УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

У 1914 р. загроза війни, яку світові правителі ПОЧАТОК ВІЙНИ готували фактично напіввідкрито, була вже оче­видною. Однак українські політичні партії по обидва береги Збруча не втрачали оптимізму.

Навесні того трагічного року українство готувалось відзначити столітній ювілей Тараса Шевченка. Однак царські власті заборонили Проведення будь-яких урочистостей, а могилу поета у Каневі оточили щільними жандармськими редутами. Незважаючи на це у Києві відбулись демонстрації, а у багатьох містах і селах — шевченківські свята. ' ⁱ

Урочисто відзначили ювілей поета-будителя галичани, буковинці та закарпатці. 28 червня 1914 р. у Львові відбувся Шевченківський здвиг — масовий огляд формувань “Січі”, “Сокола”, “Пласту” та інших Напіввійськових товариств, які морально та фізично готували юнацтво до майбутніх битв за відродження власної держави.

√ ⅛ Того самого дня у столиці Боснії — Сараєво було вбито наступника австрійського престолу архікнязя Франца Фердінанда і його дружину Софію. Цей’ терористичний акт і став приводом для початку страшної світової бойні, вйяку було втягнуто 48 із 59 держав світу. Супротивники розбились на два блоки. В одному з них були Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія. До другого увійшли Англія, Франція, Росія. Галичани і наддніпрянці змушені були битись у складі ворогуючих сторін: до російської армії було мобілізовано 4 млн українців, а понад 300 тис. служили в цісарському війську. Трагізм ситуації полягав ще й в тому, що на прикарпатському фронті галичанам нерідко протистояли їхні етнічні побратими — наддніпрянські українці і козаки кубанських полків.

З перших днів війни Галичина і Північна Буковина стали ареною великих битв.

У ході кількох військово-стратегічних операцій російські та австрійські армії втратили вбитими, пораненими і полоненими у Галичині й Буковині майже З млн вояків. У результаті затяжних боїв у краї зруйновано десятки містечок, спалено 650 шкіл, знищено півмільйона житлових і господарських будівель. Масово гинули від голоду та епідемій жінки, люди похилого віку, діти. Тисячі галичан були звинувачені цісарськими властями у москвофільстві й запроторені до концтаборів у Талергофі, Гмюнді, Гнаві. Становище особливо провокували галичани-москвофіли, які на початку війни заснували у Києві “Карпато-Русский Освободительный Комитет”.

І все ж, незважаючи на військову катастрофу, найактивніша частина української громадськості не втрачала надій на відродження Української держави.

З метою консолідації національно-визвольних сил УКРАЇНСЬКА ПРОБЛЕМА 27 липня 1914 р. представники українських НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ політичних партій Галичини і Буковини, посли до сейму об’єдналися у Головну Українську Раду, яка 3 серпня зі сторінок львівського часопису “Діло” звернулася до населення з маніфестом. У ньому говорилося, що Росія є “історичним ворогом України” і війна “кличе український нарід стати однодушно проти царської імперії... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України”. Звернення підписали голова Ради Кость Левицький, її члени Михайло Павлик, Микола Ганкевич та інші. Подібну політичну відозву до буковинських українців видав Союз українських парламентарних і сеймових депутатів із Буковини за підписами Миколи Василька, Еротея Пігутяка, Юрія Лисака та священика Теофіля Драчинського.

Соціалісти-емігранти з Наддніпрянщини — Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Андрій Жук, Мар’ян Меленевський, Олександр Скоропис-Йолтуховсь- кий, Микола Залізняк створили у ті ж дні у Львові позапартійну Спілку Визволення України (СВУ), яка своєю метою проголосила відродження самостійної Української держави.

