хоча незграбність французьких дипломатичних маневрів на певний час охолодила відносини): то було відлуння минулих часів, коли Бонн після 1955 року погодився обмежити «Європу» шістьма першими країнами, щоб угамувати занепокоєння Франції щодо відновлення повного суверенітету Німеччини. У подальші місяці Коль навіть пішов на низку дрібних поступок, покликаних винагородити Францію за терплячість^[500]. Об’єднання цілком вартувало того, щоб якось заспокоїти схвильованих сусідів Німеччини у Європі. У будь-якому разі Коль, який народився у Людвіґсгафені та, як і його земляк з Райнланду Аденавер, був за своєю природою схильний дивитися на захід, небезпідставно непокоївся через ідею дедалі тіснішого зв’язку Німеччини з Європейською спільнотою.

Та найважливіше те, що, як можна було побачити з будь-якої тогочасної світлини німецького канцлера, Колю дув попутний вітер — Сполучені Штати повністю підтримували об’єднання Німеччини. Як і всі решта, адміністрація президента Джорджа Буша спочатку поділяла думку союзників про те, що об’єднання Німеччини може відбутися тільки після низки непередбачуваних змін в СРСР та Східній Європі, і то лише за згоди Радянського Союзу.

Тож, щоб упевнитись у тому, що німці ніколи не муситимуть обирати між єдністю та західним альянсом, США задекларували цілковиту підтримку цілям Коля. Під тиском Вашингтона французи й британці відповідно погодилися сісти за стіл переговорів з Радянським Союзом та представниками двох Німеччин і ретельно розробити засади створення нової Німеччини. Ці переговори, які дістали назву «4+2» і які з лютого по вересень 1990 року вели міністри закордонних справ, завершилися Договором про остаточне врегулювання питання Німеччини, підписаним у Москві 12 вересня.

Цей договір, який офіційно визнавав кордонами майбутньої Німеччини кордони двох німецьких держав, що існували на той час, поклав кінець дії чотирьох зон у Берліні. Вони зникли 2 жовтня 1990 року. Радянський Союз погодився дозволити об’єднаній Німеччині залишитися в НАТО; крім того, було домовлено про виведення Червоної армії та виходу з Берліна всіх іноземних військ (на реалізацію цих домовленостей знадобилося чотири роки, після чого на німецькій землі залишився тільки невеликий натівський контингент).

Чому Михайло Горбачов так радо погодився на об’єднання Німеччини? Першочергова стратегічна мета Радянського Союзу впродовж десятиліть полягала в збереженні територіального статус-кво в Центральній Європі: Москва — так само як Лондон, Париж чи Вашингтон — призвичаїлася до розділеної Німеччини й давно відкинула післявоєнну мету Сталіна виманити Бонн із західного альянсу. І, на відміну від французів та британців, радянські очільники все ще, принаймні теоретично, могли заблокувати процес возз’єднання.

Горбачов, як і всі в 1990 році, діяв наосліп. Ніхто, на Сході чи на Заході, не знав, що робити, якщо НДР розпадеться, а також не мав посібника з об’єднання Німеччини. Але, на відміну від своїх західних візаві, радянський лідер не мав вибору. Він не міг сподіватися на те, що реально зможе перешкодити об’єднанню. Єдиним способом зробити це було взяти назад ті добросердні заяви, які він робив в останні роки, а це серйозно підірвало б його авторитет. Спочатку він справді виступав проти членства об’єднаної Німеччини в НАТО; але, навіть загалом відступивши від цього пункту^[501], він продовжував вимагати, щоб військам НАТО не дозволяли наближатися до польського кордону менше ніж на триста кілометрів: у лютому 1990 року державний секретар США Джеймс Бейкер пообіцяв це своєму радянському візаві. Однак, коли цю обіцянку порушили, Горбачов нічого не зміг вдіяти.

Що він міг зробити, то це набити ціну (цілком буквально) за свої поступки. Як і передбачав канцлер Західної Німеччини, СРСР був відкритий до фінансових аргументів. Спочатку Горбачов в обмін на переговори щодо об’єднання спробував вимагати викуп у 20 мільярдів доларів, але зрештою погодився на суму близько 8 мільярдів, а також на ще 2 мільярди безвідсоткових кредитів. Загалом з 1990 по 1994 рік Бонн виплатив Радянському Союзу (а пізніше — Росії) еквівалент у 71 мільярд доларів (а ще 36 мільярдів отримали колишні комуністичні держави Східної Європи). Гельмут Коль також погодився на пом’якшення страхів СРСР (та Польщі) щодо німецького іредентизму, пообіцявши, як ми пам’ятаємо, визнати східні кордони своєї країни як непорушні: наступного року це зобов’язання закріпили в договорі з Польщею.

Забезпечивши собі найкращі можливі умови, Москва погодилась відмовитися від НДР. Підігравши Вашингтону, Радянський Союз вижав з тих поганих карт, які отримав, максимально можливе і відпустив свого меншого обуреного посіпаку Східну Німеччину з належними протестами, але насправді мало про це шкодуючи. Вибудовувати стратегічні відносини з дружньою та вдячною новою Німеччиною мало більший сенс, ніж робити з неї ворога, а з погляду Радянського Союзу, об’єднана Німеччина, яку в тісних обіймах тримав — і стримував — Захід, була не таким уже й поганим сценарієм.

НДР не дуже любили. Але не можна сказати, що за нею ніхто не сумував. Окрім західнонімецьких інтелектуалів на кшталт Ґюнтера Ґрасса та Юрґена Габермаса, які переживали за душу об’єднаної «великої» Німеччини^[502], багато східних німців, у яких ніколи не було іншої батьківщини, мали суперечливі відчуття від того, що «їхню» Німеччину виривають у них з-під ніг. У НДР виросло два покоління. Вони, можливо, й не вірили її найбільш абсурдним самоописам, але не могли й зовсім не прислуховуватися до офіційної пропаганди. Не варто дивуватися, що після 1989 року школярі Східної Німеччини ще довго продовжували вірити в те, що східнонімецькі війська пліч-о-пліч билися разом із Червоною армією, щоб звільнити свою країну від Гітлера.

Ця прищеплена омана була базовою частиною ідентичності НДР і ніяк не полегшувала переміщення її дезорієнтованих колишніх громадян «назад» до Німеччини, особливо коли «їхню» Німеччину систематично стирали з офіційної історії. Назви міст, вулиць, будинків та районів змінювали, часто на ті, що функціонували до 1933 року. Відновлювалися традиції та пам’ятки. Утім це було не повернення історії, а радше її затирання — так, ніби НДР ніколи не існувало. Коли Еріха Мільке судили та визнали винним у вбивствах, він, як засвідчували протоколи нацистських допитів, отримав свій вирок не за злочини, які відбувалися під його керівництвом як очільника Штазі, а швидше за політичне вбивство, скоєне в 1930-х роках^[503].

Іншими словами, неоднозначну історію НДР ігнорували, натомість її колишніх дійових осіб спонукали про неї забути: це іронічно віддзеркалювало власний етап забування в Західній Німеччині 1950-х років. І як на світанку існування Федеративної Республіки, так і після 1989 року рішенням було процвітання. Німеччина могла відкупитися від історії. Безперечно, НДР чудово надавалася для такої терапії. Не тільки її інститути дихали на ладан — зношені були більшість об’єктів її матеріальної інфраструктури. 40% споруд були побудовані до 1914 року (у Західній Німеччині в 1989 році таких об’єктів налічувалось менше 20%); у чверті будинків не було ванної, у третині туалет розташовувався тільки на вулиці, а понад 60% не мали центрального опалення в будь-якому вигляді.

Як і у відносинах з Москвою, Бонн відповів, заваливши проблему дуже великими сумами грошей. Через три роки після об’єднання загальний обсяг коштів, які Західна Німеччина інвестувала в Східну, в еквіваленті становив 1200 мільярдів євро; до кінця 2003 року вартість поглинення колишньої НДР сягнула 1,2 трильйона євро. Східні німці існували на субсидії Федеративної Республіки: їхні робочі місця, пенсії, освіту й житло підтримувало гігантське збільшення державних видатків. У короткій перспективі це спрацювало, утвердивши віру східних німців не так у вільний ринок, як у бездонні ресурси західнонімецької скарбниці. Але, коли перші емоції від об’єднання вщухли, багатьох «оссі», як називали мешканців Східної Німеччини, насправді відштовхнуло покровительське самовдоволення їхніх західних братів; пізніше колишні комуністи доволі успішно зіграли на цих відчуттях під час виборів.

