Образ вчителя у творчості поетів-шістдесятників
Одним з джерел отримання інформації про освітян доби «відлиги» є поезія «шістдесятників». Не всі автори-шістдесятники у вказаний часовий проміжок цікавилися темами освіти та освітянами.
У зв’язку з цим перелік прізвищ, чиї твори були проаналізовані, не збігається з повним списком всіх поетів-шістдесятників. Одним з найвідоміших представників цієї течії був Микола Вінграновський. Епоха, за якої він формував свій світогляд, ідеали та естетичні засади, була складною і являла собою невичерпний драматичний конфлікт між старим і новим, між залізобетонними традиціями соцреалізму та модерно-пошуковими віяннями часу[608]. Проте саме образам освітян в його поезії 1954-1964-х рр., приділено не дуже багато уваги. Постаті вчителя життя присвячено вірш-посвяту Олександру Довженку, який було написано у 1959 році. На тлі мальовничого опису природи та повсякдення кілька рядків характеризують мислителя- Довженка як: «тінь спокійну, як мислитель», який «стояв, задумливо зіпершися на тин». Орієнтована на зв’язок з минулим, постать особистого Вчителя не є дієвою, пасіонарною частиною життя, вона спокійна та задумлива й знаходиться у споглядальній медитації.Інші рядки, присвячені освітянам, знаходимо у вірші «Демон» також 1959 року. Це лише один рядок, який доповнює образ спокою перед майбутнім буревієм, а саме: «казав учитель мій: розумно, чисто, ясно.».
Ми не можемо зробити висновків з контексту про вплив образу учителя на подальшу долю персонажа, але розумність, чистота та ясність залишаються позитивним асоціативним рядом, використаним Миколою Вінграновським для характеристики образу. Це постать розумного, чистого мислителя, що ясно бачить все навколо у споглядальній медитації на тлі повсякденного життя та природного багатства.
Івана Драча у збірці «Соняшник» 1962 року «цікавили і вабили насамперед авангардні явища і форми сприкреність стереотипом «хуторянства», і палке молодече бажання зірвати цей стереотип з образу української духовності...»[609].
Попри всю авангардність збірки, образ освітянина знаходимо у вірші «Етюд поколінь» присвяченому пам’яті академіка О. І. Білецького. І. Драч характеризує освітянина, як «майстра, вперезаного вогнями й димами, що має золоті томи дум», та несе «державу науки на плечах. до незайнятих тронів».Іван Коваленко, який крім поетичної діяльності працював викладачем іноземних мов та астрономії, належав до старшого покоління «шістдесятників». У нову епоху української поезії Іван Коваленко ввійшов старшим за колег більш ніж на двадцять років. Постаті вчителя, викладанню та впливу освіти на долю людини присвячено багато його віршів 1953-1964-х рр., які входять у збірки «Це все життя» (1950-1977), «Роздуми» (1960-1970) та «Джерело» (1960 - 1972).
Вірш «Вчитель» зі збірки «Це все життя» дає нам автобіографічну (як і більшість творів автора) замальовку освітянина, кредо якого «дітей учить» та «всю неправду побороти» не зважаючи на «тривоги подвигів щоденних». На думку Івана Коваленка «поетів різних вистача, а людей достойних дуже мало!». Ще один вірш цієї збірки присвячено наставниці та колезі подружжя Коваленків по Боярській школі №1 - вчительці української мови та літератури Тодосії Кондратівні Довгич. Іван Коваленко характеризує її як людину високої моралі, котра не зважаючи на низку смертей, голод та холод, які вона пережила, «сіяла скрізь, скільки вистачало сил, і розумне, і добре, і вічне». Її освітянська діяльність порівнюється з образом орача, чиє «посіяне добірне зерно проросло і буяє квітами». Смисл життя освітянина автор характеризує рядком «жить, працювать і страждати».
Доповнює характеристику поета-викладача, який багато років віддав улюбленій справі ще й зневіра в науці. У вірші «Я науку поважаю.» Іван Коваленко зазначає: «тільки я в одне не вірю, що наука нас врятує», також не вірить автор і в те, що «відкриє вона щастя, радість людям принесе». На тлі викладацької діяльності сам автор-викладач не вірить у нові покоління вчених, зміну наукових парадигм, силу атома та важливість освоєння космосу.
Важливішим для нього є «всіми кинута й забута сирота - людська душа», яка блукає «в хащах наукових», він вірить «у людину, у її величний дух».Продовженням образу науки-лабіринту, де заблукала людська душа є ще один вірш цієї збірки «Година прийде!», присвячений образу тотальної неволі, яку Іван Коваленко бачив скрізь навколо себе. Він так характеризує свій стан: «виріс я, глянув навкруг і жахнувся: тільки неволя куди не поткнуся». Своє призначення як поета-освітянина автор бачить у потребі «кинутись мужньо прямо на ґрати - знищить, розбити, знести і зламати». Праця освітянина, це непримирима боротьба «в битві за волю, душам потрібній».
