Загальна схема розселення індоєвропейців

Отже, за сучасними уявленнями, формування і подальше розселення протоін- доєвропейських племен з Північного Причорномор’я територією Європи й Азії датується IV тис. до н. е. Загальна схема цього розселення викладена українським істориком Ю.

• наприкінці IV — у першій половині III тис. до н. е. на територію Малої Азії проникають прахети, прапалайці і трохи пізніше пралувійці, які змішуються тут із давнім хато-хуритським населенням (північнокав- казькі етномовні групи) — носієм мегалітичної (дольменної) культури. Представники хето-палайсько-лувійської (тобто анатолійської) гілки індоєвропейських племен ідентифікуються з культурами ранньобронзо- вого віку південно-східної частини Балканського півострова (на кшталт Езеро), які проникають до Малої Азії кількома хвилями (спочатку про- тохети і протопалайці, потім, у другій половині III тис. до н. е. — прото- лувійці). Подальша історія малоазійських етносів анатолійської групи була пов’язана з виникненням у XVIII ст. до н. е. Хетського царства, його 600-річним розквітом і занепадом після нової хвилі переселення індоєв­ропейців з Балкан у XII ст. до н. е.;

• у другій половині, а особливо до кінця III тис. до н. е., коли носії ана- толійських мов вже міцно затвердилися в Малій Азії, весь Балканський регіон опинився заселеним протогрецькими, протовірменськими і протофракійськими племенами. Протогрецькі племена зустрілися в мате­риковій Елладі і острівній Егеїді з пелазгами, які проживали тут, імовір­но, ще з кінця IV — початку III тис. до н. е. (тобто вони є «ровесниками» анатолійської групи індоєвропейців). Пелазги брали активну участь у створенні ранніх цивілізацій Кіклад, Криту і Еллади III тис. до н. е., які, очевидно, мали прахатське (тобто північнокавказьке або ширше — іберій­сько-кавказьке) походження, як і доіндоєвропейські культури Малої Азії. Протогрецькі племена, що вторглися (межа III-II тис.

• безпосередньо за протогреками з Північного Причорномор’я у Подуна- в’я і з північних областей Балкан (де до цього мешкали «анатолійці», що переселилися до Малої Азії) йшли протовірмено-фракійські племена. Своїм походженням протогреко-вірмено-фракійські племена пов’язані з такими північнопричорноморськими культурами, як Чернавода — Уса- тове — Михайлівка (нижні шари). Подальші переміщення вірмено-фригій- ців з Нижнього Подунав’я в області Фракії і Македонії були, очевидно, пов’язані з просуванням з Північного Причорномор’я долиною Дунаю на захід племен пракельто-італіко-венето-іллірійців, що відбувалося на початку другої половини III тис. до н. е. Носії правірменських діалектів, відомі з XII ст. до н. е. як «мушки» або «муска», просунулися з боку Балкан до Малої Азії і далі на схід, де й осіли на Вірменському плато (близько XIV ст. до н. е.), змішавшись з місцевими хурито-урартами (тобто північ- нокавказькими племенами). Після загибелі царства Урарта, в середині I тис. до н. е. протовірмени асимілювали залишки автохтонного північ- нокавказького населення, створивши в епоху еллінізму могутнє Вірменсь­ке царство, апогей величі якого припадає на роки правління Тиграна II (95-56 рр.

• слідом за протовірменами на схід, з боку Балкан, просувалися з XIII­XV ст. до н. е. і фригійці, відокремившись від основного фракійського масиву і створивши в Центральній Анатолії у VIII ст. до н. е. досить силь­не царство — Фрпг'тю, яке гине під ударами кіммерійців у VII ст. до н. е. Нащадки хето-палайсько-лувійського населення ще тривалий час не тільки зберігаються етномовно, а й мають свої достатньо відомі дер­жави — наприклад, Карія, Лікія, Лідія (особливо могутнє в VII-VI ст. до н. е.). Самі ж фракійці, які заселили в античні часи здебільшого територію нинішньої Болгарії, у УІ-ІУ ст. до н. е. також мали влас­не царство, створене правителями племен одрисів. Найближчими до них в етномовному відношенні були гети Нижнього Подунав’я і даки Карпатської улоговини. Зважаючи на викладене, фракійською за по­ходженням була і династія правителів Боспорського царства Спарто- кидів (438-109 рр. до н. е.);