Тим часом, щоб не засмучувати західнонімецьких виборців, з яких аж ніяк не всі щиро раділи об’єднанню, Коль вирішив не підвищувати податків. Натомість, щоб виконати взяті на себе широкі зобов’язання, Федеративна Республіка, яка до того часу мала значні надлишки на рахунках, мусила увійти в дефіцит бюджету. Відповідно Бундесбанк, ужахнувшись від наслідків такої політики для інфляції, починаючи з 1991 року, почав постійно збільшувати відсоткові ставки — саме тоді, коли дойчмарка назавжди стала заручницею запланованої європейської валюти. Ефект доміно від цього підвищення — збільшення безробіття й уповільнення економічного зростання — відчувався не лише в Німеччині, а й у всій Європейській валютній системі. По суті, Гельмут Коль експортував вартість об’єднання своєї країни, а європейські партнери Німеччини були змушені частково взяти її на себе.* * *

Безперечно, поступки Михайла Горбачова сприяли погіршенню його репутації всередині країни — він навіть попередив Джеймса Бейкера, що об’єднана Німеччина в НАТО може стати «кінцем перебудови». Втрату інших східноєвропейських держав-сателітів можна було пояснити невезінням; але дозволити втратити ще й Німеччину здавалося недбальством. Радянський міністр оборони, маршал Сергій Ахромеєв був переконаний, що міг би виторгувати в Заходу кращі умови, якби Горбачов вчасно звернув увагу на цю проблему; і так думав не лише він. Але це, звичайно, була проблема Горбачова: під кінець 1980-х років він був настільки поглинений внутрішніми викликами, що у відповідь на стрімкий початок турбулентності на «Близькому Заході» СРСР вирішив, як ми знаємо, залишити його з нею сам на сам.

Однак, коли йшлося про пошук відповіді на аналогічні виклики в межах власних кордонів СРСР, благонаміреним нехтуванням було не обійтися. Російська імперія впродовж століть зростала за рахунок загарбувань і розширень, а велика частина її території, яка колись належала іншим країнам, тепер була тісно пов’язана з метрополією. Про те, щоб «відпустити» її, подібно до того, як були «відпущені» Польща чи Угорщина, здавалося, не могло бути й мови. Але найновіші радянські завоювання прижилися тільки наполовину, а також були чутливі, як ми вже згадували вище, до зовнішнього впливу й прикладу: у Центральній Азії, на Кавказі, але насамперед — із найзахіднішого краю імперії вздовж Балтійського моря.

Балтійські республіки Радянського Союзу — Естонія, Латвія та Литва — вирізнялися через три значущі чинники. По-перше, вони були більш відкриті перед Заходом, ніж будь-який інший регіон усередині Радянського Союзу. Естонці, зокрема, не втрачали контакту з країнами Скандинавії: вони з 1970-х років дивилися фінське телебачення й завжди усвідомлювали різницю між власним становищем і заможністю своїх сусідів. Литовці, які історично й географічно були насамперед близькі до сусідньої Польщі, навряд чи могли не помітити, що навіть за комунізму поляки були очевидно вільніші й багатші за них.

По-друге, незважаючи на те, що порівняння із закордонними сусідами було не на їхню користь, держави Балтії за радянськими мірками все ж таки були заможні. У Радянському Союзі вони були головними виробниками великої кількості промислових товарів — залізничних вагонів, радіоприймачів, паперової продукції, — а також основними постачальниками риби, молочних продуктів і бавовни. Завдяки товарам, які вони виробляли, а також тим, які проходили через їхні порти, естонці, латвійці та литовці були принаймні побіжно знайомі зі способом і рівнем життя, про який інші країни Радянського Союзу могли лише мріяти.

Але третьою, найважливішою, відмінною рисою республік Балтії було те, що тільки вони у своїй нещодавній історії знали, що таке справжня незалежність. Після повалення царської імперії в 1919 році вони спочатку вибороли собі свободу, але потім їх силоміць поглинули радянські спадкоємці Романових згідно з таємними пунктами Пакту Молотова — Ріббентропа в серпні 1939 року. А вторгнення 1940 року все ще добре пам’ятали живі свідки. У Балтійському регіоні горбачовська гласність, яка в інших частинах Радянського Союзу стала поштовхом до вимог більших громадянських або економічних прав, знову неминуче поставила на порядок денний питання незалежності. Тут самвидав завжди мав націоналістичне забарвлення, й інакше не могло бути.

Крім цього, причина полягала в «російському» питанні. У 1945 році населення всіх трьох балтійських республік було порівняно однорідним: більшість мешканців належала до домінантної національної групи та говорила місцевою мовою. Але станом на початок 1980-х років через примусове переселення під час та після війни, а також постійний приплив російських солдатів, управлінців і робітників населення стало значно строкатішим, особливо в північних республіках. У Литві близько 80% жителів республіки все ще були литовцями; тоді як в Естонії, за деякими підрахунками, лише 64% населення були етнічними естонцями й говорили естонською; водночас у Латвії частка корінних латвійців, згідно з переписом 1980 року, становила 1,35 мільйона серед населення близько 2,5 мільйона — тільки 54%. Сільську місцевість усе ще населяли балти, але міста дедалі більше ставали російськими та російськомовними: ці зміни викликали значне обурення.

Отже, перші протестні заворушення в регіоні стосувалися питань мови й національності, а також пов’язаної з цим пам’яті про радянські депортації до Сибіру тисяч місцевих «підривних елементів». 23 серпня 1987 року у Вільнюсі, Ризі й Таллінні відбулися одночасні демонстрації з нагоди річниці Пакту Молотова — Ріббентропа, а через три місяці в Ризі відбувся публічний мітинг, який ушановував річницю Декларації Латвії про незалежність 1918 року. Натхненні своїм успіхом — або, точніше, безпрецедентно стриманою реакцією влади на такий публічний прояв прихованої незгоди, — у регіоні почали з’являтися незалежні групи та спілки.

Отож 25 березня 1988 року в Ризі зібралися сотні людей, щоб ушанувати пам’ять про латвійські депортації 1949 року, а в червні відбулася демонстрація на згадку про переселення 1940 року. Після цього відбулася незвично жвава зустріч доти мовчазної Спілки письменників Латвії, під час якої говорили про «Латвійський народний фронт». Кілька тижнів по тому під егідою на позір аполітичного Клубу захисту довкілля народився Латвійський рух за державну незалежність. Перебіг подій в Естонії був практично такий самий: після заходів ушанування в 1987 році та низки протестів через стан довкілля спершу народилося Естонське товариство історичної спадщини, яке опікувалося збереженням та відновленням місцевих історичних пам’яток; потім, у квітні 1988 року, — Естонський народний фронт; і згодом у серпні — на місяць пізніше, ніж у латвійських побратимів — Естонський рух за державну незалежність.

Найсуттєвішою характеристикою цих зародкових політичних рухів в Естонії та Латвії було саме їх існування — і їхні незвично революційні назви. Але саме в Литві, де російська присутність була набагато менш обтяжливою, радянській владі було кинуто відкритий виклик. 9 липня 1988 року демонстрація, яка відбулася у Вільнюсі на захист довкілля, демократії та розширення автономії для країни, зібрала 100 тисяч осіб на підтримку Sajūdis, новоствореного «Литовського руху за перебудову», який відкрито критикував Комуністичну партію Литви за її «догідливість» перед Москвою, а на його знаменах було вишито заклик: «Червона арміє, повертайся додому». До лютого 1989 року Sajūdis перетворився на загальнонаціональну політичну партію. Наступного місяця, на виборах до радянського З’їзду народних депутатів, вона отримала 36 із 42 литовських мандатів.

Вибори в усіх трьох республіках стали очевидною перемогою для незалежних кандидатів — і стимулювали дедалі більше усвідомлення того, що Балтійські держави рухаються схожим шляхом. Це дістало символічне підтвердження 23 серпня 1989 року, коли в п’ятдесяту річницю підписання Пакту Молотова — Ріббентропа 650-кілометровий живий ланцюг («Балтійський шлях») з’єднав Вільнюс, Ригу й Таллінн. В акції взяло участь близько 1,8 мільйона людей — чверть усього населення регіону. Коли естонський та латвійський рухи за незалежність почали наслідувати аналогічний рух у Литві й відкрито проголосили державну незалежність своєю метою, конфронтація з Москвою стала здаватися неминучою.

Утім прогрес відбувався повільно. Увесь 1989 рік балтійські рухи за незалежність випробовували межі дозволеного. Коли новий, орієнтований на здобуття незалежності склад Верховної Ради спочатку Литви, а потім Латвії спробував ухвалити закон, аналогічний до ухваленого в листопаді 1988 року в Естонії, що дозволяв приватизацію місцевих державних підприємств, Москва оголосила їхні постанови нечинними (раніше з естонською ініціативою сталося те саме). Водночас поза тим уряд утримувався від втручань. Коли 8 жовтня 1989 року (наступного дня після того, як Горбачов привселюдно висловив у Східному Берліні застереження, що «життя карає тих, хто зволікає») Латвійський народний фронт заявив про намір рухатися до повної незалежності, радянська влада надто переймалася розгортанням кризи в Німеччині, щоб якось зреагувати.

