СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Період політичної реакції в Україні після розправи над членами Кирило- Мефодіївського товариства не був тривалим. У середині 50-х років у Російській імперії розпочався період реформ, які сприяли лібералізації царського режиму.

Безпорадність централізованої системи управління з особливою наочністю проявилася у часи Кримської війни (1853—1856), в якій Росія зазнала нищівної поразки. Однією з ознак кризи системи стала активізація народних рухів. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Рухи виникали у тій місцевості, де жила пам’ять про козацькі традиції. Російський уряд видав з приводу війни маніфест, в якому закликав усіх підданих вступати до війська. Оголошення маніфесту дало українським селянам привід думати, що їх закликають у козаки і звільняють від панської залежності. Під впливом таких настроїв селяни чинили опір будь-яким спробам повернути їх назад у кріпацтво.

Безпосередній поштовх реформам дала смерть царя Миколи І (1855). На російський престол вступив Олександр II. Він почав з заходів, які дещо відрізнялися від стилю попереднього правління. 19 березня 1856 р. був виданий маніфест про закінчення Кримської війни, а вже 31 березня новий імператор оголосив про свій намір ліквідувати кріпосне право (“краще зверху, ніж знизу”). Відміна кріпосного права була проголошена маніфестом від 19 лютого 1861 р., 1861—1866 р. була здійснена реформа суду (введено змагальний процес за участю адвоката і прокурора та створено інститут присяжних), утворено земства — органи самоуправління — та проголошено скасування цензури.

Суспільно-політичні реформи 60—70-х років відкрили шлях для запізнілої індустріалізації. Аграрна реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, тим самим прискоривши формування ринку вільної робочої сили, резерви для якого були значними: незадовго до звільнення, 1853 р. селяни-кріпаки становили трохи більше половини населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Херсонській губернії їхнє число було незначним (6%).

Реформа проводилась в інтересах насамперед поміщиків. За одержану в своє володіння землю селяни повинні були сплачувати помішику компенсацію грошима або відробляти повинності. Сплата селянами компенсації була розтягнута на 48 років. Ціна землі свідомо була завищена, так що селянству довелося заплатити поміщикам на 50% більше її справжньої вартості. Нарешті, існували цілі категорії кріпаків, які взагалі не одержали землі.

Реформа 1861 р. породила сильний голод на землю в селі. Він загострювався швидким зростанням чисельності сільського населення. У результаті аграрне перенаселення стало однією із найхарактерніших ознак господарського стану українського села у пореформені десятиліття. У 1914 р. з 9,5 млн жителів українських сіл 6 млн були потомками кріпаків. Вони жили на тих самих 4 млн десятинах землі, ' які у 60-х роках належали вдвічі меншій кількості їхніх предків, а 7 тис. російських і польських панів жили на 7,5 млн десятин землі.

Багато селян у пошуках заробітків дісталися півдня України, де інші знаходили працю на цукрових підприємствах Правобережжя і Харківської губернії. Виробництво цукру зростало швидкими темпами: з 26 тис. т у 1863 р. до 320 тис. т у 1890. Збільшення виробництва стало можливим насамперед завдяки застосуванню нової техніки. Цукрова промисловість, яка раніше була заняттям правобережних поміщиків Бобринських, Браницьких, Потоцьких та ін., перейшла наприкінці XIX ст.

Поряд з цією традиційною галуззю виникають дві цілком нові — металургійна і вугледобувна. У 1872 р. англійський інженер Джон Юз (Hughes) заснував перший металургійний завод у Катеринославській губернії, орієнтуючись на великі поклади вугілля у цьому регіоні. Завод став великим центром української металургії, навколо якого виникло ціле місто — Юзівка (тепер Донецьк). Уже 1880 р. Донецький вугільний басейн (Донбас) посідав перше місце у вугледобувній промисловості імперії, продукуючи 43% всього вугілля. Промисловий розвиток сходу України ще більш посилився після відкриття у Кривому Розі 1881 р. багатих покладів заліза. Схід приваблював іноземні — французькі, бельгійські, англійські — капітали.

