Відображення зміни соціальної ролі вчителя у кінематографі доби
У період з 1930-х рр. і приблизно до 1950-1960-х рр. образ учителя як значущої, мирної, неекстремальної професії зустрічався в радянському кінематографі рідко. Кіноантропологія професій у сталінську епоху воліла до образів військових і будівельників, які прекрасно корелювали з метафорикою в першому випадку «борців» за світлі ідеї, у другому - «творців» нового суспільства.
На кіноекрані культивувалися позаідеологічні, практичні форми культуротворення як найбільш істотні для всієї радянської культури того часу. Ідея про те, що героями Радянської країни можуть бути представники «непродуктивних» професій - лікарі, вчителі (як «борці» за здоров'я і освіченість та «творці» тіла й душі), була втілена в радянському кінематографі пізніше і пройшла кілька етапів візуалізації, представлених відповідно декількома стереотипними зразками і типажами вчителів. Культуролог і кінознавець Н. Нусинова зазначає: «З моменту виникнення радянського кіно його творці були одержимі ідеєю створення нової людини, гідної жити в новому, комуністичному світі»1. Творцем, нової людини виступає в сталінському кінематографі учитель. Він не тільки учитель, він ще і професійний ідеолог. Той, хто за допомогою слів та маніпулюванням інформацією створює новий, альтернативний світ для нових поколінь. Якщо ми підемо шляхом Маркса і ван Дейка, та будемо сприймати ідеологію як дискурс формування, перетворення та протиставлення, то зрозуміємо, що реальні факти та реальний світ таких ідеологів абсолютно не влаштовує. Дійсність, яку вони не сприймають, підмінюють створенням власної альтернативної реальності[594] [595].Заради втілення саме такого образу вчителя, героїчної особистості (майже міфологічного героя) в кінооповідь вводилися елементи екстремальності. Зокрема, протистояння вчителя ворогові у вигляді колишніх куркулів, які готують замах на нього, або неперсоніфікованого ворога, як, наприклад, беспритульство, бандитизм серед підлітків («Педагогічна поема»).
Навіть сам вибір професії вчителя був показаний як героїчний і в деякому сенсі жертовний. У кінематографі сталінської епохи тільки починає створюватися соціальна міфологія радянської школи, і вчитель виступає як провідник на важкому шляху отримання знання, носій сакральної істини, всерозуміючий мудрий наставник, «деміург, що творить нове покоління»1. Процес отримання знань підноситься в радянському кіно як «епічна подорож Героя», і сюжет кінооповіді розгортається відповідно до структури чарівної казки у В. Я. Проппа.У 1950-1960-ті рр. в радянському кіно формується більш «живий», реальний, неміфологізований образ учителя. Його специфічна місія і високий соціальний статус підкреслюються різними засобами: за допомогою великих планів головних героїв, вчителів, на тлі шкільної дошки; пильної уваги до елементів іміджу - костюму, зачіски, атрибутів (книги є одним з речових, предметних маркерів учительській професії - вони незмінно присутні в кадрі практично у всіх фільмах про вчителів). У процесі розвитку кабінетної системи педагог отримав невеликі, відносно приватні просторові зони: кабінет, від якого є свої ключі, лаборантська, де можуть зберігатися особисті речі і можна перевдягтися. Істотно вплинули радянські фільми 1960-1970-х рр. на стереотип вчителя і соціальну міфологію, з ним пов'язану, вікові, гендерні, соціально-економічні елементи кіноіміджу педагогічної професії. Завдяки кінематографу суттєво завищувалися і міфологізувалися уявлення про вчительську зарплату. Так, в «Сільській вчительці» героїня фінансово допомагає в будівництві нового будинку для селянки, вчителька французької мови в післявоєнну добу посилає учневі дорогі продукти в «Уроках французького» тощо.
Тривалий час формувався образ такого вчителя, який здійснює в першу чергу виховання учнів, а викладацькій, психологічній функції відводилося другорядне місце[596] [597]. Це особливо притаманно для фільмів 1960-1970-х рр. Так, фільм В. Меньшова «Розіграш» починається з виховної ситуації, коли учні 9-го класу розігрують вчительку математики, саботуючи контрольну роботу з тригонометрії, колективно збрехавши, що вона не попереджала про неї. І коли брехня розкривається, Марія Василівна навіть пишається тим, що сталося: «А все-таки контрольна відбулася, тільки завдання в ній були не тригонометричні, а моральні». Борис Миколайович Свєшніков, директор школи у фільмі «Щоденник директора школи», так визначає вчительську місію: «Ми в школі повинні виховувати аристократів...» і, кажучи про конкретного учня, дбає передусім про його особистісні, не навчальні, компетенції: «Не вміє він у вас товаришувати... Важливо, щоб він віри в себе не втрачав». Батько вчительки літератури Тетяни Іванівни Колесової («4:0 на користь Тетянки») так пояснює сенс і суть професії вчителя: «Учитель не може помилятися, він має справу з живими людьми і створює найбільше чудо на світі - душу людську. Через неї розумнішає все, що може порозумнішати». Ілля Семенович Мельников, історик з «Доживемо до понеділка», з сумом констатує: «Ми абсолютно не знаємо їх (учнів) і не займаємося нашою головною справою - вихованням... Давайте займатися іншим ремеслом, де помилка коштує дешевше». Один із способів актуалізувати цю духовно-виховну складову образу