УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Розповідь про стан українського національного руху напере­додні першої світової війни можна почати з аналізу двох подій, які відбулися на початку 1914 року майже одночасно у Києві та Львові, столицях українських земель у Росії та Австро-Угорщині відповід­но.

Міністр внутрішніх справ Росії Микола Маклаков заборонив публічно відзначати століття від дня народження національного поета України Тараса Шевченка (1814-1861). 10-11 березня (за новим стилем) у Києві пройшли демонстрації протесту. Організовані сту­дентським комітетом, вони дістали широку підтримку серед насе­лення, й число демонстрантів вимірювалося десятками тисяч. Щоб розсіяти натовп, влада змушена була вдатися до кінної поліції та загонів козаків. Подібні виступи відбулися і в інших містах України. Вони стали першим свідченням того, що національний рух на серед­ньо-східній (Підросійській або Наддніпрянській) Україні вилився на вулиці. Про події 10-11 березня широко інформувала російська преса, вони стали приводом до дебатів у Думі. Російскі делегати висловлювали побоювання в зв'язку з цим разючим виявом сили ук­раїнського руху.

Один з організаторів київських демонстрацій Микола Кова- левський так відгукувався про них у своїх спогадах:

^{був імпонуючий перегляд зросту українських національ­них сил. Ці демонстрації були показником глибоких змін у са­мій структурі українського визвольного руху. Це вже не було етнографічне культурництво з його аматорськими виставами, вишивками і сентиментальними мелодрамами» Нові сили увій­шли до українського визвольного руху, і він став дійсно масо­вим в точному значенні цього слова"1.}

• За яких три тижні до того, у Львові 14 лютого сталася ще одна пам'ятна подія: Галицький сейм прийняв новий крайовий статут і новий крайовий виборчий закон. Українці отримали 27,2% місць у сеймі (таке саме співвідношення місць, як вони від 1907 р.

Кость Левицький, лідер Української національно-демократич­ної партії s Галичині і головний посередник з українського боку у переговорах 1914 р., дав таку оцінку:

"Оце була перша [польско-українська] історична угода, яка мала вигляди бути епохою у визвольних змаганнях нашого на­роду™ [Ці реформи] мали стати зародком майбутньої політич­ної автономії українського народу*².

І київські демонстрації, і реформа галицького крайового ста­туту знаменували певний прорив: на Наддніпрянській Україні на­ціональний рух став набувати масового характеру; на західній, ав­стрійський території — завоював частину політичної влади. Щоб мати змогу належним чином оцінити значення цих подій, мусимо коротко оглянути розвиток українського національного руху, від його витоків аж до передодня першої світової війни, наголошуючи на тих фактах, які або сприяли його прогресові, або сповільнювали його³.

Зародження модерного українського національного руху хро­нологічно можна віднести до початку 19 століття, а географічно — до т. зв, Лівобережжя, тобто Чернігівської, Полтавської та Харків­ської губерній. У цьому краї ще збереглися традиції колишньої ко­зацької автономії. Майже всі перші поборники відродження Украї­ни належали до лівобережного дворянства, нащадків колишньої козацької старшини. Спочатку цей рух був зовсім аполітичним і ви­ражався в історичних, фольклорних, мовних дослідженнях, а та­кож у літературних (переважно поетичних) творах, написаних на­родною українською мовою. Ця культурницька діяльність була нео­фіційно пов’язана з Київським та Харківським університетами, зас­нованими відповідно у 1805 р.

Наступною стадією в розвитку українського руху стала його політизація. Вирішальний крок у цьому напрямку зробила група молодої київської інтелігенції, відома як Кирило-Мефодіївське Братство (1846-1847). З цього гуртка вийшла перша сучасна україн­ська політична програма, кульмінаційним пунктом якої була візія майбутньої вільної Української республіки як члена демократичної слов’янської федерації. Кирило-Мефодіївська програма наголошу­вала на скасуванні кріпацтва та ліквідації класової нерівності Та­ке поєднання національних і соціальних інтересів залишалося й на­далі характерною рисою українського національного руху, надаючи його ідеології виразного народницького забарвлення. Членом Брат­ства був геніальний поет Тарас Шевченко, пророк і невмирущий символ українського визвольного руху⁴.

