II. ПОГЛЯДИ, НА ПРИЧИНИ УПАДКУ КНЯЖОЇ І КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ ВИСЛОВЛЕНІ В ДОТЕПЕРІШНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ ТА В ІДЕОЛОГІЧНИХ ПИСАННЯХ

А тепер дамо перегляд причин упадку української княжої і козацької держави, які досі відмічено в українській історіографії. Свій перегляд почну від Миколи Костомарова (|1885), бо властиво від нього починається українська наукова історіографія, хоч дехто добачує її початок аж у появі журналу « Кіевская Старина» з 1882 року.

ПоглядиМ. Костомарова

Як уже вище сказано, М. Костомаров започаткував народ­ницький світогляд в українській історіографії, за яким передов­сім народні маси та їх рухи, повинні бути предметом історичного досліду. Свої погляди на причини упадку українських держав висловив Костомаров не так у своїх наукових працях, як головно в журналістичних, частково публіцистичних статтях, в яких він прив’язував велику вагу до вродженої вдачі українського і двох сусідніх народів: москвинів та поляків. На його думку, вдачі укра­їнців відповідав демократизм (віче), а воднораз федералізм. В своїй статті « Мисли о федеративномь начал'Ь вт> древней Руси » (« Осно­ва », Петербург кн. І, 1861) М. Костомаров висловив думку, що в час удільно-вічевої доби в княжі часи українська держава вла­стиво була федеративною спільнотою шістьох народностей: україн­ської, сіверської, великоруської³⁸, білоруської, псковської і новго- ^[31] родської. Основою для їх об’єднання були мова й побут^[32], кня­жий рід, християнська віра й одна Церква. Половину 12 ст. можна вважати за час, коли княжі змагання ішли в парі зі змаганнями окремих етнографічних одиниць-земель до автономного життя в загальній федерації Руської Землі.

« І природа, й історичні обставини — все те вело руський на­род до такої самостійности земель, щоб усе ж таки між усіма зем­лями був взаємний зв’язок. Так Русь прямим шляхом ішла до фе­деративного укладу; федерація була формою, в яку потрохи й укла­далося життя, коли зненацька татарська хуртовина геть чисто пе­ревернула ввесь устрій нашого громадського й державного життя >>^[33].

Хоч правдою є, що удільні князівства дуже вільно були зв’я­зані або й не були зв’язані з Києвом, то проте, коли взяти до уваги хоч би тільки напад на Київ і велике зруйнування Києва та зни­щення частини київського населення військом Андрія Боголюб- ського, володимиро-суздальського князя, 1169 року, його другий цього разу невдалий напад на Україну 1173 р., чи ранішу ворож­нечу киян до суздальського війська, стаціонованого в Києві, яка проявилася після смерти Юрія Довгорукого 1157 року, то годі прийняти погляд Костомарова, немов то « Русь прямим шляхом ішла до федеративного укладу».

Але ми вертаймося до причин упадку княжої держави. З на­веденого цитату з статті М. Костомарова видно, що він уважав « татарську хуртовину » — татарські напади за головну причину упадку Київської княжої держави. Можна б також догадуватися, бо цього Костомаров не написав, що до того упадку причинився і той тільки вільний, федеративний, а не міцний зв’язок між зга­даними шістьома народностями, через що татари легко змогли пе­ремогти їх.

Як виникає з іншої статті М. Костомарова, глибшою причи­ною упадку українських держав була також вдача українського народу, менше сприятлива для втримання своєї держави, як вдача московського народу. В своїй статті «Дві русскія народности » ³³ М. Костомаров написав між ін. так: « В характері українського народу самим відмінним способом позначилася перевага особистої волі, а у великорусів переважає спільність... В політичній сфері українці здатні були витворити поміж собою добровільні това­риства, зв’язані не більше того, скільки вимагала потреба, і міцні настільки, наскільки їх існування не шкодить правам особистої свободи. Великоруси старались утворити на міцних основах спіль­ну будівлю, пройняту єдиним духом. Змагання українців вело до федерації, змагання великорусів повело до єдинодержавства й міц­ної монархії ».

«...Великорус вміє перебути тяжкі обставини, вибрати го­дину, коли буде гаразд діяти, й покористуватися з обставин, скіль­ки можна. Нічого з цього не виявив народ український. Його віль­на стихія приводила або до зруйнування громадських зв’язків, або до виру намагань, які немов те криве колесо крутили на всі боки народне життя. Оттакими показує нам минувшина дві руські народності ».

« Цілком інакші відносини української народности до поль­ської. Коли український народ стоїть далі від польського, ніж від великоруського, мовою, за те він стоїть ближче вдачею і осно­вами народнього характеру...

Отже, на думку М. Костомарова, вдача українського й поль­ського народів доводила до внутрішньої боротьби, яка віддала обидва ті народи «на здобич народові..., який розуміє потребу міцної громади », тобто московському народові.

Те, що українці не змогли відбудувати своєї держави в 17 ст., Костомаров пояснює тим, що «люди, які кермували народніми рухами і стояли вище від народніх мас своєю освітою, переймали разом із тією освітою і ті пересуди, що були такі противні укра­їнцям », тобто «отруту польського аристократизму»^{[37] [38]}.

З монографій М. Костомарова виникає, як це відмітив Д. До­рошенко, немов то український народ не міг і не умів створити собі власної державної організації, кращої, як Запорізька Січ, а що така організація могла існувати тільки часово, то немов то не було іншого виходу, як піддатися Москві, хоч сам же Косто­маров дуже підкреслював деспотичність і некультурність москов­ського ладу.

Д. Дорошенко відразу неначе спростував той погляд, бо без­посередньо передтим написав так: « Маючи сам досить туманний ідеал федеративної спілки, Костомаров не бачив в історії козаць­кого періоду на Україні ніякого державного прямування, і всі змагання Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Ма­зепи поясняв або особистими мотивами честолюбства, або вузько- егоїстичною політикою старшини, чиї, мовляв, інтереси заступали ці гетьмани.

Далі Д. Дорошенко відмітив, що « Костомаров не доглянув колосальної організаційної і державної роботи Б. Хмельницького, і сама постать великого гетьмана вийшла в його знаменитій мо­нографії дуже слабо й неясно окресленою; її зовсім закривають стихійні народні рухи. Пізніше, діставши до рук документи, які з’ясовували характер дипломатичних зв’язків Б. Хмельницького з Туреччиною, Костомаров змінив навіть погляд на свого героя

(в статті «Б. Хмельницький — данник: Оттоманської Порти»): тепер ’’історичне значення особи Богдана повинно уявлятися в іншому світлі...” » ^[39].

До цього спростування погляду Костомарова Д. Дорошен­ком можу ще додати від себе, що не справи дальшого існування Запорізької Січі, а потреба визволити всі українські землі з-під Польщі і зорганізувати українську державу, чого не міг досягти Б. Хмельницький своїми власними силами і силами дотогочасних невірних його союзників — татарів, спонукали його подбати про протекцію — опіку московського царя, чи про союз із ним.

Можливо, що одну з причин упадку козацької держави доба- чував Костомаров і в тому, що козацька держава була республі­кою козацької верстви, в якій дійшли до проводу невідповідні люди. Цього можна б догадуватися з його поглядів на монархіч­ний і республіканський устрій, які Костомаров висловив у своїй монографії « Богдан Хмельницький »: « монархічний устрій — пи­сав Костомаров — при всіх випадкових проявах рабства, безправ- ства, сваволі і темноти, має ту важливу перевагу, що коли вер­ховна влада попаде до рук розумній людині, то одкривається змога корисних змін і реформ. Для поганої республіки немає порятунку. Республіканський устрій безперечно є найкращий, найбільше ба­жаний устрій людської громади, але він має бути вкупі з тим, що є найкраще в людськості: з рівноправством, громадською енер­гією, чесністю і змаганням до просвіти.

Збираючи разом вищесказане про погляди Костомарова в тій ділянці, слід сказати, що, на думку Костомарова:

А) княжа держава впала через 1. татарські напади та ма­буть і через —■ 2. вільний, неміцний зв’язок федерації народностей (удільних князівств), як також через — 3. вдачу українців, не­сприятливу для створення міцної держави;

Б) козацька держава впала, а радніш її не могли створити через: 1. анархічний вплив польської шляхти на українську шлях­ту, яка взялася до будови козацької держави і стала її проводом;

2. через те, що українці не були в стані створити щось інше, як Запорізьку Січ, а ця мала часовий характер; 3. мабуть і через те, що козацька держава була республікою, у проводі якої були не­відповідні люди; 4. до того причинилася і тут українська вдача, несприятлива для міцної держави, при чому в сусідстві оформи­лася міцна московська держава, завдяки пригожій для цього вдачі московського народу. (Критику погляду, вказаного в точці Б-2, подано вище).

Погляди П. Куліша

Курйозні е погляди Пантелеймона Куліша на справи укра­їнської державности, зокрема на українське козацтво, щодо якого він зміняв свої думки. Д. Дорошенко слушно відмітив, що П. Ку­ліш у своїх різких поривах, шукаючи історичної правди, плутався головно між трьома ідеями; а саме між: 1. ідеєю «громадського права », тобто давнього українського права громади, віча, вирі­шувати важливі державні справи; 2. ідеєю цивілізаторської місії аристократичної Польщі і 3. ідеєю державницької місії Москви.

Хоч П. Куліш не писав зокрема про причини упадку укра­їнських держав, проте з його різних оцінок історичних явищ в Україні можна робити висновки про його погляди на причини упадку українських держав.

1. В «Епілогу» до московського перекладу «Чорної Ра­ди » ⁴² П. Куліш висловив думку, немов то українці були недозрілі та нездатні створити власну державну організацію та немов то поєднання України з Москвою виглядало як неминуча та виправ­дана історією подія. ^[42]

2. В своїй повісті, написаній московською мовою, « Украин- скія Незабудки», вміщеній в «Основі », Петербурґ, 1861-62, П. Куліш зобразив українську гетьманщину 18 ст., як це висловив Д. Дорошенко, « як гниле, струхляле дерево, яке мусіло завали­тися само, як би не повалив його російський уряд, завалитися серед байдужости народніх мас, які відчували на собі лише гніт егоїстич­ної клясової політики — й більш нічого»⁴³.

3. В своїй статті «Руїна»^{[43] [44]}, якою П. Куліш назвав «істо­рію шляхетського панування і упадку по обох дніпрових бере­гах », оцінив він українське козацтво як позитивне явище: « під козацькими корогвами наша, зневажена сусідами, Русь явила всьо­му світові, що вміла ще в 17 в....поставити народне право вище політичного... Козацька велика війна закріпила за нами нашу старосвітську історію... ».

і. В тій самій статті « Руїна » П. Куліш висловив думку, немов то провідним ідеалом українського життя е «громадське право », тобто вічовий устрій. З тієї точки зору П. Куліш готовий уважати за добре, що татари перемогли українських князів, « бо — як написав Куліш — вже почала була княжа воля брати гору над громадською правдою». Коли усунено княжу владу, «гро­мадське право... піднялось угору і вже аж до нашого злиденного часу не дало себе збити ніякій хижій і лукавій силі... ».

5. Свій погляд на козацтво як на позитивне явище в істо­рії України, висловлений у « Руїні » (див. вище точка 3) змінив П. Куліш у великій своїй праці « Исторія возсоединенія Руси » (З томи; 3-тій том довений до 1620 р.) ^[45]. Спираючись головно на польські джерела, П. Куліш намагався доказати, що козацтво зов­сім не було творчим елементом в історії України, — навпаки, воно тільки руйнувало ту культуру, яку ширило освічене польсько- українське панство^[46]. Далі він відмітив заслуги міщанства в обо­роні віри й української національносте та щераз повторив свою думку, висловлену вже в « Епілозі » до московського перекладу « Чорної Ради » (див. вище, точка 1), немов то український на­род нездатний створите свою самостійну державу та немов то му- сіла зіллятися разом « північна » й « південна » Русь.

Важко схопити, що П. Куліш уважав за причини упадку укра­їнських держав, бо він — як це видно вже й з вищез’псованих його думок — підходив до історичних явищ не з державницької, а з народницької точки зору. На його думку, добрим в історії Укра­їни було те, що йшло по лінії влади громади, тобто по лінії вічо­вого устрою, та по лінії добра широких народніх мас. Та все ж таки, якщо б перекласти його думки на державницький лад, то могло б виникати з того, що причиною упадку української кня­жої держави було те, що « вже почала була княжа воля брати гору над громадською правдою », а також татарський напад (1240), при чому те, що українці опинилися під владою татар, не уважає він за велике зло, бо тоді « громадське право піднялось угору ».

Далі з поглядів П. Куліша виникало б, що причинами упадку козацької держави були: 1. еґоїстична клясова політика козаць­кої старшини, яку народні маси відчували як гніт та стали бай­дужими до козацької держави; 2. руїнницькі дії козацтва; 3. нез­датність тодішніх українців створити свою власну державу; 4. дії « півночі » — Московщини, які мали б бути « неминучі ».

Що з поглядами П. Куліша не можна погодитися з точки зору теперішнього стану історичних дослідів і з державницької (а не народницької) точки погляду, це ясне. Що влада громади й вічо­вого устрою була б ще мабуть більше послабила українську княжу державу, як вона була 1240 р., це можна б припускати. Що ча­стина козацьких дій була руїнницька, то з цим можна погодитися, але, з другого боку, інша частина тих дій була позитивна, як це колись признавав і сам П. Куліш (у своїй праці « Руїна »), була державнотворча. Можна також погодитися, що якась частина ко­зацької старшини, зокрема після бою під Полтавою, який програв Карло XII, а враз і Мазепа 1709 р., вела свою клясову політику, але теж була чимала частина старшини, що вміла поставити добро козацької держави понад свої класові інтереси, а також багато козацьких старшин вміли погодити власні інтереси з державними та вміли організувати державу. А вже зовсім не було « неминуче » зліквідування гетьманської держави Москвою; це було тільки на­слідком московського імперіялізму. При тому Москва зовсім не поліпшила долі народніх мас; вона, як знаємо, затвердила й зро­била обов’язковим всюди кріпацтво в Україні 1783 р. Тим то не може бути й мови тут про якусь неминучість.

Д. Дорошенко, підсумовуючи діяльність П. Куліша в ділянці історіографії, відмітив, що П. Куліш плутався між вищезгаданими трьома ідеями « і не зміг доглянути ні фактів, ні сил в нашій істо­рії, які старались вирішити питання української національної дер- жавности на рівні з вимогами й поняттями свого часу. І це зро­било його трагічною фігурою в діях українського національного руху і не дало йому зайняти в українській історіографії місця, яке б йому належало відповідно до його таланту й бистрого кри­тичного розуму » ^[47].

* * *

І інші дослідники внутрішнього життя гетьманської держави, що належали до народницького напрямку, дуже критикували ко­зацьку старшину, як напр., Олександер Лазаревський та Олек­сандра Ефименкова, про яких Д. Дорошенко відмітив, що вони « не жаліли темних фарб, щоб заплямувати класовий егоїзм ко­зацької старшини, її своєкорисну соціяльну політику, її власто­любні тенденції»^[48]. Одначе не буду тут зупинятись над їх погля­дами, а перейду до поглядів В. Антоновича. Тут ще тільки скажу, що до думок Лазаревського й Ефименкової відноситься те саме спростування, яке з’ясовано вище щодо думок П. Куліша.

