Вірування хетів і хаті

Історія Хетського царства має три періоди: Давній (ХУІІІ-ХУІ ст. до н. е.), Се­редній (XV ст. до н. е.) і Новий (ХІУ-ХІІІ ст. до н. е.). Складалося Хетське царство з трьох основних областей — країни хаті-хетів (північна і центральна частини Малої Азії), Лувії(південний захід Малої Азії) і Пали (північний схід) [90, ІІ, 590].

Головними богами були бог сонця Естан (хет. Істанус), Вурунсему (богиня сонця міста Арінна), її дочка — сонячне божество Мецулла, богиня Каттахціфурі («цариця богиня», хет. Камрусепа), бог-коваль Хасамілі, бог престолу Хальмасуїт, бог-пастух Хапанталі, бог родючості Телепіну (хет. Телепінус), покровителька Хаттусаса богиня-поборниця Інара, божество підземного світу Лельвані, богиня зерна Каїт, божество місяця Каліку, Тару (Сару) — бог грозовиці, батько Мецуллі і чоловік Вурунсему. До неолітичної культури ЧаталХююка підносяться хатські обряди поклоніння бджолі, леопардові (який, як і, зокрема, лев, є зооморфним сим­волом хетського царя), поховальні обряди, пов’язані з мишею [90, ІІ, 590].

Згідно з міфами, зазначає релігієзнавець В. Іванов, боги, розподіляючи землі, дали Хаттусас хатському царю. Ці уявлення були цілком сприйняті хета­ми в епоху хатсько-хетської двомовності і співіснування (близько кінця ІІІ тис. до н. е.). Безсумнівний вплив міфології хаті на хетський міф про двобій бога гро­зовиці зі змієм (Іллуянка), що має паралелі в багатьох традиціях Східного Серед­земномор’я.

Відгалуженнями тієї ж індоєвропейської анатолійської міфологічної тра­диції є лувійська і палайська міфології. Зокрема, у них зберігається індоєвропейське ім’я бога сонця (Тіват, Тіят), а також гімн Сонцю, що пов’язується як у хетській, так і в індійській традиціях з морем. Лувійська міфологія водночас зазнала ранніх впливів семітів, які сусідили з пролувійцями, але особливо «північно-кавказьких» хуритів і хатів. З епохи Середньохетського царства до складу хетського пантеону зараховують хуритських богів. З-поміж них у новохетський період особливу роль відіграє Шавушка (Іштар), яка у пізніших текстах ототожнюється з давньохетсь- кою (за походженням хатською) Вурунсему — богинею сонця міста Арінни. Період Нового царства характеризується розвитком релігійного синкретизму: внаслідок злиття хетських і хуритських релігійно-міфологічних уявлень виникає хуритсь- ка інтерпретація давньохетського пантеону. Хетський пантеон нараховує тепер «1000 богів», де виокремлюються дві основні (хуритські за походженням) групи:

• першу очолює бог грозовиці Тешуб з почтом: його брат Ташмішу, Кумар- бі, бог місяця Кужух, бог сонця Шиміге, Аштабі, бики Тешуба, гори Те- шуба та ін.;

• друга група охоплює дружину Тешуба Хебат, її сина Шаррума, двох дочок, служницю, божество долі, Шавушку, її служительок і багато інших жіно­чих божеств [90, II, 591].

У складі «1000 богів» Хетського царства поряд з хатськими, давньохетсь- кими, хуритськими і лівійськими богами виділяються персоніфіковані втілення стихій (наприклад, океан — Аруна). Наприкінці переліку богів пантеону містили­ся боги ізгоїв — людей хабіру (очевидно, найменування ряду давньоханаанських племен, зокрема євреїв) і лулахі (слово хуритського походження, пов’язане зі схід­но-кавказьким позначенням чоловіка-невільника).

Серед сюжетних схем, що повторюються, описані мотиви зміни поколінь богів: Алалу, який царює на небесах, скидає Ану, Кумарбі виганяє Ану, Тешуб пе­ремагає Кумарбі, а також бога-хранителя (KAL) і героя (або бога) на ім’я Срібло (останньому приписують викрадення Сонця і Місяця) [90, II, 592]. Основних бо­гів хетського пантеону наведено в табл. 19.

Таблиця 19

ОСНОВНІ БОГИ ХЕТСЬКОГО ПАТЕОНУ [90]

* * *

У хетській релігії, що багато перейняла від хатської і хуритської, як і в усіх інших давніх релігіях, чітко простежуються відбитки матріархального культу, на який, зокрема, вказує безліч жіночих божеств у давньохетському пантеоні. Деякі з них у доісторичні часи відігравали провідну роль, як, наприклад, Камру- сепа (вище жіноче божество) або «володарка країн» Вурунсему, якій належала на правах власності вся земля давніх хатів.

