Давньохетське царство
Хетська держава, як і мітаннійська, виникла в Малій Азії під час проникнення туди індоєвропейців. Попередниками хетів, як згадувалося, були хати. Істотний вплив на формування хетської державності мали, очевидно, малоазійські колонії ассирійсько-аморейських (тобто семітських) купців.
Із занепадом Мітанні в XIV ст. до н. е. Хетське царство досягло найвищої могутності. Ця могутність, так само як і в мітаннійців, ґрунтувалася на бойових колісницях, що стали для всіх індоєвропейських і ряду інших племен (з каситами і гіксосами включно) головною військовою силою. Війни знаменитого хетського царя Суппілуміуми дали змогу поширити вплив хетів у районі Східного Середземномор’я, аж до кордонів Єгипту. Проте зіткнення хетів з Єгиптом поклало початок кінця могутності хетської держави. На початку XII ст. до н. е. коаліція середземноморських племен («народи моря») знищила царство хетів.Крім конярства і бойових колісниць, хети прославилися також успіхами у металургії, де вони освоїли залізоробне мистецтво вже на початку II тис. до н. е. і з ім’ям яких, за свідченням Л. Васильєва, пов’язаний початок залізного віку в усій ойкумені. Хетське суспільство до того ж розвивалося під сильним впливом соціальних і культурних традицій своїх сусідів, зокрема Вавилонії, звідки був запозичений клинопис і практика законодавства. З хетських текстів, у тому числі законів, чимало відомо про внутрішню структуру суспільства. Головною його характерною рисою була сильна влада обожненого правителя, якого іменували «Сонце» [25, I, 121].
Про хетів учені майже нічого не знали до початку ХХ ст. «Хетеяни» коротко згадувалися в Біблії, а згадки про «країну Хета» або «Хаті» зустрічалися в єгипетських і ассирійських написах. Розкопки, розпочаті наприкінці ХІХ ст. у центральних районах Малої Азії (сучасна Туреччина), засвідчили, що центр Хетського царства зі столицею Хаттуса (Хаттусаса) містився саме тут. Індоєвропейські хети стояли немовби окремо на Стародавньому Сході, народи якого говорили переважно семіто-хамітськими мовами. При цьому звичаї і вірування, властиві індоєвропейським народам, хети поєднали із запозиченими у своїх сусідів-суперників: ассирійців, вавилонян, єгиптян і хуритів. Поки що залишається не цілком зрозуміло, звідки хети прийшли в Малу Азію — із заходу, з Балканського півострова чи зі сходу, через Кавказ [178, I, 62-64]. Але хоч би як там було, індоєвропейські хети залишили помітний відбиток в історії давніх суспільств, «розчинившись» після падіння свого царства в 1200 р. до н. е. серед інших народів давнього світу.