ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (кінець XVIII—перша половина XIX ст.)
З трьох держав, які наприкінці XVIII ст. ділили між собою спадщину Речі Посполитої, Австрійська імперія з багатьох точок зору була найсильнішою. Західноукраїнські землі від кінця XVIII ст.
аж до початку першої світової війни 1914 р. постійно були предметом територіальної суперечки між Росією та Австрією. На момент розподілу Польщі існувала загроза, що вони підпадуть під владу Російської імперії. Від 1769 р. у Львові перебував російський гарнізон. Але загальний баланс сил зумовив вирішення питання про приналежність західноукраїнських земель на користь Австрії.Порівняно зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру — Санкт-Петербурга, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Австрійської монархії. Закарпатська Русь (Закарпаття) була частиною Угорського королівства; Буковина становила окрему адміністративну одиницю з 1775 до 1789 рр., коли вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй було надано статусу окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об’єднані разом з польськими, які дістались Австрії після першого поділу Польщі, у так зване Королівство Галичини і Лодомерїї. Ця перекручена на латинський лад назва означала Галицько-Волинське князівство. Короткочасна приналежність Галицько-Волинського князівства у XIII ст. до Угорщини (“корони св. Стефана”) послужила приводом для приєднання Галичини до складу Австрії.
Власне Галичина становила більшу, східну частину Королівства Галичини і Лодомерїї. Її західну частину становили етнічні польські землі — Малопольща, — які у середньовіччя не були одним цілим з Галицько-Волинським князівством. Окрім того, Волинь ніколи не входила до складу Австрійської імперії. Тому Королівство Галичини і Лодомерїї було штучним утворенням, яке мало небагато спільного з історичними традиціями.
В австрійській Галичині українці і поляки становили трохи більше ніж по 40%, євреї — близько 10% населення.
Поляки проживали переважно на території на захід від річки Сян, тоді як українці переважали у Східній Галичині. У Східній Галичині українці становили близько 65%, поляки — близько 20 й євреї — понад 10%. Як у випадку з підросійською Україною, в українських землях Австрії етнічні відмінності збігалися з соціальними. У Галичині правлячий класом була польська шляхта, у Буковині — румунські бояри, а в Закарпатті — угорські пани. Поляки, румуни й угорці жили також у більших та менших містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці в усіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції. Євреї на селі займали середню позицію між польськими, румунськими й угорськими панами та українськими селянами, а у містах творили купецький, ремісничий і лихварський прошарки. Значна частина єврейського міського населення не мала окреслених занять і “жила з повітря”. У Галичині була ще й вірменська меншина, яка на момент приєднання краю до Австрії переважно була засимільована до польської національності. З кінця XVIII ст. внаслідок масового напливу у новоприєднані землі австрійських чиновників і службовців та селян-колоністів тут істотно зросла німецька етнічна меншина.Серед новонабутих земель Австрійської імперії Галичина посідала центральне місце. Вона була її найбільшою провінцією. Але для австрійських чиновників та інтелектуалів (навіть тих, які мали галицьке походження) Галичина протягом усього XIX ст. була бідною, відсталою провінцією, “напів-Азією”, куди висилали їхніх колег-невдах, що провинилися на адміністративній або військовій службі. Австрійська імператриця Марія-Тереза, одна з трьох монархів — учасників поділу Польщі, мала намір обміняти Галичину на інші території. Дух невпевненості у майбутньому цього краю був викликаний політичною нестабільністю в Європі внаслідок французьких революційних і наполеонівських воєн. Постійною загрозою для австрійської адміністрації був польський революційний рух, який не приховував свого прагнення відновити Річ Посполиту у старих кордонах.
Тому протягом перших десятиліть свого панування Австрія трактувала Галичину насамперед як джерело для поповнення державної казни та армії.Однак попри це ставлення австрійська влада робила активні кроки в напрямі інтеграції Галичини у склад Габсбурзької монархії. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було встановлення порядку і соціальної дисципліни. Австрійська імператриця Марія-Тереза та її син Иосиф II (1780—1790) провадили “модну” тоді серед європейських монархів політику просвітництва, основною засадою якої було узалежнення могутності держави від поширення освіти та усіляких свобод серед її підданих. Головним напрямом їх політики у Галичині було ослаблення позицій польської шляхти. У 1779 р. був виданий патент (імператорський наказ), який змушував поміщиків поводити себе з селянами “по-людськи”.
Але найбільше значення для Галичини мали реформи Иосифа II, який патентами 1781 —1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Доля галицьких селян була щасливіша за долю їх співвітчизників у Російській імперії: у той час, коли в одній частині українських земель Иосиф II ліквідував найогидніші вияви кріпацтва, в іншій частині Катерина II, що теж проголошувала себе “просвіченим монархом”, одним розчерком пера ввела кріпацтво для декількох мільйонів українських селян. Були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок “прирізки” селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником та ін. Найголовнішим наслідком цих реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, все ж перевели його в сферу закону. Хоч в Галичині раз-по-раз вибухали селянські бунти, у боротьбі з поміщиками селяни переважно вдавалися не до вил і сокири, а до захисту закону. До середини XIX ст. у Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Зворотним результатом реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії.
