Побут радянських освітян у потрактуванні кінематографу доби
Складно знайти об’єкт дослідження, що міг би ілюструвати міжнаукові зв’язки в повсякденні робочого місця і вдома, в спілкуванні і наодинці з собою, та допоміг би показати такий зріз повсякденного життя, який розкрив би відносини між різними віковими та соціальними прошарками населення СРСР.
Одним з таких об’єктів, який поєднує в собі всі вищезгадані вимоги, може бути шкільний вчитель. Для аналізу використані такі кінострічки: «Учитель» (1939), «Першокласниця» (1948), «Весна на зарічній вулиці» (1956), «Доживемо до понеділка» (1967), «Щоденник директора школи» (1975), «Ключ без права передачі» (1976), «Розіграш» (1977), «Опудало» (1983). Більша частина стрічок належить до періоду «застою» тому саме в цей час освітянам, їх побуду, взаємовідносинам на приватному життю в кінематографі починають приділяти підвищену увагу. Відбувається десакралізація постаті вчителя[603] [604] [605]. З 1967 по 1983 рр., постать і повсякдення вчителя в реальному житті та на екрані змінилися настільки рішуче, як не змінювалися багато років до цього. Змінюються пропорції співвідношення показу зовнішнього і внутрішнього простору. Обрані кінострічки дозволяють побачити та проаналізувати майже усі види простору: зовнішній (школа, вулиця, магазини, зустрічі зі знайомими тощо), внутрішній (домівка, сім’я, інтер’єр помешкання, його зонування тощо). В різні хронологічні періоди досліджуваної доби співвідношення видів повсякдення, зображені у кінострічках, змінювалися залежно від соціального та ідеологічного коду оточуючої реальності.Прикладом офіційно-публічного простору в аналізованих фільмах завжди є школа. Виключенням є «Учитель», тому що школа в ньому зусиллями головного персонажу збудована під самий кінець хронометражу стрічки. Школа є мікровиміром, ареалом проживання вчителя, ієрархія якого копіює ієрархію влади СРСР - повне підкорення тому, хто має владу (відносини «вчитель - учень», це можна побачити в «Першокласниці», «Весна на Зарічній вулиці».
Над вчителем лише директор. Ні батьки, ні самі учні влади не мають. Відносини сухі та офіційні, тому що до навчання відношення як до роботи і будь-яке послаблення відносин на кшталт лібералізації не припустиме. Кожен викладач лише фізична оболонка, носій функції ментора, вихователя, поводиря по життю. Вони взаємозамінні (заміна захворілого вчителя у «Першокласниці» без будь- яких зовнішніх змін у ритуалізації навчання), без індивідуальні, нічого не знають про оточуючий світ («Весна на Зарічній вулиці» приклад відносин учителя зі світом, ієрархії всередині школи вчителю достатньо для імітації життя, оточуючий світ не є необхідним.), пропагують істини з книг, але не завжди можуть їх адаптувати під життєві обставини, це можна побачити в «Учителі» та «Весні...».Моментом зламу стає «Доживемо до понеділка», бінарна система «правий - не правий», «свій - чужий», «підлеглий - начальник», «вчитель - учень» порушується. Відносини стають не стільки формальними, вчителі отримують індивідуальне забарвлення особистостей, але втрачають право керувати. Тепер вони звичайні громадяни, а право вчити інших вони повинні заслужити на основі особистісних якостей. Крім того вони вступають в постійні конфлікти, що відбуваються в середині мікрокосму школи. Це можна простежити в «Ключі...», «Щоденнику...», «Доживемо...», «Розіграші». Конфлікт між вчителем і учнями, вчителями, вчителем і батьками, вчителем і його родиною, вчителем і директором. Виключенням є кінострічка «Опудало», тому що в ній роль вчителя здебільшого номінативна і конфлікт розгортається між учнями.
Іншу сторону публічного простору втілює приватно-публічний простір. Так само, як і офіційно-публічний, він характеризується різноманіттям міжособистісних зв’язків, оскільки охоплює взаємодії з представниками сфери послуг, сусідами по будинку, малознайомими колегами і випадковими знайомими. Однак приватно-публічний простір більшою мірою пов'язаний зі споживанням, ніж з виробництвом, а тому забезпечує людині певний рівень свободи і автономності.