Погляди В. Антоновича

Вже вище сказано, що Володимир Антонович був близько 40 років професором історії Росії в Київському університеті (1870- 1909; в останніх роках вже не мав викладів для студентів) і ви ховав цілу свою народницьку школу істориків. Тим то слід зупи­нитися над його поглядами на причини упадку українських держав.

Головна заслуга В. Антоновича як ученого в переведенні науко­вих аналіз окремих явищ в історії України, отже, він був пере­довсім істориком аналітиком. Він неначе ухилявся від синтези, за що йому навіть докоряв дехто з учених. Цю його прикмету від­мітив його найвизначніший учень М. Грушевський ^[49]. Аж на схилі свого віку в своїх викладах « Бесіди про часи козацькі на Укра­їні », виголошених у приватному гурті людей в 1895-96 роках ^[50], В. Антонович виявив свою історіософію та синтетичні погляди на історію України, з яких можна зробити висновки про його погляди на причини упадку українських держав.

На його думку, кожний народ має свою провідну політичну ідею, витворену різними обставинами. У москвинів (яких він на­зиває великорусами) добачує він таку провідну ідею в принципі авторитету для держаної влади. З допомогою абсолютизму москов­ський народ зорганізував міцну державу і підбив інші нації. У поляків панував принцип демократичного аристократизму, а про­відною ідеєю українців є вічовий принцип, засада широкого де­мократизму, признання рівного політичного права для кожної оди­ниці громадянства.

Цей повний демократизм здійснити найважче, бо треба, щоб « громадська маса досягла високого ступеня культурного розвитку та щиро переконалася в правдивости ідеї. При низькому ступені культури, коли над громадськими інтересами панує переважно осо­биста вигода окремих людей та станів, демократія не має способу розвинутись та взяти гору... Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни; бо ті, що ставали на чолі його... мали в собі вельми недостатній запас культури ».

Хмельницькому закидає Антонович недотепність у політичних справах. Народ скинув ярмо, але не знав, що далі робити. Тому Хмельниччина закінчилася руїною. Народові бракувало тоді ясно­го ідеалу.

Мазепу насвітлив Антонович дуже прихильно : « це єдиний з- поміж діячів XVII віку справжній політик...він був дуже щирим і гарячим патріотом », але він помилився у виборі шляху: « він не вважав на демократичні ідеали народньої маси, не дбав про її прихильність, а силкувався привабити до себе старшину... все лихо Мазепи залежало від того, що він іґнорував народні інтереси, а може не розумів їх, і мріяв тільки про встановлення в Україні аристократичної держави. Коли б Мазепа не був засліплений цією ідеєю, народ був би підтримав його».

Випроваджуючи висновки з вищез’ясованих поглядів В. Ан­тоновича, виникало б, що глибшими причинами упадку україн­ських держав були: 1) ідея демократизму, оформлена обставинами в українському народі, для якої треба відповідного ступеня роз­витку культури й дисципліни, щоб вона була державно творча, а українці не змогли розвинути у себе потрібного ступеня тих прик­мет; 2) провідна ідея авторитету для державної влади у москов­ського народу, який з допомогою абсолютизму оформив міцну дер­жаву і підбив інші народи, а між ними й український народ.

Натомість безпосередніми причинами упадку козацької дер­жави мали б бути — 3. відсутність ясного політичного ідеалу у Хмельницького й у народу (після скинення польської влади геть­ман і народ не знали, що мали далі робити) та ·— 4. незважання Мазепи на народні демократичні ідеали й інтереси, через що народ не підтримав його.

З поглядами В. Антоновича можна погодитися повністю тіль­ки щодо 2-гої точки, а саме що міцна московська держава з її ім- періялізмом була однією з причин упадку козацької держави, а в зв’язку з першою точкою можемо признати, що дисципліна козацтва та її старшини інколи не були на потрібному рівні, але це була радніш уже похідна причина, що виникала з неустійненої виразної політичної мети й тактики та з хитання у їх виборі після смерти Богдана. Щодо самого Хмельницького, то В. Липинський висло­вив думку, що той гетьман мав ясний ідеал, за який боровся, тіль­ки: поперше, завелика сила Польщі приневолила Хмельницького ввійти в зв’язок з Московщиною, а по друге, за поглядом В. Ли- пинського, після смерти того гетьмана козацька старшина відхи­лилася від того ідеалу.

Щодо часів І. Мазепи, то слід відмітити: Хоч і правда, що за Мазепи народ був невдоволений, що козацька старшина заводила соціяльно-господарські т.зв. «повинності», тобто часткову пан- шину, але одночасно народ був дуже невдоволений з кватирування московських військ в Україні та з усіх інших вмішувань Москви у внутрішні справи козацької держави, як також з інших накла­даних нею тягарів, зокрема у час шведської війни, через що не­хіть і невдоволення з Москви у великої частини народу переви- щали його невдоволення з соціяльно-господарської політики ко­зацької старшини. (Див. ще розділ: « Погляди М. Грушевського »).

Велика частина народу й козаків, включно з Запорізькою Січчю, підтримала Мазепу. Але швидке впровадження московських військ на частину українських земель та великий терор, який застосував московський цар Петро І (напр., зруйнування Батурину й зло­чинне вирізання його населення, церковне викляття Мазепи тощо) відстрашило велику частину українського народу від підтримки плянів Мазепи, з якими годилася й та частина українського на­роду, яка не підтримала Мазепи через страх і терор.

Погляди М. Грушевського

Як уже вище сказано, М. Грушевський був останнім могіка- ном — істориком народницького напрямку, в якого рухи і добро народніх, нижчих верств стояли на першому місці, а справи укра­їнської держави на другому пляні, проте цей великий український історик під кінець першого десятиріччя 20 ст. почав брати до уваги й державницькі моменти, як це бачимо в його студії про І. Ма­зепу (див. вище), а подекуди й у « Ілюстрованій історії України». Все ж таки М. Грушевський досліджував також політичну й су­спільну системи в українській історії, а при тому й оцінював їх, вказуючи, що причинялося до їх послаблення на українських зем­лях, а з цього виникає, що М. Грушевський уважав за причини упадку тих систем, отже, українських держав. Зрештою, подекуди він виразно пише про причини упадку тих держав.

Причини упадку княжої держави. Наперед даймо голос самому М. Грушевському. Характеризуючи політичну систему княжої Руси, він написав (в III томі своєї « Історії Укра- Їни-Руси ») так:

«...система земель давньої Руської держави від половини XI в. представляється як група автономних, незалежних земель-кня- зівств, зв’язаних одністю династії (деякою мірою також і одністю дружини) й традицією давнішої приналежности до одної, Руської держави... під сеньйоратом... З розростом династії й роздроблен­ням земель (в XII в.) ця група князівств-земель перетворюється в систему груп незалежних князівств, з яких складається кожна земля, під сеньйоратом свого старійшини, що знов признає над собою старійшинство київського князя».

« Ця автономність князівств при свідомості деякого спільного зв’язку дає деяку аналогію з федерацією... В дійсності більше моральний характер зв’язків цієї системи, брак органів федера­тивного устрою і якоїсь участи членів цієї системи в спільній упра­ві не дозволяють говорити про федеративний устрій, а тільки деякі елементи, з яких міг би виробитися федеративний устрій, одначе не виробився — як і взагалі вся політична система давньої Руси не виробила якихсь скристалізованих форм, не вийшовши з стану формування й боротьби різнородних чинників політичних відно­син » ^[51].

А даючи загальний погляд на давню Русь, М. Грушевський відмітив:

« Коли починаються докладніші історичні відомості про них (про українсько-руські племена, П.І.) ·— в X віці, ми застаємо їх серед процесу сформування великої державної системи. Але про­цес цей не виробив ніякої тривкої великодержавної організації. Велика Руська держава залишалася механічним твором, який уда­валося тримати в цілості тільки особистими впливами й заходами, і по кількох спробах відреставрувати цю державну систему вона починає рішуче розсипатися. За всім тим існування цієї велико­державної зв’язі залишило глибокі впливи на суспільному й куль­турному житті, зблизивши українсько-руські племена...».

« Не виробивши тривкої організації для більших державних комплексів, давня Руська держава тим самим стала перед пер­спективою дроблення ін інфінітум. Цей процес, повільно, з перер­вами й реакціями, проходить дійсно впродовж двох століть; тіль­ки завдяки чисто припадковим обставинам задержалися у нас до кінця такі більші державні комплекси, як Галичина та Волинь в другій половині XIII і першій половині XIV в. Але глядаючи поза історію чисто політичної організації, це був процес розвитку, а не розкладу, життя... ».

Характеризуючи розвиток української культури, М. Грушев­ський висловив в зв’язку з тим також важливі завваги і щодо укра­їнської політичної організації:

«Ахіллевою п’ятою староруської культури й культурного жит­тя було те, що вони спиралися тільки на верхню меншість, яка домінувала в суспільності (як то, зрештою, бувало всюди). Суспіль­но-політичний устрій, на якому спирала свою силу й впливи ця верхня меншість, а посередньо — спиралася й культура — був широким народнім масам більше несимпатичний, як симпатичний. В той час ніщо дивне, було так майже всюди; але у нас та верхня меншість, не маючи опори в цих масах, не мала при тому й стіль­ки свідомости й активности, зрештою — й сили, аби удержати в своїх руках суспільність, коли захиталася політична будова. В середині XIII в. упав князівсько-дружинний політичний устрій на середньому Подніпров’ї — з ним тратить ґрунт боярство, ба­гате міщанство, духовенство, то значить, якраз ті верстви, що ними держався культурний розвиток, та розбігаються в значній частині, куди видно. Тримається потому західня Україна, і служить куль­турним огнищем іще століття, але з упадком державного життя на Подніпрянщині вона стоїть одиноко, на власних силах, і коли сталася нещаслива пригода — урвалася династія, тутешні верхні верстви показалися безрадними супроти натиску двох сусідніх дер­жав — Польщі й Литви».

« Литовська зверхність бодай не вносила значних перемін в культурне й національне життя. Польська — знищила матеріяльно й морально ті верхні верстви, якими держалася руська культура, й вони упадають, щоб дати місце шляхті польській, німецькому міщанству... тільки низом, народніми масами та нижчим духо­венством, текла ще, струмком тощим і бідним, староруська куль­турна традиція... ».

«...Староруська культурна еволюція, що заповідала в будуч- ності такі інтересні овочі не тільки свому народові, але й загально­людській культурі, була тією катастрофою перервана силоміць, в повноті своїх сил і надій, на шкоду не лише свого народу — на шкоду цивілізації взагалі»^[52].

Ще наведу подібні думки М. Грушевського з « Ілюстрованої історії України». В розділі « Відокремлення земель і земський устрій », читаємо:

« Любецькі постанови 1097 р., хоч не дуже сповнялися, явля­ються важливим показником політичних обставин: виявляють упа­док, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землі... ».

« Громада забирає велику власть над князем і коли невдово- лена його управою, без церемоній домагається від нього, аби пе­ремінив те чи це. В одних землях цю силу забирає... боярство і міщанство більших міст, в інших всім порядкує саме боярство... ».

« Ярославові сини і внуки, які засідали на київському столі в другій половині XI і в першій половині XII в., силкувалися яко мога затримати оцей розклад Київської держави, запобігти отому відокремленню земель. Ці їх силкування трохи припиняли, трохи запізняли те відокремлення, та кінець кінцем воно все таки поступало щораз більше наперед».

« Ще гірше, як князі наводили в поміч половців: ті вже ні­коли не давали переходу, грабили й забирали в неволю що тільки сили. А осмілені княжими усобицями далі почали й самі набігати на українські землі, особливо на Київщину та Переяславщину... ».

«...тепер князі поділились, порізнились, послабли, та й Укра­їна послабла: упала торгівля, промисел, люди, особливо багатші, кидали неспокійні краї, мандрували в північні сторони, або на захід, на Волинь та в Галичину ».

Після опису, як володимиро-суздальський князь зруйнував, ограбив та знищив Київ і киян 1169 р., відмітив М. Грушевський між ін: «тоді знов брат Андріїв Всеволод зумисно розсварив українських князів...і збив таку бучу, що знов Київ пограблено і знищено немилосерно (1203), і коло нього звелася така борня, що справді трудно було всидіти комунебудь в Київщині.

« Після цього Київ упадає вже зовсім і пізніший татарський погром не багато доправив по тих домашніх погромах »^[53].

А в розділі « Галицько-волинська держава при Даниловичах » читаємо: —

«Аж тоді (1349 р., П.І.) Казімір, намовивши татар, щоб не мішалися в галицькі справи, несподіваним нападом захопив Га­личину і частину Волині. І так розпочалася боротьба між ним і Любартом, що зробила кінець Галицько-Волинській державі і по­чала нову добу в житті українського народу — литовсько-польську ».

А тепер наведу ще два цитати з « Ілюстрованої історії Укра­їни », з яких видно, що М. Грушевський розумів велике значення своєї держави для українського народу, при чому в першому з тих цитатів подано в суті речі ще одну причину упадку україн­ської княжої держави:

В розділі « Погляд на українське життя київської і галицької доби » відмічено: « Придавлені такою економічною неволею, а не вміючи добитися собі голосу в політичному житті і змінити не­прихильні громадські і політичні обставини, народні маси не ці­нили свого державного життя. Тим пояснюються піддавання гро­мад під безпосередню владу татар, аби спекатися князів і бояр­ства, і їх зовсім спокійні, без протесту, переходи під владу ли­товських князів. Терплячи від суспільних і економічних недогод, вони не оцінювали тієї національної ваги, яку мало самостійне державне життя. Тим часом з національного становища багато зна­чило, що ця державна самостійність боронила наш нарід від поне­волення його іншими народами і від використування наших сил, економічних і культурних, для розвитку і зміцнення культури якоїсь іншої державної, пануючої народности ».

Подібне читаємо й наприкінці наступного розділу « Культурне життя України і вага його »: « Правда, простому народові не со­лодко жилося під своїми князями та боярами, і мало його тішили ті культурні задатки. Але не стало легше йому, як на місце своїх прийшли чужі пани. Обставини суспільні й економічні через те не покращали, а погіршали, становище народу —¹ також. А націо­нальному й культурному життю нанесено удар, від якого воно не могло поправитися — і до нинішнього дня » ^[54].

Збираючи разом вищез’ясовані погляди М. Грушевського, слід сказати, що, на його думку, причинами упадку української кня­жої держави були: 1. невироблення тривкої організації для біль­ших державних комплексів, через що 2. українська держава ді­лилася на щораз то більше князівств, отже, поділ на удільні кня­зівства; 3. княжі міжусобиці, боротьба між князями; 4. слабкість провідної української верстви — боярства, духовенства й міщан­ства; 5. напади зовнішніх сильних ворогів: а) кочовиків — по­ловців і татар, б) змагання володимиро-суздальських князів до знищення Києва, в) напади і здобувчі війни Польщі та Литви.

