Простір базових потреб

Ще у 1928 р. влада встановила чітку тижневу норму виробітку педагогічних працівників, яка мала бути пропорційною кількості годин протягом всього навчального року. Згідно з нововведенням 1928 р., освітянин мав відпрацювати 44 тижні на рік (8 тижнів відводилося на щорічну відпустку). Професорська норма складала 7 год. на тиждень, викладач працював 12 год. Таким чином річне навантаження складало 308 год. для професури та 528 год. для іншої лектури¹.

Навантаження лектури вечірнього педінституту мало максимально 235 лекційних годин на ставку (таким було навантаження професора російської мови, української мова та теорії літератури Карбаненка). Викладачі мали умовну межу на ставку у 650 год. (як приклад, викладач фізкультури Галіченко). В середньому асистент на ставку у Лубнах мав 500 годин навантаження. Але у виші були й ті, кому нараховували по 600 і 700 годин на рік^{[177] [178]. Найбільше ж «горлових» понад ставку мали асистенти - асистент кафедри зоології Сурмило 1025 год., асистент кафедри педагогіки Варченко 878 год.). Найменше навантаження у прибл. 0,4 ставки (198 год. у 1936 р.) було в асистента кафедри математики Кононенко.}

Відносно вартості однієї академічної години, можемо судити з листування з потенційними лекторами вишу. Так, викладач Скударь шукав позицію лектора діалектичного матеріалізму та ленінізму на заочному відділі Лубенського педагогічного вишу, однак, виставлячи свої вимоги. Він не лише просив забезпечити його житлом на час читання лекцій, але й просив оплату за годину у розмірі 12,5 крб., з навантаженням не менше 150 годин, включаючи консультації та заліки.

Реалістичні суми видно з листування з потенційною викладачкою російської мови та літератури В. Карчевською, якій пропонували роботу на постійно діючих при Лубенському педінституті дворічних курсах. Її перспективне навантаження сягало б 800 годин на рік з оплатою у 6 крб. за годину. Розрахунки дозволяють стверджувати, що така погодинна оплата праці була вигідніша за ставку професора, дозволяючи в середньому заробити 480 крб. на місяць (4 тис. 800 крб. на рік за умови роботи 10 місяців без урахування майже двомісячної відпустки). Дирекція також пропонувала збільшити прибуток, працюючи також викладачкою російської мови у штаті учительського інституту з асистентською оплатою праці - додатково 210 крб. на місяць¹. Таке сумісництво було нормою з огляду на появу схожих прикладів у архівних справах цього періоду. Наприклад, лектор Христич крім зарплати по інституту отримував ставку викладача на педкурсах^{[180] [181].}

Наявні документи не дають повного уявлення про систему штрафів та стягнень за порушення правил життя у колективі. Єдиним свідченням покарання за порушення норм роботи було уведення з 29 жовтня 1937 р. книги розписів явки на роботу. Щоразу в кінці п’ятиденного робочого тижня його подавали на перевірку заступнику директора на перегляд через факти постійного спізнення викладачів на роботу. У разі повторної появи прізвища у книзі порушника мали звільняти з роботи^[182]. В досліджуваний період таких мір прийнято не було ні до жодного з членів освітянського колективу Лубенського вишу. Звісно, що існувала система штрафів за пошкодження чи втрату інститутського майна. Часто шкода компенсувалася із заробітної плати членів колективу. Так, кваліфікована робітниця Манжура та лаборант Тертилів відшкодовували із зарплати втрачену гардину затемнення у ботанічному кабінеті^[183].