Промисловий розвиток України супроводжувався виникненням і швидким збільшенням мережі залізничних доріг. Перша залізниця — Балта—Одеса — була збудована 1865 р., за нею — залізниці Балта—Єлисаветград, Курськ— Харків—Азов, Курськ—Київ, Харків—Миколаїв. Перед 1880 р. довжина залізничних колій в Україні становила 3,2 тис. миль (в усій Російській імперії — 14 тис. миль). У 1880 р. залізниці з’єднували основні міста України: Київ, Харків, Одесу, Полтаву, Вінницю, Катеринослав, Олександрівськ, Миколаїв, Кременчук та промислові центри Донбасу і Кривого Рогу. У 90-ті роки були побудовані залізниці, які поєднали чорноморські порти з портами Балтійського моря.

Частка України у промисловому виробництві європейської частини Російської імперії з 1854 до 1900 р. зросла більш ніж удвічі — з 9,4 до 21%. За деякими показниками господарського розвитку Україна випереджувала центральні російські губернії. Цим ситуація, що склалася в другій половині XIX ст., докорінно відрізнялася від першої половини XIX ст.

Швидкий розвиток промислового виробництва дав сильний поштовх урбанізації. На Півдні і в Донбасі темпи цього процесу значно перевищували загальноімперський показник.

Позитивні наслідки індустріалізації для України могли б бути ще більшими, якби цьому на перешкоді не стояла політика імперського уряду. Україна не була колонією Росії у прямому значенні цього слова. Росія розглядала українські землі як частину своєї “исконно русской” метрополії, прагнула засимілювати їх і заінтегрувати у своє політичне тіло. Таке відношення Росії до України не відповідає загальній схемі стосунків між метрополією і колонією. Але тим не менше Росія провадила колоніальну економічну політику щодо українських земель, нещадно експлуатуючи її природні і людські ресурси та гальмуючи розвиток окремих галузей, які могли б творити конкуренцію російським (наприклад, текстильна промисловість). Прокладання залізниць в Україні часто визначалося не економічними, а військово-стратегічними потребами. Саме тому наприкінці XIX ст. Степова Україна поступово втрачає на світовому ринку роль одного із головних експортерів зерна, поступившись Сполученим Штатам Америки, Канаді, Аргентині, іншим країнам, залізнична мережа яких забезпечувала ефективніше й дешевше доставляння збіжжя до морських портів. Напередодні першої світової війни Україна постачала 26% всеімперського державного прибутку. Майже половина цієї суми не верталась в Україну, а йшла на покриття потреб інших частин імперії.

Господарські зміни другої половини XIX ст. по-різному вплинули на різні соціальні верстви та національні групи. Індустріалізація й урбанізація дуже слабо зачепили українців, які залишалися переважно селянською нацією. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення, і серед жителів міста українці становили лише третину. Українські селяни не поспішали шукати роботи на промислових підприємствах. Вони воліли застосовувати свої сили у сільському господарстві. До моменту ліквідації кріпацтва південні чорноморські степи були вже заселені, тому вільної землі в Україні практично не залишилося.

Послідовність, з якою українські селяни обминали міста і рухались далі у пошуках вільної землі, наштовхнула деяких сучасних дослідників на цікаве узагальнення. У цьому явищі вони вбачали принципове неприйняття українцями ідеї модернізації. Однак це явище позбавлене суто українського характеру. Дослідження міграційних процесів у всій імперії XIX ст. показують, що в міста прибували переважно селяни з тих районів, де рівень грамотності був вищим та розвинутішими несільськогосподарські уміння населення. Селяни з нижчим рівнем грамотності і прив’язані до сільського господарства емігрували до нових сільськогосподарських районів. Другий приклад стосувався власне України. Інтеграція українських земель у склад Російської імперії спрямувала надлишок робочої сили з українського села не в міста України, а на далекі східні простори.

