ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УНР

“Сепаратистські”, на думку більшовиків, дії Центральної Ради вкрай занепокоїли петро-

градський Раднарком. Це і не дивно. Лише Донбас

давав 70% вугілля, що видобувалося у Рома- новській імперії.

Отож, уже 17 грудня 1917 р. Центральна Рада одержала урядову радіотелеграму з Петрограда (її автором був Троцький, Ленін і Сталін лише відредагували документ), у якій говорилося, що Раднарком “ще раз підтверджує право усіх націй, які пригнічувалися російським самодержавством, на самовизначення і відокремлення від Росії, визнає Українську Народну Республіку, її право цілком відокремитися від Росії... зараз же, без обмеження та безумовно”. Раднарком також звинувачував Центральну Раду в тому, що “вона, прикриваючись національними фразами, веде непевну буржуазну політику”, а тому він, Раднарком, не визнавав Центральну Раду “за представницю працюючих мас української республіки”.

Водночас було висунуто чотири ультимативні вимоги до Центральної Ради: відмовитись від спроби дезорганізації спільного фронту; без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякого війська, що йде в бік Дону та Уралу; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт для боротьби з контрреволюційними військами Каледіна; припинити всякі спроби роззброєння радянського війська й Червоної гвардії в Україні. Радіотелеграма закінчувалась ультиматумом: у разі неприйняття цих вимог Раднарком вважатиме Центральну Раду в “стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні”.

Цей ультиматум не тільки був втручанням у внутрішні справи УНР, а й ставив її в цілковиту залежність від Раднаркому, позбавляв можливості діяти самостійно, відповідно до своєї незалежності. З’їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України 20 грудня 1917 р. відповів відмовою виконати умови ультиматуму. Домагання Петрограда підтримав більшовицький Харків.

Отоді Раднарком вирішив силою зброї навести “революційний порядок” і на Наддніпрянщині. Проти УНР з півночі було перекинуто тридцятитисячне угруповання Червоної Армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнко, О. Єгоровим, П. Берзінем, М. Кудинським і М. Муравйовим. Наприкінці грудня черво- ноармійці зайняли Харків, Полтаву, Чернігів. Але сили в українсько- більшовицькому двобої були дуже нерівні. Це дуже добре розумів політичний провід УНР і саме тому квапився укласти союзний договір із Центральними державами у Бресті. А ті, своєю чергою, теж відчували певну користь від укладання миру з Україною. З другого боку, Антанта теж прагнула встановити зв’язки з Українською державою. Англія та Франція ще наприкінці 1917 р. “авансом” визнали “автономну” УНР, направивши до Києва своїх представників.

Закрите засідання Малої Ради, на якому було IV УНІВЕРСАЛ затверджено IV Універсал, почалося у будинку ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ Педагогічного музею 22 січня 1918 р. І лише в ніч на 25 січня на відкритому засіданні М. Грушевсь- кий оголосив останній Універсал Центральної Ради: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в злагоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів”.

Універсал доручав урядові завершити переговори з Центральними державами і укласти з ними мир; після заключения мирного договору демобілізувати армію і створити міліцію; навесні роздати без викупу всю землю селянам, а також взяти під суворий контроль банки. Універсал став, без сумніву, поворотним пунктом української революції, бо нарешті українці рішуче заявили, що метою їхніх визвольних змагань є суверенна держава, яка заступає інтереси українського народу.

Паралельно з IV Універсалом Мала Рада обговорила й 24 січня ухвалила “Закон про національно-персональну автономію”, в якому підтверджувалося право національних меншин на самостійне влаштування свого національного життя в Україні.

Розуміючи, чим загрожує продовження війни БРЕСТ-ЛИТОВСЬКІ воюючим сторонам, молоді уряди УНР і Радянської Росії вже в грудні 1917 р. розпочали у

Брест-Литовську переговори з Німеччиною про укладення миру. Причому голова радянської делегації Леон Троцький визнав правочинною делегацію Центральної Ради, чим викликав немилість до себе з боку ЦК РКП(б).

Однак переговори затягувались. І лише після проголошення незалежності УНР кайзерівські дипломати зав’язали серйозний діалог з київськими колегами.

У ніч на 9 лютого молоді українські дипломати, окремо від представників Радянської Росії, добились укладення мирного договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною, у таємний протокол до якого включено статтю про поділ Галичини на польську та українську, об’єднання Галичини і Буковини в один коронний край Австрійської імперії. Там же були закладені основи ухвали, за якою Радянська Росія визнала УНР. Водночас українські делегати просили представників Німеччини прискорити відправку в Україну сформованих у німецьких таборах Раштат, Вецляр, Фрайштадт з військовополонених українців двох дивізій (званих за кольором форми синьожупанниками і сірожупанниками), а також галицьких частин, зокрема легіону УСС, щоб за допомогою цих військ повернути втрачені території України. Але як Німеччина, так і Австро-Угорщина надіслали свої війська не стільки для допомоги Центральній Раді, скільки для чергового пограбування українських земель.

Лише через місяць на тяжких умовах був підписаний мир з Радянською Росією.

