ПЕРЕНЕСЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ
Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії утвердився період “бахівської реакції”, названої так за іменем її основного провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха.
Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником “бахівської” політики у Галичині був намісник краю польський граф Агенор Голуховський. Він був відомий своєю лояльністю щодо Австрії, за що спершу заслужив від своїх співвітчизників зневажливий епітет “шварцгельбер” (тобто “чорно-жовтий”, від кольорів австрійського прапора). Але Голуховський за час свого десятилітнього правління у 1849—1859 рр. надав неоціненні послуги польській справі, насамперед поховавши українські плани поділу Галичини на східну і польську частини. Голуховський підірвав довіру австрійського трону до галицьких русинів, постійно доносячи до Відня на український рух як на “русофільський”. Чи не найбільшим його досягненням було поступове заміщення австрійських чиновників у місцевому службовому апараті польськими. Український рух у період правління Голуховського зазнав відчутних переслідувань. У 1851 р. припинила своє існування Головна руська рада, а у 1859 р. Агенор Голуховський спробував при підтримці віденської влади перевести українську мову на латинську абетку.Кінець десятирічному періоду післяреволюційної реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Габсбурзької монархії. У 1859 р. Австрія зазнала поразки у франко-італо-австрійській війні, а у 1866 р. — у війні з. Пруссією. Воєнні невдачі наново піднесли значення національного питання у внутрішньо-політичному житті Австрійської імперії. Головним переможцем з першої війни вийшов П’ємонт — невелике королівство на півночі Італії, яке боролося за звільнення й об’єднання всіх італійських земель в одній національній державі. Приклад П’ємонту надихав політичних лідерів інших народів Австрії, землі яких, як і Італії, були поділені між декількома імперіями.
Завдана ж Пруссією поразка перекреслила амбітні плани Відня об’єднати навколо себе всі німецькі землі і добитися гегемонії у Центральній Європі. З провалом цього зовнішньополітичного курсу Австрія перестала сприйматися як “німецька” держава — це місце твердо зайняла Пруссія. Втрата легітимносгі перетворювала Австрійську імперію у механічний зліпок осколків різних поневолених держав і націй. Над Габсбурзькою монархією нависла загроза не просто політичної кризи, а повторення нової “весни народів”.Майбутнє імперії залежало передусім від постави національних еліт, які перебували в опозиції до Відня — угорців, чехів і поляків. Протягом 60-х років відбувалося їх поступове зближення з віденським двором ціною укладення взаємовигідних компромісів. Проявом польсько-австрійського зближення стало призначення міністром внутрішніх справ Агенора Голуховського. У 1860 р. він видав т. зв. жовтневий диплом, який розширював права країв й обіцяв у майбутньому надати їм права автономії. Відповідно до цього 1861 р. розпочав свою роботу галицький сойм. Досягнення австрійсько-польського компромісу було перервано січневим повстанням 1863 р. у Росії. Галицький сойм було закрито, а з лютого 1864 р. до травня 1865 р. у Галичині діяв військовий стан. У краю були проведені численні арешти. Польських повстанців, які рятували собі життя втечею в Галичину, насильно відправляли назад у Росію.
Але вже 1865 р. у політиці австрійського уряду стався поворот до федералістичної лінії. Було відновлено роботу галицького сойму, а 1866 р. намісником Галичини знову був призначений Голуховський. Поразка повстання 1863 р. та можливості, які відкривалися внаслідок зміни політики Відня, ставили серйозну дилему перед польськими політиками у Галичині: продовжувати революційну тактику чи перейти до прагматичної політики компромісів? Частина польських політиків-“угодовців” на чолі з Агенором Голуховським та Флоріаном Зємялковським пов’язували поступки віденського двору з надією перетворення автономної Галичини у “польський П’ємонт”, навколо якого у майбутньому відбуватиметься відродження Польської держави в її історичних кордонах.
Ці настрої взяли верх у галицькому соймі. У грудні 1866 р. він прийняв вірнопіддану заяву, адресовану Францу Иосифу: “При Тобі, Найясніший Пане, стоїмо і стояти хочемо”.У 1867 р., внаслідок австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Галичина і Буковина ввійшли до складу австрійської частини імперії, а Закарпаття — до складу її угорської частини. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро- польським компромісом, який розширив політичні права поляків у краю. За умовами компромісу намісник Галичини обов’язково повинен був призначатися з числа польської аристократії, а у Відні польських інтересів мав пильнувати окремий “міністер для справ Галичини”. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Українські (руські) посли володіли лише 15% депутатських місць у галицькому соймі, що було недостатньо для ефективного спротиву полонізації краю. Як заявив один із творців дуалістичної системи, австрійський міністр закордонних справ граф Фрідріх фон Бейст, “чи і до якої міри можуть існувати русини, залишається у компетенції галицького сойму”.