Але 18 грудня Комуністична партія Литви розділилася: абсолютна більшість висловилася за негайне проголошення незалежності. Тепер Горбачов уже не міг мовчати. 11 січня 1990 року він приїхав до Вільнюса, щоб висловитися проти пропозиції виходу із СРСР та закликати до «поміркованості». Проте — вже не вперше — його власний приклад спрацював проти нього. Верховна Рада Литви, якій додала сміливості електоральна перемога Sajūdis, успіх самого президента СРСР, який змусив ЦК СРСР відмовитися від гарантованої Конституцією «керівної ролі» партії^[504], та переговори «4+2», які власне тоді й відбувалися, 11 березня проголосувала з рахунком 124:0 за відновлення незалежності Литви. «Конституцію держави Литва» 1938 року було урочисто відновлено, а дію Конституції СРСР у Республіці Литва — анульовано.

Те, що у відповідь на Вільнюську декларацію радянська верхівка не спромоглася ні на що більш грізне за економічний бойкот, багато що говорить про непевність становища в 1990 році, коли навіть уряд Російської Республіки встановлював свій «суверенітет» і перевагу російських законів над «всесоюзними» декретами. Горбачов був неспроможний зупинити вихід Литви, проте все ще був здатний запобігти військовому втручанню, якого вимагав багато хто з його колег-радикалів. Сам бойкот припинили в червні — у відповідь на згоду Литви «призупинити» повне виконання декларації про незалежність.

Після шести турбулентних місяців, упродовж яких майже всі великі радянські республіки проголосили свій «суверенітет», якщо не повну незалежність, Горбачов уже не міг утримувати позиції. Його спроби приборкати балтійські ініціативи суттєво послабили його імідж «реформатора», а те, що він не зміг придушити проголошення автономії, суверенітету та незалежності, збурювало проти нього його колег і, що створювало для нього ще більшу небезпеку, армію та силові структури. 20 грудня 1990 року його міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе подав у відставку й публічно попередив про зростання загрози перевороту.

10 січня 1991 року, коли всю увагу США та їхніх союзників було прикуто до війни в Перській затоці, яка саме розгорталася в Іраку, Горбачов висунув литовцям ультиматум, вимагаючи як президент Радянського Союзу їхнього негайного дотримання Конституції СРСР. Наступного дня солдати елітних підрозділів КДБ і радянського Міністерства внутрішніх справ захопили у Вільнюсі урядові будівлі та встановили «Комітет національного порятунку». Через двадцять чотири години вони взяли під контроль студії радіомовлення і телебачення в місті, наставивши дула своїх автоматів на великі натовпи демонстрантів: 14 мирних громадян було вбито, 700 — поранено. Через тиждень військові тих самих загонів увірвалися до латвійського Міністерства внутрішніх справ у Ризі, вбивши при цьому четверо осіб.

Кровопролиття в балтійському регіоні стало сигналом наближення фіналу Радянського Союзу. Упродовж тижня понад 150 тисяч осіб зібралося на мітинг у Москві на знак протесту проти стрілянини. Борис Єльцин, колишній перший секретар московського міського комітету, а з травня 1990 року — голова Верховної Ради РРФСР, приїхав до Таллінна, де в обхід радянської влади підписав договір про взаємне визнання «суверенітету» між Росією та республіками Балтії. У березні 1991 року референдуми в Латвії та Естонії підтвердили, що виборці абсолютною більшістю підтримують повну незалежність. Почавши впівсили приборкувати норовливі республіки, Горбачов знову повернувся до попередньої позиції та марно намагався випрацювати спосіб співіснування з ними.

Але тепер на радянського президента нападали з обох боків. Те, що він не хотів розчавити Балтійські держави, безальтернативно відчужило від нього його союзників серед військових (двоє генералів, які керували наступами у Вільнюсі та Ризі, пізніше були серед головних дійових осіб майбутнього перевороту в Москві^[505]). Його колишні друзі та шанувальники більше йому не довіряли. У березні 1991 року Єльцин публічно розкритикував «брехню і хитрощі» Горбачова та закликав його піти у відставку, проігнорувавши офіційні вимоги сидіти тихо або наразитися на імпічмент. Тим часом інші республіки діяли за прикладом балтійців.

За умови, що рамковій структурі радянської влади нічого не загрожувало, комуністичні очільники від України до Казахстану обмежували «реформи» обережним імітуванням самого Горбачова. Але після поразки в балтійському регіоні їхні приймачі, налаштовані на канал «перебудова», передали, що сам Союз також може бути приречений; у будь-якому разі вони й самі бачили, що в певних владних колах радянський президент був позначений чорною міткою. Тож тимчасом як нова політика в балтійських республіках була наслідком щирого та спільного для багатьох відчуття національного відродження, кроки назустріч «суверенітету» в більшості інших республік зазвичай були спричинені поєднанням, у різних пропорціях, національних почуттів та бажання самозбереження серед номенклатури. Окрім того, дедалі більше ширився страх: відчуття, що якщо безпека та влада почали розсипатися з верхівки — або, у ще гіршому випадку, невдовзі могли бути силоміць одноосібно загарбані ворогами Горбачова, — розсудливо було зосередити головні важелі впливу в місцевих руках. Зрештою, радянські управлінці почали усвідомлювати, що якщо центр паде, їм на поталу залишиться надзвичайно багато цінних державних активів: партійна власність, права на корисні копалини, ферми, заводи, податкові надходження тощо.

Найважливішою із потенційних «суверенних» республік, які тепер заявляли свої самобутні претензії, була Україна^[506]. Як і республіки Балтії, Україна мала свою, нехай мінливу, історію незалежності, якої вона востаннє набула і майже одразу ж втратила після Першої світової війни. Її також тісно асоціювали з історією Росії: в очах багатьох російських націоналістів Київська «Русь» — князівство ХІІІ століття з центром в українській столиці, що простягалося від Карпат до Волги — була такою ж невід’ємною частиною ідентичності імперії, як і сама Росія. Але більш нагальне і практичне значення мали її матеріальні ресурси.

Розташована безпосередньо на шляху Росії до Чорного (і Середземного) моря та Центральної Європи, Україна була основою радянської економіки. За територією вона становила лише 2,7% земельної площі СРСР, але за кількістю населення — 18%, і водночас виробляла майже 17% валового національного продукту країни, поступаючись тільки самій Росії. В останні роки Радянського Союзу на Україну припадало 60% запасів вугілля країни та більша частка її титану (незамінної для сучасної металургії речовини), а її напрочуд родючий ґрунт постачав понад 40% вартості радянського сільськогосподарського виробництва.

Непропорційна значущість України для Росії та радянської історії позначилася також і на радянському керівництві. І Микита Хрущов, і Леонід Брежнєв були росіянами, які походили зі Східної України, — Хрущов повернувся туди в 1930-х роках як перший секретар української Компартії. Костянтин Черненко був сином українських «куркулів», яких депортували до Сибіру, тоді як Юрій Андропов піднявся на верхівку внаслідок перебування на стратегічно важливій посаді очільника українського КДБ. Але цей тісний зв’язок між українською республікою та радянською верхівкою не означав ніякого особливого ставлення для її мешканців.

Радше навпаки. Упродовж більшої частини історії України як радянської республіки до неї ставилися як до внутрішньої колонії: її природні ресурси експлуатували, а за населенням пильно наглядали (а у 1930-х роках піддали низці каральних репресивних заходів, які практично переросли в геноцид). Українські товари, зокрема продукти харчування та чорні метали, вивозили в інші республіки за дуже субсидованими цінами; це тривало майже до кінця Союзу. Після Другої світової війни Українську Соціалістичну Радянську Республіку значно розширили за рахунок анексії польської Східної Галичини та Західної Волині: як ми пам’ятаємо, місцеве польське населення вислали на захід в обмін на етнічних українців, вигнаних з Польщі.

Ці обміни населення, як і винищення більшої частини місцевого єврейського населення за часів війни, призвели до того, що за радянськими стандартами регіон став цілком однорідним: Російська Республіка в 1990 році налічувала понад сто меншин, тридцять одна з яких жила в автономних регіонах, натомість в Україні проживало 84% українців. Решта населення здебільшого були росіяни (11%), а також нечисельні групи молдован, поляків, угорців та євреїв, яким вдалося вижити. Важливіше було те, що єдина велика меншина, росіяни, зосереджувалася на промисловому сході країни та в столиці Києві.

Центральна та Західна Україна, зокрема навколо Львова, другого міста, була здебільшого україномовною, а релігійно належала до східного православного обряду, або уніатів (греко-католиків). Завдяки відносній толерантності Габсбурґів українцям Галичини було дозволено зберегти свою рідну мову. Залежно від району українською як основною мовою в 1994 році спілкувалися від 78 до 91% місцевих жителів, тоді як на територіях, які колись були під владою царя, навіть ті, хто вважав себе українцями, частіше говорили російською.

