ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ

Із створенням Центральної Ради в Україні виник УКРАЇНСЬКИЙ щ_Є один орган влади, який взяв курс нгі НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС демократизацію громадського життя, національне визволення співвітчизників, розв’язання соціаль­них конфліктів.

Центральна Рада 22 березня 1917 р. звернулася з відозвою “До українського народу”, в якій закликала зберігати спокій, вибирати нових людей в органи самоуправління, збирати гроші на український національний фонд, творити нове, вільне життя. На підтримку політики нового національного парламентсь­кого формування виступив Губернський кооперативний з’їзд 27-28 березня у Києві. Його делегати рішуче вимагали реорганізації Російської Республіки, надання автономії Україні, негайного звільнення митрополита Андрея Шеп- тицького та тисяч галичан і буковинців. Ці ж вимоги, а також скликання Установчих зборів звучали й на стотисячній маніфестації під жовто-блакитними прапорами 1 квітня у Києві, українських маніфестаціях у Петрограді й Москві, якими керували щойно створені міські Українські Національні Ради.

Для підтвердження своїх повноважень і надання їм більшої ваги Центральна Рада скликала 6—8 квітня Український національний конгрес, на нього прибули 1500 делегатів і гостей від губерній України, а також Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмшини, Галичини. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, виступив за негайне звільнення полонених галичан, а також санкціонував новообрану Центральну Раду як Крайову Раду. Її головою більшістю голосів знову був обраний Михайло Грушевський, заступниками — Сергій Ефремов і Володимир Винниченко.

Основою формування нового революційного парламенту став підготовлений М. Грушевським проект представництва, згідно з яким дві третини делегатів обиралися від губерній і міст, а ще одна третина — від столиці. Передбачалась також можливість наступного поповнення Центральної Ради новими членами. Вибори пройшли за такою схемою: від Київської, Волинської, Подільської, Катеринославської, Харківської, Полтавської губерній обиралося по чотири представники; від Чернігівської, Кубані, Таврії, Холмшини — по три; від губерній з меншістю українського населення — по одному; від великих міст України — Харкова, Одеси, Катеринослава, а також Петрограда й Москви — по два; від партій автономістів-федералістів — п’ять делегатів; українських соціал-демократів — четверо; українських радикал-демократів — три; українсь­ких есерів — три; самостійників — один представник. Центральній Раді надано право кооптації 15% її складу для представників національних меншин.

Оцінюючи результати цього представницького форуму, В. Винниченко зазначав: “Конгрес був першим кроком відродження нації по шляху державності. Будучи одночасно сильним організуючим і агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творенню як ідеї української держави, так і в частковому переведенню її в життя”.

Революційна хвиля відродження охопила й УКРАЇНІЗАЦІЯ АРМІЇ військовослужбовців-українців. Вже 22 березня у

Києві відбулось віче українських офіцерів (близько 1000 осіб), яке ухвалило вважати себе Установчою Військовою Радою і своє завдання вбачало в активній праці серед “українських елементів київської залоги”. Ініціатором і душею цього зібрання став палкий прихильник ідеї самостійної України, національних збройних сил поручник Микола Міхновський, відомий політичний діяч, адвокат за фахом.

Паралельно виник (29 березня) за участю Міхновського Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. Головним завданням цього товариства-клубу було визнано згуртування всіх вояків-українців під гаслом “Федеративної Росії — автономії України”, як це пропонували й лідери народжуваної УНР.

Об’єднати цей патріотичний рух взявся Перший Український військовий з’їзд, який розпочався в Києві у приміщенні Педагогічного музею. У його роботі взяли участь понад 900 делегатів, що представляли понад 1,5 млн військовиків. Почесним головою з’їзду був обраний М. Грушевський. Делегати виступили за автономію України в рамках федеративної Росії та будівництво національного війська. З’їзд ухвалив, щоб Чорноморський флот, більшість особового складу якого становили українці, й надалі поповнювався виключно ними. Запропоновано також укомплектувати українськими командами й декілька кораблів Балтійського флоту. Делегати зажадали повернення в Україну козацьких клейнодів з музеїв Петрограда та Москви, відкриття українських військових шкіл, підготовки українських військових статутів і підручників.

Для здійснення програми будівництва національної армії при Центральній Раді було створено Тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет на чолі з Симоном Петлюрою, головою Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті, головою Українського Військового Комітету того ж фронту. Народився Петлюра 1879 р. у передмісті Полтави у селянській сім’ї із давнім козацьким корінням. За участь у революційному русі, зокрема організацію зустрічі у Полтаві Миколи Лисенка, був виключений із семінарії. Стає активістом РУПу, деякий час навчається на курсах українознавства при Львівському університеті, а напередодні першої світової війни редагує у Москві журнал “Украинская жизнь”.