Ці причини в основному прийняла дальша українська істо­ріографія, одначе їх доповнено і з доповненнями вони ввійшли й до підручникової літератури.

Причини упадку козацької держави. Вже в « Ілюстрованій історії України » М. Грушевський відмітив хиби самого устрою держави, зорганізованої Б. Хмельницьким, що той « устрій не був продуманий до кінця і не проведений формально... Через те між поняттям крайового правління і поняттям козаць­кого ладу, як устрою тільки військового, так сказати б — зали­шалася щілина, в яку заходили посторонні претенсії, особливо московські, й викликали замішання, непевність, роздражнення» та що « в усьому тому лежали зерна пізніших завірюх » ⁵⁵.

Хиби державного устрою за часів Хмельницького з’ясував М. Грушевський також в 2-гій Частині ІХ-того тому « Історії Укра- їни-Руси », яку видруковано вперше в Києві 1931 року і в якій він висловив ті самі думки, розвинувши їх докладніше. Між ін. він написав: « Ввесь час над цим визволеним селянством висіла перспектива повороту дідичів на свої попілища і відновлення ста­рого підданства. Гетьманський осередок старався тільки зневтра- лізувати найбільш гострі кінці цього факту... Але проти повороту кріпацтва ніяких ґарантій не було, і тому маси так стихійно й не- почесно тікали з визволеної України «під московську неволю », не покладаючись на свій український уряд і бажаючи відгороди­тися московським кордоном від перспектив старого підданства — чи то в формі повороту панів-утікачів, чи то претенсій своїх домаш­ніх кандидатів на дідичів ».

«...Козаччина навалилася на міське життя так безпардонно. Старшина виявила такі неприкриті бажання загорнути і в своїх руках заховати все, що встигли видерти від міщанської громади ліквідовані повстанням елементи — старостинський уряд, дідичі... Гетьманський уряд так елементарно брався до експлоатації міського промислу і торгівлі індуктою і евектою, що міста першим ділом постарались забезпечити себе царськими привілеями від претен­сій Війська ».

«...селянство тікало за її кордон, міщанство тікало з-під влади гетьманського уряду ».

« Коли б Гетьманщина дістала якісь спокійніші часи, років на кількадесять; коли б їй дали змогу спокійно подумати над сво­їми порядками і справами в 1650-х роках, так як вона мала на те змогу хоч би за часів Мазепи, — то без сумніву вона б значно змо- дифікувала свій полковий устрій, даний їй попередніми часами з-перед Хмельниччини, і такий же штабовий характер свого дер­жавного осередку. Але не мавши спокійного часу, щоб це зробити, вона й поїхала з ним у свою державну путь, мало що його удо­сконаливши. Полковники залишилися полковниками, прилучивши до того виморочні функції... старостів-державців, з перевагою функ­цій поміщицьких над адміністраційними. Гетьманський осередок

⁶⁵ Цит. вище « Ілюстр. історія України », стор. 323-324. Перше її вид. було 1911 р.

майже не виліз з функцій штабу армії. Інші верстви залишились не зв’язані конструкційно з козацьким устроєм як військовим; не утворено для того ні організаційних зв’язків, ні спеціяльних органів... вони уставляли відносини до Гетьманщини як війська. Звідти такі шпари в державній організації України, в які почав залазити московський централізм і так скоро її розруйнував.

« Розуміється, державна організація відома нам ще мало і недостатньо, і рисується тільки в дуже загальних зарисах (ясніше ми побачимо її в ретроспективних студіях, яких іще не маємо) »^5в.

« ’’Страшний вузол соціяльних, економічних, культурних, ци- вілізаційних і політичних супротилежностей”, як називає це Ли- пинський (с. 131) ⁵⁷ —■ лежав не розрублений, тим менше — не роз­в’язаний... ’’Смертельні протиріччя” між соціяльними й еконо­мічними змаганнями мас, порушених провідниками повстання і цілою Козаччиною, з одного боку, і поміж поміщицько-старшин­ськими тенденціями цих провідників і зверхньої козацької вер­стви — з другого боку, не були вирівняні ні трішки ».

« Скрізь світить розбіжність, відкриваючи широкі шпари сто­роннім мішанням, які підтинають в корені і державні, і націо­нальні інтереси Гетьманщини. В останньому році життя гетьмана вже повним ходом іде московська і польська інтриґа в тих напрям­ках, які потім розгортаються підчас Вигівщини ».

Далі вказав Грушевський, які ще окремі труднощі мали як наслідники Хмельницького — Виговський, Дорошенко, Мазепа, так і сам Богдан.

« Передовсім ’’нещасну географію України” — яку вже Ку- баля одмітив як момент, що незмірно утрудняв розв’язання проб­лем української революції в порівнянні з англійською: несприят­ливі географічні обставини, відсутність природних границь укра­їнської території, відкриті фронти на всі боки — що стільки разів фатально підтинали культурне, економічне, політичне життя Укра­їни. Фронт польський, московський і татарсько-турецький не да­вали змоги українському громадянству і його політичним провід­никам хоч на хвилю скупити увагу на своєму внутрішньому бу­дівництві, прикласти до нього засоби й енергію. ^[55]

« Тяжкі дефекти соціальної структури — як от недорозвине­ність українського міста, слабосилість міської верстви, інтелек­туальна і чисельна слабина інтеліґенських верств, їх занепад через національну дизерцію.

« Культурна відірваність України...

« В таких несприятливих умовинах трудно було досягти чо­гось великого і нам треба дивуватися здібностям і енерґії як на­шої етнічної маси, так і її провідних елементів, що все таки і в та­ких безконечно несприятливих обставинах організувалося життя, творились якісь соціяльні і культурні вартості, якась національна традиція »⁵⁸.

В « Ілюстрованій історії України » М. Грушевський висловив­ся про соціяльні справи в Гетьманщині так: « Тимчасом старшина козацька, маючи в своїх руках владу — зайнявши з цього погляду місце шляхти, мала охоту іти її стежкою: володіти землями, за­кладати собі села, способи™ підданих. В тому вона виросла й інак­шого способу свого матеріяльного забезпечення не знала й не ба­чила ».

« Різко це ворогування (між народом і старшиною, П.І.) вия­вилося пізніше, але початки його прокидаються дуже скоро по смерті Хмельницького і послаблюють позицію старшини й її по­літику, і це була шкода велика, бо старшина мала на оці визво­лення цілої України, інтереси цілого народу »^вв.

Погляди М. Грушевського на те, що послабляло гетьманську державу згодом, після Виговського, можемо знати тільки з його « Ілюстрованої історії України » або з деяких окремих писань, бо згадана велика, наукова його історія доведена тільки до 1658 р. Далі наведу цитати, з « Ілюстрованої історії України », які від­носяться до справи послаблення гетьманської держави та її упадку.

« Часи Самойловича і Мазепи, що разом зайняли майже сорок літ часу — многоважливого часу, коли рішалася доля вільного ладу, заведеного великим повстанням 1648-9 рр., власне на ру­їнах недобудованого вільного устрою будували нову неволю укра­їнського народу, що з’їла потім всі залишки й початки того віль­ного ладу. А йшло це двома дорогами — присвоюванням земель і поневоленням люду»^{[56] [57] [58]}.

«...уживають старі збірники законів — Литовський Статут і Маґдебурське німецьке право міське, і з них старі поняття про права панські, властительські, починають всякати в нові відно­сини, точать самі підстави нового ладу та зводять його поволі на старі дороги. На підставі тих старих законів серед старшини росли й скріплялися права на землю, права на селянський, некозацький люд »^{[59] [60]}.

« Мазепа і старшина чи не розуміли ваги цього, чи не вміли тому запобігти. Свідомі народних жалів і недовір’я, вони... не робили нічого, щоб знищити причини народнього невдоволення і їх відчуження від народу та простого козацтва все збільшалося. А це з часом відбилося дуже тяжко на них -—· коли їм прийшлося зустрітися з московським правлінням, за кермою якого так довго і спокійно плили » ⁸².

Вирішною для упадку гетьманської держави була очевидно програна війна шведів і Мазепи, що ввійшов в союз з шведським королем Карлом XII. Після поразки шведів і Мазепи в бою під Полтавою 1709 р. гетьманщина існувала далі тільки з ласки мо­сковських царів чи цариць. Тим то постава українського народу в той час була дуже важливою.

Описавши великі тягарі північної війни, які впали й на Укра­їну (висилання козачих полків поза Україну на далекі фронти на їх власний кошт, без ніякої заплати, та до будови кріпостей і каналів, при яких гинуло багато козаків, кватирування москов­ських військ в Україні та прохарчовування тих військ й часто без заплати, великі оплати та позички грошей з гетьманської скарбни­ці, погана поведінка московських військ з українським населен­ням тощо), М. Грушевський відмітив в цитованій книзі:

« Очевидна річ, що як би шведи тільки вступили в покинену Москвою Україну, то там зараз піднялось би повстання: люди, роздразнені московськими кривдами, певно пристали б до шведів, а й старшина хто зна чи схотіла б стати проти них. Треба пам’я­тати, що з шведами була зв’язана пам’ять про давніші трактати за часів Хмельницького та Виговського... З цим були зв’язані різні надії... Тепер вони йшли в Україну, і старшина чула, як на неї неначе спадає обов’язок довести до кінця діло, недоведене її предками, спробувати з шведською допомогою визволити Укра­їну від московської влади, що останніми роками так тяжко, без­жалісно і немилосерно затяжіла над українським життям»^[61].

«Не знати, за ким пішов би український нарід і старшина — чи за царськими листами, чи за Мазепиним (листом), якби мали волю вибирати між ними. Знаємо, що на Москву і великоросій­ських людей мали люди великі жалі; але не любили й Мазепи, не вірили йому й уважали досі за найвірнішого московського при­служника. Але тепер не могли вони вибирати. Військо московське вступило в саму середину України, страшно й немилосерно карало всіх Мазепиних прихильників і грозило всім тим же за всяку при­хильність до шведа. Військо козацьке було між військами москов­ськими, а з Мазепою було всього яких чотири тисячі козаків! Укра­їна не важилася ворохнутися проти Москви»^[62].

Розділ у книжці, в якому описано події після Мазепи в Укра­їні, назвав М. Грушевський « Упадок козаччини і українського життя », а в ньому описано, як то москвини обмежили права укра­їнського автономного уряду, як вичерпувано Україну під різни­ми поглядами, а воднораз і безсилість української козацької стар­шини. Вже з цього видно, що наступ Москви на українську авто­номію та її силу уважав Грушевський також за одну з причин упад­ку козацької держави. Ось кілька його описів та характеристик:

« Покищо залишили Україну ніби то у владі гетьмана і ко­зацької старшини (це мова про часи гетьмана Івана Скоропадського, П.І.); але посадивши своїх воєводів по всіх більших містах і свої залоги військові, зв’язали ту гетьманську управу так, що ані во­рухнутися було їй..., а роздаючи маєтності старшині, (москов­ське правительство) певне було, що ці московські прислужники і від себе за всім будуть слідити, аби Москві чимсь прислужитися » ^[63].

« Гетьманську резиденцію перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті (московські) резиденти могли зараз арештувати гетьмана і старшину, як би за ними виявилося щось підозріле »^[64].

«...і потім все більше роздавано полковництва великоросій­ським офіцерам (за Петра І, П.І.), комендантам (давнішим воєво­дам), так що перед смертю царя вже мало що лишилося полков­ників з українців»⁸⁷.

« Найгірше було, що і це все випрошувалося... Але що ж було робити, коли не чулося сили боротися, доходити свого права. По­передні події показали повну недостачу відпорної сили в укра­їнського громадянства — і Апостол (гетьман, П.І.) вважав за свій гетьманський обов’язок кланятися, просити і буквально — чолом бити за ласку цареві » ^{[65] [66]}.

« Коли його (гетьмана Апостола, П.І.) політика, похила й покірна, може вражати неприємно, то треба пам’ятати, як трудно було здобутися йому на якунебудь твердшу політику, маючи нав­коло себе нові покоління українського громадянства, виховані в московській школі, зневірені в можливості не то що боротьби, а й просто якоїсь гідної поведінки, призвичаєні запобігати переду­сім московської ласки...»^[67].

Збираючи разом коротко думки М. Грушевського про причини упадку гетьманської держави, слід сказати, що, на його думку, ними були:

1. Хиби в самому устрої козацької держави, в якому інші суспільні верстви не були відповідно зв’язані з військовим устроєм, що використовувала Москва.

2. Хоч козацька старшина змагала до загальнонаціональних цілей, проте вона одночасно, хотівши збагатитися, а) запроваджу­вала ступнево панщину на своїх посілостях і б) експлоатувала міщан, які через те воліли бути безпосередньо під царським уря­дом, отже, козацька старшина не вміла чи не хотіла погодити укра­їнські державні інтереси з своїми власними становими інтересами.

3. В рішальному моменті за Мазепи обурення українських народніх мас на кривди від москвинів могло перевищити їх невдо­волення з соціяльної політики козацької старшини і вони може й були б стали по боці Мазепи, але до цього не дійшло головно через дві обставини: а) Карло XII пішов з своїм шведським вій­ськом не в напрямі Москви, а в Україну, через що московське вій­сько, намагаючись заступити йому дорогу, всадилося на україн­ську територію та поширило жахливий терор супроти Мазепиних прихильників і унеможливило деяким полковникам і народнім ма­сам стати по боці Мазепи, а Мазепі стягнути козацькі полки, ви­слані поза українські кордони, в Україну; б) Мазепа підготовляв порозуміння зі шведами дуже тайно, через що не підготовив пси­хічно не тільки народніх мас, але й козаків.

4. Змагання Москви до знищення гетьманської автономії, її велика сила та її сильний наступ на Україну, при малому від- порі українців, довели ступнево до повного зліквідування геть­манської держави.

5. Крім того, були три глибші причини, чи радніш труднощі:

а) відсутність природних границь української території, тобто її відкритість на всі боки;

б) три міцні сусідні держави, три міцні протиукраїнські фронти: польський, московський і турецько-татарський;

в) недостачі української соціяльної структури, а саме не­дорозвиненість міст, слабка міська суспільна верства та слабка верства української інтеліґенції через польонізацію її частини в попередні часи.

Погляди В’ячеслава Липинського

Праці В’ячеслава Липинського почали появлятися з 1909 р. Наперед видано дві його публіцистичні праці польською мовою, а саме « ЗгІасМа па икгаіпіе », Київ-Краків 1909, та « Наєге БІа- поу/ізко па Кпзі-икгаіпіе », Краків 1909, а далі наукові праці з історії України », сперті здебільша на архівних джерелах, укра­їнською мовою, як « Данило Братковський », « Літ. Наук. Віст- ник », Київ 1909; « Генерал артилерії Великого Князівства Русько­го », 3 архіва Немиричів, Записки НТШ, т. 87, Львів 1909; « Аріян- ський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 р. », Записки НТШ, т. 96, Львів 1910; далі ряд статтей в ЛНВ і в « Раді » та перело- мова монументальна книга польською мовою « 7 (ігіеібмг икгаіпу », Київ-Краків 1912, перевид. фотодруком в Мюнхені 1959, яку зре­дагував і здебільша написав В. Липинський.