Як пам’ятаємо, радянська Конституція приписувала мешканцям її окремих республік національні ідентичності й навіть визначала всіх громадян за етнічно-національними ознаками. Подібно до інших республік, в Україні — особливо в Західній, яку анексували нещодавно — конституційний припис утілився в реальності. Раніше, коли вживання місцевої мови здебільшого обмежувалося глухими селами, а міста були російськомовні й зрадянізовані, теоретично децентралізований та федеративний характер цього союзу національних республік цікавив лише вчених й апологетів радянщини. Але коли в містах почало з’являтися дедалі більше україномовного населення, виникали україномовні ЗМІ, а політична еліта стала асоціювати себе зі свідомо «українськими» інтересами, український націоналізм цілком очікувано став супутником фрагментації СРСР^[507].

У листопаді 1988 року в Києві було засновано позапартійний рух, який так і називався — Народний Рух України за перебудову. Він став першою за десятиліття автономною українською політичною організацією. Рух дістав значну підтримку, зокрема у великих містах та від комуністів-реформаторів доби 1960-х; але його підкресленою відмінністю від рухів за незалежність у балтійських країнах було те, що він не міг автоматично розраховувати на масову підтримку й не означав жодного піднесення національних настроїв. На виборах до Верховної Ради України в березні 1990 року комуністи вибороли беззаперечну більшість, тоді як Рух здобув менше чверті мандатів.

Тож ініціативу перехопили не українські націоналісти, а самі комуністи. Саме комуністи в українській Верховній Раді 16 липня 1990 року проголосували за проголошення «суверенітету» України й оголосили право республіки на власні збройні сили та примат її власних законів. І саме під проводом Леоніда Кравчука — комуністичного апаратника й колишнього «секретаря з ідеологічних питань» української Партії — українці в березні 1991 року взяли участь у всеукраїнському референдумі та висловили свою подальшу підтримку федеративній системі, хоча й «оновленій» (за висловом Горбачова). Тільки на Західній Україні, коли виборців запитали, чому вони віддають перевагу — повній незалежності чи суверенітету всередині федерації, — українських комуністів розгромили ті, хто прагнув повного розриву з Москвою: за це проголосували 88% населення. Це не пройшло повз увагу Кравчука та його однопартійців, які пильно спостерігали за тим, як розвивається ситуація в країні.

У менших західних радянських республіках події розгортались аналогічно, а відмінності були продиктовані місцевими обставинами. Білорусь на півночі від України не мала подібної національної ідентичності чи традицій. Примарна незалежна «Білоруська Народна Республіка» 1918 року так і не здобула міжнародного визнання, а багато її власних громадян відчували більшу спорідненість з Росією, Польщею або Литвою. Після Другої світової війни та приєднання до Білорусі частин Східної Польщі, у Білоруській Радянській Соціалістичній Республіці мешкали численні російська, польська та українська меншини. Самі білоруси як найбільша мовна спільнота в республіці не виявляли жодного бажання чи очікування суверенітету в будь-якому вигляді; а їхня країна, украй залежна від Росії, не могла й сподіватися на те, щоб забезпечити справжню незалежність.

Білорусь, бідний болотяний регіон, більше пристосований до тваринництва, аніж до масштабного землеробства, спустошила війна. Її найістотнішим внеском у післявоєнну радянську економіку були хімікати й льон, а також її стратегічне розташування на шляху основних газопроводів і ліній зв’язку між Москвою та Балтійським морем. Чимсь подібним до руху за незалежність було Адраджэнне («Відродження») — організація, яка виникла в 1989 році в Мінську і сильно нагадувала український Рух. У Білорусі, як і в Україні, на радянських виборах 1990 року комуністи одержали беззаперечну більшість; а коли Верховна Рада України в липні 1990 року проголосила країну «суверенною», її північний сусід через два тижні слухняно вчинив за її прикладом. І в Мінську, і в Києві місцева номенклатура діяла обережно, вичікуючи змін у Москві.

Радянська Молдова, затиснута між Україною та Румунією, була іншим і навіть цікавішим випадком^[508]. Цю територію — більш відому за царських часів як «Бессарабія» — багаторазово перекроювали Росія та Румунія впродовж століття, зокрема внаслідок воєнних перипетій. Її чотири з половиною мільйони населення переважно були молдаванами, але зі значними російською та українською меншинами й доволі суттєвою кількістю болгар, євреїв, ромів і гагаузів (тюркомовних православних, які жили біля Чорного моря). У цій характерно імперській суміші народів більшість була румунськомовна; але за радянської влади, щоб чіткіше відокремити їх від сусідніх румунів, громадян Молдови змушували писати своєю мовою за допомогою кириличної абетки й називати себе не румунами, а «молдованами».

Отож у цій країні з національною ідентичністю все було непросто. З одного боку, значна частина населення, особливо в столиці Кишиневі, добре володіла російською та вважала себе радянськими громадянами; з іншого, зв’язок з Румунією (на рівні історії та мови) слугував містком до Європи й основою для посилення вимог розширеної автономії. Коли в 1989 році з’явився рух «Народний фронт», його головним прагненням було зробити румунську офіційної мовою республіки — того самого року місцева комуністична влада пішла на цю поступку. Окрім того, дехто поширював провокативні ідеї, здебільшого спекулятивні, про те, щоб Молдова «повернулася» до Румунії — Бухарест активно їх спростовував.

Після виборів 1990 року, на яких Народний фронт здобув більшість голосів, новий уряд спершу поміняв назву республіки з Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки на Радянську Соціалістичну Республіку Молдова (пізніше — просто «Республіку Молдова»), а тоді, у червні, проголосив власний суверенітет. Ці здебільшого символічні кроки зумовили зростання занепокоєння та чутки про «превентивний сепаратизм» серед російськомовного населення Молдови, а також крихітної гагаузької меншини. Після референдуму про автономію, який відбувся восени 1990 року, комуністична верхівка в Тирасполі — головному місті Східної Молдови по той бік річки Дністер, де росіяни й українці кількісно переважали, — проголосила Придністровську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку, за прикладом аналогічно «автономної» Гагаузької Радянської Соціалістичної Республіки на південному сході.

Зважаючи на те, що гагаузів налічується щонайбільше 160 тисяч, а «Придністров’я» — це клиноподібний кусень землі площею лише 4 тисячі квадратних кілометрів, де проживає менш ніж 500 тисяч осіб, поява таких «автономних республік» може здатися безглуздям, доведенням до абсурду «уявних націй» та «вигаданих традицій». Але тимчасом коли гагаузька республіка так і не пішла далі проголошення свого існування (майбутня Молдовська держава мирно її реінтегрувала з правом виходу, якщо Молдова колись «повернеться» до складу Румунії), придністровська «незалежність» спиралася на присутність радянської (пізніше російської) 14-ї армії, яка допомогла своїм підзахисним відбити перші спроби Молдови повернути цю територію.

За тих дедалі більш непевних часів радянська (і пізніше російська) влада була зовсім не проти запропонувати патронаж мікродержаві, яка не мала іншого вибору, окрім як бути вимушено лояльною до Москви: вона повністю залежала від доброї волі Росії, а її очільники були місцевими комуністичними самодержцями, які захопили контроль над територією та невдовзі перетворили її на прихисток контрабандистів і корупціонерів. Із Придністров’я до Молдови надходило 90% електроенергії, тож нові керманичі навіть мали у своєму розпорядженні щось на кшталт правомірного економічного важеля впливу, на використання якого вони могли сподіватися у випадку відмови Кишинева співпрацювати.

Придністровську незалежність не визнала ані Молдова, ані інші держави: навіть Москва ніколи не заходила так далеко, щоб офіційно визнати сепаратистський регіон. Але розкол у крихітній Молдові був передвісником серйозніших проблем у недалекому майбутньому на кількасот кілометрів східніше — на Кавказі. Вірмени й азербайджанці там давно ворогували, що, зокрема, ускладнювала наявність в Азербайджані значної вірменської меншини в Нагірному Карабасі. Між ними, а також між ними та радянською владою, ще в 1988-му відбулися жорстокі сутички, що залишили по собі сотні постраждалих^[509]. У січні 1990 року в Баку, столиці Азербайджану, сутички поновилися^[510].

У сусідній Грузії, у столиці Тбілісі, двадцятьох демонстрантів було вбито в протистоянні між націоналістами й солдатами у квітні 1989 року. Причиною стало зростання напруги між демонстрантами, які вимагали виходу із СРСР, та владою, яка все ще була віддана ідеї його збереження. Однак радянська Грузія, як і сусідні радянські республіки Вірменія та Азербайджан, була достатньо географічно вразливою й етнічно строкатою, щоб холоднокровно осягнути всю хиткість безпекового середовища, якою мав би супроводжуватися крах СРСР. Відповідно, місцева влада вирішила діяти на випередження, і комуністичні партії, що перебували при владі, перефарбувалися в рухи за державну незалежність, а лідери регіональних партійних осередків — найвідомішим з яких був Едуард Шеварднадзе з Грузії — приготувалися вхопитися за владу, щойно вона стане нічиєю.