Він створює умови, при яких людина може «існувати і вести себе відносно незалежно і в той же час зважати на певні прийняті норми і правила побутової поведінки людей. Це проміжний простір повсякденного життя є для людини «непереборним побутовим фоном його буття в суспільстві»[606]. Головною регулятивною системою приватно-публічного простору є етикет. Крім того, в цьому просторі найбільш чітко виявляється така риса повсякденності, як стереотипізація. Як правило, людина тут анонімна і сприймається як тип, а тому і відносини з нею будуються виходячи із загальноприйнятих правил поведінки.В аналізованих кінострічках приватно-публічний простір майже не розкрито. В «Учителі» всі люди, що зустрічаються герою, його односельці і більшість він знає в обличчя. Тих, кого він не знає не змушують його виходити за межі функції вчителя. Не відбувається зміни ролей, вчитель залишається вчителем. Це може бути витлумачено як повна стериотипізація поведінки в умовах невеликого соціуму, де всі знають «вчителя», а він - ні. Це зворотна стериотипізація, яка викликає реверсну реакцію. Відносини «всіх» по відношенню до вчителя так само збудовані на етикеті, як і його відповідь «всім». «Першокласниця» позбавлена приватно-публічного простору, вона зосереджена виключно на школі і процесі навчання. «Весна на Зарічній вулиці» не має візуалізації розмов вчителя з сторонніми людьми. Це або учні, або давні знайомі відносини з якими не належать до приватно-публічної площини.
Нічим не відрізняється «Опудало», «Ключ без права передачі». Необхідний матеріал є в «Щоденнику директора школи» в сценах купівлі нового готового костюму, у «Доживемо до понеділка» в сценах купівлі хлібу і «Розіграші» при бесіді з сусідкою. Проте лише в «Щоденнику...» і «Доживемо...» це справді формально-етикетні відносини без конотації і впливу професії на процес спілкування.
Приватний простір протилежний обом формам публічного простору. Він замкнутий, утворений сукупністю неформальних зв'язків з близькими людьми - рідними і друзями, вільний від примусового впливу громадських норм.
Домінантами цього простору служать емоційність, чуттєвість і інтимність. Основні види діяльності, які реалізуються в приватному просторі, пов’язані з саморозвитком, розвагами, хобі, відпусткою. Нарешті, приватний простір народжує відчуття безпеки в силу його потаємності, прихованості від сторонніх поглядів. Найчастіше цей простір ідеалізується і описується як простір свободи, в якому діяльність спрямовується особистими внутрішніми потребами і бажаннями. Найяскравішим прикладом цього простору є гра в шахи у «Щоденнику директора школи», гра на роялі та декламування віршів у «Доживемо до понеділка», танці в «Ключ без права передачі».Більш цікавим є аналіз учнів як об’єкту повсякдення вчителя. Вони частина офіційно-публічно простору, бо відносини між учнями та вчителем чітко регламентовані часом, статутом, правилами, нормами та етикетом. Також ці відносини мають елементи приватно-публічного простору бо існують «новенькі» учні та класи в учителів-предметників постійно змінюються. Не менш значущою є сфера приватного простору, куди інкюзовано учнів. Таким чином, зважаючи на те, що вчитель, це постать-функція, повсякдення якої постійно протікає в закладі школи, навіть тоді, коли фізично вчитель знаходиться в іншому місці, вона може перебувати в будь-якому плані повсякдення просто перебуваючи в класі з учнями. В кінематографі бачимо соціальну трасформацію взаємовідносин вчителя і соціуму та вчителя і учнів.
Взаємовідносини вчителя і соціуму доречно поділити на відносини в середині школи та за її межами. До «Понеділка...» відносини сухі, формальні і за межами школи і в її межах. Вчитель - носій радянської ідеології, просвітник. Його поважають настільки, наскільки він знає свій предмет. В межах школи він може змусити поводитися інших з собою поважно, але взаємодія пов’язана з покаранням і не може вважатися істинною. Після «Понеділка.» відносини змінюються, вчитель втрачає віру в ідеологію як засіб просвіти, а учні в особливу роль вчителя і право ними керувати.
Замість формальних відносин вчитель повинен будувати приватні, перетворюючи клас на сім’ю не на словах, а на ділі[607].
Успішність його роботи тепер залежить не від слідування правилам, а від побудови власних правих і вмілому керуванні електоратом. Вчитель сам собі президент, суддя, кат та опозиція.Учитель позбавлений друзів, часто власної сім’ї («Розіграш», «Ключ без права передачі», «Доживемо до понеділка», «Першокласниця», «Учитель», «Опудало», «Весна на Зарічній вулиці»). Учні для багатьох є сублімативною заміною приватному повсякденню. На них персоніфікують прагнення, які зазвичай вимагають від власних нащадків, що формує в дітей хибну бінарну систему влади: батьки - вчитель, в якій вчитель, після «Понеділка...» програє за браком легітимності і втрати довіри.
Спроби вчителів повернути собі домінантну позицію («Розіграш») приречені, тому що важелів втримання та покарання в них більше не існує. Ідеалізація самих себе і перетворення на культовий об’єкт призводить до появи нових угруповань вчитель - учні, формування нового мікрокосмосу, але тепер він приречений протистояти школі («Ключ без права передачі»).