У той же час представники різних народів Росії з трибуни Державної думи заявили про свою лояльність щодо уряду і нової війни. З початком війни українці не робили подібних заяв, і соціал-демократ Симон Петлюра (на той час редактор російськомовного журналу “Украинская жизнь” в Москві) дійшов висновку, що імперський уряд цю мовчанку трактуватиме як вияв вічного українського сепаратизму, намагатиметься знищити рештки національно-куль­турного життя. З іншого боку, необхідно було нагадати російському та європейським суспільствам про існування тридцятимільйонного українського народу, втягнутого в страшну імперіалістичну бойню. Власне з цією метою Петлюра опублікував в “Украинской жизни” статтю-відозву “Війна і українці”. У ній зазначалось, що, вибираючи між Росією й Австро-Угорщиною, наддніпрянські українці пристають на бік Росії. Висловлювалась також надія російських властей, що недовіра до українців мине і їх проблеми у майбутньому будуть вирішені.

Товариство українських поступовців не погодилось стати на платформу СВУ чи Петлюри і зайняло очікувальну позицію. Однак незважаючи на ці вияви підтримки чи нейтральності російський уряд продовжував душити практично всі паростки національного життя українства. А це лише радикалізувало український рух, посилило його спротив царизмові.

У серпневі дні 1914 р. Головна Українська Рада створила Центральну Бойову Раду, яка звернулась

д_О уряду країни з проханням дозволити сформу­вати легіон Українських січових стрільців (УЄЄ). Невдовзі згоду було отримано; правда, командування австро-угорської армії, як і уряд, без ентузіазму поставились до цієї ініціативи галичан. Перепони чинилися від перших днів створення легіону. На прохання Управи відкликати з військ для формування легіону сто українських старшин цісарське командування виділило лише 16 (серед них були Дмитро Вітовський, Михайло Баран, Григорій Коссак, Яків Струхманчук, Теодор Рожанковський). Для легіону УCC австрійці передали тисячу важких однозарядних крісів системи Верндля, які ще 1888 р. були зняті з озброєння.

Перший курінь УCC очолив підстаршина Дмитро Вітовський. Біографія цього 26-річного командира — типов;» для більшості старшин легіону. Народився у селі Медуха під Галичем у селянській сім’ї. Коли Дмитро закінчив сільську школу, батькові вдалося влаштувати його у Станіславську гімназію. Продовжив навчання у Львівському університеті, був одним з організаторів антиурядових студентських демонстрацій у Львові, в тому числі 1 липня 1910 р., коли від куль поліції загинув його товариш — студент Адам Коцко. За участь у цьому виступі Вітовського, як і інших учасників демонстрації, було виключено з університету. В листопаді 1911 р. він організував втечу зі Станіславської тюрми колишнього студента Львівського університету Мирослава Січинського, який 1908 р. вбив австрійського намісника в Галичині графа Потоцького. Восени 1918 р. Д. Вітебський стане керівником українського повстання у Львові.

Усього ж до УСС зголосилося 28 тис. юнаків та дівчат, яких вистачило б для формування двох повнокровних піхотних дивізій. Але уряд обмежив чисельність легіону двома тисячами. Це викликало велике обурення з боку стрілецтва. “Усі або ніхто!” — висунули вимогу добровольці. Та квоту було збільшено всього на 500 осіб. Погано озброєних і невишколених січовиків австрійське командування вирішило кинути на фронт проти російських військ, що наступали під Радзивіловом, де на легіон чекала неминуча загибель. На щастя, тодішній тимчасовий командир Теодор Рожанковський проявив твердість і відмовився виконувати наказ, за що був одразу усунутий з посади. Рішенням Бойової Управи на цю посаду був призначений директор Рогатинської приватної української гімназії поручник запасу Михайло Галущинський, син священика з Бучача на Тернопільщині. З вересня новобранці прийняли у Стрию (Львів був уже окуповний) присягу й відбули на докомплектування в закарпатські села Горонда та Страбичів під Мукачеве. Ядро легіону становили активісти довоєнного січового, сокільського і пластового руху.