Стипендіальне забезпечення в інституті мало свої відмінності від виплат студентам інших закладів вищої освіти. Скажімо, якщо в Лубенському інститут соціального виховання 350 студентів отримували в середньому по 40 крб.^[184], то 21 слухач Полтавських педагогічних курсів у цей час отримував 21 крб., а 18 інших - половинну стипендію у 10,5 крб.^[185] Були й значно вищі виплати. Так, студент ІІ курсу фізмату М. Потепуха мав 97 крб. «нормальної стипендії». З «хлібним підвищенням» (видатки на покупку продуктів) та підвищенням за якість навчання він отримував на руки 107 крб.^[186]. У разі фінансової неспроможності утримувати себе студенти міг звернутися до керівництва закладу освіти про допомогу. Так, Григорій Маховський прохав директора, аби той призначив здобувачу освіти стипендію, «бо немає змоги витися»¹. Одноразова ж грошова допомога молоді могла бути різного обсягу: 40, 50, 70 або ж 100 крб.^{[187] [188].}

Питанню організації харчування в інституті приділено мінімальну кількість уваги. Внутрішня документація здебільшого фіксує факти порушень у цій сфері. В Лубенському учительському виші функціонувала їдальня. Інститут займався пошуком та купівлею продуктів. Зокрема, відомо про торгівельні операції закладу з крупою, яку 1936 р. закупили навіть зверх норми і невикористані обсяги у 10-15 тон намагалися реалізувати бажаючим^[189]. Однак, більше інформації про раціон за матеріалами фонду Держархіву Полтавської області отримати не можливо. З приводу доступності харчування зауважимо, що у 1937 р. керівництво збільшувало ціни на позиції у меню щодня, не оминаючи навіть розцінок на чай. А вечерю для студентів того року зовсім припинили готувати^[190].

Так само мозаїчно представлена картина медичного забезпечення та охорони здоров’я у колективі освітян Лубенського закладу вищої педагогічної освіти. Відомо, що уряд радянської України у 1930-х роках почав активну кампанію з засічування вікон приміщень установ та організацій для боротьби з малярійним комаром.

Студенти були зобов’язані подавати документи про стан здоров’я під час вступу до навчального закладу. Особлива увага в цей час зверталася на щеплення від віспи^[193]. Прикметно, що медичні довідки, подані до інституту під час навчання вважалися актуальними після завершення навчання. Бо студенти вимагали їх видавати назад разом із дипломом про освіту^[194]. Упродовж навчального року відбувалися періодичні медичні огляди- виклики до лікаря груп студентів^[195]. У зв’язку з ризиками та інцедентами, що призводили до травмування, у закладі вели спеціальну книгу реєстрацію нещасних випадків із точним обліком¹. Коли починалися спалахи хвороби у гуртожитку, як дезінфектор використовували нафту^{[196] [197]. У документахцих років є свідчення лише про одну історію хвороби студента Симонова. У зв’язку із захворюванням (карбункул) він звільнений від занять на 3-5 днів[198]. Карбункул - гостре запалення, гнійно-некротичної природи, що стосується сальних залоз і кілька волосяних фолікулів, і поширюється на підшкірну клітковину і шкіру. Відповідно до медичних протоколів, лікування карбункула відбувається, як правило, амбулаторно із застосуванням антибіотиків та знеболювальних препаратів. А за відсутності симптомів інтоксикації та невеликих розмірів вогнища запалення - з фізіотерапією та молочно-рослинною дієтою. Поверхня гнійника обробляється спиртом та накладається суха стерильна пов'язка. У цій формі період лікування становить біля 3 днів. У документах не сказано про направлення хворого студента до медпункту чи якісь інші приписи, тому визначити алгоритм лікування хвороби за стінами вишу неможливо.}

З поточної документації нам відомо про систему рекреації студентства. Так, у 1936 р. студента ІІ курсу природничого факультету Крята направили на один місяць лікування до с. Соснівки на Полтавщині (санаторій №1), студента робітфаку Кримського - на місяць до Миргорода, студента ІІІ курсу фізичного факультету Сльоту спрямували на місячний курс лікування до м. Одеси (Куяльник), а ще одного невідомого студента - до міста Слов’янська. Направлення передбачало оплату путівки, видачу проїзних грошей у розмірі оплати квитка залізницею туди й назад, а також на витрати по 40 крб. Окрім того цим студентам видавали стипендію за вересень^[199].