Частину польських політиків не задовольняли досягнуті угоди. Вони вимагали для Галичини такого ж самого статусу, якого австрійський уряд надав Угорщині. Виразником настроїв невдоволених стало Національно-демократичне товариство (Towarzystwo Narodowo-Demokratyczne), утворене навесні 1868 р. Навколо нього об’єдналися польські ліберально-демократичні політики. їхній лідер Францішек Смолька висунув програму перетворення Габсбурзької монархії у федерацію п’яти головних країв — Австрії, Угорщини, Чехії, Галичини і Хорватії. Для тиску на австрійський уряд польські ліберали організували у галицьких містах хвилю патріотичних демонстрацій за участю дрібного міщанства, інтелігенції і робітників.
Протилежну позицію займала група краківських консерваторів — так званих станьчиків. Її ідеологія постала головно з праць молодих істориків краківської історичної школи Юзефа Шуйського і Станіслава Тарнавського.
Згідно з їхнім баченням історичного минулого, головною причиною падіння Речі Посполитої була безвідповідальність і анархія самих поляків. Польські повстання 1830—1831 і 1863 рр. та таємні революційні товариства, на їхню думку, лише продовжували цю традицію: якщо “liberum veto” (лат. право на заборону) польської шляхти довело польську державу до занепаду, “liberum conspiro” (право на конспірацію) польських революціонерів у XIX ст. унеможливило будь-яку реалістичну політику, спрямовану на поліпшення національного становища. Станьчики закликали польське суспільство зайняти лояльну позицію стосовно австрійського імператора, який, згідно з міжнародними трактатами, є законним престо- лонаслідником польського короля. Повстання загрожують виживанню нації, отже, вони повинні бути* засуджені як найнебезпечніший злочин.Чисельно невелика, але інтелектуально дуже впливова група станьчиків зайняла домінуюче місце у польському політичному житті, обсаджуючи своїми людьми найважливіші пости та задаючи тон польській політиці в Австрії. Але їм не вдалося провести свої позиції щодо українського питання. Станьчаки закликали до компромісу з галицькими українцями. У цьому питанні їм протистояли так звані подоляки — політичне угруповання польських поміщиків зі Східної Галичини, яке вперто відмовлялося визнавати галицьких русинів як окрему націю. Під їхнім впливом краківські консерватори мусили зректися своїх планів. Загроза розвиткові національного руху галицьких русинів, який міг би стати за противагу польським національним аспіраціям, дуже часто змушувала усі три польські угруповання — ліберальних демократів, станьчиків і подоляків — до творення спільного політичного блоку.
Боротьба навколо питання про автономний статус Галичини у складі Габсбурзької монархії завершилася 1873 р., коли уряд запровадив прямі вибори до віденського парламенту — Державної ради — й визначив компетенції галицького сойму. Сойм мав право приймати рішення, що стосувалися культури, освіти і суспільної опіки (поняття культури трактувалося максимально широко, аж до включення до нього культури ведення сільського господарства, тобто питань, що стосувалися аграрного ладу взагалі).
Паралельно до автономних політичних інституцій продовжувала діяти австрійська виконавча влада на чолі з намісником. Однак і ця ієрархія у результаті польсько-австрійського порозуміння до певної міри контролювалася польськими політиками. Досить сказати, що намісник призначався лише після консультацій віденського уряду з польськими послами до Державної ради.Реформи 60-х років остаточно закріпили за польською елітою монополію політичної влади у Галичині. Ця монополія забезпечувалася системою виборів сеймових послів. Вибори проводилися за окремими куріями, що більш-менш відповідали основним класам галицького суспільства: поміщицькій, міщанській, торговельній і селянській. Крім непропорційного представництва (трьом тисячам галицьких поміщиків гарантувалася майже третина місць, тоді як майже мільйон міщан не мали навіть половини) виборча система передбачала непрямі вибори у селянській курії: на першому етапі селяни обирали своїх представників, а ті на окремих зборах — послів до сойму. Але під час виборів польська еліта ще додатково збільшувала своє представництво фальшуванням результатів виборів, підкупу або прямого тиску на селян. Безпосередньо перед голосуванням селянських виборців садили за столи,- де коштом місцевої адміністрації і поміщиків їх щедро вгощали ковбасою і горілкою. “Галицькі вибори” з їхньою “виборчою ковбасою” (“Wahlwurst”) стали метафорою в австрійському політичному жаргоні.
