НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX ст.
Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національно свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою “Братство тарасівців”.
За короткий час лави його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен. Ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі “Profession de foi молодих українців” (1893) містилися вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.“Братство тарасівців” проіснувало до 1898 р. У 1897 р. в Києві на нелегальному з’їзді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 р. вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію “Братства тарасівців”. У 1900 р. один із колишніх “тарасівців”, харківський адвокат Микола Махновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою “Самостійна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал “єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру “Самостійна Україна” за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції.
Міхновський 1902 р. утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.Переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В’ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.
Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України пояснювалася декількома причинами. По-перше, ця популярність була викликана тісною, майже 250-річною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до витворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені у державному відокремленні України. І лише 1917 р., коли “чари” старої Російської імперії зникли разом з її падінням, у значної частини “малоросів” перемогла українська самосвідомість, і вони стали потенційними “сеператистами”. По-друге, в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини національно свідомої інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій “згорнути прапор самостійної України”, були їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. “Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв’язку — се та програма даного моменту, від котрої не може бути усунення назад, — писав Михайло Грушевський навесні 1917 р. — Всякі перешкоди, взагалі вагання в задоволенню її з боку провідників Російської держави чи кермуючих кругів російського громадянства може мати один наслідок — це пересування центра ваги в бік українського самостійництва”.
Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Ні одна з російських політичних партій — від крайньо лівої до крайньо правої — не збиралася серйозно зодовольняти національних інтересів українського народу. Більше того, вони розглядали українські землі як природне поле своєї діяльності. Передбачалось, що у випадку падіння самодержавства Україна й надалі залишатиметься під російськими політичними впливами. Не всі українські партії розуміли цю загрозу. У 1904 р. від РУП від’єдналася група під проводом Мар’яна Меленевського й Олександра Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, а згодом перетворилася у регіональну організацію Російської соціал-де- мократичної партії (меншовиків). Така політика завдала великої шкоди національному рухові й скріпила імперські, “единонеделимые” позиції російських сил.На початку XX ст. російський самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилась безславною поразкою Росії у російсько- японській війні 1904-1905 рр. Як і в часи Кримської війни, країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. російський імператор Микола II віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію робітників у Петербурзі. Було вбито понад тисячу демонстрантів. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, яке згодом перекинулося на село і армію. У червні 1905 р. в Одесі вибухнуло повстання матросів на броненосці “Потьомкін”. У жовтні 1905 р. розпочався загальний політичний страйк. Під тиском революційних подій Микола II змушений був видати спеціальний маніфест 17 жовтня 1905 р., в якому пообіцяв провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам Російської імперії.
У першій Державній думі була створена Українська парламентська громада, що складалася з 45 послів усіх 102 вибраних від України. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг. Політичною платформою цієї парламентської групи була боротьба за автономію України. Після розпуску першої Думи (8 липня 1906 р.) і нових виборів друга Українська громада налічувала вже 47 чоловік. Але 3 червня 1907 р.
у результаті державного перевороту другу Думу було розпущено. У третій (1907—1912) та четвертій (1912—1917) Державних думах національно свідомих українців було дуже мало, оскільки новий виборчий закон обмежив права робітників, селян і національних меншин.Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов’язані зі скасуванням Емського указу 1876 р. Були відкриті нові кафедри українознавства: в Одеському університеті історію України викладав Олександр Гру шевський (брат Михайла), в Харківському українську літературу — Микола Сумцов. За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгортається мережа товариств “Просвіти”. У 1905 р. у Російській імперії з’явилася перша україномовна газета “Хлібороб”. З 1906 р. у Києві почала виходити шоденна газета “Рада”. Її видавцем був відомий український діяч і меценат Євген Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. У тому ж році Михайло Грушевський переніс центр своєї діяльності зі Львова до Києва, де під його головуванням було утворене Українське наукове товариство. Сюди ж було перенесено й видання “Літературно-наукового вісника”, який з 1898 р. виходив під егідою НТШ замість старої “Зорі”.
У час революції сталися певні зміни у політичній розстановці українських сил. У 1905 р. РУП перейшла повністю на марксистські позиції і перейменувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Порш, Лев Юркевич). Партія стояла на самостійницьких позиціях, але з тактичних міркувань включила в свою програму вимогу національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації. Восени 1905 р. зі складу Української демократичної партії вийшла радикальна група на чолі з Борисом Грінченком, яка утворила Українську радикальну партію. Її самостійне існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об’єдналася з демократами в Українську радикально- демократичну партію.
УРДП проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП) на чолі з Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком і Сергієм Єфремовим. У 1903—1904 рр. з РУП вийшли гуртки соціал-революціонерів (есерів), які на початку 1907 р. об’єдналися в Українську партію соціал-революціонерів (УПСР). Усі ці три партії — УСДП, ТУП і УПСР — були головними представниками політично активних українців і відіграли основну роль у часи Центральної Ради і Директорії. Однак на відміну від українських партій у Галичині вони стояли не на самостійницьких, а на федеративних позиціях. А на самій території Наддніпрянської України за своєю активністю й впливами вони значно поступалися російським партіям.Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція, її головним провідником був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862—1911). По всій країні були заведені військово-польові суди. Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому зачислив український народ до “чужородних” (‘‘инородцев”) і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах”. У часи столипінської реакції були закриті товариства “Просвіта” та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.
Іншим елементом столипінської політики стало проведення аграрної реформи, яка переслідувала мету створити на селі міцне, заможне селянство як опору самодержавного режиму. Селянам дозволялось виходити з общини, селитися окремо, “на відрубах” (хуторах), і брати у свою власність достатньо землі.
Столипінська реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общини вийшло майже 24% господарів, то в Південній Україні цей показник становив 34,2%, а в Правобережній Україні — аж 50,7%.Антиукраїнська репресивна політика не припинилася після смерті Столипіна, вбитого 1911 р. у Києві агентом охранки. Піком цієї політики стала заборона святкування 100-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка 1914 р. Заборона вилилася в масові демонстрації студентів у Києві. Репресії викликали зворотну реакцію. Під їх впливом на бік українського руху перейшли навіть ті, хто раніше тримався осторонь. Водночас антиукраїнські реформи використали й російські опозиційні сили як привід для критики дій царського уряду. У 1913 р. під час засідань четвертої Державної думи домагалися ліквідації національних обмежень в Україні кадет Петро Мілюков, есер Олександр Керенський, більшовик Григорій Петровський і навіть російський православний єпископ Нікон.
Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917—1920 рр. Тяжко було приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть початкових українських шкіл. У цьому відношенні поразка національної революції була до певної міри запрограмована наперед.
Досвід українського національного відродження кінця XVIII — початку XX ст. мав велике значення. Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою й життєздатною спільнотою. Демократичні традиції національного відродження стали міцним набутком українського руху і в XX ст.