ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
У Петрограді 7 листопада 1917 р. перемогло більшовицьке збройне повстання. Тимчасовий уряд був заарештований. II Всеросійський з’їзд Рад проголосив Росію Республікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів.
Одночасно були прийняті декрети про землю, мир, сформовано уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з В. Леніним.Генеральний секретаріат 9 листопада виступив з відозвою “До всіх громадян України”, в якій сповістив про “криваві події, що загрожують погубити здобутки революції”, і заявив, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки петроградського збройного повстання на місцях. Раднарком визнавався ж уряд лише центральних районів Росії. Водночас було вжито енергійних заходів до створення і налагодження роботи крайових збройних сил. З опублікуванням цієї відозви конфронтація між більшовиками і Центральною Радою загострилася ще більше.
Успіх петроградського перевороту активізував українських більшовиків, які вже 10 листопада організували у столиці повстання, мобілізувавши проти десятитисячного гарнізону Київського військового округу майже 6 тис. озброєних робітників, головно з “Арсеналу”. Коли ж проти російських військовиків через декілька днів виступили й підрозділи (8 тис. бійців) Центральної Ради, генералітет округу змушений був капітулювати. Відтак владу у столиці фактично перебрала Центральна Рада. У цій блискучій операції українці втратили тільки одного вбитим і чотирьох пораненими. Лише в Донбасі та на кілька днів у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Проскурові, Рівному та Луцьку більшовики встановили владу Рад. Центральна Рада, за якою йшла значна частина населення, взяла під контроль більшість українських земель, а її прихильники включились в активну підготовку до Українських установчих зборів, сподіваючись шляхом загальних, прямих, рівних і таємних виборів утвердити основи нового суспільного устрою України.
Опоненти Центральної Ради — більшовики прагнули до диктатури своєї партії під виглядом диктатури пролетаріату.Намагаючись перешкодити анархії та розгортанню ІП УНІВЕРСАЛ. громадянської війни, 20 листопада Центральна
Рада в IIl Універсалі проголосила Українську
Народну Республіку і накреслила широку програму найближчих перетворень: скасувала приватну власність на землю і смертну кару, впровадила 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом, оголосила свободу совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови, наголосила на організації національно-персональної автономії. Але в ньому були суперечності. Зокрема, автори цього універсалу в дусі революційного романтизму закликали: “...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії”. Але такий висновок суперечив дійсності: після невдалого корніловського і переможного більшовицького переворотів демократичний струмінь Лютневої революції практично зник. Отож, подальша підтримка автономістської позиції була вже абсурдною. Знову висловлювалась пропозиція до всіх народів творити соціалістичні республіки. Намагаючись толерувати сусідні уряди, Центральна Рада водночас заявила про український характер Холмщини, Підляшшя, Кубані, Криму й частини Бессарабії; ці українські етнічні землі невдовзі були анексовані іншими державами.
У своєму IIl Універсалі Центральна Рада виступила з обіцянкою передати землю селянам. Однак її передання відкладалось до скликання Всеукраїнських установчих зборів. А селяни хотіли землю негайно. Перед їх очима був приклад Росії, де вже ділили панську землю. Це дещо підірвало авторитет Центральної Ради в очах сільської бідноти. В опозиції залишились також власники банків, цукрозаводчики, керівники польських організацій, які виношували плани включення західних українських теренів до складу II Речі Посполитої.
У цілому ж III Універсал став актом великої історичної ваги: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави.
Одразу ж після закінчення київського повстання лідер столичних більшовиків Григорій П’ятаков
розробив тактику усунення Центральної Ради з державно-політичного життя за допомогою контрольованого більшовиками виборчого процесу всередині Рад. Задля цього й було вирішено 17 грудня 1917 р.
скликати Всеукраїнський з’їзд Рад. Однак більшість із двох тисяч його делегатів підтримала Центральну Раду. Керівництво з’їздом взяли на себе есери, обравши його головою Михайла Грушевського. Тоді члени РСДРП (б) на чолі з Володимиром Затонським (124 особи від 49 Рад) переїхали до Харкова, об’єднались з делегатами IlI з’їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів і провели 24—25 грудня єдиний з’їзд Рад України. Безумовно, цей малопредставницький з’їзд (близько 200 осіб) не відображав волі всього народу.Більшовицький з’їзд проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва — Українська Народна Республіка), визнав її федеративною частиною Російської Республіки, поширивши на неї чинність ленінських декретів. Обрано Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) — найвищий державний орган влади у період між з’їздами на чолі з лівим соціал-демократом Юхимом Медвєдєвим (1886—1938). ВУЦВК 17 грудня сформував перший український радянський уряд — Народний секретаріат на чолі з Миколою Скрипником (1872—1933). Цю посаду він обіймав з березня по квітень 1918 р. До 4 березня постійної посади голови уряду не було.
Народний секретаріат відразу ж оголосив про поширення дії в Україні декретів російського Раднаркому. Фактичні ж повноваження уряду були обмеженими: господарське управління здебільшого здійснювало командування Червоної Армії та російські емісари. У самому керівництві республіки люди, які б відстоювали ідею української радянської державності, становили абсолютну меншість.
Щодо державної території, то її радянський уряд чітко не окреслив. А при організації місцевих органів влади — революційних комісаріатів використовував стару схему територіально-адміністративного поділу.
СТВОРЕННЯ КУРЕНЯ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ
У цей час на величезних просторах колишньої імперії — від далекосхідного Зеленого Клину до Збруча — перебувало понад 300 тис. біженців, переселенців, військовополонених із західноукраїнських земель, які одразу ж після Лютневої революції прагнули дістатись до рідних домівок.
Але оскільки Карпатський край був відрізаний фронтами, значна частина галичан і буковинців осіла в Києві, Харкові, містах і селах Поділля, Лівобережжя. У зв’язку з цим влітку 1917 р. в Києві засновано Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни, який опікувався злидарями — галичанами і буковинцями, що опинилися на Великій Україні. Внаслідок революції та проголошення свободи для всіх народів колишньої імперії серед галичан, особливо військовополонених, зростали симпатії до нового Українського уряду та посилювалась ворожнеча до Австро-Угорщини як гнобительки Галичини. Отож, цілком закономірною була пропозиція керівників Комітету створити окрему Галицьку військову частину. Її ініціатором став колишній старшина австрійської армії 26-річний Євген* Коновалець (народився 1891 р. в с. Зашків під Львовом, вбитий за особистою вказівкою Сталіна 1938 р. у Роттердамі), який наприкінці жовтня 1917 р. на нараді галицьких політичних і військових діячів у Києві висунув пропозицію утворити Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. Центральна Рада дала на це згоду, і 18 листопада полковник Роман Дашкевич, один з довоєнних організаторів січового руху у Львові, відібрав у Дарницькому таборі військовополонених під Києвом 22 добровольців, які поклали початок куреню Січових стрільців. Через декілька місяців до нього прибула група втікачів з царицинського табору військовополонених — колишні старшини легіону УCC Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Петро Пасіка, Дмитро Гречанівський, Федір Микуляк.Командиром куреня (згодом полку) був полковник Євген Коновалець, начальником штабу — Андрій Мельник. Піші сотні очолювали Роман Сушко та Іван Чмола, кулеметну — Федір Черник, артбатарею — Роман Дашкевич. Курінь CC здійснював охорону київської резиденції М. Грушевського та урядового поїзда. У 1918 р. січовики стали чи не найголовнішим оплотом захисту УHP від більшовицьких полчищ.