Попередній короткий виклад показує, що українське відрод­ження йшло шляхом, характерним і для деяких інших націй, що за­роджувались у Східній Європі Наприклад, у випадку з чехами пер­шою стадією теж було аполітичне, культурне відродження, а дру­гою — політизація національного руху. Проте процес формування нації на Україні був, беззаперечно, запізнення порівняно з іншими східноєвропейськими країнами, перед якими стояло аналогічне зав­дання. Під “формуванням нації” я розумію проникнення національ­ної ідеї у всі прошарки населення, перетворення етнічної маси на культурно й політично свідому національну спільноту. При цьому треба враховувати відносно сповільнений розвиток українського національного руху.

Немає підстав припускати, що прагнення утвердитися як на­ція серед українців було у своїй основі слабшим, ніж серед інших новонароджуваних націй. Але, можливо, жодному іншому націо­нальному рухові не доводилося долати таких великих перешкод Головним, хоч і не єдиним, джерелом цих труднощів була політика Росії щодо України. Назагал деспотична та централізаторська при­рода російського самодержавства відома надто добре, тому немає потреби говорити про неї докладно.

Вищенаведені твердження вимагають певних застережень. Культурне відродження початку XIX століття на Лівобережній Ук­раїні не зазнавало жодних переслідувань. Царська влада просто іг­норувала його, розглядаючи як вираз нешкідливих провінційних почуттів. Щойно викриття Кирило-Мефодіївського братства вказа­ло урядові на українську загрозу, тому й повелися з братчиками відповідним чином. Другим основним антиукраїнським заходом став Валуєвський указ 1863 року, а згодом — горезвісний Емський указ (1876), який повністю заборонив публікації українікою мовю, та українську культурну і просвітницьку діяльність⁶.

Український національний рух страждав не лише від росій­ського уряду, а й від ворожості російського суспільства. Якщо гово­рити про рівень простолюду, то український та російський селянин відрізнялися (як відзначив Дональд Маккензі Воллас) "мовою, одя­гом, традиціями, народними піснями, прислів’ями, фольклором, до­машнім устроєм, способом життя та громадською організацією”⁷. "Хохол” і "кацап” ніколи не вважали, що належать до одного наро­ду. Але освічене російське суспільство абсолютно поділяло офіційну доктрину триєдиної руської (“русской") народності. У цьому відно­шенні ліберальний і навіть революційний російський інтелігент ма­ло чим відрізнявся від царського бюрократа. Звичайно, зустрічали­ся і рідкісні винятки, такі як Герцен і ряд об’єктивних вчених-гума- нітаріїв, серед яких слід згадати ОМПипіна, Ф.Ю.Корша, ОАШах- матова, які культивували співчутливе зацікавлення українознавством. Однак переважала постава, що її продемонстрував "батько” радикаль­ної російської інтелігенції Biccapion Бєлінський, який ще в 40-х рр. XIX ст. паплюжив Шевченка й радо аплодував покаранню кирило- мефодіївських братчиків⁸. Лише частина російських радикалів виявляла свою антиукраїнську упередженість, як Бєлінський, із брутальною щирістю, а назагал їхнє ставлення до національних прагнень українців звичайно коливалося між байдужістю, насміш­куватою поблажливістю та тонко замаскованою ворожістю.

“їхня псевдокосмополітична проповідь спрямована... не проти тих, хто гнобить чужі національності, а проти тих, хто відби­вається від гноблення”⁹.

Критика Драгоманова була спрямована проти російських ре- волюціонерів-народників, але стан речей не змінився з появою мар­ксизму. Один мемуарист писав про Георгія Плеханова, основопо­ложника російського марксизму.

"Будь-які сепаратизми [він] буквально ненавидів. До ук­раїнофільства він ставився з презирством і вороже. У ньому глибоко жив великоруський унитарист і нівелятор... З Драгома- новим він був у відвертих ворожих стосунках.. До Шевченка й українофілів він ставився звичайно з більшою ненавистю, аніж навіть, наприклад, до Каткова"¹⁰.