Іншими елементами австрійської політики було проголошення релігійної терпимості, заохочування методів агрокультури, підтримки ремесла і торгівлі, введення нової системи управління містами тощо. Були введені обмеження для євреїв займатися певними професіями (аптекарством, пивоварством, млинарством і торгівлею).Реформи Иосифа II залишили глибокий слід у Галичині. Хоч реформаторська політика не мала національного виміру, найбільше скористалося з неї українське населення. Місцеві жителі називали себе “русинами”, розмовляли українською мовою й співали українські пісні, але їм бракувало національного самоусвідомлення. Так, 1822 р. селяни зі Станіславського округу, у відповідь на утиски місцевого поміщика, просили австрійських чиновників переселитися в іншу “націю”. Під цією “нацією” вони розуміли Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину “Лядчиною” (Польщею). Але ще тяжче було галицьким русинам усвідомити свою спільність з населенням, яке проживало на українських землях Російської імперії. Для галицьких селян-українців Правобережна Україна була “Московщиною”.
Українські селяни чітко розуміли свою відмінність від польських панів. Але те саме відчували стосовно своїх панів і “мазури” — польські селяни з Західної Галичини. Вони називали себе “цісарськими”, а панів — “ляхами” (поляками). Однак основною відмінною ознакою між етнічними угфаїнцями й етнічними поляками в Галичині було віросповідання. Майже всі українці були греко-католиками, а поляки — римо-католиками. На момент, коли Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії, греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду. Польська влада трактувала греко-католиків як другосортних підданих, надаючи очевидну перевагу римо-католицькій церкві. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Становище греко-католицької церкви докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 р. Марія-Тереза оголосила про свій намір “покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків”.
Було заборонено вживати термін “уніат” як образливий. Церква була підпорядкована державі, а священики прирівняні до державних службовців. Було вжито цілеспрямованих заходів щодо підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства. Греко-католицьким священикам, на відміну від римо-католицьких ксьондзів, було дозволено одружуватись; священича професія часто передавалась від батька до сина і її здобуття не вимагало специфічної освіти. Наприкінці XVIII ст. багато священиків ледве вміли читати церковні книги, а вміння відправляти церковну службу вони переймали від батьків. У 1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства ("Барбареум"). У 1783 р. її було переведено до Львова. У зв’язку зі скасуванням ордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. було відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 по 1805 р. діяв Руський інститут (“Студіум рутенум”), де на філософському і богословському факультетах навчалися русини.Під впливом політики “просвіченого абсолютизму”, нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін у Галичині з’являється перше покоління будителів. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемиського владики — єпископа Івана Снігурського у 20—30-х роках згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення. З’являються перші граматики (спочатку — у рукописах, пізніше — друком) української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834). Виходять друком перші збірки народної творчості: “Пісні польські і руські люду галицького” Вацлава Залеського (1833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як “Малороссийские песни” Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, “Руське весілля” Йосипа Лозинського (1835).
Одночасно у Галичині з’являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії “Енеїди” Котляревського.На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване “Руською трійцею” — Маркіяном !Пашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов’язане з церковними традиціями, старослов’янською церковною мовою і відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителі прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови. На діяльності “Руської трійці” до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. “Руська трійця” була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі “Руської трійці” вбачали у слов’янській федерації.
У 1834 р. Маркіян ІПашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник “Зоря”. Однак вихід його був заборонений віденською і львівською цензурами. Австрійська влада боялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку, львівська цензура, представлена верхівкою греко-католицької церкви, була проти видання збірки українською мовою, шо, на її думку, могло підірвати авторитет церковнослов’янської мови.
У 1837 р., користаючи з м’якості цензури в Угорщині, за допомогою своїх сербських знайомих Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку “Русалка Дністрова”. Її вихід Іван Франко назвав пізніше “явищем наскрізь революційним”. Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ.
Видання “Русалки Дністрової” не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу “Русалки Дністрової” була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників.
Після розправи над “Руською трійцею” поступ національного відродження відзначався дуже скромними здобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816—1858) виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшов двотомний альманах “Вінок русинам на обжинки”, підготовлений і виданий братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національного гноблення став памфлет Якова Головацького “Становище русинів у Галичині” (1846). Всеєвропейського резонансу набула спроба польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р.: несподівано воно завершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогу яких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Так звана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не має серйозної підтримки у Галичині.
До остаточного розмежування між польським й українським рухом дійшло під час революції 1848 р., так званої весни народів. Незабаром після вибуху революції, на 5 місяців раніше, ніж у всій Австрійській імперії, у Галичині 16 квітня 1848 р. була скасована панщина. Приводом для такої поспішності був страх польської шляхти перед повторенням різні 1846 р. З проголошенням деяких політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган — Центральну раду народову та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була утворена перша русько-українська політична організація — Головна руська рада. Її очолював спочатку перемиський єпископ Григорій Яхимович, а пізніше — священик о. Михайло Куземський. У своєму першому маніфесті Рада оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної руської ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Український національний рух швидко пойїирився по всьому краю; було утворено 50 місцевих рад, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в славному історичному минулому, Головна руська рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.
Українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку поляків. Щоб розколоти єдність національного руху, на противагу Головній руській раді вони створили так званий Руський собор та почали видавати газету “Дневник руський” (редактор — Іван Вагилевич). Водночас Головна руська рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на українців у боротьбі проти поляків. Однак віденська влада не задовольнила політичних вимог українців, тому основні досягнення українського руху обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з’їзд українських інтелігентів (“Собор руських учених” 19 жовтня 1848 р,.), участь у слов’янському з’їзді у Празі, відкриття у Львівському університеті кафедри української мови та літератури (її очолив Яків Головацький) та наукового товариства “Галицько-руська матиця”, заснування газети “Зоря галицька” (1848—1852).
На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому значних руйнувань (зокрема, згорів університет разом з бібліотекою). Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації, і в умовах тяжкого для них польсько-українського протиборства вони помітно підупали або й припинили (як Головна руська рада) своє існування.
Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським братством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної руської ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З нього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р.