Тож навесні 1991 року на периферії Союзу всі чекали на те, щоб побачити, що відбуватиметься в центрі. Головною, певна річ, була сама Росія — панівна республіка Союзу, на яку припадала половина населення країни, три п’ятих її валового національного продукту й три чверті земельної маси. У певному розумінні країни «Росія» як такої не існувало: це століттями була імперія, фактично чи у прагненнях. «Росія», яка простягалася вздовж одинадцяти часових поясів та об’єднувала десятки різних народів, завжди була надто великою, щоб обмежуватися однією ідентичністю чи спільною метою^[511].

Під час та після Великої Вітчизняної війни радянська влада використовувала російську карту, апелюючи до національної гордості та підносячи «перемогу російського народу». Але росіянам ніколи не визначали такого національного статусу, який у радянському лексиконі офіційно застосовували до казахів, українців чи вірмен. Не існувало навіть окремої «російської» Комуністичної партії. Російський та радянський означало те саме. Ці два означення природно доповнювали одне одного: у постімперську добу під «вивіскою» Радянського Союзу ховалася російська імперська держава, тоді як «Росія» надавала Радянському Союзу історичної та територіальної тяглості. Тому межі між «Росією» і «Радянським Союзом» (навмисне) залишалися розмитими^[512].

На момент, коли до влади прийшов Горбачов, на «російськості» стали наголошувати набагато сильніше, подекуди з тих самих причин, з яких Східна Німеччина почала підкреслено привселюдно пишатися Фрідріхом Великим та підносити питомо німецькі якості Німецької Демократичної Республіки. У роки занепаду народних республік патріотизм знову актуалізувався як зручний замінник соціалізму. Саме тому це також була найпростіша і найменш загрозлива форма політичної опозиції. У Росії та в НДР, так само як і в Угорщині, критично налаштована інтелігенція могла зазнавати переслідувань, але безслівні прояви націоналізму не обов’язково придушували. Їм навіть не перешкоджали, адже їх можна було спрямувати на користь влади. Чергові прояви «великого російського шовінізму» в радянській літературі та засобах масової інформації потрібно сприймати саме в цьому ключі. Звичайно, це також стало додатковим приводом для занепокоєння серед незахищених національних меншин.

Саме на такому тлі несподівано з’явився Борис Єльцин. Хрестоматійний апаратник брежнєвської доби, секретар ЦК, а раніше — інженер-будівельник, Єльцин упевнено піднімався кар’єрними щаблями Партії, аж доки в 1987 році його не звільнили з усіх посад і не виключили з Політбюро за те, що він перейшов межі дозволеної критики вищого керівництва. На цьому вирішальному етапі політична інтуїція Єльцина, який достатньо надивився на те, як успішно Партія та партійна бюрократія блокує будь-які справжні зміни, підказала йому перепрофілюватися на підкреслено російського політика: після виборів у березні 1990 року він став депутатом РРФСР, а потім — головою Верховної Ради РРФСР, російського парламенту.

Саме на цій впливовій та публічній посаді Борис Єльцин став головним реформатором країни, показово вийшовши з Комуністичної партії в липні 1990 року та використавши свою політичну опору в, так би мовити, російській Москві, щоб узяти гору над колишніми товаришами з того боку барикад у Москві радянській. Його головною мішенню тепер став сам Горбачов (попри те, що спочатку Єльцин був переконаним прихильником радянського президента, — він понад десять років пропрацював у його рідній Свердловській області). Прикрі невдачі радянського лідера ставали дедалі помітнішими, а його популярність стрімко падала, що не міг оминути увагою Єльцин.

Головною тактичною помилкою Горбачова у внутрішній політиці було те, що він сприяв створенню національного законодавчого органу, який мав загальнонаціональну публічність, справжню владу і значну незалежність. Єльцин та його прихильники в Росії швидше за самого Горбачова зметикували, що цей новий, відкрито обраний «Совєт» стане природним майданчиком для різноманітних нарікань; до того ж Єльцин став особливо вправним в узгодженні інтересів власне Росії з інтересами інших народів та республік. Горбачов був свідомий того, яку загрозу такі альянси становили для самого Союзу. Але на той час було вже надто пізно робити щось, окрім того, щоб знехотя й непереконливо пристати на бік радянських чиновників, які з ностальгією згадували стару партійну монополію — ту саму, для знищення якої він доклав стількох зусиль.

Тож поки Горбачов усе ще «маневрував» між бажаним і можливим, обстоюючи необхідність «контрольованого федералізму» (типово горбачовський компроміс), Єльцин дуже пристрасно й публічно виступав на захист балтійської боротьби за незалежність. У квітні 1991 року Горбачов вимушено погодився надати республікам право відокремлення за новою союзною конституцією; але цей крок назустріч реальності тільки ще більше його ослабив, а його вороги-консерватори впевнилися: якщо вони хочуть відновити порядок, Горбачова необхідно усунути. Тим часом 12 червня 1991 року Єльцина, який, як свідчили опитування громадської думки, за популярністю давно обігнав Горбачова, обрали президентом Російської Радянської Республіки — він став першим в історії демократично обраним лідером Росії^[513].

Наступного місяця, 12 липня, Верховна Рада СРСР проголосувала за новий децентралізований Союз, який надавав значну гнучкість незадоволеним державам-членам. Це, а також перемога відкритого антикомуніста Єльцина зрештою перехилило шальки терезів. Партійні консерватори були майже у відчаї, а група високопосадовців — включно з прем’єр-міністром, міністром оборони, міністром внутрішніх справ та головою КДБ Володимиром Крючковим — почала готувати переворот. Те, що щось таке готувалося, у Москві було вже всім відомою таємницею — ще 20 червня посол США навіть попередив Горбачова про заколот, але марно.

За ідеєю путч мав збігтися в часі зі щорічною відпусткою Горбачова в Криму; Микита Хрущов, останній очільник партії, якого усунули силою, також відпочивав на півдні Союзу, коли його московські соратники влаштували його раптове повалення. Тож заколотники 1991 року безсоромно скористалися попередньою радянською практикою. Відповідно, 17 серпня Горбачова попросили про згоду передати свої президентські повноваження «державному комітету з надзвичайного стану». Коли він відмовився, надзвичайний комітет 19 серпня оголосив, що президент «за станом здоров’я» не може виконувати своїх повноважень, і тому владу в повному обсязі переймає комітет. Радянський віцепрезидент Геннадій Янаєв підписав указ, яким усував Горбачова від влади, після чого на пів року було проголошено «надзвичайний стан».

І хоча Горбачов, який, по суті, був бранцем на своїй чорноморській дачі на південному мисі Криму, нічим не міг зарадити, заколотники опинилися в не набагато кращому становищі. По-перше, те, що вони мусили оголосити надзвичайний стан та фактично запровадити стан воєнний, тільки щоб поміняти одного комуністичного лідера на другого, уже само собою засвідчувало, як сильно занепав традиційний лад у Радянському Союзі. До того ж заколотники не мали одностайної підтримки з боку своїх власних структур: важливо, що більшість старшого складу КДБ відмовилася підтримати Крючкова. І хоча те, проти чого виступали змовники, не залишало жодних сумнівів, вони так і не змогли чітко пояснити, за що вони боролися.

Крім того, змовники були ненавмисною пародією на всі огріхи радянського минулого: вони були сивими дідуганами брежнєвських часів, говорили повільно і незв’язно та й не відчували змін у країні, годинник якої незграбно намагалися перевести на тридцять років назад. У минулому, коли такі мужі плели інтриги в Кремлі, то були заховані від народних очей, а коли виходили на люди, на них можна було дивитися лише здалеку під час офіційних заходів. Однак тепер, щоб пояснювати й відстоювати свої дії, вони мусили з’являтися на телебаченні та спілкуватися з пресою, а громадськість отримала достатньо можливостей зблизька роздивитися обличчя офіційного соціалізму в усьому його маразмі.

Тим часом Борис Єльцин скористався моментом. Його популярність ще більше зросла після особистої зустрічі з Джорджем Бушем, коли американський президент лише три тижні до того приїждав до СРСР з візитом. Тепер, 19 серпня, він публічно оголосив, що кремлівська рокіровка була незаконним державним переворотом, і поставив себе на чолі опору, роздаючи вказівки зі свого кабінету в російському парламенті та закликаючи людей, що зібралися під його стінами, захищати демократію проти танків. Водночас перед об’єктивами іноземних ЗМІ, які з’їхалися до столиці, Єльцин проводив тривалі розмови й переговори зі світовими лідерами: усі, окрім одного, запевнили його в цілковитій офіційній підтримці й старанно утримувалися від будь-якого визнання заколотників, що опинялися в дедалі більшій ізоляції^[514].

