УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ 60—80-х РОКІВ

З пом’якшенням внутрішнього режиму була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського товариства. У 1857 р. повернувся із заслання Тарас Шевченко. Український національний рух відразу скористався з лібералізації політичного життя.

До діяльності громад російський режим ставився спочатку толерантно, вважаючи, що їхня діяльність має виключно культурно-просвітній характер. Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863 р. Повстання охопило й Правобережну Україну, але зовсім не знайшло відгуку серед українського селянства й інтелігенції. Навпаки, повстанці часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Тим не менше під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух (“южнорусский сепаратизм”) як польську інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційної преси (передусім — “Русского вестника” Каткова), розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові, припинено видання “Чернігівського листка” та закрито усі недільні школи.

Але найбільшої шкоди українському рухові завдав указ міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 р., який проголошував, що окремого “малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Валуєвський указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не стосувалася художньої літератури. Така вибірковість у забороні не була випадковою. Російському урядові йшлося не про те, щоб заборонити інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою. Його наміром було не допустити поширення україномовних видань серед простого люду, а шкільні та релігійні видання призначалися саме для цього. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. Російський уряд продемонстрував свою політичну далекоглядність, оскільки розвиток масового українського руху становив серйозну загрозу для територіальної цілісності імперії.

Після Валуєвського указу у національному відродженні настала перерва, яка тривала аж до початку 70-х років XIX ст. Значна частина молодої української інтелігенції (Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Желяб’єв) вступала у російські революційні організації. Її приваблювала революційна ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько обмеженим. Народницьке “ходіння в народ” 70-х років торкнулося й України. Великого розголосу набула Чигиринська справа (1877), під час якої російський народник Я. Стефанович під вигаданим іменем Дмитра Найди видавав себе за царського комісара і підбурював селян до повстання проти поміщиків. Після розкриття змови було арештовано близько 1000 осіб.

Винятково велику роль у тих подіях відіграли потомки колишньої козацької старшини із Лівобережної України (серед інших прізвищ варто назвати хоча б Софію Перовську, яка походила з гетьманського роду Розумовських).

У другій половині XIX ст. український національний рух зазнав важливої зміни, перейшовши від “дворянського” до “народницького” етапу. Цей процес був помітним уже в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, але на повну силу розгорнувся лише у пореформені десятиліття. Організаторами й ідеологами українського руху стали “різночинці” — студенти і професори університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори, журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (юристи і лікарі). “Національна зрада” старої української еліти викликала своєрідну реакцію нового покоління українських активістів. Засуджуючи факт зради, воно підносило його позитивну роль у висвітленні демократичного характеру української нації, яка складалася лише з народу — українського селянства. Боротьба селян за землю була водночас боротьбою за національне визволення. Вона була спрямована проти польських і російських поміщиків та зросійщених і спольщених українських дворян. Національні вороги були одночасно ворогами соціальними. Це будило надію на перехід селянства під прапори національного руху.

Зневага до поміщицького класу була настільки сильною, що змусила декількох українських діячів зректися приналежності до нього. До їх числа належав один із лідерів київської громади Володимир Антонович, навколо якого зібралася невелика група “хлопоманів” — вихідців із сполячених поміщицьких родин, які під час січневого повстання 1863 р.

Ототожнення української справи з соціальними інтересами українського селянства сприяло надзвичайній популярності у середовищі національних діячів соціалістичних ідей. Офіційна російська преса звинувачувала членів Київської громади в тому, що вони носять в одній кишені писання “батька Тараса” (Шевченка), а в іншій — “Капітал” Маркса. Один із громадівців, Микола Зібер, став першим у Росії популяризатором економічної теорії марксизму. Інший член Київської громади, Сергій Подолинський, використав основні положення цієї теорії для аргументації своїх власних поглядів на розвиток природи, суспільства та промислового виробництва в Україні.

Найпослідовніше вираження курс на поєднання соціалізму з національною справою знайшов у політичній думці іншого лідера Київської громади Михайла Драгоманова. Йому належала відома формула, що “по обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем”. За своїми поглядами Драгоманов був далекий від ортодоксального марксизму, не визнаючи пріоритету економічного фактора розвитку суспільства, рівно як і диктатури однієї партії чи одного класу. У своїй діяльності він розвивав положення європейського анархічного соціалізму, який у центр уваги ставив свободу особистості. Реалізувати цей ідеал, на думку Драгоманова, можна широким упровадженням федеративних та само­управних принципів на всіх рівнях функціонування суспільства — від сільської громади аж до державного управління. Ідеалом Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії. Його позиція відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини та терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу формулу, яка стала моральним імперативом для наступних поколінь українських діячів: “Чиста справа потребує чистих рук”.

Київській громаді вдалося активізувати свою діяльність на початку 70-х років. Вона виступала з ініціативою утворення у Києві 1873 р. Південно- західного імперського географічного товариства. Під егідою товариства були підготовлені й видані “Історичні пісні українського народу” Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова (1874—1875), збірка казок Драгоманова, чумацьких пісень Рудченка, праця Чубинського з етнографії Правобережної України, проведено одноденний перепис населення м. Києва. Найбільшого розголосу набув археологічний з’їзд у Києві (1874), під час якого члени Київської громади здивували учений європейський світ грунтовністю і масштабами своєї наукової діяльності. Послаблення цензури сприяло виходу цілої серії українських популярних книжок. Київська громада придбала газету “Київський телеграф”, яка на короткий час стала органом української думки.