Царський гніт у поєднанні з ворожістю російського суспіль­ства витворив несприятливе середовище, у якому український на­ціональний рух міг рухатися вперед лише повільними кроками. Впродовж десятиліть основними провідниками його ідей були т. зв. громади — неформальні гуртки без чіткої структури, що існували у більшості українських міст і складалися переважно з інтелігенції та службовців. Загальне число членів громад ніколи не перевищува­ло декількох сотень¹! Наприкінці XIX ст. потрібно було мати сильну віру, щоб підтримувати в собі впевненість щодо майбутнього ук­раїнської справи. Щоправда, маси селянства зберегли свою рідну мову та народну культуру. Але вони були в основному неписьменні, позбавлені модерної громадянської та національної свідомості й по­літично аморфні. Окрім невеликої групи самовідданих патріотів, все, що підіймалося вище народного рівня, було — або здавалося — зрусифікованим. Кажу "здавалося” тому, що прихований комплекс українця жив у душах величезної кількості на вигляд покірних "малоросів”. Суспільно-економічні зміни та наближення політичної кризи самодержавства мали запропонувати новий вихід для цих прихованих сил.

Внаслідок придушення українського руху в Російскій імперії центр його тяжіння перемістився до австрійської Галичини¹². Спо­чатку українські перспективи там були аж до знеохочення непри- вабливими. До анексії Австрією Галичина протягом чотирьох сто- літь належала Речі Посполитій, і місцеве українське (руське) насе­лення не мало козацької традиції, з якою виросло національне від­родження на Наддніпрянській Україні. Культурно-національний рух почався серед галицьких українців лише у 30-х роках XIX ст., тобто на ціле покоління пізніше, ніж на Лівобережжі. Скромний по­літичний дебют галицьких українців відбувся слідом за австрій­ською революцією 1848 р., але успіхи поляків у 1860-х рр. звели їхні досягнення майже нанівець. Варто пам'ятати, що Галичина не була етнічно однорідною. Приблизно по річці Сян проходила межа між більшою, східною частиною провінції, в якій переважали українці, (хоча була тут і чимала, яких 20 відсотків, польська меншість) та західну, польську частину. В цілому по Галичині обидві національ­ності перебували кількісно у приблизній рівновазі, але поляки мали економічну, культурну та політичну перевагу. Галичина в очах по­ляків була частиною історичної польскої держави, яку в належний час треба буде повернути майбутній відновленій Польщі. Як і росія­ни, поляки не сприймали саму ідею існування окремої української національності, відмовлялися ставитись до українців як до рівних партнерів і мали твердий намір тримати їх у національно та со­ціально другорядному становищі

Майже століття після того, як Габсбурзька імперія анексува­ла Галичину у 1772 р., краєм управляли німецько-австрійські чинов­ники. Однак у 1867 р., після австро-угорської угоди, Відень передав контроль над Галичиною в руки поляків. Поляки панували в дер­жавній адміністрації, очолюваній намісником, яким завжди був представник польської аристократії, та в автономних крайових ін­ституціях, що перебували під юрисдикцією Сейму. Державна служ­ба та судочинство були польськими і за персоналом, і за офіційною мовою. Виборча система, заснована на представництві окремих груп згідно з їхніми економічними інтересами (курій) та непрямому голо­суванні, надавала великі переваги полякам. Ця система, а також передвиборні махінації, адміністративний тиск і повсюдна корупція позбавляли українське представництво у віденській Державній ра­ді та в Галицькому сеймі будь-якої політичної ваги. “Галицькі вибо­ри” стали притчею во язицех по всій Австро-Угорщині. Українців систематично не допускали до вищих адміністративних посад, ду­же обмежували можливості отримати освіту. Парламент, у якому більшість становили поляки, перешкоджав створенню українських середніх шкіл Вищі освітні заклади були повністю польськими, за вийнятком декількох україномовних кафедр у Львівському універ­ситеті Варто додати, що Галичина, страждаючи від аграрного пе­ренаселення, була економічно відсталим краєм з низькими темпами індустріалізації та урбанізації¹³. На зламі століть економічне ста­новище українських мас під австро-польською владою було, можли­во, гіршим, ніж під російською.