• останньою значною хвилею давньоіндоєвропейського переселення в Середнє Подунав’я, що призвело до його остаточної індоєвропеїзації, було просування з Північного Причорномор’я носіїв кельто-італо-вене- то-іллірійських діалектів. У результаті в останній третині II тис. до н. е., в епоху пізньої бронзи, на просторах між східними Карпатами, півден­ною Італією, східною Францією і південною Прибалтикою утворюється чисельна культурно-історична спільнота полів поховальних урн, яка плав­но перетікає на північних і північно-східних рубежах в області прагер- манських, прабалтських і праслов’янських племен. До ІХ-УІІІ ст. до н. е. культура полів поховальних урн з басейнів Дунаю і Рейну поширюється двома потоками в південно-західному (південна Франція — північно-схід­на Іспанія) і північно-західному (північна Франція і Британські острови) напрямках в ті області, де до кінця епохи бронзи продовжували існувати стародавні постмегалітичні (тобто іберійсько-кавказькі) традиції. Від­тоді починається тривалий процес кельтизації Приатлантичної Європи і Британських островів. Починаючи з ІІ тис.

• разом з праіталіками, пракельтами і правенетами в ареалі центральноєв­ропейських культур перебували й праіллірійці, які заселили в античну добу області західних Балкан між Дунаєм і Адріатичним морем. На пів­ночі ареал праіллірійців простягнувся до Сілезії, де межував з правенета- ми, ареал яких сягав Балтійського моря і якими була створена лужицька (правенедська) культурно-історична спільнота Польщі і Східної Німеч­чини. Протоіллірійці розселилися пізніше і в південно-східних областях Італії, аж до Сицилії. Так, іллірійцями були япіги і месани. Апулії (півост­рів Італії) і, не виключено, — сікули (сікели) на Сицилії, що з’явилися в названих місцях близько ХІІ ст. до н. е., тобто після невдалого походу «народів моря». В античну добу іллірійські племена займали приблизно відповідні території колишньої Югославії (без Македонії — території розселення фракійців) і Албанію. Процес створення іллірійцями влас­них ранньодержавних об’єднань у ІУ-ІІІ ст. до н. е. був перерваний екс­пансією спочатку Македонії, а потім Риму;

• розпад загальноарійської (індоіранської) діалектної групи став­ся близько другої половини III тис. до н. е., що збігається з кінцем Майкопської культури і появою на Чорноморському узбережжі Північно-Західного Кавказу нової мегалітичної дольменної культури, пов’язаної з морем. Процеси синкретизації арійських і дольменних прахатських культур відбувалися також у Криму і Приазов’ї, що спри­яло синтезу індоіранських і північнокавказьких груп.

• найбільш спірним є питання про шлях індоарійської міграції з Північного Причорномор’я і Приазов’я до північного Індостану. Одні дослідники вважають, що основний його напрямок пролягав через Кавказ і далі територіями Ірану й Афганістану, тоді як інші вважають, що цей маршрут пролягав на північ від Каспію, районами Приаралля і далі долинами Амудар’ї і Сирдар’ї. Нині остання точка зору переважає, хоча не виключено, що індоарійська міграція здійс­нювалася обома зазначеними напрямками. Принаймні розселення індоарійських племен відбувалося в широкому секторі від Південно­го Уралу до передгір’їв Алтаю, Тянь-Шаню, Паміру і Гіндукушу з по­дальшим просуванням у бік Монголії, Китаю та Індостану. На думку дослідників, з ведичними індоаріями слід пов’язувати археологічні матеріали південного Таджикистану, північного сходу Афганістану і північного Пакистану. Отже, можна припустити, що індоарійські племена просувалися в північно-західні райони Індостану, де перші сліди їх перебування датуються початком другої половини II тис. до н. е., з центрального і східного Казахстану через області Узбекиста­ну, Киргизстану, Таджикистану і північно-східного Афганістану.

• до моменту заміни катакомбної історико-культурної спільноти в пер­шій половині II тис. до н. е. в межах ареалу загальноарійських племен виокремлюються, як наголошувалося, два основні масиви: індоарійсь- кий та іранський. Іранська єдність розпалася близько середини II тис. до н. е. в межах лісостепової і степової зон між Дніпровським Лівобе­режжям і Приураллям на західноіранську (мідійська, персидська, таджи­цька, курдська та ін.) і східноіранську (бактрійська, согдійська, хорезмій- ська, пушту, скіфська, аланська, осетинська та ін.). Західноіранські племена просунулися в області Мідії і Персиди через Східний Кавказ (Дербентським переходом) на межі II—I тис. до. н. е., а східноіранські — на Північний Кавказ, Південний Урал, до Середньої Азії і Афганістану. Вони були представлені скіфами, сарматами і їх нащадками аланами, а також саками і масагетами (останні заселяли казахсько-центральноазій- ські степи).