У 1873 р. Київська громада виступила зі своєю політичною програмою, основним положенням якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії Україні. У своїх суспільних поглядах громада стояла на досить радикальних позиціях. Ще радикальнішою з цього погляду була Одеська громада. Як і київські, так і одеські громадяни підтримували зв’язки з російським революційним рухом.

Активізацію діяльності Київської громади царський уряд сприйняв як новий прояв українського сепаратизму. Наприкінці 1874 р. з Києва у Петербург був направлений меморандум, який повідомляв, що українці хочуть “вільної України в формі республіки з гетьманом на чолі”. Його автором, ймовірно, був помічник куратора київської шкільної округи, полтавський поміщик Михайло Юзефович. Меморандум вимагав закриття Південно-західного імперсь­кого географічного товариства. У серпні 1875 р. за наказом Олександра II була створена спеціальна комісія у складі міністрів внутрішніх справ і народної освіти, обер-прокурора Синоду, начальника жандармерії й Михайла Юзефовича.

діяльністю”. Комісія дійшла висновку, що “допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будуччині, України від Росії”. За рекомендацією комісії було закрито київську філію географічного товариства, припинено видання “Киевского телеграфа” і вжито репресії проти окремих українських діячів. Вінцем антиукраїнських акцій став виданий Олександром II 18 травня 1876 р. Емський указ, який забороняв не лише друкування українських книжок у Російській імперії, а й ввіз їх з-за кордону.

Українському рухові завдано тяжкого удару. Були зведені нанівець можливості його легальної діяльності. Провідні діячі Київської громади (Михайло Драгоманов, Федір Вовк, Микола Зібер, Сергій Подолинський) виїхали в еміграцію. За дорученням київських товаришів Михайло Драгоманов у 1878—1882 рр. видавав у Женеві журнал “Громада”. У “Передньому слові до Громади” (1878) він виклав розгорнуту політичну програму українського руху — “жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі”. Відповідно до цього Драгоманов висував програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права.

Здійснення драгоманівської програми було можливе лише за умов подальшої лібералізації російського режиму. Драгоманов намагався звернути увагу російських лібералів на важливість національного питання для внутрішньої перебудови Російської імперії. Але на початку 80-х років після короткого періоду лібералізації наступив час реакції. У березні 1881 р. російські народники після низки невдалих замахів вбили Олександра II. Царський уряд відповів репресіями. У цих умовах більшість членів Київської громади, зневірившись у політичних перспективах українського руху, вирішили звести свою діяльність до науково-культурної роботи. Погляди громадівців найточніше передають слова одного з їх лідерів — Павла Житецького. Коли молоді українські студенти звернулися до нього із запитанням “що робити?”, то почули відповідь: “Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першорядними вченими й пишіть ваші праці по-українському. Тоді поневолі й чужі вивчатимуть українську мову, щоб знайомитися з вашими працями. А тепер найкорисніше для української ідеї — це український театр”.

80-ті роки XIX ст. увійшли в історію національного відродження на східноукраїнських землях як “мертві роки”. Основні його здобутки обмежува­лися культурною й науковою галузями. У 1882 р. у Києві почав видаватися російськомовний журнал “Киевская старина”, в якому друкувалися україно­знавчі матеріали (виходив до 1907 р.). Київська громада активно збирала й опрацьовувала словники та хрестоматії, пізніше * завершивши цю роботу словником української мови за редакцією Бориса Грінченка і Михайла Комара (Уманця). Найяскравішою подією національного життя 1880-х років стала діяльність українського театру. У 1881 р. міністр внутрішніх справ граф Лоріс-Меліков відмінив заборону українських вистав, хоч і з великою кількістю обмежень. Умовою діяльності українських театральних труп було те, що їх репертуар не включатиме твори з життя інтелігенції та перекладних п’єс. Українські трупи були зобов’язані поруч з українською виставою виставляти ще й російську за такої самої кількості акторів. У 1883 р. їм було заборонено ставити вистави у Київській, Волинській і Подільській губерніях. Прагнучи мати більше публіки, українські актори змушені були класти особливий наголос на танці, співи, комічно-брутальні сцени тощо — тобто свідомо понижувати мистецький рівень. Водночас “гопдчні” елементи зробили український театр дуже модним у Росії. Українські вистави незмінно збирали багато публіки. Театральні трупи множилися, як гриби після дощу.

Театр відіграв величезну роль у справі національного пробудження, особливо тих українців, які проживали поза Україною. Як влучно відзначав Леон Василевський, “українська сцена до певної міри заміняла публіцистику, брак якої так сильно відчувався серед українців”. Найбільшої слави здобув театр, створений Марком Кропивницьким. У його складі були блискучі актори: Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), М. Садовський, Опанас Саксаганський. Багато письменників і суспільних діячів молодшого покоління почали цікавитися українською справою під впливом театру. 80-ті роки стали десятиліттям появи нових талановитих сил в українській літературі — поетів Бориса Грінченка, Василя Самійленка, Лесі Українки, письменника Михайла Коцюбинського та ін.

Український рух наприкінці 80-х років був слабким і нечисленним через постійні репресії та відхід значного числа національних сил у російські революційні товариства. Невідповідність шкільної системи потребам масової освіти та заборона навчання українською мовою були причиною високого рівня неписьменності серед українських селян. У 1897 р. лише кожний сьомий українець міг читати. Неписьменність перешкоджала українським інтелігентам добитися словом до селянства, навіть за тих скромних можливостей, які дозволяв закон. Крім того, українські селяни мали дуже обмежені ресурси, щоб надавати національному рухові допомогу грошима чи матеріалами.

Але потенційні можливості українського руху були чималими. Про це найкраще свідчить перенесення його основних ідей на галицький грунт, де в умовах конституційного режиму він досяг помітних успіхів.