Постає питання, як, незважаючи на всі ці перешкоди, Галичи­на змогла стати центром українського національного руху. Але бу­ли й деякі важливі позитивні чинники. По-перше, релігійна ситуа­ція в краї загострювала в українців почуття національної ок- ремішності¹⁴ Фактично всі галицькі українці належали до греко- католицької (уніатської) церкви. Східний обряд чітко відрізняв їх від польських сусідів, водночас зв’язок із Римом захищав від впливу російського православ’я (спільна православна релігія чи не найміц- ніше прив’язувала наддніпрянських українців до Росії). Греко-ка- толицька церква як окрема інституція спочатку не ототожнювала себе з українською національною справою, а її світогляд був радше “рутенським”, тобто вузькопровінційним і позначеним надмірною вірнопідданістю до Габсбургов. Пізніше сталися зміни, і під керів­ництвом визначної особистості — Андрея Шептицького (1865-1944), галицького митрополита від 1900 р., греко-католицька церква стала тісно пов’язана з боротьбою України за незалежність¹⁵.

Іншою перевагою українського руху в Галичині була та обста­вина. що він діяв у конституційній державі Незважаючи на всі ва­ди австрійської конституційної системи, особливо те, як застосову­вала її польська адміністрація в Галичині, українці користувалися там певними мінімальними громадянськими правами. Вони мали змогу видавати книжки та газети, утворювати різноманітні това­риства, проводити громадські зібрання. Вибори давали можливість політично мобілізувати маси. Українські депутати у парламенті та сеймі могли принаймні висловлювати скарги від імені своїх вибор­ців. Умови відкритого політичного життя забезпечували вишкіл провідників, які набували майстерності в організаційних справах і парламентських процедурах. Все це давало галицьким українцям відчутні переваги над їхніми співвітчизниками в Росії, де до 1905 р. національний рух був загнаний у підпілля.

Третім позитивним чинником була та допомога, яку націо­нальний рух у Галичині одержував з середньо-східної України. Піс­ля Емського указу східноукраїнські письменники почали регулярно дописувати до галицької періодики і друкувати свої твори у Львові. Два уродженці Наддніпрянської України, Михайло Драгоманов і Михайло Грушевський, справили на розвиток Галичини найбіль­ший вплив. Драгоманов у 1870-1890 рр. був наставником групи по­ступових галицьких українських інтелектуалів¹⁶. До цієї групи на­лежав, зокрема, й Іван Франко (1856-1916), найвизначніший захід­ноукраїнський письменник, а також видатний учений і публіцист. Послідовники Драгоманова у Галичині заснували у 1890 р. Русько- українську радикальну партію, яка стала першою модерною ук­раїнською політичною партією. Її програма охоплювала аграрні ре­форми, політичну демократію та антиклерикалізм. Грушевський був першим визначним східним українцем, який поселився у Гали­чині. Запрошений у 1894 р. на кафедру історії Львівського універси­тету, він став також головою Наукового Товариства імені Шевчен­ка. Ця установа, заснована на пожертви з Наддніпрянської Украї­ни, під енергійним керівництвом Грушевського розвинулася у важ­ливий дослідницький та видавничий центр — фактично, неофіційну українську академію наук.¹⁷

Ці імпульси з середньо-східної України видозмінили світогляд національного руху у Галичині, позбавивши його вузького провін­ціалізму і забезпечивши всеукраїнською ідеологією. Допомога, яку галицькі українці отримували від своїх співвітчизників зі Сходу, додала їм сил у протистоянні з деспотичними сусідами-поляками. У свою чергу, поява сильної та динамічної української спільноти у Га­личині накладала відбиток, особливо після 1905 р., на українські землі в Росії. Так сформувалася концепція Галичини, як “україн­ського П’ємонту”: маленького краю з великою місією, покликаного стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби всього українського народу.

