Загальна модель джайнської релігії
Джайнізм, як наголошувалося, має дві основні течії, розкол на які відбувся наприкінці I ст. до н. е., — шветамбару («одягнені в біле») і дігамбару («одягнені світлом»). Кожна з цих сект визнавала канонічними різні твори і, дотримуючись однакових принципів віровчення, вони розходяться в тлумаченні та інтерпретації деталей.
Кодифікування джайнського канону відбулося відносно пізно, через дев’ять століть після діяльності Махавіри (тобто біля V ст. н. е.). У джайнських релігійно-філософських трактатах — сутрах — є вчення про звільнення від пут сансари, що досягається шляхом «трьох скарбів» джайнізму: правильного знання (віровчення), правильного бачення (істини), правильної поведінки. Практичний шлях до порятунку зводиться до строгого дотримання етичних розпоряджень і суворої аскези. В основі догматизму джайнізму лежить уявлення про дві категорії — дживи (душі, активні агенти сприйняття і дії) і адживи (неживі, бездушні начала) [139, I, 369].Число джив нескінченне. Поєднуючись з матерією карми, вони знаходять грубе тіло карми і народжуються у вигляді живих істот. Уявлення про джив пов’язане із загальноіндійськими поняттями карми і сансари. При цьому душами- дживами наділені не тільки люди, тварини і рослини, а й елементарні частинки матерії — землі, води, вогню, повітря. Звідси сувора заборона спричинювати шкоду всьому живому — ахімса. Разом з тим дживи якісно різні залежно від кількості органів сприйняття (від одного у рослин і до п’яти у вищих тварин, людей і богів), що створює своєрідну ієрархію живих істот, вище місце в якій належить людині, оскільки тільки вона може припинити дію закону карми і досягти звільнення. При цьому світ людей ділиться на кармовий, тобто світ, де розгортається історія, і некармовий, де немає зміни періодів часу. Стану сіддхи — «довершених» джив, що звільнилися від карми, можуть досягти тільки мешканці кармового світу [139, I, 369].
За джайністськими переказами, священні тексти передавалися, починаючи з часів Махавіри, від покоління до покоління усно. Останньою людиною, хто знав їх досконало, був Брадрабаху. Після його смерті, на початку III ст. н. е., джайнський канон був відновлений у вигляді 12 частин (Ангас), які замінили ранні 14 текстів (Пурвас). Визнаний шветамбарами канон не задовольнив дігамбарів, які вважали, що старий канон, який існував до Брадрабаху, загублений безповоротно. Остаточний канон джайнів, прийнятий у V ст. н. е., налічує 84 тексти, складених шветамбарами. Всі ці тексти написані мовою ардха-магадхі — на одному з діалектів пракріті індоаріїв [175, 210-211]. «Одягнені світлом» дігамбари є найбільш ортодоксальною частиною джайнів і не визнають ніякого одягу, проповідуючи при цьому суворий аскетизм (їжу приймають один раз на день, через день і навіть рідше). Дігамбари вважають також, що жінки не можуть досягти просвітління. «Одягнені в біле» шветамбари не поділяють крайньої аскетичної суворості дігам- барів і вважають, що жінки «мають право на нірвану». Вони носять одяг і відмовилися від ряду крайніх аскетичних заборон. При цьому шветамбари, як і дігамба- ри, поділяються, в свою чергу, на численні дрібніші групи [242, VI, ч. I, 556].