Польська монополія влади у Галичині забезпечувалася ще й активною підтримкою верхівки місцевого єврейського населення. Реформи 60-х років скасували легальні обмеження, накладені на євреїв ще наприкінці XVIII ст. Одним з наслідків їхнього урівноваження було масове повернення євреїв з міста в село. Високий відсоток євреїв у селі — переважно корчмарів, лихварів і орендаторів помість — став в останній третині XIX — на початку XX ст. особливістю Галичини. Це створювало грунт для гострого соціального і національного антагонізму між євреями і селянством. У свідомості галицьких селян євреї були винуватцями їхнього господарського занепаду (цей настрій добре передавала місцева українська приповідка: “жид не сіє, не оре, а з людей живе”).
Крім того, хвиля антиєврейських погромів, що прокотилася на південно-західних землях Російської імперії на початку 80-х років, укріпила серед євреїв думку, що своєю особистою безпекою вони завдячують польському контролю над краєм. Тому багато з євреїв стають щирими польськими патріотами, geπte Judaei, πatioπe Poloni (євреями за походженням, поляками за національністю). Починаючи з 60-х років добровільна німецька асиміляція єврейської еліти в краю відсувається на другий план польською (при цьому нерідко свій польський патріотизм провідні єврейські інтелектуали виражали на перших порах... німецькою мовою!). Відповідні зміни сталися у характері діяльності єдиної єврейської громадської організації “Шомер їзраель”: на початку 70-х років вона виступала проти полонізації шкільної системи, але вже наприкінці цього ж десятиліття зайняла пропольську орієнтацію, вимагаючи від галицьких євреїв стати “поляками Мойсеевого віровизнання”. Позиція єврейських інтелектуалів відрізнялася від загалу єврейського населення, яке як і в селах, так і в містах залишалося здебільшого незасимільованим, ідишомовним і політично незаангажованим. Однак пропольська верхівка зберігала ключові позиції в житті єврейської общини й намагалася підпорядкувати її польським політичним цілям.Посилення польських позицій у Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Українські лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч з сильнішим польським супротивником. Одним із наслідків посилення польсько-українського антагонізму після реформ 60-х років стало практичне зникнення старого типу українського інтелектуала geπte Ruthenus, πatione Polonus (русина за походженням, поляка за національністю). Руська інтелігенція у пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковно-слов’янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. У середовищі останніх верх взяла думка, що “краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані”. Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до “єдиного великорусского народу”, що проживає на території “від Карпат до Уралу”. Ця позиція була заявлена групою руської інтелігенції у львівській газеті “Слово” (1861—1887) після поразки Австрії в австро-прусській війні (1866). Москвофіли користувалися щедрою фінансово-організаційною підтримкою російського режиму, який використовував їх як протидію українському рухові. На москвофільські позиції перейшла більша частина старої руської інтелігенції, в тім числі й Яків Головацький. На хвилі зростання антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в існуючих руських організаціях у Львові — Галицько-Руській матиці, Народному домі, побудованому у 1851—1864 рр. на всенародні пожертвування та відкритій у 1861 р. “Руській бесіді”. Московська орієнтація стає домінуючою у політичному і громадському житті галицьких українців 60—80-х років. Її перемога була зворотним боком упровадження польської політичної монополії в краї. Тому не дивно, що безкомпромісна антипольськість стає однією з характерних ознак москвофільського руху.