Для українського національного руху у Галичині двадцять п'ять років перед вибухом першої світової війни були періодом неу­хильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних поль­ських публіцистів влучно охарактеризував такий розвиток подій як “українське завоювання”. Завоювання було перш за все внутрішнім і полягало у проникненні в широкі маси українців модерної націо­нальної свідомості. Це досягалося через постійно розширювану ме- режу народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напіввійськових та ін. Участь у таких товариствах, місцеві філії яких сягали кожного містечка й села, давало селянам нове почуття людської гідності. Були також помітні ознаки покращення госпо­дарського стану українського населення завдяки поширенню сіль- скогосподарської освіти, кредитним спілкам, квітнучому коопера­тивному рухові, організованій сезонній чи постійній еміграції до За­хідної Європи й Північної Америки та відкупові землі у заборгова­них польских великих поміщиків.

У політичній сфері тепер стало можливим розпочати система­тичний, наполегливий наступ на польську гегемонію в Галичині. Він був пов’язаний з боротьбою у межах всієї імперії за демократизацію австрійської конституційної системи. Поворотним пунктом у цій бо­ротьбі стала виборча реформа 1907 р., яка ввела загальне виборче право для всіх дорослих чоловіків у виборах до віденської Держав­ної ради. Українська парламентська репрезентація зразу ж збіль­шилась утричі, незважаючи на той факт, що в результаті хитрих передвиборних махінацій українці все ще мали далеко менше пред­ставництво, ніж польська частина населення Галичини.

Протягом наступних п’яти років, від 1908 р. до 1913 р., боротьба сконцентрувалась на питанні реформи виборчого закону до Галиць­кого сейму та крайового статуту. Умови в Східній Галичині часом наближалися до стану польсько-української громадянської війни. Виразом дедалі більшого напруження стало вбивство у 1908 р. ук­раїнським студентом галицького намісника графа Анджея Потоць- кого. У цей час, на відміну від 1860-х років, Відень не хотів більше жертвувати українцями на користь польських інтересів. Не наки­даючи жодного розв'язання проблеми згори, центральний уряд про­понував свої послуги як посередницькі. Результатом тривалих пере­говорів був лютневий компроміс 1914 р., згаданий на початку цієї статті. Невідомо, як би діяв цей компроміс на практиці, коли б не втрутилася війна. Проте видається найправдоподібнішим, що після усунення штучних перепон, які в минулому стримували поступ ук­раїнського національного руху, українці за декілька років могли досягти політичної переваги у Східній Галичині.

Протягом багатьох років поляки перешкоджали створенню ук­раїнського університету у Львові Українська кампанія за націо­нальний університет розпочалася у 1898 р.¹⁸ У1913 р. позитивне ви­рішення цього питання здавалося вже дуже близьким, й остаточне рішення (у вигляді імператорського рескрипту) відкладено лише з технічних причин. Заснування українського університету в Галичи­ні повинно було дістати глибокий відгук і на Наддніпрянській Ук­раїні Англійський журналіст Генрі Вікгем Стід так тлумачив полі­тичне значення проблеми українського університету

"Цей університет задумано не лише як засіб поширення вищої освіти серед [австрійських] русинів, але і як інструмент агре­сивної “культурної” політики проти Росії”¹⁹.

Східноукраїнський історик і громадський діяч Дмитро Доро­шенко, який після десятирічної перерви на початку літа 1914 р. зно­ву приїхав до Галичини, був вражений досягненнями українського руху

“Як усе повиростало, як поширилось!.. Коли я побачив львів­ських знайомих, почув їх настрої, довідався про сподіванки і плани, то поступ, який зробило українське життя в столиці краю за ці десять років, уявився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут у Галичині державною нацією, вони вже були на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі"²⁰.