Найбільш ранній, давньохатський пантеон істотно відрізняється від ху- ритського, оскільки головними божествами в ньому є переважно солярні боги, що, можливо, пояснюється індоєвропейським впливом. Солярний культ знач­но відрізняється від культу богів-громовиків, що спостережено при ознайомленні з релігіями Мезоамерики і що побачимо, розглядаючи релігію Стародавнього Єгипту. У хатській системі, як і у хетській, яка її сприйняла, а також у кавказькій і індоєвропейській сонце пов’язують з морем, що, очевидно, є якимсь універсаль­ним мотивом стародавніх релігій і вказує на його особливі відносини з богом мор­ських глибин. Загалом солярні культи є, найімовірніше, протилежними «грозовим» культам, котрим властива радше місячна природа.

Солярні культи давніх хатів та індоєвропейських хетів з часом змінилися (можливо, під посиленням семітського впливу) на пантеон «1000 богів», голов­ні божества яких вже майже повністю відповідали хуритським на чолі з богом грозовиці Тешубом. Цікавою у цих пантеонах є наявність «богів ізгоїв», яких при­писують предкам давніх євреїв і які містилися в найменш значущому місці — у са­мому кінці переліку божеств. Якщо зважити, що ці списки були відомі з початку II тис. до н. е. (що приблизно відповідає виходові «праотця» євреїв Аврама з Ура Халдейського), то можна припустити, що цей вихід був не зовсім добровільним. Можливо, Аврама разом з його прихильниками вигнали з його міста за поклонін­ня якимсь не дуже вшановуваним на той час богам, що й послужило початком їх тривалих, багатовікових поневірянь (які зумовили «утворення» появи євреїв з давніх халдеїв).

У давньохетській релігії чітко виражено мотив боротьби бога грозовиці зі змієм, драконом (що має, можливо, морську природу). Цей мотив належить до найпоширеніших у релігійно-міфологічних системах Східного Середземномор’я. Значно поширеним є також міф про бога, що вмирає і воскресає, у ролі якого в хетсь­кому пантеоні виступає син бога грозовиці Телепінус, що є божеством родючості.

Досить цікавий давньохетський міф про падіння місяця (Арми) на землю, що перегукується з іншими стародавніми міфами про подібні місячні катастро­фи. Роль і природа Місяця залишається багато в чому таємничою, і сучасна нау­ка так і не знає достеменно, як він з’явився. Існує навіть, як спостережено, гіпо­теза «захоплення» Місяця Землею, відповідно до якої Місяць колись обертався самостійно навколо Сонця, але після зміни своєї орбіти (можливо, внаслідок катастрофи, викликаної міфологічними Нібіру-Фаетоном) перетворився на супутник Землі, що, звісно, спричинило величезні припливи води, які зміни­ли колишню конфігурацію материків. У давніх переказах, як ми пам’ятаємо з першого тому, часто згадується про те, що в історії Землі було вже кілька міся­ців (як, утім, і сонць, що, можливо, знаходить своє підтвердження у виявленні сучасними астрономами ще одного, невидимого «сонця», так званого чорного карлика [15, 12].

Ці архаїчні перекази пов’язують, наприклад, зі знайденими на території Аргентини і Чилі численними метеоритними уламками, які окремі дослідники схильні розглядати як залишки «колишнього» Місяця (передбачається при цьо­му, що Місяць, поступово зближуючись із Землею під дією сили земного тяжіння, згодом розпався й упав на неї). Виявлені на місці еліпсоїдного «метеоритного поля» (розміром 17 · 6 км) обвуглені деревні рештки дозволяють датувати час падіння «колишнього» супутника Землі близько 6 тис. років тому [101, 15-22], що загалом збігається з часом «створення світу» або з настанням актуального сього­дення в релігійно-міфологічних уявленнях мезоамериканських індіанців і давніх індусів, у японському синтоїзмі та єврейському іудаїзмі. Інакше кажучи, якщо до­тримуватися цієї гіпотези, лише кілька тисяч років тому навколо Землі обертали­ся відразу два місяці, один з яких «поступився» своїм місцем, імовірно, молодшо­му спадкоємцеві, що, можливо, і було зафіксовано в давніх міфах (наприклад, у давньохетському про падіння Арми) і що викликає у деяких сучасних дослідників припущення про штучну природу походження супутника Землі.