Дихотомія образу вчителя у кінематографі доби «відлиги»

Герой - це здібна й активна людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість у бою і в праці. «Справжня людина», зразок, еталон, вчитель-методист, новатор, друг і товариш дітям та колегам. Антигерой, своєю чергою, його повна протилежність. Зазвичай кожен персонаж-освітянин у фільмах доби «відлиги» знаходився у протиборстві цих двох полюсів. На жаль, здебільшого перемагає «темна сторона». Викладачі майже всіх перелічених вище стрічок показані некомпетентними, недолугими та непрофесійними. Проте, з чого саме формуються образи героя та антигероя? Для відповіді на це питання потрібно поділити пару «герой/антигерой» на окремі складові.

Найважливішою складової цієї дихотомічної пари вважаємо професіоналізм та непрофесіоналізм. І саме з візуалізацією методології, педагогічних прийомів та професійного, творчого підходу до учнів у більшості стрічок відчуваються істотні негаразди. В «Аттестате зрелости» молода вчителька, яка прийшла в клас викладати історію не вміє приборкати ні себе, ні учнів, зривається і може лише просити порад у більш досвідчених колег. Завдяки її непрофесіоналізму талановитого учня виключають з комсомолу, цькують всім колективом і руйнують його подальшу долю. Вона кмітлива, вміє розмовляти, дотепно жартує і непогано викладає свій предмет, але з дітьми працювати не вміє.

Тетяна Сергіївна з «Весны на Заречной улице» взагалі не пристосована до реального життя. Не вміє будувати суб’єкт-суб’єктні відносини, розпочинає перший урок з відсторонення одного з учнів від занять, рідко цікавиться життям своїх вихованців, не може впоратися з простими конфліктними ситуаціями.

Вчителі Геннадій Миколайович та Лідія Михайлівна є яскравими репрезентантами образу недолугого освітянина, старанно відтвореного сценаристами та режисерами. Геннадій Миколайович щойно закінчив навчання й отримав класне керівництво у восьмому класі. Він боксер- аматор і викладач математики. Лідія Михайлівна - старша піонервожата, яка при повній незацікавленості вчителів у її справах нищить долі дітей. Лідія Михайлівна працює вже п’ять років, проте дітей не любить, вірить на слово власним улюбленцям, наближає до себе зрадників та посіпак- пристосуванців. Геннадій Миколайович вирішує конфлікт з класом виключно за допомогою сценаристів у останні хвилини фільму. Він постійно провокує конфлікти, не використовує жодні педагогічні прийоми для контролю дітей та постійно жаліється. Єдиним позитивним моментом стануть екскурсії, які він відвідує з класом. Лідія Михайлівна, і собі, наскільки боїться «працювати гірше за інших», що перетворює спілкування з дітьми на ідеологічну баталію. Вона спотворює всі добрі починання, які має доносити вихованцям недосконалою реалізацією. Крім того, жінка дозволяє брехати та довільно маніпулювати собою улюбленцю, синові голови батьківського комітету. Повільно занурюючись у багатошарову брехню, яку вона не хоче навіть спробувати перевірити, Лідія Михайлівна майже ламає життя хлопцю, котрий ні в чому не завинив. Лейтмотивом обох цих стрічок є відносини дітей з вуличними бандитами, які дорослі не можуть і не хочуть припиняти. Позитивних сторін у Лідії Михайлівни немає. Можна зауважити, що і викладачем вона також може вважатися не повною мірою. Але ні класний керівник, ні директор, ні викладачі школи нічого не зробили для унормування її аб’юзивної поведінки за ці роки. Хлопця, якого вона хотіла виключити за школи врятувало сценарне диво.

Вчителька російської мови та літератури Олександра Іванівна в «Дикой собаке Динго» показана як порожній ретранслятор завчених ідей з підручника. Вона ламає власну думку хлопця, який бачив на власні очі будинок Лермонтова, нав’язуючи йому «правильну думку». Гори, які оточували «великого Лермонтова», не можуть бути звичайними, вони обов’язково повинні бути дивовижними. Так написано в підручнику. Вона віддає з рук в руки під час хуртовини маленьку дівчинку місцевій дивачці, тільки тому, що вона обіцяє відвести її додому. Допускає публікацію в газеті відвертої брехні, не може контролювати булінг у класі та зовсім не цікавиться життям учнів. Позитивно-професійними рисами вона не наділена.