Повернімося до середньо-східної України²¹. Посилення україн­ської діяльності тут стало помітним у 1890-х рр. У1900 р. група сту­дентів Харківського університету заснувала підпільну Революційну українську партію (РУН), яка, використовуючи Галичину як базу для своїх дій, розгорнула жваву пропагандистську кампанію серед селян та міських робітників. У1905 р. вона прийняла марксистську програму і змінила свою назву на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Рівень національної свідомості україн­ських мас був ще настільки низьким, що, коли розпочалася револю­ція 1905 р, вона не набрала на Україні виразного національного за­барвлення. Однак одним із результатів революції стало скасування дискримінаційних обмежень Енського указу. Чи не наступного дня почали виходити українські газети, журнали та книжки, виникли різноманітні українські культурні й освітні товариства. Особливо важливими серед них були організації “Просвіти”, які будувалися за галицьким зразком. Хати-читальні стали громадськими і куль­турними центрами в селах і містечках по всій країні. Якщо говорити про політичну сферу, то в Першій і Другій Державних Думах (відпо­відно у 1906 і в 1907 рр.) існували українські фракції з 40-50 депута­тів. Українські члени Другої Думи підготували проект закону про автономію України, але цей законодавчий орган невдовзі розпуще­но, тож документ не був поставлений на порядок денний.

Царський уряд не відмовився від своєї підставової тези щодо українського питання: доктрини триєдиної руської ("русской") на­ції, з якої логічно випливало невизнання окремої української націо­нальності. Уряд твердо опирався навіть найскромнішим україн­ським національно-культурним вимогам. Наприклад, він не дозво­ляв навчання українською мовою навіть у початкових школах. Піс­ля 1907 р., знову відчуваючи себе в змозі контролювати ситуацію, царський режим відновив свою традиційну репресивну політику стосовно українського руху. Зміна виборчого закону, накинута ім­ператорським декретом 1907 р., надавала перевагу в законодавчих органах вищим класам, які на Україні були російськими або зруси­фікованими. Внаслідок цього у Третій і Четвертій Думах не зоргані­зувалися українські клуби, хоча й були окремі прихильні до україн­ської справи люди, які належали до різних російських партій. Гу­бернатори розпускали українські товариства (особливо ті, що ко­ристувалися популярністю в масах, такі як “Просвіта”) з найменшого приводу. Постійні конфіскації доводили українські пе­ріодичні видання до банкрутства, а їхні передплатники в іуберніях зазнавали переслідувань з боку місцевих властей²².

Аби підтримати розхитані підвалини царського режиму, уряд на чолі з прем’єр-міністром Петром Столипіним уклав союз з войов­ничим великоросійським націоналізмом. За підтримки адміністра­ції на Україні були створені “чорні сотні” та шовіністичні російські організації, як-от Клуб російських націоналістів у Києві. Вони вели галасливу і часто непристойну антиукраїнську, а також антисеміт­ську пропаганду. У той час термін “мазепинство” введено в широкий обіг як принизливий ярлик для українського руху. Це слово утворе­не з імені гетьмана Івана Мазепи, який у 1708 р., під час Великої Північної війни, перейшов з російського на шведський бік. Малося на увазі, що українські патріоти, як і званий Іудою Мазепа, — зрад­ник на утриманні іноземних держав. В руслі політики неославізму, започаткованої близько 1907 р„ царський уряд і праві російські ор­ганізації намагались уразити український рух у самій його тверди­ні. Фінансова і моральна підтримка щедро посипалась на галиць­ких русофілів, вмираючу групу “руських” ультраконсерваторов, які виступали з ідеєю єдності руської (’’русской”) нації від Карпат аж до Камчатки. Безплідні інтриги галицьких русофілів захищала час­тина польської адміністрації краю. Польська націонал-демократич­на партія, яка була однаково впливовою як у підросійській Польщі, так і в Галичині, виступала за узгодження російських і польських зусиль, спрямованих на знищення спільного українського ворога²³.

Проте український рух уже годі було стримати. Росія стала напівконституційною державою, і масові репресії у стилі Емського указу були неможливі. Коли адміністрація чинила перешкоди ук­раїнським товариствам або закривала їх, віднаходилися нові фор­ми діяльності. Наприклад, кооперативний рух робив великі успіхи в усіх частинах Росії, але на “Півдні” його контролювали українці²⁴. Київські вуличні демонстрації у березні 1914 р. у зв’язку зі сторіччям від дня народження Шевченка засвідчили посилення українського руху. За десять років до того така подія була б неможлива.