Проголошення самостійної УНР ще більше активізувало дії українських більшовиків, які розгорнули широку пропагандистську діяльність серед

пролетаріату. Відтак 27 січня на підтримку наступаючим російським частинам стали робітники кількох заводів Києва. Під впливом більшовицької агітації українські полки імені Сагайдачного, Дорошенка, Богдана Хмельницького, Шевченка, Грушевського залишились у казармах, оголосивши нейтралітет. Стрілецька рада вирішила також не втручатись у події. Але з 29 січня за вказівкою Центральної Ради курінь січових стрільців взяв участь у придушенні цього антиукраїнського виступу. Уранці 4 лютого, коли до Арсеналу підійшли полки вільного козацтва і Гордіївський, вдалося оволодіти районом заводу. Захоплені в полон три сотні арсенальців були тут же розстріляні або заколоті багнетами.

А незадовго перед цим, уночі 28 січня 1918 р. з Києва було вислано на фронт останні українські формування, які мали зупинити ворога на шляху до столиці. Були це переважно юнаки Військової Школи і студенти гімназій, які утворили Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців — майже 300 осіб під командуванням сотника Омельченка. Тим часом фронт відкотився до вузлової станції Крути, де 29 січня відбулася вирішальна битва. Бійці цього куреня бились із завзяттям, але стримати більшовицьку навалу не змогли. Крутянський бій підтвердив не лише готовність молоді відстоювати ідеали української революції, але серйозні прорахунки концепції Центральної Ради щодо оборони республіки, зокрема, нехтування її лідерів створенням регулярної армії та переоцінкою захисних можливостей народної міліції. Пізніше, коли Крути знову відійшли до УНР, на станції було зібрано останки полеглих (серед них було немало галичан), перевезено до Києва і 19 березня з військовими почестями поховано у братській могилі на Аскольдовому цвинтарі.

Та втримати Київ Центральній Раді не вдалося. 8-9 лютого 1918 р. червоноармійці після масового артобстрілу центральної частини міста увійшли до Києва.

Отже, заздалегідь підготовлений Раднаркомом наступ російського радянсь­кого війська на Україну мав усі ознаки окупації. І це ще раз підтверджує муравйовський наказ N14: “...Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів”.

Російський Раднарком вирішив також надати “допомогу” сепаратистським силам у Донбасі, де тоді проживало півтора мільйона українців і

близько 600 тис. росіян. З цією метою сюди терміново було перекинуто добре вишколений латиський полк Р. Сіверса. А вже 9 лютого 1918 р. більшовик С. Васильченко доповів делегатам IV обласного з’їзду Рад депутатів Донецько-Криворізького басейну про схвалення Леніним ідеї створення Донецько-Криворізької Республіки. Депутати-більшовики підтримали доповідача у необхідності виходу території басейну з України, наданні допомоги не стільки Києву, скільки Петрограду. Проти створення сепаратної республіки виступив член харківського уряду Микола Скрипник, заявивши, що відділення вугільного басейну підриває радянську владу. Натомість він запропонував оголосити цей край автономною частиною Південноросійської української республіки, яка входитиме до Всеросійської федерації радянських республік.

Її Раднарком очолив Федір Сергеев (більшовицький псевдонім Артем, 1883—1921). Це був син заможного селянина з Курщини, який переїхав до Катеринослава, де почав займатися підрядами будівельних робіт. За рево­люційну діяльність він неодноразово потрапляв до в’язниці, звідки 1908 р. втік до Австралії. Після Лютневої революції він повернувся, пропагував ленінські ідеї на Донбасі, став більшовицьким лідером басейну.

Та проіснувала “республіка” недовго. Наприкінці квітня вся українська етнічна територія в колишній царській Росії, за винятком Кубані, потрапила під німецьку окупацію.

Проголошення самостійності Республіки започаткувало новий етап державно-політичного життя

України. Згідно з IV Універсалом Генеральний секретаріат було перетворено в Раду народних міністрів, а армія реорга­нізувалась у народну міліцію. На 2 лютого 1918 р. призначалось відкриття Установчих зборів, яким повинні були передувати вибори до органів місцевого самоуправління. Для зміцнення національної єдності, протидії зовнішній антиукраїнській пропаганді уряд розпочав створення Української автокефальної церкви. Державним гербом визнано Тризуб — символ влади князів Київської Русі. Запроваджено 8-годинний робочий день.

Закон про національно-персональну автономію надав національну автономію росіянам, євреям, полякам. Інші національні меншини могли дістати такі ж права за наявності списку своїх членів загальною кількістю не менше 10 000 осіб. У цьому законі, зокрема, проголошувалось: кожна з націй в Україні має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування; люди однієї національності за бажанням можуть об’єднуватись у спілки, які мають право законодавчої ініціативи і бюджетного фінансування.

2 березня 1918 р. був ухвалений закон про новий територіально- адміністративний поділ, згідно з яким територія УНР поділялась на 30 земель: Київ з околицями, Древлянська земля, Волинь, Погорина, Болохівська земля, Поросся, Черкаси, Побужжя, Поділля, Брацлавщина,* Подністров’я, Помор’я, Одеса, Низ, Січ, Запоріжжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Половецька земля, Донеччина, Подоння, Сіверщина, Чернігівщина, Переяславщина, По- сем’я, Посулля, Полтавщина, Самара, Слобожанщина, Харків. Землі охоплю­вали приблизно 3—5 попередніх повітів і поділялись на волості, останні складалися з громад. Завданнями нової реорганізації територіального устрою були ліквідація залишків колоніального минулого, повернення до історичних та етнографічних традицій козаччини. Вона диктувалась також потребами зміцнення на місцях політичних, культурних та економічних позицій молодої Української держави, доведення її політики до окраїн. Однак через військово- політичну нестабільність новий устрій так і не був упроваджений у життя.