Особливо відсутність професіоналізму освітян впадає в око у «А если это любовь?». Серед них - директорка школи Анастасія Григорівна, вчителька німецької мови Марія Павлівна та класна керівниця Людмила Миколаївна. Центральною педагогічною проблемою стають відносини учнів десятого класу Ксенії та Бориса. Їх любовний лист випадково знаходить одна з учениць класу і віддає вчительці німецької мови. Ця тріада педагогічних працівників не намагається зібрати зошити та перевірити почерки учнів. Не розмовляє зі старостами та особливо наближеннями вихованцями. Лист навіть не забирає у вчительки німецького класна керівниця. Вони в паніці, бо в іншій школі дівчина народила у дев’ятому класі, тому треба діяти «рішуче». Їхні «дії» призводять до того, що про відносини Ксенії та Бориса дізнаються всі: школа, двір, батьки. Недалека та боязка дівчина не витримує тиску і кохання, яке, щойно з’явившись, миттєво зникає. Вчителі зламали відносини між однокласниками, закоханими, всередині їхніх сімей і повністю змінили майбутнє своїх вихованців. Дівчина намагалася отруїтися, а хлопець пішов зі школи. Професійно-адекватною була спроба директорки поспілкуватися з батьками, але вона не змогла відділити батьків та дітей і розмова перетворилася на екзекуцію. Відмітимо відвідини Людмилою Миколаївною Ксенії вдома.

Отже, більшість освітян, репрезентованих у кінострічках доби, висвітлені як непрофесійні вихованці вищих навчальних закладів, які нічого не вміють і навіть не намагаються працювати за методиками, якими їх вчили. Замість педагогічної роботи вони нищать долі учнів, потурають знущанням та не займаються корисною агітацією та пропагандою. Яскравими виключеннями є директор школи з кінофільму «Мишка, Серега и я» та Борис Іванович - один з вчителів із «Аттестата зрелости». Особливо відмітимо останнього. Цей вчитель допоміг колезі-новачку, провів розмову з батьками неслухняного учня, впорався зі складним класом, зміг закінчити складну педагогічну ситуацію влучним мораліте, яке вплинуло на дітей. Мало того, він єдиний може вважатися прототипом справжнього героя, бо продовжує працю з хворим серцем і давно заступивши за поріг пенсійного віку.

Іншою діадою можна назвати системність та антисистемність викладачів. Їх здібності пропагандистів, агітаторів, та живих втілень «справжніх радянських людей». В «Аттестате зрелости» роботу по уніфікації учнівського колективу на себе бере комсомол. Він активно, завдяки підтримці вчителів, знищує індивідуальність окремого учня, який справедливо вважав себе талановитішим за інших. Учня зламали. Це було колективне рішення і вказати на конкретний каталізатор складно.

«Справжньою людиною» не може вважатися і Тетяна Сергіївна з «Весны на Заречной улице». З колективом вона не працює, продемонстрована абсолютно позаідеологічною, ба більше, її відносини з одним з учнів повністю нівелюють будь-який позитивний приклад, який вона могла б надати як взірець для копіювання.

Геннадій Миколайович, персонаж фільму «Мишка, Серега и я» більше спортсмен, ніж математик та викладач. Він не є взірцем ідеології партії, а повагу учнів здобуває через трудову діяльність з класом на будівництві. Лідія Михайлівна у «Друг мой, Колька!» навпаки - дуже соціалізована. Вона чітко знає своє місце в ієрархії школи, заідеологізована, але режисером це подано як вада. Її намагання позбутися «зайвих» учнів настільки сильне, що вона женеться за вітряками власних домислів. Вона є відкритим глузуванням з провладного радянського педагога сталінської епохи, який не зміг пристосуватися до змін «відлиги» і тепер виглядає більше смішно, ніж страшно.