Можна б сказати, що від тієї книги починається державниць­кий напрямок в українській історіографії. Однією з праць, вмі­щених у тій книзі, є студія В. Липинського, сперта на архівних джерелах, написана польською мовою, « К'а рггеїошіе », яку автор значно поширив і видав українською мовою під заголовком « Укра­їна на переломі », Відень 1920, перевид. фотодруком в Нью-Йорку 1954. В цій праці написав В. Липинський також і про причини упадку української козацької держави, підходячи до цього пи­тання з державницької точки зору.

Одначе повністю виклав свої думки В. Липинський в своїх « Листах до братів-хліборобів », друкованих наперед у неперіо­дичних збірниках «Хліборобська Україна», Відень 1920-25, які пізніше автор поширив і видав як окрему книгу « Листи до братів- хліборобів — про ідею і орґанізацію українського монархізму », Відень 1926, перевид. фотодруком в Нью-Йорку 1956, стор. XVIII + 580.

Цю книгу можна б назвати соціо-державологією, бо автор подав у ній аналізу всіх тих суспільно-політичних чинників, які доводять до створеня держави, до її зміцнення чи послаблення й упадку, зобразив шляхи й методи, якими поставали й постають держави та їх державні устрої. При тому та книга навіяна вели­ким українським патріотизмом та пламенним хотінням довести до створення української держави.

Щоб зрозуміти підхід В. Липинського до історичних явищ, треба пригадати дещо з його державології. Отже, в кожній державі мусить бути провідна суспільна верства, яка е носієм державної влади, а її влада звичайно спирається на трьох силах, а саме на 1. мілітарній силі, 2. на володінні засобами продукції матеріяль- них дібр, потрібних до життя — і 3. на інтелектуальній, а зокрема на моральній силі, на загально признаному авторитеті, який давні­ше звичайно надавала Церква (коронування володарів представ­никами Церкви). Найбільш державно-творчі якості проявили в минулому, на думку В. Липинського, войовники-продуценти, тобто войовники-лицарі, посідачі більшої земельної власности.

Держави постають шляхом завоювання — або зовнішнього, або внутрішнього. Прикладом зовнішнього зовоювання може бути завоювання Англії Вільгельмом Завойовником 1066 року, що його лицарство отримало землю в Англії і стало войовникамй проду­центами, а прикладом внутрішнього завоювання можуть бути між ін. українські городові козаки, що впродовж якогось часу зорга­нізувалися, поширювали свою владу і врешті за Богдана Хмель­ницького створили свою державу.

На думку В. Липинського, існують три основні типи держав­ного устрою які є, так сказати б, понадчасові, бо вони оформлю­валися у різних епохах, на різних ступенях економічного розвит­ку, між різними культурними колами. Тими основними типами державного устрою є: 1. клясократія, 2. демократія і 3. охлокра­тія. Клясократичним устроєм назвав В. Липинський устрій, в Якому владу в своїх руках мають войовники-продуценти, якими найчастіше бували посідачі землі, і які оформлювали звичайно монархічний устрій з забезпеченням різних прав для тієї провідної верстви. Клясократичний устрій відзначається рівновагою між вла­дою і свободою та рівновагою між консервативними і поступовими прогресивними силами в суспільстві.

Клясократичний устрій в сучасності уявляв собі В. Липин­ський так, що всі кляси народу повинні мати свої клясово-фахові організації, які мали б вибирати найкращих з-поміж себе й виси­лати їх як своїх представників-послів до парляменту. Для такого устрою відповідає, на його думку, найкраще конституційна й ді- дична монархія, яку він назвав трудовою монархією. При тому кляси повинні бути зорганізовані вертикально, напр., до хлібо­робської організації повинні належати, як великі земні посідачі, так також середні і малоземельні.

Коли в клясократичному устрою надмірно розвивався добро­бут, то той устрій перемінявся в демократію, в якій порушувалася рівновага між владою і свободою. Свобода ставала завелика і до­проваджувала до хаосу, а враз з тим і до послаблення держави.

З демократичного хаосу звичайно користала група людей, во- йовників-непродуцентів захоплювала владу в свою руки і демо­кратичний устрій перемінявся в охлократію, що ставала гробоко- пателем демократії. Отже, охлократія — це устрій, в якому владу мають войовники-непродуценти, що вводили звичайно абсолютизм і придушували свободу та самодіяльність громадянства. Такий устрій уведено, напр., на Московщині, з допомогою « опричників ».

А тепер перейду до самих причин упадку українських дер­жав, які вказав В. Липинський, при чому перекажу їх в трьох групах: І. Причини упадку княжої держави; II. Причини упадку козацької держави; III. Глибші причини української недержав- ности, які відносяться до упадку всіх українських держав, отже, й до новітньої держави з 1917-1921 рр.

Причини упадку княжої держави. Про ці при­чини читаємо в «Листах до братів-хліборобів», Відень 1926, ось що:

« Сама назва й основи Руси були покладені розселенням по- лукочових добичників войовпиків, т.зв. варягів, між різними пле­менами, що жили між Балтійським і Чорним морем. Центр того розселення врешті означився в Києві, де, серед місцевого коло- ніяльного хаосу, на руїнах попередніх розложених державних орга­нізмів, почалась організація нової охлократичної держави, спертої на силі неосілих, не володіючих землею, а живучих тільки з дані і зі здобичі — князівських дружин. Під охлократичною варязь­кою владою відбулась уніфікація різних завойованих ними пле­мен: їм прищеплена була одна державна назва Руси й одна віра християнська. Але осісти в землю і покласти основи клясократії ці варязькі охлократи не змогли. Створена ними держава була зметена новою охлократичною державою прийшовших зі Сходу кочовиків-татар. Тільки на Заході під владою нової держави Га- лицько-Володимирської, а потім Литовсько-Руської, серед уніфі­кованої вже попереднім охлократичним варязьким пануванням ру­ської (білоруської і української) пасивної маси, почалась клясо- кратизація осідаючих в землю варязьких нащадків, під впливом нового розселення, йдучих з Півночі і Заходу, лицарських осі­лих хліборобських елементів. Осівши в землю і об’єднавшись біля місцевого клясократичного ядра, всі ці — прийшовші переважно з Литви та Польщі, або, точніше кажучи, через Литву та Польщу —■ князі земляни, шляхта і бояри прийняли місцеву ру­ську «восточно православну» віру та руську мову, витворили першу руську лицарсько-земельну клясократію і, подібно як нор­мани в англосаксонську, так ці в стару руську охлократичну назву влили новий національний, органічний, клясократичний зміст. Але ці, покладені в Галицько-Володимирській, а потім в Литовсько- Руській державі, органічні клясократичні основи Руської нації, не дійшовши до повного розвитку, скоро опинились під натиском двох ворожих їм сил: московської охлократії зі Сходу і польської демократії з Заходу.

« Польська демократія стала розкладати литовсько-руську ли­царсько-земельну клясократію із внутра і пацифістично. Обітни­цями необмеженого панування: збільшення прав і зменшення обо­в’язків — вона притягнула на свою сторону ті здеморалізовані руські клясократичні елементи, яким вже затяжкою здавалася сильна обмежуюча їх монархічна влада литовсько-руських вели­ких князів і яким дуже усміхались « золоті » республіканські поль­ські шляхетські свободи. Після вікової упертої боротьби в Литов­сько-Руській Державі між руськими клясократичними православно- національними консерватистами і руськими демократичними « по­ступовцями », верх одержали останні. В результаті прийшла інкор­порація руських земель до Польщі і руська національна клясо- кратія, опинившись у шляхетській республиці, була там вкрай здемократизована, здеморалізована і розложена. Разом з нею роз- ложилась, об’єднююча досі білорусів і українців, одна руська нація...»^[68].

А на іншому місці в тій книзі В. Липинський, з’ясовуючи, чому українська інтеліґенція при будові своєї держави в 1917-21 рр. не застала ані створеного раніше українського державного і військового апарату, ані прихильного і зукраїнізованого міщан­ства, ані єдиного поняття нації та моралі нації, відмітив таке:

«А не застала вона того всього... тому, що основа і початок кожної нації: земельна українська аристократія ще ніколи ■— за винятком кількох ко­ротких літ панування Великого Богдана — на Україні не правила і не панувала. Бо пануюча колись у нас за Ки­ївських Князів варязька охлократія, сама збираючи дань, не во­лоділа землею... » (Спаціоноване підкреслення в оригіналі) ^[69].

З цього бачимо, що В. Липинський уважав за глибшу при­чину упадку княжої держави брак провідної суспільної верстви войовників — продуцентів, бо варяги були неосілі на землі. Хоч пізніше почала формуватися така клясократична верства в Галиць- ко-Володимирській та Литовській державах і навіть засимілювала, тобто зукраїнізувала прихожий елемент з півночі і заходу, одначе формування тієї верстви не було докінчене, а й та верства, що сфор­мувалася, далася заманити на демократичні блага і шляхетські привілеї Польщі (як знаємо, українська шляхта хотіла перейти з-під володіння Литви під володіння Польщі, зв. тоді Короною, щоб отримати такі права, які виборола собі польська шляхта та щоб так звільнитися з-під супремації українських маґнатів).

Про проблему тодішньої провідної верстви та чи її значення в упадку української княжої держави не перебільшено, говори­тиму ще в третій частині цієї праці.

А тепер ще треба відмітити, що В. Липинський не вважав та­тарського нападу за основну причину упадку київської держави, що видно з таких його думок:

« Чи ми, що бачили зайняття несповна трьохтисячним боль- шовицьким загоном півмільйонного Києва, можемо повірити бай­кам про « незчислимі орди татарські », що знищили Київську Ру­ську Державу? Хіба ця горстка татар, якої чистокровного потом­ства вистало ледве на рідке заселення Криму, не зайняла много- мільйонної Руси тодішньої завдяки бунтові проти власних князів своїх же « людей татарських? » Тут у примітці автор наводить та­кий цитат з « Ілюстрованої Історії України» М. Грушевського (1-ше вид., стор. 134): «Ці татарські люди цілими громадами під­давались татарам мабуть ще підчас першого походу Бату через Україну. Вони обіцяли давати татарам данину збіжжям, бути під їх безпосередньою владою в покорі і по­слусі і не хотіли більше мати ніяких князів... Татарам на руку був цей рух, бо ті відокремлені гро­мади, без дружин, без князів, не спроможні були дати ніякого о д п о р у » ^[70].

Отже, на думку В. Липинського, як з цього виникає, Україна була б могла оборонитися тоді перед татарами, якщо б у той час була добре зорганізованою державою, це зн., якщо б була мала міцну клясократичну провідну верству, яка потрапила б була зор­ганізувати відпорну державну організацію, без татарських людей.

Одначе, з другого боку, В. Липинський признавав, що татари та взагалі кочовики знищили центр княжої держави, написавши: « Знищений татарським лихоліттям центр Руської держави був від­будований фізичною, колонізаційною силою української степової козаччини », а в іншому місці: « Вживаючи образного вислову: степові руїнники України, впадаючи через незахищений південно- східній бік в середину нашого державного організму, виїдали його серце... »^[71].

Також, на його думку, галицькі бояри полегшили першу поль­ську окупацію злочинним убійством свого князя. В. Липинський відмітив: « Хіба двері першій польській окупації Галичини не від­чинило убійство збунтованими галицькими боярами власного ру­ського короля Юрія-Болеслава і вирізання тих його сторонників, з допомогою яких він над розбещеним боярством хотів настановити тверду державну монархічну владу ? » ^[72]

« Коли б галицьке революційне боярство, замість убити пред­ставника своєї місцевої династії, князя Юрія Болеслава, було б біля нього об’єдналось і в той спосіб використало для зміцнення держави велику силу консервативної державної традиції, яку мала в очах своїх і чужих ця династія, то польський напір на Галицьку Русь був би здержаний і це галицьке революційне боярство, а з ним і галицька державність, не були б поглинуті вкінці польською метропольною державою » ^[73].

Причини упадку козацької держави обгово­рив В. Липинський найдокладніше в VIII розділі своєї книжки « Україна на переломі », Відень 1920, нове вид. фотодруком Нью Йорк 1954. З’ясувавши і заналізувавши документ, на основі якого Пинський повіт на Поліссю добровільно приєднювався до україн­ської гетьманської держави, а його шляхта, як православної грець­кої, так і римської віри присягла на вірність гетьманові і Війську Запорозькому 1657 р., як також документ забезпечення різних прав гетьманом для тієї шляхти, В. Липинський висловив свої думки про упадок козацької держави. Ось вони:

« Закон, за яким його наслідники повинні були панувати, Ве­ликий Гетьман дав, але укріпити того закону він не встиг. А без сильного й непорушного закону дідичної гетьманської влади, якого хотів для збудованої ним Держави Гетьман, ця держава не могла удержатись. Без непереривности української державно-національ­ної традиції, персоніфікованої в дідичній українській монархічній владі, зліплена, наново гетьманським генієм з обломків князівської Руси козацька Українська Нація му сіла на свої складові частини розлетітись.

« Гетьман Богдан Хмельницький, знаючи своїх помічників, зна­ючи зібрану і зорганізовану ним нову державну українську аристо­кратію, розумів, що без сталого, непорушного, дідичного монар­хічного принципу верховної влади, вона кинеться зараз до боротьби між собою за цю владу, що в цій боротьбі вона знесилиться... та ро з ложиться... І знаючи « чернь Війська Запорозького», з допо­могою якої він підняв повстання за Короля проти королев’ят, ро­зумів Гетьман, що ця чернь не погодиться ніколи на владу своїх ко­ролев'ят, на витворену за польськими республіканськими зразками владу старшинської козацької оліїархії. Популярність, яку мала серед тієї « черні » монархічна, самодержавна, нівелююча всі стани царська влада, вказувала йому ясно, що без витворення такої ж абсолютистичної і дідичної Гетьманської влади, Українська Дер­жава супроти сусідньої Московщини не удержиться.

« І як глибоко народніми, з психологією народніх українських мас згідними, були гетьманські наміри створити понадклясову укра­їнську дідичну монархічну владу, передавши булаву за наслід- ством синові-наслідникові, найкращим доказом служить — як по­пулярність цих намірів влаене серед козацької « черні » і знена­висть, з якою ця «чернь » зустрічала елекційні республіканські старшинські пляни — так і те, що спомин про ці гетьманські на­міри тільки неграмотні народні маси в своїй пам’яті досі зберегли, тоді, коли всі книжники й учені нашої землі і вся наша « свобо- долюбива» старшина, згодом в рабстві у чужинців опинившись, давнім давно про них безслідно забули»^[74]. (Підкреслення тут і далі мої; в цих і наступних цитатах подекуди полегшено стиль оригіналів).