Ухвали та ідеї Першого Українського військового з’їзду спричинили масову українізацію частин не лише в Києві, а й у Житомирі, Чернігові, Умані та інших містах. Відтак, незважаючи на заборону військового міністра Тимчасового уряду О. Корейського, 18—23 червня 1917 р. у Києві відбувся Другий Український військовий з’їзд, на який прибуло 2,5 тис. делегатів, 'що представляли близько 2 млн військовиків-українців з Петербурзької, Москов­ської, Менської, Казанської, Двінської, Омської, Тверської губерній та Північного, Західного, Південно-Західного та Румунського фронтів. З’їзд доручив Генеральному Українському Військовому Комітетові терміново розробити детальний план українізації війська, обговорив і затвердив Статут військових громад. У резолюції “Про відношення до сучасного моменту” делегати запропонували Центральній Раді “негайно приступити... до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу, яко єдиного способу врятувати Україну і всю Росію від безладдя та загибелі”.

Виконуючи ухвали численних віч та мітингів, f УНІВЕРСАЛ зокрема, рекомендації Другого Українського

ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ військового з’їзду щодо автономії України, 23

червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст 1 Універсалу Центральної Ради до українського народу, у якому зазначалось: “Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Це наш обов’язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі. І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: од нині самі будемо творити наше життя’’. Висловлювалась також надія на те, що автономний устрій разом з українцями будуть будувати й неукраїнські народи, що проживають в Україні; доводилась необхідність обрання демократичним шляхом Всенародних Українсь­ких Зборів (сейму).

Того ж дня текст цього важливого конституційного документа був урочисто оголошений В.

Через декілька днів після появи І Універсалу, 29 червня, Тимчасовий уряд спішно опублікував “Звернення до українського народу”, в якому поставив риторичне запитання: “Чи ви не частина вільної Росії?... Не відривайтесь від загальної Батьківщини! Не розколюйте загального війська!... Погибель Росії буде погибеллю і вашої справи..." Таку ж негативну реакцію викликав Універсал і в урядових російських партіях. В унісон їм звучала оцінка київських більшовиків, які звинуватили Центральну Раду в “українському шовінізмі”. Цікаво, що М. Грушевський пропонував більшовикам співпрацю і навіть один мандат (із 60) до Малої Ради, однак вони тимчасово від нього відмовились, про шо повідомлялось на першому засіданні реформованої Малої Ради 24 липня.

обов’язки генерального

Згідно з І Універсалом Центральна Рада фактично перебирала державні функції. 28 червня Комітет Центральної Ради створив тимчасовий револю­ційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, який водночас виконував секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем обрано кооператора-есера Павла Христюка, секретарем фінансів — директора Київського кооперативного банку безпартійного Христофора Барановського, секретарем міжнаціональних справ — ученого-літературознавця, соціал-фе- дераліста Сергія Ефремова, секретарем військових справ — Симона Петлюру, секретарем земельних справ — діяча кооперації, соціал-демократа Бориса Мартоса, секретарем судових справ — адвоката, соціал-демократа Валентина Садовського, секретарем продовольчих справ — київського кооператора Миколу Стасюка, секретарем народної освіти — науковця, соціал-демократа Івана Стешенка. І хоч в українському політичному житті домінували есери, у першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи, які об’єднали навколо своїх лідерів Винниченка і Петлюри (вони, на жаль, між собою нерідко конфліктували) чималі інтелектуальні сили.

Незважаючи на спротив Тимчасового уряду, загальну фінансову кризу, врешті-решт житлові незручності (секретаріати тіснились у кількох приміщеннях Педагогічного музею та готелю “Савой”), Генеральний секретаріат поступово опановував ситуацію і ставав повноційїюю структурою виконавчої влади в Україні.

Активність українських політичних сил украй занепокоїла Тимчасовий уряд. Наприкінці червня

у Київ прибули три петроградські міністри:

О. Керенський, М, Терещенко та І. Церетелі. Після дводенних російсько-українських переговорів було досягнуто компромісу: Центральна Рада зобов’язалась підтримувати петроградський уряд, а той своєю чергою погодився визнати автономний устрій України, а Центральну Раду — органом влади, не чекаючи Установчих Зборів.

Підсумки переговорів Центральна Рада узагальнила й оголосила у своєму II Універсалі 16 липня. Його текст було опубліковано не тільки українською, а й російською, єврейською та польською мовами. На жаль, Центральна Рада і насамперед український прем’єр, фактичний автор проектів універсалів соціаліст Володимир Винниченко, знову не приділили належної уваги формуванню національного війська. В Універсалі, зокрема, зазначалось: “що торкається комплектування українських військових частей, то задля цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральному Штабі й Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь у справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по оприділенню Військового міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєспосібності армії”. Володимир Винниченко й у численних своїх статтях доводив непотрібність регулярних Збройних Сил.