Опір був не просто формальністю: у ніч на 21 серпня троє демонстрантів загинули під час сутичок з військовими. Але в очільників перевороту, які втратили громадську підтримку, почали здавати нерви. Вони не мали широкої підтримки всередині збройних сил, щоб встановити контроль над країною, а з кожною годиною протистоянь на вулицях Москви (та Ленінграда) вони втрачали свій головний ресурс — страх. Замість того щоб злякатися подій у Кремлі, демократи й націоналісти осміліли: 20 серпня, у розпал невизначеності, Естонія проголосила незалежність, а наступного дня — Латвія. 21 серпня один із лідерів перевороту, Борис Пуго (міністр внутрішніх справ і колишній очільник латвійського КДБ), скоїв самогубство; за наказом Єльцина, його спільників заарештували. Того самого дня виснаженого і стривоженого Горбачова літаком доправили в Москву.

Офіційно Горбачов повернувся на посаду; однак насправді все змінилося назавжди. Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС) було остаточно дискредитовано — тільки 21 серпня, коли заколотники вже перебувала за ґратами, речники партії публічно засудили їхній переворот, а Єльцин скористався згубним ваганням партії, щоб заборонити її діяльність у Російській Федерації. Горбачову, який, з’явившись на людях, здавався приголомшеним і невпевненим, зі зрозумілих причин було складно осягнути значущість цих змін. Замість того щоб схвально оцінити перемогу Єльцина, російського парламенту чи російського народу, на камеру він говорив про перебудову й незамінну роль, яку партія відіграватиме у власному оновленні, просуванні реформ тощо.

Такий підхід усе ще добре сприймали на Заході, де масово вважали (і сподівалися), що після невдалого перевороту все піде, як раніше. Проте для Радянського Союзу те, що Горбачов продовжував торочити про неактуальні й провальні цілі, та його очевидна невдячність своїм рятівникам стали одкровенням. Горбачов відстав від Історії і не знав про це. Для багатьох росіян серпневі події стали справжньою революцією, істинним народним повстанням не за реформаторів та їхню партію, а проти них: КПРС, як кричали демонстранти Горбачову, коли він із запізненням прибув до російського парламенту, була «злочинною організацією», власні міністри якої намагалися зневажити Конституцію. Коли Горбачов це зрозумів, призупинив діяльність КПРС та (24 серпня) подав у відставку з посади генерального секретаря, було вже надто пізно. Комунізм тепер уже був у минулому, як і сам Михайло Горбачов.

Звичайно, колишній генеральний секретар усе ще залишався президентом Радянського Союзу. Але потреба в самому Союзі тепер безпосередньо опинилася під питанням. Невдалий путч став останнім і найсильнішим імпульсом до розпаду. У період із 24 серпня по 21 вересня Україна, Білорусь, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Грузія, Таджикистан та Вірменія услід за балтійськими республіками проголосили незалежність від Радянського Союзу — більшість із цих заяв прозвучали в непевні й безладні дні після повернення Горбачова^[515]. За прикладом Кравчука в Україні, інші регіональні перші секретарі на кшталт Нурсултана Назарбаєва в Казахстані, Аскара Акаєва в Киргизстані, Гейдара Алієва в Азербайджані, Станіслава Шушкевича в Білорусі та інших обачно дистанціювалися від своєї давньої партійної належності та перевтілилися в очільників своїх нових держав, дбайливо і якнайшвидше націоналізувавши всі місцеві активи партії.

Горбачову та Верховній Раді в Москві не залишалося нічого, крім як змиритися з реальністю, визнати незалежність нових держав і висунути непереконливу пропозицію ще однієї «нової» конституції, яка б об’єднала незалежні республіки у щось на зразок конфедерації. Тим часом за кількасот метрів від нього Борис Єльцин і російський парламент створювали незалежну Росію. До листопада Єльцин узяв під контроль Росії практично всю фінансову й економічну діяльність на російській території. Радянський Союз тепер був державою-оболонкою, без влади і ресурсів.

На той час головні інститути СРСР або опинилися під владою незалежних держав, або припинили існувати: 24 жовтня навіть КДБ офіційно розпустили. Коли Горбачов запропонував новий «Договір про економічну спільноту суверенних держав», більшість незалежних республік просто відмовилася його підписувати. На жовтневих сесіях Верховної Ради СРСР західні республіки були відсутні. Зрештою 8 грудня президенти та прем’єр-міністри Росії, України й Білорусі — ключових слов’янських держав радянської імперії — узяли на себе ініціативу зустрітися під Мінськом і денонсувати Союзний договір 1922 року, тим самим розпустивши СРСР. Замість нього вони запропонували заснувати Союз незалежних держав (СНД).

Коли Горбачов у Москві про це дізнався, то розсерджено засудив цей крок як «незаконний і небезпечний». Однак що думає президент Радянського Союзу, більше нікого не цікавило: Горбачов нарешті почав усвідомлювати, що він уже, по суті, нічим не керує. Дев’ять днів по тому, 17 грудня, Горбачов зустрівся з Єльциним, і вони домовилися (точніше, Горбачов погодився), що Радянський Союз необхідно офіційно ліквідувати: його міністерства, посольства та війська мали перейти під контроль Росії, а його правонаступницею згідно з міжнародним правом мала стати Російська Республіка.

Через двадцять чотири години Горбачов заявив про намір піти у відставку з посади президента СРСР. У день Різдва 1991 року радянську символіку на вершині Кремля замінив російський прапор: Михайло Горбачов передав свої повноваження головнокомандувача президенту Росії Єльцину та залишив посаду. Упродовж сорока восьми годин Горбачов звільнив свій кабінет — його зайняв Єльцин. Опівночі 31 грудня 1991 року Союз Радянських Соціалістичних Республік припинив своє існування.

Зникнення Радянського Союзу було видатною подією: сучасна історія не знала нічого подібного. Не було ані міждержавної війни, ані кривавої революції, ані природної катастрофи. Велика промислова держава — військова суперсила — просто розвалилася: її авторитет розчинився, а інституції випарувалися. Розпад СРСР не був цілковито мирним, як ми вже бачили з подій у Литві чи на Кавказі; а на деякі незалежні республіки в прийдешні роки ще чекали бойові дії. Але найбільша країна на земній кулі залишила світову сцену здебільшого майже без заперечень. Безумовно, називати цей вихід з Імперії безкровним буде неточністю; та це заледве передає несподівану легкість, з якою відбувався весь процес.

Чому ж тоді все це на позір було таким безболісним? Чому після десятиліть насильства всередині держави й агресії щодо інших країн перше соціалістичне суспільство у світі розвалилося, навіть не намагаючись захиститися? Одна з відповідей, звичайно, полягає в тому, що насамперед його ніколи насправді не існувало: за словами історика Мартіна Маля, «не існує такої речі, як соціалізм, а Радянський Союз його побудував». Але якщо це пояснює марність комуністичної влади в державах-сателітах, яка трималася на самій лише тіні Червоної армії, цього все ж таки недостатньо, щоб з’ясувати, що сталося в самому осерді імперії. Навіть якщо суспільство, яке нібито побудував комунізм, було, по суті, оманою, ленінська держава була, поза сумнівом, справжньою. І її створили зсередини.

Відповідь на це запитання почасти полягає у випадковому успіху Михайла Горбачова в спустошенні адміністративного й репресивного апарату, на якому трималася радянська держава. Щойно партія втратила хватку, щойно стало зрозуміло, що ні армію, ні КДБ не будуть нещадно нацьковувати, щоб зламати критиків режиму й покарати незгодних (а до 1991 року це не було зрозуміло), природні відцентрові тенденції величезної суходільної імперії взяли гору. Тільки тоді стало очевидно — попри сімдесят років наполегливих запевнень у зворотному, — що комуністичного суспільства як такого справді не існувало, а була лише ослабла держава та її нетерплячі громадяни.

Однак — і це інший бік роз’яснення — радянська держава насправді не зникла. Радше СРСР розколовся на низку маленьких держав-наступниць, більшістю з яких керували досвідчені комуністи-диктатори, які інстинктивно одразу ж відтворювали й надсаджували таку систему та спосіб влади, якими вони досі користувалися як радянські управлінці. У більшості республік-наступниць не було «переходу до демократії»; цей перехід — у тих випадках, коли він узагалі мав місце, — настав дещо пізніше. Автократична державна влада, єдина, яку будь-коли знала більшість мешканців метрополії Радянської імперії, була не стільки повалена, як зменшена. Збоку це здавалося фундаментальними змінами; але для тих, хто переживав їх зсередини, їхні наслідки, безперечно, відчувалися не так радикально.