« Гніздилась антимонархічна, « свободолюбива » республікан­ська опозиція під самим боком гетьманським. Це старшина Вій­ська Запорозького, нововитворена зі степового, старинного, анар­хічного козацтва і покозаченої, революційної, здеклясованої і роз- політикованої шляхти, була підюджувачами і провідниками того антимонархічного республіканства. Це з неї Гетьман не встиг ще своєю сильною рукою вибити січових звичаїв вибору кошових ота­манів і польсько-шляхетських звичаїв « вільної елекції і пактів конвентів»,...Це найближчий помічник Гетьмана — від самого початку повстання, його старий друг і товариш, це писар гене­ральний, канцлер Іван Виговський був провідником цієї опозиції. Це його рука, паралізуюча династичні наміри Гетьмана, видна в цих « елекційних » формулах акту присяги пинської шляхти, так як видна вона тоді скрізь в політиці цих переломевих місяців... »^[75].

«... — ця агітація проти династичних плянів старого улюбле­ного гетьмана викликувала страшне, катастрофічне замішання в рядах старшини, на єдності і дисциплінованості якої досі вся ко­зацька держава спиралась ».

«...Гетьман видає наказ полковника Лесницького і ще чо­тирьох старшин опозиціоністів казнити (зн. покарати, П.І.), а по­кликавши перед себе Виговського, свого старого друга і товариша, наказує ланцюгами його перед собою до землі прикувати і так про­стягненого у ніг своїх держати ’’мало не день цілий доти, доки згризота його, Богдана Хмельницького, не одійшла...” » ^[76].

До вищенаведеного тексту дав В. Липинський кілька примі­ток. З примітки 292, вміщеної на стор. 297, довідуємося, як сер­йозно ставився Хмельницький до справи дідичного наслідства геть­манського уряду. Там відмічено, що посол шведського короля Лі- лієнкрона повідомив свого володаря, що « Гетьман дуже слабий, а канцлер (І. Виговський, П.І.), коли судити з різних обставин, викликує велике підозріння, що після смерти гетьмана він хоче захопити владу. Таким чином уже склалось дві партії, але, на не­щастя, після того, як 4 видніших їх представників тайно пока­рано смертю з наказу Гетьмана, я зустрів сильні перешкоди вести з ними якінебудь переговори... Виговський зумисне затягає вирі­шення справи (переговорів), ждучи смерти Гетьмана, яка повинна прийти з хвилини на хвилину, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, виконати свої наміри і підготовитись до всяких ви­падків... » ^[77].

Про цю серйозність також свідчить відмічення В. Липинського, що « для свого наслідника сина буде він (Гетьман) під кінець свого життя добиватися благословенства на Гетьманство від Патріярха московського Никона, щоб оцим благословенством, од­наковим як для Гетьмана, так і для Царя, зрів­няти українську владу гетьманську з московською владою цар­ською » ^[78].

Про серйозне ставлення Хмельницького до справи дідичного наслідства гетьманського уряду свідчать і його переговори в сраві складення договору між Швецією і Україною, про які В. Липин­ський відмітив: «Але Гетьман... ніяких вагань у справі дідично- сти своєї верховної влади не допустить і незабаром, через нового посла шведського Лілієнкрону, одержі ть нову пропозицію союзу, скріпленого взаємно заприсяженою « асекурацією » і спертого на заґварантуванню повної державної незалежности « цілої України », визнанню законним наслідником гетьманського сина Юрія і забез­печенню за Гетьманом Білоруси по Смоленськ з дідичним титулом Князя^[79].

В довгій примітці 291 В. Липинський з’ясував дальший роз­виток монархічної гетьманської ідеї в Україні та як нездійснення тієї ідеї причинилося до упадку гетьманської держави. Там читаємо:

«Такого роду ’’ідеалів” (вільної елекції володаря та став­лення йому умов: пакта конвента, П.І.), живцем взятих від за- нархізованої республіканської польської олігархії, Богдан Хмель­ницький знищити серед старшини козацької не встиг. Але укра­їнська монархічна ідея Великого Гетьмана не вмерла разом з ним. Боротьба між принципом монархічним і республіканським велась на Україні і далі по смерті Богдана Хмельницького. Видатніші з-поміж пізніших виборних гетьманів завжди намагались скріпити владу гетьманську і її в дідичне гетьманство: в українську монар­хію обернути, бачучи, що тільки в той спосіб може бути врято­вана Українська Держава. Але ніхто з них, на нещастя, не мав персональних даних, щоб такий переворот перевести. З одного боку, опозиція старшини, з другого, політика московська, яка нізащо до дідичности і скріплення гетьманства допустити не хо­тіла, ці українські пляни монархічні нівечили. Козацька Укра­їнська Держава упала, зруйнована старшинською олігархією, в той самий майже спосіб, як пізніше упала і Річпосполита поль­ська, що учителькою і політичним взірцем для старшини козаць­кої була. І тут і там скріпленню монархічної —■ там королівської, тут гетьманської — влади противилась, піддержуючи в цьому ви­падку ’’стародавні свободи і вольності”, самодержавна Москва» (Стор. 295).

Далі В. Липинський відмітив змагання Самойловича до ді­дичности гетьманської влади, про донос старшини на нього до Мо­скви і т.ін., а врешті написав:

« Як пізніше в Польщі патріотична шляхта, так на Україні патріотична козацька старшина, бачучи упадок своєї Отчизни, сха­менулась і зрозуміла нарешті (на жаль, запізно), що без скріплен­ня гетьманської влади й установлення дідичного Гетьманства Укра­їна загине. І ось нащадки тих, що династію Хмельницького пова­ливши, втеряли найбільше відповідний момент для установлення української монархії, тепер стали між собою збирати підписи на проханню до Цариці Катерини, щоб Гетьманство було оставлене дідичним в роді Гетьмана Розумовського, при чому, що характерно, покликувались вони на приклад Богдана Хмельницького, який так само передав Гетьманство свому синові. Але це прохання на­віть не могли подати, бо... ’’прив’язана до стародавніх вольностей” генеральна старшина, піддержана очевидно урядом російським (по­дібно як пізніше конфедерація торговицька в Польщі), не захо­тіла його підписати, і підписали його тільки полковники і пол­кова старшина ».

Далі В. Липинський, відмітивши, як Катерина II доручила гетьманові Розумовському зректися гетьманського уряду, подібно як пізніше останньому польському королеві С. Понятовському, закінчив свої міркування у цій примітці так:

« І в результаті обидва ’’найвільніші під сонцем” — поль­ський і український — народи, не витворивши власної сильної монархічної влади, промантачили свої держави і опинились на службі у націй, що таку сильну монархічну владу державну витво­рити у себе змогли» (Стор. 296).

* * *

Ті самі думки про причини упадку козацької держави висло­вив В. Липинський при різних нагодах в короткій і сконцентро ваній формі також і в своїх вище вже згаданих « Листах до братів- хліборобів », Відень 1926, перевид. фотодруком в Нью Йорку 1956. Тут наведу 4 цитати з тієї монументальної книги.

« Витворена в той спосіб козацька лицарсько-хліборобська зе­мельна клясократія в своїй боротьбі на три фронти: зі степовим охлократичним руїнником, зі здемократизованим метропольним поль­ським визискуючим державним апаратом, і з розкладовою діяль­ністю власної демократії —■ змогла великим героїчним зусиллям за Гетьмана Богдана створити дійсну, реальну Україну»^[80].

« ’’Врости в землю”, ставши землевласниками, городова ко­заччина визволилась, завдяки оцій своїй внутрішній військовій організації і завдяки об’єднанню з пасивними масами одною пра­вославною вірою, з-під панування демократичної Польщі і за часів Богдана Хмельницького поклала основи монархічної клясократич- ної Української Нації та Держави. На нещастя для України — занесена з Польщі зараза демократичного республіканства розло- жила нашу козацько-шляхетську клясократію. По скиненню дина­стії Хмельницьких, вона почала битись сама поміж собою за владу. Поділена внаслідок цього на взаємно себе поборюючі та нічим в своїй зажерливості необмежені партії — а не так численна у від­ношенню до своїх пасивних мас, як демократична шляхта поль­ська — вона не видержала боротьби на три фронти: з московською охлократією, з польською демократією і внутрішнім бунтом позбав­лених сильного й авторитетного проводу пасивних мас. З її упад­ком упала і створена нею держава»^[81].

« Ніщо так основно не підрізало козацьку Українську Дер­жаву і не поробило з козаків вірніших підданих Царя, як пов­стання черні проти старшини під проводом різних місцевих де­мократичних « патріотів » ■—· повстання, які провокувала Москва. Ніщо так не пхнуло в обійми Росії польсько-українську право­бічну шляхту, як гайдамацькі повстання, організовані російськими аґентами » ^[82].

« Коли б революційна козаччина прийняла була в початку 1649 р. державні пляни місцевої консервативної православної шлях­ти і вищого консервативного православного духовенства, та про­голосила була воєводу Адама Кисіля Королем Руси, не було б кількалітньої пізнішої руїнницької різні між українськими кон- серватистами і революціонерами; — Богдан Хмельницький не по­требував би потім робити розпачливих зусиль, щоб...останки цієї консервативної шляхти до українського державного будівництва назад притягнути і не потребував би для зміцнення авторитету своєї влади садовити в Києві московського воєводу. Держава наша не держалась би тоді тільки генієм Великого Гетьмана, і дина­стію Святолдичів-Кисілів, що спиралась би на місцеві консерва­тивні сили, легше було б удержати при владі ніж династію Хмель­ницьких »^[83].

Збирімо коротко разом погляди В. Липинського на причини упадку козацької держави. Отже, на його думку, такими причи­нами були: 1. республіканський, а не монархічний устрій·, цей другий намагався ввести Хмельницький; а республіканський устрій спричинив: 2. боротьбу старшини за владу і 3. боротьбу черні про­ти влади старшини, з чого користала 4. Москва, що стала сильна через свій монархічний олігархічний устрій, 5. не допускала до зміц­нення гетьманської держави, а далі повела політику насильницької ліквідації тієї держави. 6. І ще одна причина: і козацька стар­шина, загрожена бунтом черні, і чернь та селяни, пригнічувані старшиною, хотіли добачувати в цареві оборонця одних перед од­ними, що витворювало щонайменше у частини тих суспільних верств льояльність до царя. Якщо б був гетьман став українським мо­нархом, тоді він був би став чинником суспільної рівноваги, тим оборонцем одних проти одних.

Що причини, які вказав В. Липинський, послаблювали й ни­щили козацьку державу, то певне. Одначе можна б поставити пи­тання, чи Московщина впродовж того часу не стала настільки силь­на, що навіть при існуванні гетьманської монархії і рівновазі та гармонійній співпраці українських суспільних верств не була б силою здобула і зліквідувала тієї держави. На мою думку, можна припускати, що в двох історичних моментах, при повній солідар­ності всіх суспільних верств під проводом свого гетьмана-монарха могла Україна визволитися з-під Московщини. Першим таким мо­ментом був час за Виговського, після його великої перемоги над москвинами під Конотопом 1659 р., яку Виговський не міг вико­ристати. Якщо б Виговський був би тримався Гадяцького дого­вору, на основі якого Україна мала стати « Руським Князівством » під протекторатом польського короля, то при одностайній поставі всього українського народу в солідарності з гетьманом, Вигов­ський був би мав силу приневолити поляків ввести всі точки Га­дяцького договору в життя.

Другим таким моментом був час, коли шведський король Карло XII прибув зі своїм військом в Україну. При повній, однодушній та готовій на жертви солідарності всього українського народу з своїм гетьманом Мазепою були шанси, що шведи й українці могли виграти бій під Полтавою.

Можливо, що таким моментом міг бути також раніший час, коли під кінець гетьманування Брюховецького український народ на Лівобережжі повстав проти москвинів та коли П. Дорошенко об’єднав Правобічну й Лівобічну Україну під однією булавою і коли москвини були в нелегкому положенні.

Глибші причини недержавности українсь­кого народу.

В IV. частині своїх « Листів... », а саме в 37. Листі з’ясував В. Липинський глибші причини недержавности українського на­роду, які він ділить на дві групи:

«Перша (група): причини статичні, тобто ті умови- ни існування, які ми маємо від природи, і яких по суті змі­нити не можемо. Друга: причини динамічні, тобто спосо­би нашого діяння в даних нам від природи умовинах — способи, які в нашій історії бували кращі і гірші, і які ми розу­мом і волею, відповідно до наших хотінь і ідей, можемо змінити » ^8в. (Підкреслення в ориґіналі).

Нижче тільки вичислю ті причини та тут то там подам тіль­ки короткі пояснення, які е у тому «Листі». Ось вони:

А) Статичні причини:

I. географічне положення:

1. на битому шляху між Азією і Европою,

2. на географічно несталому погракиччі двох різних культур: візантійської і римської,

3. без захищених природою границь від сусідних держав.

II. Найбільш в Европі родюча земля і добре підсоння, які:

1. постійно притягали нових: а) активних завойовни­ків, ласих на ті багатства; б) невойовничих па­сивних людей, що втікали від інтенсивної праці і шукали легкого хліба;

2. швидко деґенерували громадські інстинкти в обох групах людей (легкість здобування хліба розви­вала лінивство, хуторянство, запинання громад­ської солідарности й дисципліни).

III. Неусталеність раси, як між завойовниками, так і між завойованими, яка спричинювала брак патріотизму й не­прихильність до своїх власних людей, анархію, отаманію, партійну гризню, роз’єднаність тощо.

IV. Перевага емоціональности (чутливости) над волею та інте- ліґентністю в характері українців, що виявляється в роз- нузданому темпераменті, інколи у вражливості на дрібни­ці, а в байдужості до важливих справ. Це утруднює полі­тику, яку здійснюють розумом та волею.

Б) Динамічні причини:

всі ці причини можна звести до однієї: невміння україн­ців власними силами здобути й зорганізувати свою владу та втримати її на своїй землі; складові чинники цієї при­чини такі:

1. в Україні войовники-продуценти, які могли ство­рити державу, були слабші і в меншості, як во- йовники-непродуценти;

⁸⁶ Там же, стор. 421.

2. негармонійне взаємовідношення між українськими консерватистами (що мали владу) і поступовцями (що хотіли перейняти владу), через що перехід влади від одних до других не відбувався мирно, як напр., в Англії, а шляхом революції, з якої користали сусіди України й накидали їй свою вла­ду, як напр., після злочинного убійства Юрія II;

3. замала кількість войовничого типу людей, при чому й вони відзначалися замалим хотінням мати владу та замалим імперіялізмом і містицизмом, замалою вірою в законність своїх хотінь, через що у нас з легкістю «складали булави» та відмовлялися від влади;

4. свою владу не підтримували вистачально а) ані організатори продукції, тобто клясові організації, б) ані організатори ідеології, тобто Церква, уні­верситети, преса, а то й навпаки, бувало, що « на­род » цькували на « панів », через що ті « пани » зверталися до чужих ідеологій, тобто денаціона­лізувалися.

Щоб краще зрозуміти всі вищевичислені причини недержавно- сти українського народу В. Липинський зобразив ще й наслідки тих причин недержавности:

Наслідки тих причин в історії України

I. Найактивніша, державотворча верства в Україні, не ство­ривши своєї міцної влади, винищувала сама себе в кривавих між­усобицях.