Викладацьку діяльність Іван Коваленко сприймає як процес творіння, присвятивши йому вірш «Створення світу». В його «світі не буде ракети, бомб не буде і лазарів теж». Їм на заміну, на думку автора, потрібні «люди - творці і поети», правда, воля, пісня, слово, калина, вишня, тополя, могили та старий Дніпро.
У вірші «Твої багатства» серед трьох найважливіших багатств він називає здоров’я, знання і душу. Проте, знання на чільне місце не ставить. На його думку «кому ж бо потрібні знання, що людям ідуть не на користь, що тільки нещастя приносять, злі сили виводять на світ». Все нове - подароване наукою, автор вважає «знанням, що для слави і пихи в пригоді всім людям лихим?». Важливішою від знання та здоров’я у вірші названа душа та ті люди, які «душу свою плекають, хто в неї збирає повсюди скарби і любові й добра», але не для себе, а щоб «цінності вічні й святі, потім щедро і радо» людям роздати.
Вірші Ліни Костенко у шістдесяті роки «розходилися в Києві за кілька днів», зникаючи навіть із поличок бібліотек[610]. Вповні образ освітянина вона у своїх віршах не торкає та майже не використовує. Єдине використання слова вчитель у її віршах цих років, ми зустрічаємо таким: «суворий вчитель, розум невблаганний, немов дитину серце научає». Він «оцінки ставить, виписує догани». Та «найменших помилок не вибачає». Образ вчителя для неї є синонімічним образу тирана, який не пробачає жодної помилки, але і не здатний щось змінити на краще.
У вірші Бориса Олійника зі збірки «Двадцятий вал» (1964) знаходимо вірш-присвяту Вірі Іванівні Левкович1. Спочатку автор згадує Віру Іванівну, «класну кімнату де цифри гудуть, як рої...», двійку в щоденнику та свої марні спроби опанувати «Піфагорові гострі вершини». Наприкінці, підсумком тексту стала старість і автора і вчительки та похід нового покоління - синів до неї, та туга за втраченими літами.
У збірці Василя Стуса «Круговерть» (1965) образ радянського освітянина використовується як стандартизована рама-образ тоталітаризму, всередині якої знаходяться геть інші персонажі та наративи. Так вірш «Весняне» починається застиглим образом типової радянської завжди усміхненої школи: «усміхаються глобусові школярі на уроках, і сонце неначе глобус, усміхається школярам, а за вікном реве повесіння нові проростають проліски». Але тут образ освітянської ідилії не є позитивним, він неначе могильна плита заважає приходу «весни та змін».
Збірка віршів Василя Симоненка «Тиша і грім» (1962) дарує нам такі рядки: «нові покоління не папуги, щоб товкти заучене давно!», та «юність вчать - наука їй не шкодить хай до неї й близько не підходить із своєю міркою Прокруст!». Правила, заборони, уклад життя та система стандартизації у відношенні до людей в УРСР викликає у Василя Симоненка зрозумілу відсіч.
Микола Руденко[611] [612] продовжує рядками своїх віршів боротьбу з мірками Прокруста та насадженням нормальності: «ненавиджу оту нормальність, яка породжує ханжу». Він також вважає цю не природну нормальність перепоною на шляху в майбутнє, бо за його словами: «коли б усі були нормальні, ми б повернулись до печер». У збірці поезії Бориса Мамайсура «Другий початок», присутній майже повний спектр варіацій зневіри у системі та суспільстві, які його оточували. Це критичне відношення до людей[613]: «як хочете, а я таки не вірю, що з егоїста може вийти муляр, або, скажімо, путній математик бо правда, що плазун не полетить, хоч би й хотів.так і не схоче», яке супроводжується недовірою до можливостей системи освіти цих людей якось змінити на краще. Отже, безвідносно до особистостей поетів, контексту їх життя та особливостей біографій, які безперечно вплинули на творчість, спільними є нелюбов до зрівняльної політики влади, зневіра у самій владі та системі яку вона будує та майже повна відсутність розуміння важливості освітян у цій системі. Особливо, враховуючи бажання шістдесятників, її змінити словом або ділом. Серед проаналізованих віршів поети-шестидесятники не використали постать освітянина як того, хто, формуючи свідомість та душі дітей, міг би змінити їх, а згодом і все суспільство на краще. Світ може змінити любов, боротьба, кров, герої з минулого, тіні великих поетів, страждання, проте ніколи освіта, самовдосконалення та реструктуризація суспільства новими, вихованими освітянами, поколіннями.