Ба більше, поки місцеві секретарі Компартії, які так легко перетворилися на президентів незалежних держав, мали всі підстави рішуче діяти, щоб уберегти свою вотчину, центральна радянська влада не мала власної сфери, яку могла б захищати. Усе, на що вона була здатна, — повернутися до тих дряхлих структур, які з таким запалом руйнував Горбачов; не дивно, що їм не вистачило бажання продовжити боротьбу^[516]. Єдиним колишнім комуністичним лідером, який мав політичну опору в самій Москві, був Борис Єльцин; він, як ми пам’ятаємо, справді діяв рішуче — але від імені відродженої «Росії».

Отже, розквіт держав-наступниць не треба тлумачити як свідчення того, що Радянський Союз пав під вагою знову пробудженого в його республіках націоналізму, який до того часу не давав про себе знати. За винятком балтійських країн, траєкторія розвитку яких була більш подібною до змін у західних сусідів, радянські республіки й самі були витвором радянського планування і, як пам’ятаємо, зазвичай мали доволі складну етнічну композицію. Навіть у державах, які щойно отримали незалежність, було багато чутливих меншин (особливо всюдисущих росіян) — колишніх радянських громадян, котрі мали неабиякі підстави шкодувати про втрату «імперського» захисту і, як виявилося, були доволі неоднозначно налаштовані щодо нових обставин.

І не тільки вони. Коли президент Джордж Буш 1 серпня 1991 року прибув до Києва з візитом, то привселюдно й наполегливо порадив українцям залишатися в Радянському Союзі^[517]. «Дехто, — заявив він, — закликає Сполучені Штати обирати між підтримкою президента Горбачова та підтримкою нових лідерів по всьому СРСР, які прагнуть незалежності. Я думаю, що така постановка питання неправильна. Президент Горбачов здійснив неймовірні звершення… Ми підтримуватимемо якомога міцніші відносини з радянським урядом президента Горбачова». Така доволі незграбна спроба підтримати радянського президента, позиції якого дедалі слабшали, не цілковито дорівнювала підтримці Радянського Союзу… але була небезпечно близькою до цього.

Публічно висловлена обережність американського президента — це ще одне корисне нагадування про те, яку обмежену роль відігравали США в цих подіях. Усупереч самовдоволеній риториці, яка поширилася в американському публічному дискурсі, Вашингтон не «зруйнував» комунізм — комунізм розвалився сам. Тим часом те, що українці, яким Буш адресував свою пораду, проігнорували її й абсолютною більшістю кілька місяців по тому проголосували за вихід із Союзу назавжди, було зумовлено не раптовим надміром патріотичного запалу. Незалежність в Україні, Молдові чи навіть Грузії була пов’язана не так із самовизначенням, як із самозбереженням — як виявилося, з надійною основою для державотворення, але хистким фундаментом для демократії.

Ніщо в житті Радянського Союзу не було таким логічним, як його кінець. Приблизно те саме можна було сказати про розпад Чехословаччини, «оксамитове розлучення» між словаками й чехами, яке мирно та полюбовно завершилося 1 січня 1993 року. На перший погляд, це здавалося хрестоматійним випадком природного напливу етнічних сентиментів у вакуум, який лишив по собі комунізм: «повернення історії» у формі національного пробудження. І саме так ці події зазвичай і подають багато їхніх учасників. Але при ближчому розгляді стає зрозуміло, що розділення Чехословаччини на дві окремі держави — Словаччину та Чеську Республіку — знову ж таки свідчить про межі такої інтерпретації: на провінційному рівні та в серці Європи.

Безперечно, «історії», на яку можна було покликатися, не бракувало. Чехи і словаки попри те, що спантеличеним стороннім спостерігачам можуть здатися надзвичайно подібними, мають абсолютно різне минуле. Богемія та Моравія — історичні території, з яких складається чеський край, — могли похвалитися не лише видатним минулим доби Середньовіччя та Відродження в серці Священної Римської імперії, але й визначною роллю в індустріалізації Центральної Європи. У межах австрійської частини Габсбурзької імперії чехи мали дедалі більшу автономію й були очевидно заможніші. Їхнє головне місто Прага, одна з естетичних перлин континенту, станом на 1914 рік була важливим центром модернізму в образотворчому мистецтві й літературі.

Натомість словаки мало чим могли похвалитися. Століттями вони перебували під владою Будапешта й не мали якоїсь виразної національної історії: в угорській частині імперії їх вважали не «словаками», а селянами — населенням Північної Угорщини, яке говорило слов’янською мовою. Міськими жителями словацького регіону були переважно німці, угорці чи євреї: невипадково найбільшим містом на тій території, непоказній конурбації на березі Дунаю за декілька кілометрів на схід від Відня, був Прессбург (як його називали німецькомовні австрійці), або Пожонь (угорська назва). Тільки коли в 1918 році Чехословаччина отримала незалежність, включивши в себе і словаків без особливого з їхнього боку бажання, місто стало другим у новій державі й одержало назву Братислава.

Міжвоєнна Чехословацька Республіка була демократичною та ліберальною за тими стандартами, які переважали в регіоні, але її централізовані інститути віддавали виразну перевагу чехам, які обіймали практично всі пов’язані з владою та впливом посади. Словаччина була лише областю, до того ж бідною і доволі непривілейованою. Тож імпульс, який змусив багатьох із тримільйонного німецькомовного населення країни дослухатися до пронацистських сепаратистів, а певний відсоток словацького населення, яке в Чехословаччині налічувало два з половиною мільйони, — із симпатією ставитися до словацьких популістів з їхніми вимогами автономії і навіть незалежності, мав однакову природу. У березні 1939 року, коли Гітлер загарбав чеські регіони в «Протекторат Богемії та Моравії», було засновано авторитарну клерикальну словацьку маріонеткову державу на чолі з отцем Йозефом Тісо. Отож перша в історії незалежна словацька держава постала за наказом Гітлера й на домовині Чехословацької Республіки.

Чи була популярною словацька «незалежність» за воєнного часу, постфактум з’ясувати складно. У післявоєнні роки вона дискредитувала себе як власними діями (Словаччина депортувала в табори смерті практично всі 140 тисяч єврейського населення), так і сильною залежністю від нацистського покровителя. Після звільнення Чехословаччина відновилася в статусі унітарної держави, а прояви словацького націоналізму не схвалювалися. У ранні сталінські роки «словацький буржуазний націоналізм» навіть був одним зі звинувачень, висунутих призначеним підсудним під час підготовки показових процесів: за цим звинуваченням Ґустав Гусак провів шість років у в’язниці.

Але з часом комуністи побачили переваги в заохоченні Чехословаччини, власне, як і інших країн, до поміркованого вияву національних почуттів. Реформатори 1968 року (чимало з яких були словаками за походженням) у відповідь на зростання вимог у Братиславі запропонували, як ми пам’ятаємо, нову федеральну конституцію, яка б поширювалася на дві окремі республіки — Чеську та Словацьку. З усіх істотних перетворень, обговорюваних чи реалізованих упродовж Празької весни, лише це збереглося після подальшої «нормалізації». Партійна влада, яка спочатку ставилася до католицької сільської Словаччини як до ворожої території, тепер навпаки почала сприймати її прихильно (див. розділ 13).

Відсталість Словаччини — чи, радше, відсутність великих скупчень освічених містян середнього класу — тепер стала її перевагою. Оскільки в Словаччині було менше машин і телевізорів, а її зв’язкові сполучення були гірші, ніж у більш прогресивних західних провінціях, словаки здавалися менш вразливими до закордонного впливу, аніж празькі радикали й дисиденти, які мали доступ до іноземних ЗМІ. Відповідно, вони набагато менше постраждали від репресій та чисток 1970-х. Тепер чехам випало бути об’єктами офіційної немилості^[518].

Тож, з огляду на історію, розпад Чехословаччини після 1989 року здається якщо не неминучим наслідком, то принаймні логічною розв’язкою десятиліть взаємної ворожості — стримуваної та використаної за комунізму, але не забутої. Однак це було не так. За три роки, які розділяли кінець комунізму від остаточного відокремлення, кожне опитування громадської думки показувало, що чесько-словацьку державу в тому чи іншому вигляді підтримує більшість чехів та словаків. У керівній верхівці також не було щодо цього глибоких розбіжностей: і в Празі, і в Братиславі від початку існував широкий консенсус, що нова Чехословаччина буде федерацією, яка надасть значну автономію окремим її частинам. А новий президент, Вацлав Гавел, щиро й абсолютно неприховано вірив у єдину країну для чехів та словаків.

Те, що «національне» питання спочатку було неважливим, чітко видно з результатів перших вільних виборів, які відбулися в червні 1990 року. У Богемії та Моравії Громадянський форум Гавела отримав половину голосів, а майже всі інші поділили між собою комуністи і християнські демократи. У Словаччині картина була дещо складнішою: партія — двійник Громадянського форуму «Громадськість проти насильства» стала найчисленнішою, але значну частину голосів розділили між собою християнські демократи, комуністи, угорські християнські демократи й зелені^[519]. Щойно створена Словацька національна партія взяла лише 13,9% на виборах до Словацької національної ради та 11% — у голосуванні за делегатів до Федеральних зборів (парламенту). Менше ніж один словак із семи проголосував за єдину партію, яка обстоювала поділ країни на дві окремі етнічні складові.