II. Недобитки тієї верстви, рятуючи себе і громадянство, кли­кали на Українську Землю чужоземні влади, які опановували Україну.

III. Вплив двох сусідів Москви (охлократія) і Польщі (демо­кратія) на розбиту внутрішньою боротьбою українську провідну верству довів до найстрашнішого прояву української недержавно­сти: поділу тієї верстви на дві взаємно собі ворожі, себе взаємно на­віть нерозуміючі і себе взаємно, не тільки політично, але й націо­нально, винищуючі частини: москвофільську та польонофільську, які себе обезсилювали, через що Україна ставала з суб’єкту об’єктом.

IV. Входячи в дві чужоземні держави, місцева державо-творча консервативна верства (« пани ») втрачала єдність і так послаблю­валася, що не могла сповняти своєї організуючої ролі та сповнити обов'язки творення власної держави на своїй землі. Та верства по­давалася під найслабшим навіть натиском місцевих руїнницьких революційних сил.

V. Слабий український консерватизм не міг стати школою здержуючих і організуючих чеснот: чести, вірности, послуху, ди­сципліни... ідейности, волі та інтеліґентности, а натомість без протидіяння розвинулися в громадянстві хамство, зрадництво, « ото- манія», слабодухість, безідейність... тощо, як це висловив болю­чий крик П. Куліша: « народе без пуття, без чести і поваги ».

VI. Слабість консерватизму спричинила політичну та куль­турну безтрадиційність і неусвідомлення власного історичного до­свіду, до чого замало мати книжки, а треба ще мати відповідну організацію живих людей...

VII. У державнотворчих войовничих місцевих людей, як кон­сервативних, так і поступово-революційних послаблювалися їх дер­жавно-творчі здатності, як під впливом вищезгаданих статичних причин, так і через те, що вони з покоління в покоління самі не виконували влади власними силами та що також і московський режим державного кнута, і польський режим державної анархії послаблювали у них ті здатності.

VIII. Загальна неорганізованість місцевого громадянства, яка виявилася в таких найбільш характерних ознаках:

« 1. Існування на Україні споконвіку трьох мов: двох « пан­ських » (Церковно-слов’янської і латинської, потім ро­сійської і польської) і одної « народньої »; іншими сло­вами: взаємне нерозуміння себе між організаторами та організованими, і організаторів проміж собою ».

« 2. Слабкість органічних: родових, клясових, професіональ­них і т.п. зв'язків, особливо потрібних для організова­ності! громадянства там, де, як у нас, переважає різно- родність походження, расова неодноцільність і вродже­на взаємна ворожнеча ».

« 3. Занепад серед місцевого громадянства почуття закон­ности ».

« 4. Піскуватість структури місцевого громадянства, яка виявляється у взаємному себе незнанню... і в надмір­ному... індивідуалізмі одиниць. Українські люди, нез- в'язані між собою ні в просторі (сполученнями органіч­ними), ні в часі (спільно усвідомленою традицією), ма­ють сталу тенденцію до диференціяції (поділу), при ве­ликій нездатності до інтеграції (сполучення)... Війна і революція, перемішавши...українських людей, збіль­шила, наперекір їх волі, їх взаємне пізнання... ».

IX. «Неорганізованість продукції знаходила собі вислів: а) в погляді організаторів на організованих як на людей нижчого сорту — «мужиків»... яких до праці можна загнати тільки чужозем­ною поліцією, або... брехливими обіцянками «земельки»...; б) в погляді організованих на організаторів, як на « панів-кровопийців », або непотрібних дурисвітів, які всі однаково живуть з темноти і визиску народу ».

X. Неорганізованість ідеології громадянства, яка давала такі найбільше характерні ознаки:

1. Коли войовники продуценти в добах змагань до ство­рення місцевої влади потребували підтримки інтеліґен- ції, давали їй матеріяльну підтримку, але через свою слабкість давали ту матеріяльну підтримку замалу в порівнянні до завеликих матеріяльних апетитів інтелі- ґенції. А не маючи ідейної та моральної підтримки мі­сцевої української інтелігенції для своїх політичних зма­гань войовники-продуценти, приймали чужоземні ідеоло­гії, тобто денаціоналізувалися.

2. Викликана українською інтеліґенцією матеріяльна руїна і денаціоналізація місцевої войовничої і продукуючої державно-творчої верстви вела за собою руїну україн­ської національної культури, бо не було кому давати їй матеріяльну підтримку. Тоді поширювалися ідеології мет- ропольних чузоземних держав, які, одначе, не могли сприй­няти українські народні маси.

3. Політичний розклад місцевого громадянства, позбавле­ного своєї об’єднюючої місцевої, органічної і автори­тетної ідеології, підтримували і представники україн­ської національної ідеології, і представники метрополь- них ідеологій, бо при таких обставинах тільки хаос міг забезпечити існування і для одних і для других.

4. При вищезгаданому хаосі громадянство не може мати організованої публичної опінії·, держатися купи (без вну­трішньої війни) може воно тільки в сильних обручах яко­їсь чужоземної метропольної державної влади.

5. При вищезображених обставинах « національно свідома » інтелііенція, ставши залежною від чужих урядів, ста­вала найслабшою громадською групою в Україні, в якій «. бакциль » недержавности найбільше розмножувався і з продуктами її ума розходився по цілому народньому організмі.

Коли така інтеліґенція, заражена бакцилем недержав­неє™, не тільки репрезентує, але ще й монополізує для себе Україну, то виникає таке трагічне становище: укра­їнська держава може постати тоді, коли вдасться побо­роти анархічні та руйнуючі ідеологічні впливи тих, що серед місцевого громадянства власне Україну репрезен­тують.

Вищез’ясовані глибші причини недержавности українського на­роду та їх численні наслідки В. Липинський, в більшій їх частині, зілюстрував прикладами з історії України, а інколи і прикладами з історії інших народів для порівняння (стор. 418-470), а також дав вказівки, якими способами можна вирівняти статичні причини недержавности (напр., брак природних границь можна надолужити «доброю організацією нашої відпорної сили — збройної, мате- ріяльної, державної») та протиставлятися згаданим динамічним причинам і їх наслідкам. Кожний український державний муж та політик знайде в тій монументальній книзі дуже багато навіть і практичних вказівок, через що та книга є не тільки ключем для розуміння історії України, але й книгою українського державотво­рення в майбутності.

В. Липинський, як уже вище сказано, започакував держав­ницький напрямок в українській історіографії, до чого причини­лися також історичні події створення українських держав в 1917-21 рр. Про вплив В. Липинського О. Оглоблин написав так: « Немає сумніву, що ідеологічний вплив Липинського визначив цілий роз­виток української історіографії в другій чверті двадцятого сто­річчя » ^[84].

До створення державницького напрямку в українській істо­ріографії причинився також Степан Томашівський.

Концепція С. Томашівського

Степан Томашівський, учень М. Грушевського, видав книжку: « Історія України. Старинні і середні віки», Львів 1919, друге вид. циклостилем: Мюнхен 1948, в якій зобразив княжу та ли­товсько-польську добу до початку 16 ст., взявши до уваги пере­довсім політичні питання. Поглиблюючи погляди М. Грушевського та роблячи висновки з різних устійнених ним подій, С. Томашів­ський вказав на трикутник сил, з якими український нарід був приневолений вести боротьбу. Його тези ось такі:

1. Положення між культурно-лісовою і степово-луговою сму­гою. До ХІУ-го ст. Україна вела боротьбу зі степом, спочатку — дефензивну, опісля — офензивну. У XVIII ст. закінчилася вона перемогою над степом, але історична традиція України в тому, що перемога прийшла лише після упадку державної самостійности України.

2. Політично-культурні суперечності Заходу і Сходу в бо­ротьбі між народностями польською та українською. Боротьба ця виповняє цілі доби української історії, особливо після упадку дер­жавного життя. Синтеза в цьому змаганні супротивних течій вия­вилася у витворенні окремого національно-культурного й політич­ного характеру українців, який сполучає в собі поодинокі прик­мети обох основних типів в одну органічну цілість.

3. Політичню-господарський контраст Півночі і Полудня, зміц­нений окремішністю расовою і культурною. Ця суперечність слідна від найдавніших часів, одначе до національної свідомости прий­шла вона пізно, тільки в XIX ст. після переходу більшости укра­їнських земель під панування Московщини. « Політичне об’єднан­ня вело за собою і національно-культурне, натомість боротьба з цим останнім допомагала остаточному відокремленню від Москов­щини й зруйнуванню т.зв. загально-руського національного типу ».

Степ, Польща, Московщина — це трикутник історично-полі­тичного розвитку України.

С. Томашівський вказав на експансії — литовську, угорську, польську, московську та турецьку.

Він дуже високо оцінив Галицько-Волинську державу. На його думку, аж з перенесенням політичного осередку з Києва на Волинь покладено початок української держави.

Коли Липинський уважав, що народ стає нацією через дер­жаву, то Томаїпівський уявляв собі організацію держави « через націю »^[85].

Отже, коротко кажучи, С. Томашівський уважав, що в істо­рії України були три провідні ідеї: 1. боротьба зі степом; 2. бо­ротьба між польською і українською народністю і 3. боротьба проти Москви.

« Степ, Польща, Московщина — відмітив С. Томашівський — оце трикутник історично-політичного розвитку України... у зро­зумінні згаданих вище провідних ідей лежить і відкриття мірила вартости в української історії. Все те, що йшло по лінії цих ідей — було позитивне, творче, корисне; все супротивне — неґативне, деструктивне і шкідне. Здобування землі, відокремлення від « ру- ськости », витворення окремої національно-культурної індивідуаль- ности і здобуття політичної самостійности — оце орієнтаційні пункти для розміщення світла й тіні на його малюнку »^[86].

Переформовуючи погляди Томашівського на мову причин упад­ку українських держав, виникало б, що за такі він уважав го­ловно експанзію, наступ 1. степу, в тому й татарсько-турецькі наступи; 2. Литви й Польщі, а то й Угорщини; 3. Московщини, а при тому ще й 4. польщення та московщення. При тому треба пам’ятати, що С. Томашівський не розглядав зокрема упадку ко­зацької держави, бо його згадана історія доведена тільки до кінця 15 сторіччя.

Погляди Ісаака Мазепи

Ісаак Мазепа (1884-1952), вчений аґроном, громадський і по­літичний діяч, один із провідників УСДРП, член Трудового Кон- ґресу 1919 року, міністер внутрішніх справ УНР з квітня 1919 та голова уряду УНР з серпня т.р., лектор, доцент (з 1927 р.) і про­фесор (з 1946 р.) Української Господарської Академії — УТГІ, один з органіторів Української Національної Ради та перший го­лова її Виконного Органу (з 1948 р.), написав чимало статтей та публікацій, з яких найважливіші е: « Большевизм і окупація Укра­їни » 1922, « Україна в огні і бурі революції » (спомини з 1917- 21 рр.), три томи 1941, 2-ге вид. 1950-52, та « Підстави нашої по­літики », дві частини 1946 ^[87].

Перша частина книжки « Підстави... » має ще окремий заго­ловок « Причини нашої бездержавности », з якого вже видно, що автор написав про причини упадку українських держав. В « Пе­редмові » автор книжки відмітив, що він пише про проблему укра­їнської провідної верстви, одначе ця тема здебільша покривається з темою причин української бездержавности.

Ісаак Мазепа взяв за основу своїх поглядів на українську бездержавність погляд головно В. Липинського про несформова- ність чи слабість української провідної верстви, а для умотиву­вання своїх поглядів брав конкретні історичні дані передусім з праць М. Грушевського, а то й подекуди з В. Ключевського (до княжої доби).

Упадок княжої держави. За головну причину її упадку І. Мазепа уважав, як і Липинський, відсутність міцної провідної верстви в княжі часи і дав пояснення, що в той час князь оплачував усіх своїх службовців та своє військо прибутками з данин-податків, зібраних від населення, а не роздаванням чи при­цілюванням землі, як це було в західній та середущій Европі. Через те, як княжа держава поділилася на удільні, менші князівства та як зменшилися прибутки і з торгівлі через половців, і через заснування Латинського Цісарства в Візантії 1204 р., то князі не мали багато грошей для оплачування своїх дружин і їх військо­ві дружини були малі, а через те й уся мілітарна сила України була невелика, напр., «вже в кінці XI ст. великий князь Свято­слав міг виставити в похід проти половців тільки 800 дружин­ників. Менші князі мали ще менші дружини»^[88]. Аж згодом по­чали купці і бояри осідати на землі, зокрема на західніх укра­їнських землях.

Крім — 1. відсутности міцної провідної верстви та взагалі невироблености державних форм княжої держави, причинами її упадку були ще — 2. занепад торгівлі через вищезгадані події, — 3. поділ на князівства та — 4. напади кочовиків, зокрема татар.

Уп адок козацької держави. І тут пішав Ісаак Мазепа в основному за поглядом Липинського, бо й тут уважав він, що головною причиною упадку цієї держави була слабкість провідної козацької верстви, її неодностайність та брак підтримки для неї від низового козацтва й селянських мас. Але Мазепа від­кинув закид М. Грушевського, що, як Б. Хмельницький, так і інші козацькі провідники тієї доби поза шаблоновим наслідуван­ням польського соціяльно-політичного ладу (а саме, що вони усу­нули польських панів і шляхту та зайняли самі її місце, впрова­джуючи повільно знову « повинності » для селян, тобто нову пан­щину для себе) не спромоглися на ніяку « свіжу, сміливу, нову думку, яка б відбивала в собі цей величезний і національний пе­реворот, що його проробив український народ за цей час » (це слова Грушевського, наведені у книжці Мазепи, П.І.). Мазепа вказав, що поперше, козацька кляса не мала в програмі соціяльного визво­лення селян і інших нижчих українських суспільних верств, а тільки забезпечити свої козацькі клясові інтереси та перейняти державну владу від польської шляхти до своїх рук; а подруге, навіть, якщо Б. Хмельницький чи інші козацькі провідники були б хотіли провести соціяльні реформи і не вводити знову панщини, вони не були б могли зробити цього, бо в той час вони не могли були б інакше дістати гроші для втримування державних урядів і козацького війська. В той час в Україні грошова господарка, при дуже слабому економічному стані міст, ще не була розвинена настільки, щоб прибутками з неї можна було утримати військо й уряди. Залишалася тільки земля, якою міг козацький уряд пла­тити за військову й державну службу, отже, зв’язування з уря­дами т.зв. ранґових земель, якими могли користуватися ті, що сповняли уряди. А земля в ті часи могла мати вартість, тобто да­вати прибуток тільки тоді, коли було кому працювати на ній. Тим то козацька старшина була просто приневолена ввести знову пан­щину. Грушевський, на думку Мазепи, підійшов до тієї справи з точки зору кінця 19 чи початку 20 ст., а не з точки зору тодішніх обставин і можливостей. (Стор. 82 і наст.).