У зв’язку з тяжким становищем на фронті вже наприкінці вересня стрілецькі сотні вступили в оборонні бої з кубанцями в районі Верецького та Ужоцького перевалів. І лише отримавши підкріплення з Балканського фронту, цісарська Південна армія у першій половині жовтня перейшла у наступ через Карпатські перевали і відбила у росіян міста Борислав, Дрогобич, Стрий. Тільки коли командарм О. Брусилов перекинув з-під Перемишля резерви, йому вдалося відновити становище. Австрійські війська, а з ними легіон УСС відійшли до Карпат. На початку березня 1915 р. стрілецькі сотні вийшли на схили гори Маківка.

У ті дні на Південно-Західний фронт прибув російський самодержець Микола II. Зі Львова він приїхав до штабу 8-ї армії генерала Брусилова у Самбір, потім побував у Хирові та недавно зайнятій Перемиській фортеці. Відтак командуючому фронтом генералу Іванову, мабуть, дуже хотілося порадувати імператора “побідною” реляцією з Карпат. Отож, підтягнувши важку артилерію, він кинув у наступ на Маківку кавалерійську дивізію генерала Олексія Каледіна (майбутнього отамана Донського козацтва, керівника антирадянських виступів 1918 р.) та добірні піхотні частини. Найбільшої напруги бої досягли 1 травня. “Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні гранати — здавалося гора рухається, дихає пеклом. Так минала година за годиною. Це був третій пам’ятний день московського наступу на Маківку, — писав Дмитро Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не головний удар. — Змагалися дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам”. Однак втримати позиції січовикам не вдалося. З травня усі підрозділи легіону були виведені у другий ешелон. А вже наступного дня росіяни вщент розгромили австрійську бригаду і захопили Маківку. Українська громадськість високо оцінила мужність галицького стрілецтва у тій карпатській битві. “Маківка — це перший визначний етап на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, до чину, — зазначала львівська газета “Діло” 2 травня 1915 р. — Битва на Маківці — це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, стати ковалями й творцями своєї будуччини".

У період травня-червня 1915 р. німецькі війська здійснили так звану Горлицьку операцію. Вісім армій під загальним командуванням генерала Макензена прорвали оборону російських військ, визволили Львів (22 червня) і змусили противника майже цілком залишити Галичину. Наприкінці серпня галицькі курені знову втягнулися в запеклі бої в подільських степах між Серетом і Стрипою. 2 листопада зусиллями січовиків було ліквідовано прорив росіян на Бережани. Тут, у боях на схилах Лисоні полк УСС втратив убитими, полоненими і пораненими більше тисячі старшин і стрільців.

При легіоні (згодом полку) УСС був Кіш — запасна частина, яка займалася набором новобранців. При ньому діяли бібліотека, стрілецький хор під керівництвом талановитого композитора Михайла Гайворонського, а також Пресова квартира, у складі якої плідно працювали Андрій Баб’юк (Мирослав Ірчан), Антін Лотецький, Осип Назарук, Юрко Шкрумеляк, Лев Лепкий, Осип Курилас, Микола Угрин-Безгрішний та інші талановиті письменники, жур­налісти, митці.

Улітку 1916 р. російське командування вирішило покінчити з позиційною війною і перейти до активних дій. Відтак 4 червня почався прорив, який увійшов в історію воєн під найменуванням Брусиловського. Цісарське командування прикрило січовикам найбільш важливий відтинок фронту — мурований шлях із Підгайців на Бережани в районі пагорба Лисоні. Цілих два місяці — серпень і вересень — майже безперервно на цьому рубежі точилися запеклі бої. Коли ж противник розгромив сусідні турецькі та угорські частини, полк УСС опинився в оточенні. Півтори сотні старшин і стрільців полягли у тих боях, близько тисячі потрапили у полон. їх відправили у табори військовополонених у Симбірськ і Царицин. Залишки полку було виведено в тил. Тієї осені стрілецькі старшини відкрили на Волині близько сотні українських шкіл і придбали для них підручники і необхідне приладдя.

