ПОЛІТИЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В ГАЛИЧИНІ (1890—1914)

Останнє десятиліття минулого століття було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці XlX ст. перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в ширші маси.

Однією з основних особливостей національного відродження на цьому етапі є пожвавлення зв’язків між Галичиною й Наддніпрянською Україною, t хоч темпи зростання національної свідомості і сила національного руху у цих двох регіонах залишалися різними, виникало немало політичних, культурних, наукових організацій, діяльність яких мала всеукраїнський характер.

Перші українські політичні партії з’явилися у Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові була створена Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. В гострій внутрішній полеміці між старими (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький) та “молодими” (В’ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін.) радикалами вперше в історії українського руху було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у книзі Юліана Бачинського “Україна ірредента” (1895) та новій редакції програми РУРП (1895).

На початку 90-х років у народовський рух влилася нова група молодих діячів, які згодом стали загальновизнаними лідерами українського руху в Галичині — Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак та ін. Перед загрозою російської експансії австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків.

У 1894 р. з Києва до Львова за рекомендацією Володимира Антоновича переїхав молодий історик Михайло Грушевський. Він обійняв кафедру історії у Львівському університеті і став головою HTIII (1897). Грушевський брав активну участь у політичному житті Галичини. Разом з Іваном Франком він став ідейним лідером українського національного руху, духовним виразником його єдності з обох боків державних кордонів. За активної участі цих двох лідерів із центристських кіл народовців і радикалів 1899 р. у Львові утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП) — наймасовіша і найвпливовіша партія в українському таборі. Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що 1899 р. оформляється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з Миколою Ганкевичем, Юліаном Бачинським та Семеном Вітиком на чолі. Усі три партії — націонал-демокра- тична, радикальна, соціал-демократична — стають поборниками політичної самостійності України.

Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст. було ознаменоване ще двома подіями, які мали важливий вплив на дальший розвиток національного руху. Першою з них був початок масової еміграції українських селян в Америку, переважно Канаду і США, у менших розмірах — у Бразилію, Аргентину та інші країни. Якщо в 1890—1900 рр. з Галичини емігрувало 78 тис. осіб, то за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224 тис. гнаних голодом і безземеллям галицьких селян. Національно свідома їх частина творила культурно-просвітні організації і підтримувала зв’язки з національним рухом краю.

Іншою вагомою подією у національному житті галицьких українців був прихід 1900 р. на галицький митрополичий престол Андрея ПІептицького. З цього часу греко-католицька церква остаточно переходить на українські національні позиції і стає потужним чинником національного руху. Разом з тим вдалося розв’язати конфлікт, який виник наприкінці XIX ст. у зв’язку з вимогою молодого покоління українських діячів обмежити вплив церкви на національний рух, надавши йому більш світського, модерного характеру. Андрей Шептицький поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання ними принципів християнської моралі та звернув їхню увагу на господарські та культурні потреби українського селянства Галичини. Це зміцнило моральний авторитет церкви й позитивно відбилося на національному русі.

Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у Львові 1898 р. 100-річчя української літератури (від часу появи “Енеїди” Івана Котляревського) та 25-річчя літературної діяльності Івана Франка. До 100-річчя ювілею національного відродження Михайло Грушевський підготував і видав перший том своєї капітальної праці “Історія України-Руси” (т. 1—10, 1898—1937) — першої синтези української історії, яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення.

Український рух на початку XX ст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період не інакше, як “українське завоювання” Галичини. Мережа культурно-просвітніх і госпо­дарських організацій охопила практично всі повіти краю, досягнувши найдальших закутків. У 1914 р. товариство “Просвіта” налічувало 77 місцевих відділень та близько 3 тис. читалень. Великих успіхів досяг кооперативний рух, представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним товариством “Дністер” (1892), спілкою “Сільський господар” (1898) та утвореним 1908 р. Крайовим земельним банком. Кооперативний рух допоміг зміцнити господарське становище українських селян, стримати процес їх пролетаризації. Поряд з традиційними культурно-просвітніми і господарськими організаціями виникають спортивно- пожежні товариства “Сокіл” (1898) і “Січ” (1900), які стають зародком майбутнього українського війська.

Система української освіти була представлена 3 Тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр. Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 р. близько З тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898 р.

Одним з найхарактерніших проявів національного життя в Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 р. Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тис. селян. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повного перемогою селян і показав зразок національної солідарності.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищу­вало польське. Як писав польський економіст Францішек Буяк 1908 р., “наші перспективи на майбутнє у Східній Галичині не є сприятливими. Доля англійської національності в Ірландії, німецької у чеських землях та, правдоподібно, хоч і в,далекому майбутньому, доля німецької національності у Верхній Сілезії служить для нас злим прогнозом”.

Новий баланс сил змусив польських політиків змінити свою тактику стосовно галицького москвофільства. Якщо до 90-х років польський й москвофільський рухи були непримиренними супротивниками, то з кінця XIX ст. польські правлячі консервативні сили почали відверто підтримувати москвофілів як противагу українському рухові. Водночас у польському рухові почало виразно проявлятися антисемітське спрямування, пов’язане насамперед з появою нової партії у польському таборі — націонал-демократів. Внаслідок цього від початку 90-х років асиміляція як масовий рух серед галицьких євреїв припинилася; вона продовжувала зберігати популярність лише серед багатих єврейських родин, їй на зміну прийшов сіоністський рух. Спершу він охопив студентську єврейську молодь, а на початку XX ст. набрав масовості. Галицький сіоністський рух не ставив виразно політичних цілей; його головною метою була боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави у Палестині або Уганді. Що ж до конкретних реалій політичної боротьби в Галичині, вони воліли дотримуватися нейтральності у польсько-українському конфлікті.

Однак нова політична ситуація штовхала їх до союзу з українцями. У 1907 р., під час перших загальних виборів до Державної ради, українські націонал-демократи уклали виборчий союз з сіоністською партією. У міських виборчих округах, де позиції українців були слабкими, вони віддали свої голоси сіоністським кандидатам; натомість у сільських округах, де переважало українське населення, євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки українській підтримці вперше в австрійському парламенті появилися два національно свідомі єврейські депутати.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько- польські стосунки на початку XX ст. набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 р., криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1908) та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910). Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому соймі. У лютому 1914 р. завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць у галицькому соймі і повноправне представництво у різних сеймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Поляки зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-українському конфлікті. Однак через декілька місяців розпочалася перша світова війна.

В українській політичній думці визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських партій Галичини було прийнято заяву: “3 огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України”. Подібне рішення прийняв Другий всеукраїнський студентський з’їзд у Львові (липень 1913 р.).

Війна і наступні національні змагання стали великим випробуванням для українського народу. Західно-Українська Народна Республіка перейняла най­кращі традиції національної солідарності й організованості, характерні для передвоєнного українського руху в Галичині.