Якщо ми спробуємо оцінити, наскільки просунувся вперед на- ціотворчий процес на середньо-східній Україні до 1914 р., відповідь не буде легкою. Жодних докладних емпіричних досліджень цього питання досі не проводилося Радянські історики, які мають доступ до відповідних, усе ще не торкнутих архівних матеріалів, неохоче беруться до цього завдання Тому, розглядаючи дану проблему, му­симо скористатися з принагідних коментарів тогочасних спостері- гачів.. Ці уривчасті свідчення дозволяють нам зробити декілька пробних узагальнень.

Насамперед запитуємо зболений крик одного з провідних чле­нів київського Клубу російських націоналістів АСавенка, який пи­сав у 1911 ρ.:

“Мазепинський рух росте. З цим треба згодитися, [Зі своєї га­лицької бази] мазепинство розлазиться по цілій південній Росії...Полум’я пожежі вже розлазиться по всій Малоросії”²⁵.

Можна було б і не зважати на цей панікерський голос росій­ського суперпатріота (і, що типово, ренегата-украшця). Якщо, од­нак, узяти до уваги те, що відбулося на Україні лише за кілька ро­ків потому, у 1917-му, то треба визнати, що в Савенковому діагнозі була частка правди.

З іншого боку, маємо спогади українського студентського ак­тивіста Дмитра Солов’я, який у 1914 р. прибув до Полтави. Його охо­пила зневіра, коли побачив масштаби русифікації цього історично українського міста, нечисельність і пасивність місцевої української інтелігенції²⁶. Як можна узгодити два таких протилежних погляди, що їх висловили Савенко та Соловей?

Можливо, найближчий до істини Євген Чикаленко, видавець київської україномовної газети ‘Рада”. У 1913 р. він відзначив у своєму щоденнику, що у провінційних містечках, де ще покоління тому навряд чи можна було почути російську мову, тепер вона пере­важає. Але й число національно свідомих українців щороку зрос­тає²⁷. Стосовно соціального складу українського руху Чикаленко писав, що його найактивніші діячі належать до т.зв. “третього ста­ну” — тобто сільської інтелігенції та напівінтелігенції, Фінансову підтримку український культурницькій діяльності надавали окре­мі представники буржуазії, що походили з простолюду.

“В селянстві.- [національна] свідомість за останні роки дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни сві­домі націоналісти, навіть шовіністи українські; це залежить від учителя, чи від фершала, який пробудив у них ту свідо­мість”²⁸.

Варто додати, що різні регіони країни були охоплені націо­нальним рухом різною мірою. Рух здобув вплив у Київській, Черні­гівській та Полтавській губерніях, проте мало зачепив інші частини України, особливо етнічно змішане чорноморське узбережжя та промисловий Південний Схід

Слід наголосити на ще одній важливій різниці між середньо- но-східною Україною і Галичиною. В Галичині лінія, що розділяла поляків та українців, була чітка і ясна, незважаючи на часті зміша­ні шлюби. Треба було бути або поляком, або українцем, але не обома відразу. Тим часом російсько-українська диференціація залишала­ся мінливою і часто розпливчастою. Наприклад, усі російські полі­тичні партії діяли на Україні і знаходили підтримку не лише серед російської меншості, але й серед частини корінного українського населення²⁹. Участь у російській політичній і культурницькій діяль­ності не виключала існування залишкової української свідомості. Однак поширеність таких гібридних форм національної ідентичнос­ті вказувала на те, що українському рухові було ще далеко до осяг- нення своєї мети.

Настав час зробити певні висновки. За період, що передував першій світовій війні, український національний рух досяг, безу­мовно, значних успіхів. Але в цілому, за винятком малої галицької частини, Україна в 1914 р. ще не стала повністю скристалізованою нацією. Аби закріпити досягнуте, потрібен був мирний період. Нато­мість розпочалася війна Війна і наступна революція прискорили націотворний процес, але водночас поклали на молоду націю вели­чезний тягар, який перевищував її сили. Я говорю про завдання по­будови незалежної держави у країні, яка доти не мала початкових шкіл із рідною мовою викладання.