Однак упродовж 1991 року Громадянський форум почав розпадатися. Як альянс, що тримався на спільному ворогові (комунізмі) та популярному лідері (Гавелі), він залишився ні з чим: комунізму вже не було, а Гавел був президентом республіки, нібито вищим за політичні протистояння. Між колишніми однодумцями посилилися політичні суперечності, а догматичні прихильники вільного ринку під проводом міністра фінансів Вацлава Клауса (який сам себе називав адептом тетчеризму) ставали дедалі впливовішими. У квітні 1991 року після схвалення в парламенті широкого закону про приватизацію державних підприємств Громадянський форум розколовся, а (домінантна) фракція Клауса стала Громадянською демократичною партією.

Клаус був налаштований швидко вести країну назустріч «капіталізму». Але тимчасом як на чеських територіях така мета мала реальну базу підтримки, у Словаччині ситуація була іншою. Приватизація, вільний ринок і скорочений державний сектор мало приваблювали більшість словаків, які набагато більше за чехів залежали від роботи на збиткових, застарілих фабриках, шахтах і заводах державної форми власності — «підприємствах», які більше не мали захищених ринків для своєї продукції і які навряд чи могли спокусити закордонний капітал або приватних інвесторів. В очах певних бізнесових і політичних кіл у Празі Словаччина була обтяжливим спадком.

Тим часом партія «Громадськість проти насильства» також розвалилася — з аналогічних причин. Її найуспішнішою публічною особою тепер був Владімір Мечіар — колишній боксер, який зіграв порівняно незначну роль у подіях 1989 року, але відтоді виявився набагато спритнішим за колег у маневруванні між рифами демократичної політики. Після червневих виборів він сформував уряд у Словацькій національній раді, але його відразлива манера спілкування спричинила розкол у коаліції, а на заміну Мечіара прийшов католицький політик Ян Чарногурський. Відповідно Мечіар вийшов з ГПН та сформував свою власну партію — Рух за демократичну Словаччину.

Від осені 1991 року й до літа 1992-го між представниками адміністрацій Чехії та Словаччини тривали довгі переговори з метою погодити основу для децентралізованої федеральної конституції, яку підтримувала чітка більшість і політиків, і виборців з обох сторін. Але тоді Мечіар, щоб забезпечити себе та партію виборчою базою, став на захист словацького націоналізму — теми, до якої раніше він не виявляв значного інтересу. Словакам, заявив він своїм виборцям, загрожувало все — від чеських планів щодо приватизації та угорського сепаратизму до перспективи поглинення «Європою». На карті стояло їхнє виживання як нації (не кажучи вже про існування).

Озброївшись такою риторикою та вульгарною, але харизматичною публічною манерою, Мечіар привів свою нову партію до беззаперечної перемоги на федеральних виборах у червні 1992 року, виборовши майже 40% голосів у Словаччині. Тим часом у чеських регіонах нова Громадянська демократична партія Вацлава Клауса в союзі з християнськими демократами також виявилася переможцем. Тепер, коли Клаус став прем’єр-міністром чеської частини, обидві автономні половини федеративної республіки опинилися в руках тих, хто — з різних, але взаємодоповнювальних причин — не шкодував би, якби країна розвалилася. Зараз лише президент федеративної республіки обстоював — за конституцією та відповідно до власних переконань — ідеал об’єднаної федеративної Чехословаччини.

Але Гавел уже не був такий популярний (а відповідно, такий впливовий), як менш ніж два роки тому. Свій найперший офіційний візит на посаді президента він здійснив не до Братислави, а до Німеччини: враховуючи давні ворожі стосунки між чехами й німцями та потребу заводити друзів у Західній Європі, то був зрозумілий крок, але з погляду чутливого ставлення Словаччини це стало тактичною помилкою. А підлеглі Гавела не завжди служили йому доброю службою: у березні 1991 року його речник Міхаель Жантовський заявив, що словацька політика все більше переходить до рук колишніх комуністів та «людей, які згадують про Словацьку державу як про золоту добу словацького народу»^[520].

Твердження Жантовського не було цілковито помилковим, і за тих обставин воно, здається, значною мірою заохочувало до того, про що він говорив. Як і інші колишні чеські дисиденти, Гавел та його оточення не завжди були хорошої думки про словаків. Вони радше дивилися на них як на провінційних шовіністів, що в найкращому разі наївно переслідували міраж суверенітету, а у найгіршому — ностальгували за воєнною маріонетковою державою. За іронією, Клаус не поділяв таких ліберальних упереджень, та й словацьким минулим особливо не переймався. Як і Мечіар, він був реалістом. Тепер як найбільш впливові політики у своїх регіонах вони провели кілька тижнів буцімто за обговоренням положень державного договору для федеративної Чехословаччини.

Навряд чи вони б змогли колись дійти згоди: для фактично суверенної Словацької республіки Мечіар вимагав права випуску та позичання валюти; мораторію на приватизацію; відновлення субсидій комуністичного зразка та купу інших заходів — усі вони були табу для Клауса, який завзято тримався свого плану щодо примусового переходу до необмеженого ринку. Насправді їхні зустрічі в червні та липні 1992 року взагалі не були переговорами: Клаус стверджував, що його дивують та засмучують вимоги Мечіара, хоча вони навряд чи були таємницею з огляду на численні виступи Мечіара щодо цього. Насправді саме Клаус підштовхував словацького лідера до розколу, а не навпаки.

Зрештою, незважаючи на те, що більшість словацьких депутатів у Словацькій національній раді та Федеральних зборах практично не мали б нічого проти схвалення державного договору, який би надавав кожній частині країни повну автономію та рівний статус у межах федеративної держави, їх просто поставили перед фактом. Коли переговори зайшли в глухий кут, Клаус, по суті, заявив своїм словацьким візаві, що, оскільки вони, схоже, не можуть дійти згоди, можна просто облишити ці марні зусилля та розійтися в різні боки. Словаки, які опинилися перед очевидною перспективою здійснення своїх бажань, закивали на знак згоди — здебільшого всупереч своїм намірам.

Відповідно 17 липня 1992 року Словацька національна рада проголосувала за новий прапор, нову Конституцію та нову назву — Словацька Республіка. За тиждень Клаус та Мечіар, який усе ще відчував легке запаморочення від власного «успіху», погодилися розділити країну. Зміни мали набути чинності 1 січня 1993 року. Того дня Чехословаччина зникла, її дві республіки стали окремими державами, а їхніми прем’єр-міністрами — відповідно Клаус та Мечіар. Вацлав Гавел, намагання якого втримати країну єдиною здавалися дедалі більш жалюгідними (а в останні місяці на них узагалі ніхто не зважав), перестав бути президентом Чехословаччини та перевтілився в президента зменшеної Чеської Республіки^[521].

Чи пішло розлучення на користь партнерам, деякий час залишалося незрозумілим: ані Чеська Республіка, ані Словаччина в перше посткомуністичне десятиліття не процвітали. І «шокова терапія» Клауса, і націонал-комунізм Мечіара зазнали поразки, однак у різний спосіб. І хоча словаки пізніше пошкодували про своє захоплення Владіміром Мечіаром, а зірка Клауса в Празі згасла, проте ностальгії за Чехословаччиною ніколи особливо не спостерігалося. Чехословацьке «розлучення» було керованим процесом, у якому чеська правиця досягнула того, чого, як вона стверджувала, не прагнула, а словацькі популісти дістали навіть більше, ніж хотіли; мало хто аж так тішився тим, що з цього вийшло, але ніхто й довго не сумував. Як і після розпаду Радянського Союзу, державній владі та політичному апарату, які утворилися в Чехословаччині, нічого не загрожувало: вони просто подвоїлися.

Розпад Чехословаччини став наслідком випадку та обставин, а також людського фактора. Якби при владі були інші люди — якби іншими були результати виборів 1990 та 1992 років, — іншою була б і історія. Крім того, невелику роль відіграв і приклад: через те, що сталося в Радянському Союзі, а також через події, які розгорталися на Балканах, розкол між двома «національними республіками» однієї маленької центральноєвропейської держави здавався не таким абсурдним чи недопустимим, ніж за інших обставин. Якби федеральний договір до 1992 року було погоджено (якби Чехословаччина протрималася ще декілька років), дуже малоймовірно, що хтось у Празі чи Братиславі побачив би якийсь сенс у продовженні суперечок: їхня увага була б прикута до перспективи вступу до Європейського Союзу, а думки — до кривавих розправ у недалекій Боснії.