Загальна чисельність і соціальний склад населення.

Скасу­вання кріпацтва й бурхливий розвиток буржуазних відносин відповідним чином позначились на соціальних і національ­них процесах української нації. В результаті природного приросту кількість населення України в межах Російської імперії збільшилася з 13,4 у 1863 р.

Народ України другої половини XIX ст. етнічно був до­сить монолітним. Незважаючи на великодержавну політику царизму й асиміляцію, кількість українців серед усього на­селення в сучасних межах України перебувала приблизно на одному рівні. У 1858 р. вона становила 79,8 % і в 1897— 1900 рр.— 79,6%. Це стало можливим завдяки високому природному приросту, який компенсував відхід українців у інші регіони Російської держави й збільшення чисельності представників національних меншин. Причому співвідно­шення українців і представників інших національностей було неоднаковим у різних місцевостях. У 1897 — 1900 рр. в Криму українці становили всього 11,6 %, Бессарабії — 34,6, Полтавській губернії — 98,0 і Харківській — 80,6 % усіх мешканців.

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське на­селення абсолютно переважало міське. В 1897 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, воно дорівнювало 84,0 %, на західноукраїнських землях у 1900 р.— 95,5 % усіх жителів. Через свою консервативність селянство, як ніяка інша соціальна група населення, збе­рігало основні національні риси в мові, побуті, культурі та національній свідомості. Під впливом товарно-грошових від- носин відбувалося соціальне розшарування селянства. У Наддніпрянській Україні майже 25,0 % селян володіли 40,0 % селянських земель і понад 50,0 % всієї худоби. Ро­зорені селяни частково переселялись у міста або поривали з власним господарством і перетворювалися на сільсько­господарський пролетаріат.

Порівняно з західноєвропейськими країнами жителів міст було мало. У 1900 р. в містах проживало лише 13,0 % всього населення України, що було набагато менше, ніж у Гетьманщині другої половини XVII ст. У 1897 р. в Україні налічувалося 1,5 млн, на західноукраїнських землях — 400 тис. робітників. Вони були позбавлені засобів вироб­ництва і, щоб прожити, мусили продавати власну робочу силу. Значну частину робітників становили сезонники. Осо­бливо помітним це явище було в сільському господарстві та на цукроварнях. Постійні робітники переважали у важкій промисловості, де через передавання професійних навичок активно формувалися професійні кадри робітництва. На 1897 р. в промисловості було задіяно 425 тис. робітників, причому більшість із них працювала на шахтах, металур­гійних і машинобудівних заводах Донбасу і Катеринослав- щини.

Тривало формування української буржуазії. На відміну від попередніх років у другій половині XIX ст. у ряди бу­ржуазії вливалася щодалі більша кількість підприємливих селян і міщан. Накопичивши різними способами первісний капітал, вони вкладали його у виробництво й торгівлю і швидко багатіли. Окремі з них невдовзі вже належали до найбагатших людей України і Росії. Серед них Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Рутченки, Іщенки, Чикаленки та ін. Причому саме ця частина буржуазії була найчутли- вішою до національних і соціальних проблем українського суспільства й жваво відгукувалась на них грошовими по­жертвуваннями та іншою благодійністю. Однак формуванню національної буржуазії перешкоджала політика російського уряду, спрямована на вивезення капіталу з України в центральні райони Росії та за кордон. Це гальмувало на­громадження капіталу українськими підприємцями, а від­повідно й не давало змоги їм конкурувати з інонаціональною буржуазією.

Важливі зміни відбувалися і в середовищі інтелігенції. Протягом другої половини XIX ст. вона остаточно сфор­мувалася в окрему соціальну групу населення з власними професійними ознаками та правами. Ряди інтелігенції по­повнювали переважно випускники вищих і середніх спеці­альних закладів, кількість яких у другій половині XIX ст. значно збільшилася. Тільки Київський університет у цей час закінчило 9077, Новоросійський протягом 1868— 1900 рр.— 2942 чол. Всього ж вищі навчальні заклади в другій половині XIX ст. випустили приблизно 13 тис. спе­ціалістів різних професій. За даними перепису 1897 р., в Україні налічувалося 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис,— з середньою спеціальною освітою. Це становило приблизно 0,2 % всього населення. Причому порівняно з іншими ре­гіонами Російської імперії Україна мала досить високий відсоток інтелігенції. На 1897 р. із загальної кількості ін­телігенції Росії в Україні працювало: учителів — 22,7%, медичних працівників — 19,0, адвокатів і нотаріусів — 22,5, діячів науки, літератури і мистецтва — 13,6%.

Суттєво змінився соціальний склад інтелігенції. Якщо раніше вона формувалася переважно вихідцями з дворян, то на початку XX ст. їх відсоток зменшився до 20—25. Більше стало вихідців із різночинців, що відповідним чином позначалося на соціальній позиції інтелігенції. На постійні спроби уряду підпорядкувати її діяльність інтересам держави значна частина інтелігентів відповідала відвертим або при­хованим опором, постійно перебуваючи в опозиції до влади. Краще матеріальне забезпечення мали приватні лікарі та юристи, відомі літератори, митці, середнє — викладачі ви­щих навчальних закладів, більшість лікарів і учителів гім­назій. На нижчому щаблі матеріального добробуту перебу­вали сільські вчителі.