Згідно з II Універсалом, 12 серпня Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям було надано 30% місць — 202 члени і 51 кандидат у члени Центральної Ради. Зокрема, з цією метою фракції Ради робітничих депутатів відводилось ЗО місць, Раді військових депутатів — 20, соціалістам-револю- ціонерам — 20, меншовикам — 20, Раді об’єднаних громадських організацій — 10, кадетам — 10, народним соціалістам — 4, а також євреям — 50, полякам — 20, молдаванам — 4, німцям — 3, татарам — 3, грекам, чехам, білорусам, менонітам і болгарам — по одному місцю.

Наприкінці липня — в серпні дво-, а подекуди тривладдя закінчилось. Різко посилили тиск на національно-визвольні рухи Тимчасовий уряд, російські партії; знову “ожив” на Волині, Галичині та Буковині Південно-Західний фронт. Тимчасовий уряд відмовився від обіцянок, які дав Центральній Раді під час червневих переговорів. Керенський знову намагався обмежити права Централь­ної Ради, надаючи їй під управу тільки п’ять губерній — Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, не допускаючи її влади до Чорного моря і Кубані.

У цих умовах київські більшовики намагалися зблизитися із Центральною Радою. Загалом організації РСДРП в Україні, особливо на Донбасі і півдні, залишились осторонь українського руху й національної революції. Лише в місцевостях, де українське відродження відбувалось особливо бурхливо, окремі члени більшовицької партії українізувались. Так, у Полтаві два діячі РСДРП (б) Василь Шахрай і Сергій Мазлах фактично стали на позиції самостійності України і створення незалежної української більшовицької партії. Такі ж настрої підтримували в Києві більшовики Володимир Затонський, Юрій Лапчинський, Микола Скрипник. Зокрема, 2 липня Київський комітет РСДРП (б), відчуваючи необхідність окремого більшовицького центру для цілої України, створив Оргбюро у складі Георгія П’ятакова (голова), Володимира Затонського та Ісаака Крейсберга. Однак його фактично не визнали більшовики Харкова, Одеси, Катеринослава, Донбасу, які воліли підпорядковуватись безпосередньо петро­градському ЦК партії. І тому незалежно від інших організацій РСДРП (б) київські більшовики врешті-решт увійшли до Центральної Ради і навіть її Президії — Малої Ради.

Попри опір шовіністичних сил з Петрограда процес національного відродження охоплював все ширші маси України. У серпні 1917 р. 27 російських дивізій перейшли у табір українських визвольних сил. Зростали й сотні Вільного козацтва на Наддніпрянщині — громадські напіввійськові формування селянства, що виконували міліцейські, пожежні та просвітницькі функції. їх лідером, а відтак й отаманом став генерал Павло Скоропадський.

Для пропаганди та реалізації гасла “вільної федерації вільних народів колишньої Російської імперії” Центральна Рада скликала 23 вересня 1917 р. у Києві з’їзд поневолених народів Росії. В його роботі взяли участь представники національних організацій, які визнавали федеративний принцип організації Росії й виборювали в її складі автономію (серед 85 делегатів з’їзду було по 10 українців, латишів та євреїв, 8 литовців, 2 грузинів, 7 молдаван, 13 мусульман, 3 естонці, 7 білорусів, 6 поляків, 6 козаків, 3 російських соціалістів-революціонерів). Представницький форум привітали Союз гірських народів Північного Кавказу, представники Сибіру.

Почесний голова з’їзду М. Грушевський у своїй доповіді відзначив необхідність федеративної перебудови Росії, а згодом федералізації всіх європейських народів і, можливо, злиття їх у єдину федерацію цілого світу.

Делегати одноголосно ухвалили, що “Росія має бути федеративною Республікою”. Запропоновано національним меншинам регіонів надати право національно-персональної автономії, а розпорошеним національностям (зокрема, євреям) — право на екстериторіально-персональну автономію. З’їзд висловився також за оптимізацію державного управління й будівництво справді де­мократичного суспільства.

Для реалізації цих ідей делегати сформували Раду народів з перебуванням у Києві. До неї мали входити по чотири представники кожної національності з правом голосу без огляду на чисельність населення даної національності. Головою Ради було обрано М. Грушевського. Але більшовицький переворот у Петрограді звів нанівець усі ці плани.

Напруга тогочасного політичного життя, жорстоке військове протистояння на' західному приграниччі ще більше оголили рани поневоленого українського народу і прискорювали неминучий соціальний і національний вибух у суспільстві.