ПРИМІТКИ:

1. Ковалевеький М. При джерелах боротьби. — Іннсбрук, I960.—С.162.

2. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. —Львів, 1926. -С.687.

3. Borschak Е. Le mouvement national ukrainien au XIX^е si∂cle∕/ Le Monde slave.— 1930. — N10.-P 11,12; Лисяк-Рудницький L Роля України в новітній історії (див. сД45- 171 цього тому).

4. Зайончковський ILA. Кирилль-Мефодиевское общество (1846-1847). — Москва, 1969; Luckyj G.S.N. Between Gogol and Sevι⅛nko. —Munich, 1971

5. Rauch G., von. Russland: Staatliche Einheit und nationale Vielfalt. — Miinchen, 1953.

6. Savchenko F. The Suppression of Ukrainian Activities in 1876. -Munich, 1970 (пере­видання, з додатком інших матеріалів, книги: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р.—К, 1930).

7. Wallace D,M,, Sir. Russia on the Eve of War and Revolution. —New York, 1961. — P.195.

8. Swoboda V. Shevchenko and Belinsky // Slavonic and East European Review. —Vol. 40. (December 1961). -P.168-183.

9. Драгоманов M.IL Историческая Польша и великорусская демократия // Собра­те политических!* сочиненій МИДрагоманова / Под ред. ВАКистяковского: В 2 т. —Париж, 1905. —Т.1. — С.145.

10. Тихомиров Л. Воспоминания (1927); цитується за: Kucharzewski J. The Origins of Modern Russia. -NewYork₅1948. —P.45L

11. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907) —2-е вид. -Нью-Йорк, 1955. —С.121.

12. Рудницький-Лисяк І. Українці в Галичині під австрійським пануванням (див. с. 413-450 цього тому).

13. Свежинський П.В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX - на по­чатку XX ст. —Львів, 1966.

14. Сохоцький І. Що дали греко-католицька Церква і духовенство українському народові. —Філадельфія, 1951.

15. Borschak Е. Un prdat ukrai∏ien_t Ie Mgtropolite Cheptyckyj. —Paris, 1946; Korolevskij C. Mgtropolite AndrC Szeptyckyj. —Rome, 1964.

16. Іванова Р.П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та Украї­ни. —Київ, 1971.

17. Дорошенко В. Огнище української науки: Наукове товариство імені ТДІевчен- ка. —Нью-Йорк, Філадельфія, 1951; Винар Л. Михайло Грушевський як голова Нау­кового товариства ім. Шевченка // Український історик. —1969. —N1-3 (21-23).

18. Мудрий В. Боротьба за вогнище української науки на західшіх землях України. —Львів, 1923.

19. Steed H.W. The Habsburg Monarchy. —4th ed. —London, 1919. —P.128.

20. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — Львів, 1923. —Т.1. —С.6-7.

21. Щеголев С.Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепа­ратизма. —Киев, 1912; Дорошенко R Українство в Росії. —Відень, 1917; Лотоцький О. Сторінки минулого: В 4 т. —Варшава, 1932-1939.

22. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). —Львів, 1931.

23. Lozynsky М. Die russisehe Propaganda und ihre polniscħen Gonner in Galizien. — Berlin, 1914.

24. Витанович L Історія українського кооперативного руху. —Нью-Йорк, 1964.

25. Киевлянин. —1911. —N 318. —17 ноября. Цит. за: Чикаленко Є. Щоденник (1907- 1917).-С. 248-252.

26. Соловей Д. Розгром Полтави. —Вінніпег, 1974. —С.44-51.

27. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). —С.383.

28. Там само. — С.289.

29. Eiwood R.C. Russian Social Democracy in the Underground: A Study of the RSDRI in the Ukraine, 1907-1914. — Assen, The Netherlands, 1974.