вчителя в кіно - яскраві і напружені епізоди, коли вчитель дає моральну, проблемну завдання-настанову, яка не має відношення до навчальних планів. Марина Максимівна у фільмі «Ключ без права передачі» пропонує своїм десятикласникам непрості теми: «Що б ти сказав людству, якби тобі дали таку можливість?», «Необхідність зайвого». На що відразу отримує ремарку одного з учнів: «І навіщо потрібно в душу до всіх лізти?!». Що особливо важливо, школа показана в цих фільмах як специфічне місце, де відбувається взаємний виховний процес, складне одночасне духовне зростання і вчителя, і його підопічних, де реалізуються кращі принципи гуманістичної педагогіки. Ідеал учителя громадського працівника і в побуті, і в школі, що гордо виконує свою особливу місію, на довгі роки залишається незмінним у радянському кінематографі. Але якщо в 1950-і рр. цей образ сприймається як єдиний можливий, а представлені моделі поведінки можна вважати зразками для копіювання, то цей самий образ «правильного» радянського вчителя в 1970-і рр. Отже, образ учителя в радянському кінематографі, змінювався як мінімум тричі. У його у формуванні та трансформації виокремимо три етапи. Перший етап. Учитель - учасник революції, партієць, борець за радянські ідеали, що сприймається як представник важливої професії, але ще тільки затверджує своє місце і роль в соціальному і духовному житті молодої радянської країни (у фільмах «Танька-шинкарка», «Одна», «Сільська вчителька», «Учитель», «Перший учитель»). Учитель - інтелігент, який займається вихованням (і швидше навіть перевихованням) й освітою не дітей в звичайній загальноосвітній школі, а ліквідацією неписьменності безпритульних або навчанням робітничої молоді в вечірніх школах (у фільмах «Педагогічна поема», «Республіка ШКІД»,«Весна на Зарічній вулиці»,«Велика перерва» і ін.)[599]. Другий етап. Учитель - товариш і духовний поводир учня, демократичний, сповідує гуманістичні принципи педагогіки співробітництва, іронічний інтелектуал; учитель як жива людина, часто нещасний в особистому житті (більшість вчителів в радянських фільмах 70-х рр. Третій етап. Учитель - соціально неуспішний і непривабливий, малозабезпечений, неосвічений, неохайний, заклопотаний. Це особистість, що не володіє гідністю, престижем, не викликає поваги, жалюгідна і безглузда («Опудало», «Дорога Олена Сергіївна», «Астенічний синдром», «Розіграш»). Основним напрямом і тенденцією трансформації кінообразу вчителя стали його занепад і девальвація. Одним з художніх засобів для досягнення цього соціально-негативного ефекту став такий прийом мистецтва, як іронія, яка доходила до відвертого знущання. Але якщо вчитель смішний і жалюгідний, то як може виникнути повага, визнання його особистої і професійної гідності? Абсурдизація і, по суті, занепад образу вчителя відбулися одночасно і паралельно з його гуманізацією. З одного боку, вчитель з'являється на кіноекрані як жива людина з почуттями, емоціями, він курить, співає пісні, грає на роялі, гітарі, трубі тощо[600]. З іншого боку - він показаний в непривабливому вигляді, в стані сум’яття, нещасливих хвилин в особистому житті, людиною, що здійснює коммунікатівні педагогічні та інші професіональні помилки, при цьому виглядає комічно, а часом просто жалюгідно. Так, наприклад, смішний Нестор Петрович («Велика перерва», 1972) в своєму перфекціонізмі і зазнайстві, непомірній амбітності і зарозумілості; неосвічена Світлана Михайлівна («Доживемо до понеділка»), що називає «Самотнього мандрівника» Е. Істотною ознакою зниження статусу і престижності професії вчителя, помітною в радянському кінематографі з кінця 1960-х рр., - це його постійне зіставлення з вузівською викладацькою та науковою діяльністю1. Так, у фільмі «Велика перерва» Нестор Петрович Сєвєров, готуючись до аспірантури і бачачи себе «без п’яти хвилин доктором наук», не витримує конкурсу зі своєю нареченою і переживає свій прихід в вечірню школу робітничої молоді в якості вчителя історії як життєвий крах і професійне зниження і падіння; колишній учень Іллі Семеновича Мельникова з «Доживемо до понеділка», що підвозив вчителя на своїй іномарці, дорікає йому в тому, що «така людина животіє в школі» в той час, як його було б «можна використовувати з більш високим ККД»; син директора школи Свєшнікова у фільмі «Щоденник директора школи» картає батька: «І на це (школу) ти віддав своє життя?!»; нова вчителька літератури Антоніна Сергіївна в «Розкладі на післязавтра» явно програє в кар’єрних перегонах своїй однокурсниці з філологічного факультету журналістці тощо. Одним із ширших культурних контекстів, в якому це явище здійснюється, є ситуація, коли сам статус людини з хорошою вузівською освітою, статус інтелігентної людини взагалі трансформується від високої позиції на планці соціального престижу в бік зниження. Саме на добу «відлиги» припадає злам у функціонуванні режиму терору та заміни його на режим контролю особистості[601] [602]. Виходить, що чим більше людяним, живим ми бачимо вчителя на кіноекрані в епоху гуманістичних цінностей та економічного статку, тим менше поваги і піїтету надає суспільство вчителю, самій професії, всій системі освіти як соціальному інституту, покликаному здійснювати найтоншу, органічну і екологічну функцію культури - її підтримку, збереження і трансляцію1.