На фронт, у знайомі місця під Бережани, полк повернувся 17 лютого 1917 р. Невдовзі в стрілецькі окопи дійшла звістка про революційні події в Росії, падіння монархії, формування Тимчасового уряду. На фронті наступило затишшя, відтак — братання стрілецтва із солдатами наддніпрянсь­ких і кубанських полків. А в цей час під тиском Антанти, а також з метою збити наростання антивоєнних настроїв у Росії та на фронті військовий міністр Керенський за згодою Тимчасового уряду готував новий наступ на Південно-Західному фронті. Він особисто прибув до Галичини, де зупинив на декілька днів свій бронепоїзд у прифронтовому містечку Козова. 15 червня приїхав до Тернополя. Перед десятитисячним строєм військ виголосив патетичну промову, агітуючи за війну до переможного кінця. Однак вона не справила на фронтовиків очікуваного враження, навпаки, йому було вручено антивоєнну резолюцію, яка була прийнята на мітингу корпусу.

Переконавшись, що на заклики фронтовики не реагують, Тимчасовий уряд відновив військово-польові суди, запровадив на фронті смертну кару. Після цього 18 червня було віддано наказ про наступ. Але Гренадерський полк, роти Фінляндського і Павловського полків відмовились брати у ньому участь. За це вони були негайно роззброєні, а “заколотники” кинуті за грати в’язниці Кам’янця-Подільського. Кровопролиття на галицькому фронті тривало.

На початку липня 1917 р. шість відновлених сотень полку УCC під командуванням Мирона Тарнавського знову вступили у бій на Бережанщині. Після дводенного штурму вони оволоділи Козовою і в час загального наступу австрійських військ попрямували до Збруча. Погляди стрілецтва були спрямовані на схід, де відроджувалась державність України.

Війна вкрай загострила політичні та національні суперечності Романовської імперії, активізувала визвольний рух поневолених народів проти само­державства. Революційний вибух припав на 1917 р.: у січні відбулись пропам’ятні виступи на честь у лютому — жіночі мітинги, голодові походи, які “кривавої неділі” 1905 переросли у загальний політичний страйк, відтак збройний виступ у Петрограді. Ударною силою революції стали Волинський і Семеновський полки, сформовані головно з українців.

Під тиском думських лідерів 2 березня зрікся престолу Микола IL Відмовився від влади і його брат, генерал-майор Михайло Миколайович. Так у Росії припинила своє існування царська династія і впала монархія. З березня було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Його опорою на місцях ставали громадські комітети, до складу яких увійшли члени міських дум, фабриканти, заводчики, земські помічники, ліберальна професура. Створювались і паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських депутатів, зокрема, у Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Вінниці, Полтаві, Чернігові; у селах — Ради селянських депутатів. До керівництва більшості Рад прийшли соціалістичні партії — соціал-демократи (меншовики), есери та інші, які ставили своєю кінцевою метою створення соціалістичного суспільства. Як і всі партії II Інтернаціоналу, вони відстоювали точку зору, що після перемоги буржуазно-демократичної революції країна має торувати довгий шлях “чисто” капіталістичного розвитку і прийти до соціалістичних ідеалів через досягнення високого рівня розвитку продуктивних сил. Більшовики на чолі з В.І. Леніним, відкинувши цей фактично марксівський постулат, доводили необхідність негайного революційно-пролетарського шляху до соціалізму. Російську революцію вождь більшовиків бачив початком світової соціалістичної революції.

Переддень і саме падіння монархії активізували громадсько-політичне життя в Україні. Відбувалось зростання старих та становлення нових українських політичних партій і угруповань — соціал-демократів, соціал-революціонерів, Української селянської спілки. Вийшли з підпілля більшовицькі організації, відродилась “Просвіта”.

Подолати розпорошеність національних сил взялись Центральна Рада — широкопредставницький громадський орган, сформований 17 (за старим стилем 3) березня 1917 р. у Києві з представників українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Її головою обрано 5!-річного професора історії Михайла Грушевського — поступовців. Провідна роль у Центральній партіям — українським соціал-демократам та

лідера Товариства українських Раді належала соціалістичним українським есерам.