Мазепа відкинув погляд В. Антоновича, немов то українці були б нездатні до творення держави, навпаки, як москалі. В цьому заважили тільки зовсім інші зовнішні і внутрішні обставини на півночі і на півдні Східньої Европи. Напр., в Україні татари під­тримували « татарських людей », над якими володіли безпосередньо через своїх службовців, т.зв. баскаків. На Московщині навпаки, доручили одному з князів збирати данину від усіх ін. князів в північно-східній Европі, чим допомогли створити міцну централь­ну владу на Московщині, що почала підбивати сусідні землі.

В той час, коли Московщина визволилася з-під татарського володіння — 1480 року, почалися напади на Україну новозоргані- зованої орди з Криму (перший її більший напад на Україну, а саме на Київ відбувся 1482 року).

На Московщині влада перейшла від потомків князів до дрібно­го дворянства з допомогою царя, що сперся на оприччині та на тому дворянстві і впровадив абсолютну владу. Також на Москов­щині були сильні міста. Натомість в Україні більшість україн­ської провідної верстви спольонізувалася і тільки рештки тієї вер­стви та новоформуючась нова козацька провідна верства, яка ще не була оформилася повністю, а через те слабка, стали до будови козацької держави. В слабкості цієї нової верстви, а воднораз у силі ворогів України вбачає Ісаак Мазепа причини упадку ко­зацької держави. Він доходить до такого висновку:

« У нас на Україні новонароджена провідна верства — ко­зацька старшина не мала підпори ні в селянстві та простому ко­зацтві, ні в купецтві (що було невдоволене політикою козацьких верхів супроти міської людности і нераз про це жалілося Москві). Ця верства була заслаба і до того ще внутрішньо роз’єднана, щоб силою накинути народнім масам своє панування над ними й одно­часно давати собі раду з зовнішніми ворогами України ».

« Боротьба за незалежну українську державу відбувалася в умовах надзвичайно загостреної боротьби козацької старшини за своє упривілейоване становище в українському суспільстві. Це дуже ускладняло й послаблювало національні сили для успішної оборони України від її зовнішніх ворогів.

« На цьому ґрунті виросла і потім вже довго не могла вгаму­ватися хвиля т.зв. руїни та державного хаосу, що запанували па Україні після смерти Хмельницького»^[89].

Далі вказав І. Мазепа на дуже важкі зовнішні обставини, де Україна мусіла боротися проти сильних зовнішніх ворогів — та­тар, Польщі та Московщини.

Українська провідна верства була заслаба, щоб перемогти в боротьбі і на внутрішньому, і на трьох міцних зовнішніх фронтах.

Погляди І. Крип’якевича

Вже на еміґрації видано під фірмою Наукового Товариства їм. Шевченка книгу: Іван Холмський, « Історія України», Нью-Йорк- Мюнхен 1949, стор. 360+Х. Іван Холмський — це псевдонім проф. Івана Крип’якевича (|1967). Кнжку видано під псевдонімом, бо її автор залишився був під большевицьким режимом, отже, вида­вництво боялося, щоб не пошкодити йому. Тепер, після його смерти (■(■1967), можна той псевдонім розкрити. Цю книжку замовило було в автора Українське Видавництво підчас II світової війни. Підру­чник доведений тільки до 1914 року. Автор був визначним ученим, істориком України, учнем М. Грушевського, який вніс багато і власнихгіоглядів до історії України.

Княжа держава. В згаданій книжці є окремий під­розділ « Причини занепаду Київської держави », в якому вказано як такі: 1. великі простори держави й невироблену комунікацію, 2. брак пізніше визначних особистостей, заломання системи орга­нізації держави та розростання княжої династії, 3. відосередні сили, допущення до співвлади бояр, роздроблення держави на ба­гато князівств, 4. невпинні напади степовиків, в тому й напад татар 1240-41 рр., 5. занепад торгівлі, бо з часу хрестоносних походів торговельні шляхи орієнтальної торгівлі вели через Середземне море й Італію, а не через Україну на захід.

Наприкінці того підрозділу автор відмітив, що внутрішню кри­зу, поділи, внутрішню боротьбу переживали також держави й на заході, але опісля під впливом нових сил вони відроджувалися, об’єднювалися. « Такі симптоми відродження видно було і в Ки­ївській державі. Боротьба за Київ, що більш як півстоліття до­водила до безнастанних змін на престолі, затихла у другому де­сятиріччі XIII ст., і князі володіли вже спокійно довші роки (Мсти­слав 1212-1223, Володимир 1223-1234), отже, була надія, що дер­жава щасливо перебуде кризу. Внутрішні відносини імовірно не завалили б державної будови. До остаточної руїни довів Україну давній її ворог — кочова Азія »^[90].

За головну причину упадку Галицько-Волинської держави ува­жав І. Крип’якевич наступ Польщі. В його книжці читаємо: « В 1349 р. Казімір удруге, разом з уграми, рушив походом на західн*| землі — так почалася довголітня боротьба за галицько-волинську спадщину. В цих змаганнях Галицько-волинська держава занепала остаточно »^[91]. (Підкреслення тут і далі мої).

Козацька держава. У цій книжці немає окремого підрозділу про причини упадку цієї держави і треба вибирати дум­ки про те з інших її частин.

В підрозділі « Характеристика » відмічено: «...його (Мазепина) катастрофа послабила становище Гетьманщини супроти Росії, бо російський уряд мав притоку втручатись у внутрішні справи. Але витривалий і послідовний опір Гетьманщини робив своє, так що Москва мусіла йти на поступки, напр., двічі відновлювала геть­манство » ^[92].

В підрозділі « Кінець Гетьманщини » написано: «...цариця Ка­терина II почала проводити крайній централізм і між іншим ви­рішила знести автономію України. В інструкції для сенату вона писала:...”Ці провінції...треба легкими засобами привести до того, щоб вони зросійщились і перестали дивитись як вовки в ліс” ». Далі Крип’якевич з’ясував скасування гетьманського уряду 1764 року та скасування інших автономних установ України в 1781- 82 рр. ^{[93] [94]}.

Козацьку старшину схарактеризував І. Крип’якевич у іншому розділі так: «Це була освічена, провідна верства, що розуміла значення незалежности й автономії, бачила в ній забезпечення своїх класових інтересів і вміла ставати в обороні незалежности. Але хибою старшини було те, що свою користь вона ідентифіку­вала з добром держави і в еґоїстичному засліпленні намагалася підкорити собі інші кляси ■—■ козацтво, селянство, міщанство, не добачаючи, що таким робом руйнує основи державної сили»⁹'¹.

Окрему увагу звернув Крип’якевич на зменшення бовздатности козацького війська через брак його реформ і недостосування до то­дішніх нових вимог, а воднораз на зменшення числа козаків через великі їх тягарі: « Підчас північної війни виринула думка перетво­рити козацьке військо на реґулярне, — особливо наполягав на цьому цар Петро, що переорганізував армію в Московщині. Але українська старшина спротивилася цим намаганням, боячися, щоб ці реформи не порушили українських вольностей. Це була по­милка: українське військо залишилося на давньому рівні, не пішло вперед разом із поступом військової умілости й не могло вже слу­жити новочасним військовим завданням. У походах XVIII ст. укра­їнські козаки виконували вже тільки службу охотничих військ (під’їзди, розвідка, наскоки) і не становили основної частини армії. Через соціяльні знегоди... меншало також число виборних коза­ків... »".

Отже, виникає, що, на думку Крип’якевича, причинами упад­ку козацької держави були зовнішні причини: 1. катастрофа Ма­зепи, 2. централізм і наступ Росії, щоб скасувати автономію Укра­їни, та внутрішні причини: 3. намагання козацької старшини під­корити собі інші суспільні кляси і 4. зменшення боєздатносте ко­заків через брак реформ і зменшення їх числа через соціяльні знегоди.

Тут хіба докинемо, що число козаків меншало не тільки через соціяльні справи, але зокрема й тому, що московські царі нака­зували висилати велике їх число до будови фортець, Петербурга та фортифікаційних ліній і на війну, де їх багато гинуло від робіт, хворіб чи на війні від куль, а також козаки руйнували себе тим фінансово, бо робили це на свій кошт, а їх господарства були за­недбані в час їх відсутносте вдома.

Погляди Р. Мли ненецького

Ще одну причину, і то як головну — упадку княжої держави вказав Роман Млиновецький. Це псевдонім автора, що писав свої праці також під двома іншими псевдонімами, а саме Р. Задеснян­ський (літературна критика під ідеологічним поглядом) та Р. Па­клен (публіцистика на тлі історії)". Свої погляди на причини упадку українських держав висловив він синтетично в трьох своїх працях: « Історія українського народу» (Нариси з політичної істо­рії), вид. друге, доповнене, друковано: Мюнхен 1953; « Нариси з стародавньої та давньої історії українського народу », друко­вано в Мюнхені 1964, та « Нариси з історії визвольних змагань », т. І. До обговорюваної тут теми відносяться погляди, висловлені ^{[95] [96]} в двох перших працях. Хоч ті його думки щодо княжої держави однакові в обох перших працях, то проте подаю їх тут за другою працею (« Нариси... »), бо вони з’ясовані там ширше, а також та книжка видана пізніше.

Хоч автор подає як причини послаблення княжої держави 1. поділ на удільні князівства після 1097 р., 2. княжі міжусобиці (боротьба поміж самими князями) та напади половців, то проте за головну причину упадку київської держави вважає він полі­тику ростово-суздальських князів, спрямовану на знищення Київ­ського князівства та саме знищення Києва ними в 1169 р. і зни­щення того міста половцями в зв’язку з тією боротьбою 1203 р. Ось провідні думки Р. Млиновецького й цитати зі згаданої його книжки в тому питанні.

«...протягом всього часу існування сильної київської імперії — москвини боролися проти неї.

« Щойно Володимир Мономах забезпечує владу династії Рюри- ковичів на московсько-суздальських землях, а тим самим українську зверхність ». (Підкреслення в оригіналі).

«Але до того прийшло аж по десятьох війнах (шість разів підбивано і чотири рази ліквідовано повстання)... ».

« Князі суздальські по 1097 році (тобто після вирішень князів в Любечі, на основі яких Київська імперія розпалася на удільні князівства, П.І.) ’’зростаються” з тою землею, і починають, як і населення Московщини, з нехіттю, а той ненавистю дивитися на Україну... початково... бажають вони самі опанувати Київську імперію.,,, залишаючи столицю в Києві, з тим, однак, що в тому Києві вже мали рядити вони — ’’суздальці” і вони ж мали стояти в Україні залогами...»^[97].

З послаблення Києва намагався скористати суздальський князь Юрій Довгорукий, син Володимира Мономаха. Юрій тричі здобу­вав Київ, в 1149, 1150 і в 1154 рр. Аж за третім разом втримався він у Києві, примістивши військові залоги суздальців в Києві та коло Києва. Але як Юрій Довгорукий помер 1159 року, тоді кияни кинулися нишити московські залоги та вигнали їх. Літопи­сець називає суздальців « зажерливими », « загребущими » та « при­чепливими ». Р. Млиновецький уважає Юрія Довгорукого за пер­шого окупанта Києва.

«...він (Андрій Боголюбський, син Юрія, володимиро-суздаль- ський князь, П.І.) бачив на власні очі антимосковське повстання (в Київщині, П.І.) й прийшов до переконання, що, навіть спи­раючись на московські озброєні відділи, не вдасться москвинам вдержатися в Києві. Він і його московське оточення вирішило спробувати керувати імперією з Московщини, однак для цього треба було цілковито знищити ворожу їм столицю,...щоб Київ раз на завжди втратив своє значення... ».

Далі Р. Млиновецький навів опис літописця, як суздальці жахливо зруйнували Київ 1169 року (убивання християн, заби­рання в полон, пограбовання майна, обдирання церков з дорого­цінностей, підпали тощо) — і відкинув погляд книги, виданої під большевиками, немов то зруйнування Києва Боголюбським не є винятком, бо так вчинило раніше військо Мстислава 1146 р. та пізніше війська Рюрика Ростиславича 1203 року. Ці порівняння Р. Млиновецький відкидає, бо ті події не мали характеру нищення чужим окупантом. 1146 року не було війська Мстислава в Києві, а тільки на запрошення киян зайняв Київ князь Ізяслав, а тоді кияни пограбували двори бояр. Що ж до 1203 р., то поперше, Ро­стислав напав на Київ « з всею половецькою землею », як написав літописець, і половці так пограбили чужий їм Київ, а подруге, інспіратором того нападу був суздальський князь Всеволод, який посварив Рюрика з Романом.

« Після зруйновання Києва московським князем Андреєм Бо- голюбскім, як стверджує літопис, татарам не було що вже гра­бувати »^[98].

Далі вказав автор, як Андрій Боголюбський двічі призначу­вав свого намісника для Києва, як облягав Київ 1173 року, але по кількох місяцях мусів відступити ні з чим. Автор відмітив:

Факти доводять, що ту (Київську, П.І.) державу зруйнували москвини, скориставшася її послабленням, про причини якого ми говорили на своєму місці »^[99]. (Підкреслення в оригіналі).

У «Висновках» автор відмітив: «Під безнастанними ударами азійських кочових племен та московсько-фінських князівств Київ занепадає, а державний центр український переноситься на за­хідні землі, на Волинь і в Галичину»^[100]. Як бачимо, тут погубні наслідки нападів кочових племен для Київської держави постав­лено нарівні з такими ж наслідками нападів московсько-фінських князівств.

Щодо упадку Галицько-Волинської держави, то велику вину за те приписав Р. Млиновецький сваволі галицьких бояр ^1М.

Багато нових і свіжих поглядів висловив Р. Млиновецький про козацькудержаву в своїй вищезгаданій книзі « Істо­рія українського народу ». В питанню упадку тієї держави кон­центрується він на провинах великої частини козацької старшини, але також на погубних діях і махінаціях Московщини та її нама­ганнях послабити та винищити Україну після полтавського бою 1709 р.

Цікавий погляд В. Мацяка

Володимир Мацяк висловив погляд, що одною з головних при­чин упадку Галицько-Волинської держави був подвійний зудар українських військ з великими татарськими силами — вперше в 1317-18 рр., а вдруге в 1323 році. Ці питання обговорив він ко­ротше в своїй праці « Галицько-Волинська Держава 1290-1340 рр. у нових дослідах », Авґсбурі' 1948 (циклостилеве вид.) та ширше в своїй статті « Україна 14 століття в зударах з Іслямом », в часо­писі «Українська Думка», Лондон, чч. 31, 32 і 33, 1953.

З уваги на те, що Галицько-Волинський літопис доведено тіль­ки до 1295 р., то про дальші часи історіографія знає дуже мало, бо є дуже мало джерел до тих часів. Все ж історикам був відомий лист Володислава Локетка, польського короля, до Папи Римського, в якому названо галицько-волинських князів Андрія і Лева II « непоборним щитом проти жорстокого татарського народу ». З того листа можна було догадуватися, що ті князі згинули в боротьбі з татарами. На основі дуже обмежених фраґментів В. Мацяк подав такий образ подій:

« 3 цієї боротьби внутрі орди скористав король Юрій Льво- вич, який вирішними боями... в 1299 р. викинув дотеперішнє та­тарське панування з усіх Києво-Чернігівських земель і Наддні­прянщини, прилучив до своєї західньо-української держави... ».