Перемога російської ідеї в Галичині з огляду на сумне становище підросійських українців після Валуєвського й Емського указів могла б стати трагедією всього українського руху. На щастя, цього не сталося. Незважаючи на тимчасову перемогу москвофільської течії, традиції “Руської трійці” і 1848 р. продовжували жити у галицькому суспільстві. Зростання національної свідомості у Галичині відбувалося під впливом українського руху на Наддніпрянській Україні і поширення поезій Тараса Шевченка. На початку 60-х років зароджується народовецький рух, представлений переважно молодою українською інтелігенцією. На його чолі стояли Володимир Шашкевич (син Маркіяна), Ксенофонт Климковйч, Федір Заревич, Євген Згарський, Данило Танячкевич. У 1862—1866 рр. за їх участю у Львові виходили літературні часописи “Вечерниці”, “Мета”, “Нива”, “Руслан”. Народовці мали сильні впливи у студентських організаціях — громадах, які виникали і діяли за зразком Київської громади (перша така громада виникла у Львові 1863 р.). У 1868 р. у Львові зусиллями народовців було утворене товариство “Просвіта”, яке видавало популярні українські книжки, відкривало читальні й охоплювало своїми впливами широкі селянські маси.
Піднесення української орієнтації в Галичині стало наслідком свідомих зусиль східноукраїнських патріотів, які мали на меті перенести сюди центр всеукраїнської діяльності. У 1873 р. за ініціативою наддніпрянців Олександра Кониського, Михайла Драгоманова та Дмитра Пильчикова на капітал полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович за активної участі галицьких народовців у Львові було утворено літературно-наукове Товариство ім. Тараса Шевченка, яке після його реорганізації (1892) стало фактично всеукраїнською науковою академією. З 1880 р. за редакцією Володимира Барвінського у Львові починає виходити щоденна українська газета “Діло” (сама назва газети свідчить про її опозицію до москвофільського “Слова”), а з 1883 р. — літературно-науковий журнал “Зоря”. У 1879 р. Юліан Романчук розпочинає видавати газету для селян “Батьківщина”. У 1885 р. народовці засновують політичне товариство “Народна рада” на чолі з Юліаном Романчуком. Поступово народовці стають провідною силою у руському таборі, відтиснувши москвофілів на другорядні позиції. Великою моральною поразкою москвофільської течії був судовий процес 1882 р. проти її лідерів — Івана Наумовича, Венедикта Площанського та ін., звинувачених у державній зраді. Хоч звинувачені були й виправдані, слідство виявило непривабливі факти у діяльності москвофілів, зокрема їх зв’язки з російським режимом.
З кінця 80-х років народовці здобувають остаточну перемогу над москвофільським рухом. Перші програмні заяви народовців мали радикальний, антиклерикальний характер, але вони залишалися нечисленною групою міських інтелектуалів, які не мали доступу до українського села — основного джерела сили українського руху. Шлях до селянства лежав через сільське греко-като- лицьке духовенство. Це змусило народовців йти на компроміси з кліром і, відповідно, надати своєму рухові більш консервативного характеру.
У середині 70-х років у Галичині з’явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох руських течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. навертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877—1878 рр. Українські радикали видавали журнали “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот” (1878), “Світ” (1881—1882), вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.
На 60-ті роки припадає початок національного відродження на Буковині. Перші національні організації “Руська бесіда” (1869) і “Руська рада” (1870) мали староруський і москвофільський характер, однак під впливом галицьких народовців у середині 80-х років вони переходять на українофільські позиції. У 1885 р. видатний український письменник Юрій Федькович почав видавати газету “Буковина”. Національний рух зміцнів після переїзду на Буковину талановитого й енергійного діяча Степана Смаль-Стоцького, який 1885 р. став професором Чернівецького університету.
Серед усього західноукраїнського населення становище закарпатських русинів було найтяжчим. Після перетворення Австрії в дуалістичну монархію національні меншини угорської частини були віддані на ласку угорської олігархії. Найскромніші досягнення русинів у 50-х роках були втрачені. Парафіяльні школи поступово закривалися, а греко-католицька церква під тиском угорських панівних верств стала інструментом мадяризації. У національному русі на Закарпатті панівне становище займала москвофільська течія. Під її впливом перебувало перше національне товариство — Общество св. Василия Великого (1866). Національні здобутки закарпатських русинів були особливо відчутними у 1849—1860 рр., коли Адольф Добрянський (1817—1901), діяч москвофільської орієнтації, займав посаду намісника “Руського дистрикту” в Ужгороді. Однак з посиленням позицій угорських сил він був усунений з цієї посади, а 1881 р. переїхав до Галичини, де був разом із своєю дочкою Ольгою Грабар вплутаний у судовий процес проти галицьких москвофілів.