Іншим суто українським явищем було переважання індивідуального селянського землеволодіння над общинним. Община була надзвичайно слабкою в Україні; тут панувало переважно спадкове індивідуальне землеволодіння, яке сприяло формуванню власницьких настроїв серед селянства. Частка середняцького й заможного селянства в Україні серед сільського населення була однією з найвищих в європейській частині Російської імперії. У 1865 р. 96,5% селянських господарств на Правобережній Україні, 82,1% на Полтавщині і 68% в українських (південних і центральних) районах Чернігівщини були приватними і передавалися у спадок. На противагу цьому у великоросійських губерніях загальнопоширеним було общинне землеволодіння.

Село залишалося заповідником української етнічної самобутності: 88% селян в Україні були українцями, а 93% всіх українців були селянами. Важливим було й те, що українці як селяни займали центральну частину українських територій в межах Російської імперії, тоді як неукраїнські селяни зо­середжувалися на пограниччі: поляки, німці — на кордоні з Австро-Угорщиною, румуни — на території, суміжній з Бессарабією, а росіяни — у східних (Єкатеринославській і Харківській) губерніях і на півночі Чернігівщини.

Для українських селян росіяни уособлювали бюрократію і землевласників. Поляки переважали серед поміщиків Київщини, Поділля і Волині. Дрібну торгівлю і значну частину промисловості на Правобережній Україні контро­лювали євреї.

У пореформені десятиліття в Україні зменшилася частка польського населення. До деякої міри це було продовженням політики російського уряду щодо польських поміщиків і шляхти після поразки листопадового повстання 1830 р. Січневе повстання 1863 р. сильно прискорило цей процес. Основними засобами була заборона набуття нових земель, а також обмеження права успадкування для осіб польського походження. У 1870 р. Олександр II наказав доти не впроваджувати земства у Південно-Західний край, доки кількість російських маєтків не зрівняється там з польськими. Польські поміщики втратили свою перевагу аж 1896 р. До 1914 р. їм вдалося утримати трохи менше 50% всіх поміщицьких земель.

Але остаточного удару польській меншині на Правобережній Україні завдало зігнання з поміщицьких земель декласованої шляхти. Царську поліцію і війська, які проводили цю акцію, підтримували польські поміщики, заради своїх класових інтересів готові поступитися інтересами національними. Поведінка польських великих землевласників була типовим прикладом переходу від патріархальної ментальності до логіки капіталізму. Зраджена своїми поміщи- ками-одновірцями та розсіяна військом і поліцією по просторах України та Росії, шляхта стала готовим елементом для російських революційних рухів.

Одночасно зі зменшенням польської присутності на Правобережжі зростала імміграція російського населення на південь і схід України. Масовий наплив селян з центральних російських губерній був одййм з основних джерел поповнення промислових регіонів. Робочу силу в Донбас постачали Харківська, Курська, Воронезька та Орловська губернії; з них лише одна — Харківська — була регіоном з традиційно українською більшістю. Іммігранти перевищували кількість корінних жителів в Одеській і Катеринославській губерніях і дорівнювали приблизно за кількістю корінним жителям у Таврійській, Київській і Харківській губерніях.

Переселенців з Росії приваблювали вищі стандарти життя в Україні, насамперед — краща і стабільніша продовольча ситуація. Середній рівень зарплати робітників українських фабрик наприкінці XIX ст. перевищував середньоімперський рівень на 15%, при цьому харчування і житло в Україні були порівняно дешевшими. На півдні і сході України росіяни становили 20—25% всього населення і ЗО—50% чисельності міських жителів. У південно-західному регіоні їхня присутність у кількісному відношенні була незначною, за винятком Києва, де вони становили близько 20%. Російський імперський уряд зі стратегічних міркувань був зацікавлений у збільшенні частки росіян серед жителів міст в Україні. Однак найбільшою національною групою у багатьох містах були не росіяни, а євреї. У цілому ж на початку XX ст. українці, росіяни та євреї становили більш-менш три рівні частини міського населення України. Якщо у допромисловий період політична доля підросійської України вирішувалася у польсько-російсько-українському трикут­нику, то на початку XX ст. цей трикутник міняє конфігурацію, перетворюючись на російсько-українсько-єврейський.