Олександра Іванівна, вчителька з кінотексту «Дикой собаки Динго» є взірцем некомпетентності у сфері соціалізації, інтеграції учнів у систему відносин СРСР. Нічого не контролюючи, Олександра Іванівна тисне на учнів, позбавляючи їх бажання висловлювати власну думку, мріяти та просто відрізнятися від інших хоча б у стані внутрішньої імміграції.

Найстрашнішими представниками «старої системи» сталінських часів є Марія Павлівна, вчителька німецької мови у «А если это любовь?» з її колегами. Підкреслюючи негативне забарвлення образу цього персонажу, сценарист надає їй німецького звучання, яке в цей час чітко асоціюється з ворогом. Марія Павлівна - апологет колективної відповідальності, колективного виховання і непохитних моральних засад. Виглядаючи застаріло, навіть для колег, її образ містить ще один зміст. Викладачок три: дуже стара директорка, яка вчилася ще до сталінської епохи, сама Марія Павлівна середнього віку і молода класна керівниця, що тільки-но почала працювати у добу «відлиги». Директорці та класній керівниці, представницям не-сталінських часів, методи Марії Павлівни не подобаються і вони виступають за пом’якшення формулювань. Саме системна, застаріла системна позиція вчительки німецької мови призводить до подальшої трагедії у відносинах її учнів.

Останньою діадою образу «героя/антигероя» є здатність любити. Любити свій предмет, дітей, їхніх батьків, свою державу, її сьогодення та майбутнє. Або не любити жодного з перерахованого. Основне питання: якою повинна бути ця любов? На нашу думку - інтегрованою. Викладач не може «просто любити дітей», він має любити «їхні майбутні прототипи», які він починає будувати вже «тут і зараз». Не маючи візії майбутнього, не розуміючи кого і в яке суспільство він готує дітей в школі, викладач не може ефективно працювати. Залишиться лише освіта без виховання. Цю візію має давати або власний досвід, або ретельно розроблена кваліфікованими методистами навчальна програма. А краще і те й інше. Це і є «системність» викладача.

Отже, презентований «типовий викладач» у проаналізованих кінофільмах готовий якнайбільше просто любити дітей. Вчити їх своїм предметам, нав’язувати освітні штампи, підтримувати в міру сил дисципліну в класі, а от з вихованням починаються проблеми. В «Аттестате зрелости» ще згадують Леніна, роль колективу, важливість друзів та потрібність кожного у розбудові держави, звучать слова про боротьбу «разом проти». За вісім років у «А если это любовь?» зникає провідна роль партії, колектив не є дружним колом однодумців, викладачі дітям перестають бути друзями, а дисципліну потрібно підтримувати не «заради того, щоб діти могли...», а «для того, щоб не було так як у тих, бо...». Викладачі вочевидь абсолютно не відчувають змін, що відбулися в суспільстві, а навіть якщо і відчувають - не можуть пристосувати неповоротку освітню машину від потреб своїх вихованців.

Дихотомічне протистояння образу вчителя як «героя/антигероя» розгортається не тільки в кінотексті проаналізованих фільмів, але й у часі. Майбутніми героями, що лише навчаються дидактично-правильно любити дітей, розбудовують власні педагогічні стежки в теренах «нової системи доби відлиги» стають молоді вчителі. На момент подій, які є сюжетом стрічок, вони ще не герої, навпаки, їх антиподи, але мають всі шанси ними стати. А от антигерої - це вчителі старої системи, які, здавалося б, тільки нещодавно розуміли своє місце в сталінському СРСР, вправно працювали з дітьми, відчуваючи себе провідниками чогось великого і прекрасного, більшого за них самих. Тепер вони мають піти, але поки цього не відбулося, вони будуть труїти все навколо тим, що ще пару років тому вважалося всіма навколо найсолодшим трунком. Одне покоління вже не герої освіти, інше покоління - ще не герої, вони будуть «нести світло знань» лише за кілька років. Про це і зняті проаналізовані кінострічки, про час «без світла» - «відлигу», коли залишається лише вірити в те, що скоро зійде сонце і все буде добре.