Одначе незабаром дійшов до влади дуже войовничий хан Узбек, що об’єднав Золоту Орду у велику силу і в 1314-15 рр. вирушив

¹⁰¹ Там же, стор. 174, 177-78, 201. з великим військом на підбій України, Литви, Польщі, Прибал­тики й Угорщини. Напав той хан на ті краї в 1317-18 рр., дістав­ши велику допомогу від свого союзника — єгипетського султана Насіра. На думку В. Мацяка, армія Узбека була гігантична, вона мала б мати 300-400 тисяч вояків. Хоч та армія розіллялася по згаданних краях, а головно по Україні, але татари не вміли здо­бувати міст і їх не здобули. Українці мали зібрати чверть-мільйо- нову армію з боярства та народнього ополчення з усіх земель, а також отримали мабуть якусь військову допомогу від пруського ордену хрестоносців, а може й були по їх боці допоміжні поль­ські, угорські й литовські відділи. Українці і їх союзники вкінці перемогли татар, які відступили в надволжанські і інші краї.

« В 1323 р., на весні, правдоподібно від квітня-травня, насту­пив другий, мабуть ще більший наїзд хана Узбека на Україну, викликаний мабуть головно економічними причинами — хроніч­ними неурожаями через посуху в татарських степових країнах, що масово загрожували голодом і пошестями». Тепер армії ма­буть були ще численніші. Головні бої розігралися мабуть па схід- ніх і центральних просторах України. « На кривавих полях боїв з іслямом полягли геройською смертю маси українського боярсько­го лицарства й народнього ополчення, деякі ленні українські князі і з ними обидва наші князі суверени,...Андрій і Лев Юрієвичі ». Можна припускати, що й тепер помагали українцям хрестоносці зі Східньої Прусії.

І тепер не зміг Узбек накинути Україні свою зверхність, що­найбільше забрав він з України велику здобич. « Але...набіг Узбе­ка у 1323 р. завдав Україні дуже значних втрат у народі, одначе не менші втрати людей і сил мав в орді у боях і Узбек. Україна тоді страшно сплила кров’ю своєю власного... але сила татарсько- сараценського ісляму була тоді зломана мечем християнських воїнів... ». Від 1323 р. досить значно послабла на силах україн­ська соборна держава і це послаблення вважає В. Мацяк за при­чину її упадку, бо з нього скористав її сусід Польща, а далі й Литва.

На думку В. Мацяка, князь Юрій II Тройдепович « був під­ступно отруєний довіреними людьми від польського короля Казі- міра ». Ця думка не зовсім нова, бо вже давніше деякі історики звернули увагу на те, що 10-того дня після отруєння Юрія II, поль­ський король Казімір III вже був зі своїм військом у Львові. Тим то вже деякі історики висловили думку, що Казімір мусів бути готовий до такого походу, з чого можна зробити висновок, що він щонайменше знав про плян злочинного вбивства Юрія II.Погляд В. Мацяка щодо чисел військ, заанґажованих в тих боях українців з татарами скореґував Михайло Б. Ждан в своїй статті « До питання про залежність Галицько-Волинської Руси », частина IV, «Український Історик», Нью Йорк-Мюнхен, Ч. 1-4 (17-20), 1968, стор. 74-76. М. Ждан вказав, що армія Узбека могла мати приблизно від 60.000 до 80.000 вояків. Допоміжні війська єгипетського султана могли бути дуже малі через брак засобів транспорту війська морем, а транспорт суходолом з Єгипту також мусів би був зустріти в той час великі труднощі. А мобілізаційна спроможність населення на українських землях, на думку М. Ждана, могла тоді сягати до 50.000 вояків. До цього числа доходить він на основі даних В. Кубійовича, що населення України в княжу добу могло бути один мільйон. М. Ждан застосував п’ятьвідсоткову мобілізаційну спроможність і так отримав число 50.000. Але, напр., Юрій Вернадський доходить до висновку, що населення всієї ки­ївської держави, тобто враз з Ростово-Суздальщиною та Новгород- щиною й ін. землями було сім і пів мільйона ^[105]. Якщо приймемо це число і візьмемо до уваги тільки етнографічно українські землі, як це зробив В. Кубійович, то все ж на них припаде мабуть біль­ше як один мільйон населення (північно-східні землі в лісовій смузі були заселені рідше як в Україні). Тоді мобілізаційна спро­можність українців в ті часи також збільшилась би.

Коли навіть прийняти такі поправки щодо чисел військ, заан- ґажованих у тих боях, то проте це не заперечує думки, що ті бої дуже послабили українську державу, з чого скористали її сусіди, отже, що ті бої стали однією з важливих причин упадку Галицько- Волинської держави.

Погляди Дмитра Донцова

Дмитро Донцов, який формував ідеологію українського на­ціоналізму в 1920-тих роках^[106], не був істориком. Борис Круп- ницький, відомий український історик, слушно відмітив, що Д.Донцов « не заглибляється в історію або в споріднені дисципліни; його підхід неісторичний »^[107]. Одначе з вимог, що їх поставив Д. Донцов до українського націоналізму, який мав би довести до створення української держави, можна робити висновки про те, що він уважав за причини упадку минулих українських держав.

Одні вимоги Д. Донцова корисні, але інші є незгідні з хри­стиянством, неґативні, шкідливі. Отже, на думку Д. Донцова, треба:

1. зміцнювати волю нації до життя, до влади й до експанзії;

2. змагати до боротьби, до героїзму;

3. націоналізм має відзначатися романтизмом (великим за­хопленням), майже релігійним догматизмом (бездискусійністю) та ілюзіонізмом (ірраціональністю і афірмацію навіть без доказів);

4. він має бути фанатичний (прониклий дуже сильними, по­рушуючими почуваннями, безкомпромісовий) і « аморальний » (тобто немов то всі засоби добрі, які ведуть до мети, без уваги на моральні засади, маккіявелізм);

5. він має вміти зробити синтезу раціоналізму та інтернаціо­налізму, тобто здійснювання націоналістичних ідей має служити інтересам поступу та приносити користь і для інших народів;

6. ініціятивна й ідейна меншість людей має вміти чинити творче насильство над їх більшістю.

На думку Д. Донцова, націоналізм має бути динамічний, від­значатися новим національним « еросом » (любов’ю), а зміст укра­їнської ідеї повинен бути яскравий, виключний і всеобіймаючий.

Хоч це не є темою цього мого викладу, проте, готуючи ці ви­клади для Українського Католицького Університету, відмічу по­зитивні і неґативні, незгідні з християнством елементи вищез’я- сованої ідеології Д. Донцова. Зміцнювання волі, динаміка, енер­гійність, лицарськість, посвята для ідеї героїчність, ясність і ви­разність національних ідеалів, а навіть національна емоційність, якщо вона контрольована і має свої моральні межі — це позитивні елементи Донцової ідеології і вони справді розбудили героїчність, посвяту для національної ідеї та активність, а то й динамічність між українською молоддю 1920-тих і 1930-тих, а то й чергових років. Одначе поставлена Д. Донцовом вимога аморальности, з якої виникає маккіявелізм, що немов то кожний засіб добрий, якщо він веде до мети в національних справах, далі вимога фанатизму та поставлене нації понад усе, як виникає, не тіль ки понад усе земне, але й понад усе небесне, прийняття деяких ніцшівських засад тощо — це елементи, незгідні і суперечні з хри­стиянством ^[108]. Велика людська динамічність, подібно як вода, му­сить мати свої береги, міцні моральні засади, які спрямовують її в побажаному напрямі. Якщо усунути моральні береги в націо­нальній боротьбі, як це запропоновано в « Націоналізмі » Д. Дон­цова, то людська динамічність, подібно як повінь, розливається в різних напрямах і чинить великі шкоди та знищення. Ми бачили, як такі неморальні знищення чинили німецькі нацисти, чим по­ставили проти себе так багато держав і людей, що врешті вони — переможені та знищені ■—■ мусі ли піддатися.

Тут слід відмітити, що організований український націоналізм, тобто Організація Українських Націоналістів відкинула деякі еле­менти з ідеології, сформованої Донцовим. Але також і в ідеології ОУН зроблено націю єдиним мірилом вартостей, абсолютом понад усе, незгідно з християнством ^[109].

З другого боку, сам Д. Донцов згодом, після ІІ-гої світової війни, у своїх писаннях не висував вищезгаданих елементів, нез­гідних з християнством, а більше концентрувався на розбуджуванні героїчного й лицарського духа між українцями, який докладно не дефініював. Жалюгідний е його погляд на поворот Блаж. Кир. Йосифа з тюрми.

А тепер від цієї релігійно-ідеологічної диґресії вернімся до нашої теми упадку українських минулих держав.

З писань Д. Донцова виникає, що причиною їх упадку було те, що борці за них не відзначалися прикметами, які він поста­вив як вимоги до українського націоналізму. Якщо б взяти до уваги тільки вищезгадані позитивні вимоги Д. Донцова, і назвати їх лицарським духом, а відкинути неґативні, то можна б сказати, що причиною тих державних упадків був замалий лицарський дух, або що було замало українців з лицарським духом у даний час. Так висловлюється і сам Донцов, зокрема у своїх писаннях після II. світової війни. Людей іншого духа, що дбають тільки про свої приватні, а не про загальні справи називає він плебеями, людьми з плебейським духом. Отже, забагато було у нас плебеїв, а замало лицарів. Через те упали українські держави.

Два типи таких людей схарактеризував Донцов в своїй праці « Правда прадідів великих », Філядельфія 1952, так:

’’Вони (запоріжці, низовики), по крові, рідні були землякам своїм, по мові й по релігії теж, але — різнилися від них духом. Ті — дбали « тільки про те, щоб були в них скирти хліба та табуни коней » та щоб у льохах були вина й меди. Низовики дбали про інше — про « честь і славу », про те, щоб їх в обороні « краю ве­селого й миру хрещеного » ■— в степу здобувати. Перших зве Та­рас (Бульба) « плугатирями, гречкосіями, бабіями, — своїх зве « лицарями ». Дві породи людей різного духа” ^{[110] [111]}.

А на іншому місці, при характеристиці Т. Шевченка та його героїв, читаємо в тій книжці: ”1 чи не нагадує це гасла старої ше- валерії французької? ■— « Mon ame a Dien, та vie au Rois, l’hon- neur — pour тої» -— цебто сказати б по-теперішньому : « Богові моя душа, отчизні — життя, а честь вже моя ». Це було гасло фран­цузьких шеваліє, і так само козацьких «лицарів і кавалерів», це ж було і сенсом Шевченкової творчости...” ^1П.

Отже, забагато гречкосіїв, а замало лицарів, козаків — ось причина упадку українських держав, на думку Д. Донцова.

Зокрема, на його думку, київська держава стала могутня тому, що в ній сполучилися дві стихії — християнсько-духова і наїздниць- ко-вояцька, що відповідає теорії Максимовича^[112]. А причиною упадку київської держави було, на думку Д. Донцова, як вини­кає з його писань, « холодні серця » в Києві. В тій же книжці чи­таємо: ”1 завсіди нечиста сила виступала як чужа, як сила зай­ців, чужих напасників — проти праісторичного, прадавнього духа нашого Києва. Де ця боротьба із злом — історична місія Києва, —- припинялася, там наступав занепад нашого вічного Міста, тоді там розпаношувалися « міщанські холодні серця », які зраджували того чи іншого «лицаря Михайлика »” ^[113].

Що ж до козацької держави, то вона, на думку Д. Донцова, впала тому, що героїчний XVII вік « скінчився для нас в 1709 р. » (« Націоналізм», циклост. вид., Мюнхен 1952, стор. 3) — та що українство в той час не мало ясної національно-державної ідеї^{[114] [115]}.

А в цитованій уже « Правді прадідів великих» Д. Донцов відмітив, що ’’плебеями була і та, звиродніла в кінці 18-го віку, старшина козацька, яка —· «цариці патинки лизала»”¹¹⁸.

Врешті загальний висновок Д. Донцова: ’’Так завжди було в нашій історії. Коли перемагала героїчна ідея (« Слово о полку », « Милость Божія ») — сильна і пишна була Україна. Перемогли плебеї — була Україна Барабашів, Киселів, Кулішів, і тих, що в наші часи їздять на поклін до червоного Кремля...” ^[116].

З поглядами Д. Донцова на причини упадку минулих укра­їнських держав, а саме брак лицарського духа — можна згоди­тися, якщо під тим духом розуміти справді лицарський дух, яким відзначалися середньовічні лицарі, чи вищезгадані французькі « ше- валіє », а не такий дух, який зобразив Д. Донцов в своїй книжці « Націоналізм », отже не дух з аморальністю, фанатизмом, без мо­ральних і розумових обмежень і т.ін. Такий аморальний дух при­чинявся навпаки, до упадку держави, бо подібний якраз дух довів до великої боротьби поміж українськими князями, до княжих між­усобиць та до послаблення України. Також подібний аморальний дух довів до братовбивчої боротьби поміж українськими козаками, зокрема за часів П. Дорошенка, і спричинив велику руїну, від чого отримала свою назву й тодішня доба в історії України.

Націоналізм, правда, розбудив між українською молоддю ве­лику активність, патріотизм, готовість на велику жертву для Укра­їни — і багато молодців та юнаків пожертвували своє життя в бо­ротьбі за українську справу, одначе, з другого боку, той же на­ціоналізм спричинив для української молоді також велику духову шкоду та довів до великих неморальних знищень, убійств, до бра­товбивчої боротьби, з її численними й великими жертвами.

Якщо ж взяти до уваги справжній лицарський дух, яким від­значалися середньовічні лицарі, то треба признати, що українські князі справді мало мали лицарського духа у час другого татар­ського нападу, а деякі з них вели далі міжусобну боротьбу на­віть безпосередньо після того, як татари зайняли українські землі. (Див. про це докладніше далі). Інше питання, чи навіть при ве­ликому лицарському дусі українські князі та їх воїни змогли б були перемогти таку велику силу, якою в той час були татари.

Так само правда, що героїчний XVII вік « кінчився для нас в 1709 р. », що українство 18 ст. не мало ясної національно-держав­ної ідеї, що частина козацької старшини була духовими « плебея­ми », одначе тільки частина, а не вся старшина. З другого ж боку, і в 18 ст. було чимало проявів героїзму в обороні прав української автономії, приклади якого подано далі. Але можливо, що все ж таки було замало героїчних людей у той час в Україні, 3 наукової точки зору, і тут виникає питання, чи навіть найбільш героїчний дух українців був би зміг перемогти таку велику державу, якою тоді була московська імперія, і при таких зовнішніх і внутрішніх політичних та суспільних обставинах, які в той час існували в Европі і в Україні. (Див. про це докладніше далі).

* * *

Так у цій II гій частині праці дано перегляд важливіших по­глядів, висловлених в історіографії та в ідеологічних писаннях щодо нашого питання, а тепер з’ясуємо систематично ті причини за власними поглядами і за такими думками, які нам відповіда­ють, а воднораз умотивуємо їх ширшим матеріялом — різними устійненими вже відомостями з історії України.