Період царської влади та республіки.

Релігійно-культова практика Римської держави чітко ілюструє потенціал релігії як інструменту легітимації управлінської моделі. Напередодні заснування Риму жителі Лація входили у союз латинських племен, об’єднаних культом Юпітера Латіаріса в Альба- Лонзі та Діани на озері Немі поблизу Арріція.

Вони, як й інші італіки, мешкали родами, що розселилися за територіальними громадами — пагами, з яких і виник Рим (Рис. 48). Поступово землі громад зливалися, створювалися спільні культи, єдині жрецькі колегії^[466]. Релігійна сфера Стародавнього Риму вже за царської та ранньореспубліканської епохи пройшла тривалий шлях розвитку від достатньо примітивних вірувань селянсько-громадового характеру до повністю розвиненої та розгалуженої системи культів з антропоморфними божествами, храмами, спеціально заснованими жрецькими колегіями і ретельно регламентованими церемоніями. Одним з основних напрямів розвитку римської релігійної системи був перманентний процес запозичення божеств і сакральної практики інших племен і народів. Спочатку він виражався у злитті і впорядкуванні культів заснувавших Рим громад, потім — активному „імпорті чужих богов”, що ґрунтувався на динамічному уявленні римлян про свій простір і супутній їм постійній військовій експансії. Подібне втягування іноземних (передусім етруських і грецьких) божеств в римську сакральну сферу виявлялося у практиці evocatio, тобто сукупності прийомів „переманювання” чужих богів на свій бік. Саме так Фурій Камілл звертався до вейянської Юнони у 396 р. до н. е., а Сципіон Еміліан — до богів Карфагена в 149 р. до н. е. Наслідки цього процесу мали соціальний характер. Вони виявилися у виникненні нових жерців, їхній організації у спеціальні колегії, поступовому розширенні функцій цих колегій¹. Ще в 205 р. до н. е. М. Цецилій Метелл, обраний 206 р. до н. е. міським претором, брав участь у посольстві до Пергаму з перенесення до Риму Великої Матері богів^[467] ^{^[468].
У римській історії релігійний фактор став наріжним чинником розбудови держави. Римляни називали легендарного засновника міста Енея Юпітером Родоначальником. Союзи із сусідніми племенами скріплювалися перед богами- пенатами, охоронцями цілісності і добробуту держави. Їхні фігурки знаходилися у Лавінії, а потім у храмі Вести в Римі^[469]. За легендою ці фігурки пенатів були врятовані Енеєм у Трої та вивезені до Італії^[470]. У процесі об’єднання низки латинських та італійських поселень у римську civitas одночасно проходило злиття їхніх різнорідних культів, а також поступове формування синкретичної загальноримської релігії шляхом надання окремим громадовим та племінним богам загальноміського статусу. Подібним чином виникли культи Марса, Квірина, Януса, Вести, тобто божеств, які символізували оточення, кордони і священний центр громади^[471].
Опертя на храмово-релігійні інституції було одним із стрижневих напрямів діяльності органів державної влади Риму царської та республіканської доби. Вже Аристотель розглядав релігійні функції, як характерні для царів давнього (для нього) періоду^[472]. Як писав Діонісій Галікарнаський, у царську добу Риму у функції його правителя входило вчинення священних дій і жертвопринесень¹. Після заснування Риму Ромул приніс усім богам, окрім Геркулеса, жертви за альбанським обрядом, Геркулесу — за грецьким^[473] ^{^[474].}
Цар Ромул розділив релігійні обряди між фратріями (куріями) і встановив витрати на священні ритуали, які слід було видавати куріям із суспільної скарбниці. Крім діючих у куріях жерців цар заснував ще посади 50 священнослужителів, які мали здійснювати спільні релігійні обряди в трибах і куріях, але на весь поліс (усю римську громаду загалом). Однак Діонісій схилявся до заснування спільного вогнища, а отже і культу Нуми. Ромул постійно носив із собою литюон (авгуральну приналежність), демонструючи прихильність ауспіціям. Цицерон своїм трактатом „Про державу” виокремлює як наріжне державне новоуведення саме впровадження ауспіцій^[475].
При інавгурації царя у давньоримській процедурі легітимації влади мало місце схвалення новообраного кандидата (магістрату) з боку Юпітера (так звана „божественна” або „сакральна” інвеститура). Саме через ауспіції кандидатура мала пройти ухвалення богами. У випадку поганих знамень називався наступний кандидат у царі, і так далі, до відповідних виявів волі богів (поряд з волею громади). У республіканському Римі також мало місце схвалення новообраних магістратів Юпітером. Однак відомий лише один випадок відмови обраного магістрату від посади у перший день після виборів через грім. Відповідно авгури дійшли висновку, що Г. Клавдій Марцелл був помилково vitio creatus (обраним) консулом^[476]. Юпітеру Всеблагому Найвеличнішому, верховному богу і головному покровителю римської громади, консули при вступі на посаду і перед відправленням на війну приносили у жертву тварин, здійснювали молебні, давали обітниці^[477]. Авгури вирішували інші проблеми, пов’язані з виборами посадових осіб. Так, коли у 426 р. до н. е. встало питання щодо можливості, без шкоди для релігійних процедур, військовому трибуну з консульською владою призначити диктатора (що здійснювалося консулом і було пов’язано з певними сакральними церемоніями, то звернулися за роз’ясненням до авгурів.
Гадання стосовного того, чи благоволіють боги до заходів державної політики відігравало важливу роль і в діяльності республіканського Риму. Жодна державна справа не розпочиналася без попереднього гадання за птахами. Прагнення не помилитися при поясненні волі богів змушувало запрошувати фахівців — авгурів. Процедура гадання була складною і доволі часто помилялися навіть самі авгури, а щоб віднайти помилки доводилося звертатися до авгурських книг. Тому авгури могли не тільки брати участь в ауспіціях, а й давати консультації щодо правильного пояснення уже здійсненого гадання, яке кожний громадянин у межах своєї компетенції мав право здійснювати самостійно. Це стосується й оцінювання пояснення божественних знаків перед початком заходів громадського чи державного значення.
Сумніви у вірності ауспіцій породжували сумніви в правомірності наступних державних актів^[478] ^{^[479]. Уже за першого царя діяли жерці — куріони, а також авгури від курій. Сакральними функціями були наділені глави целерів. Існував і культ Юпітера, однак його жерця ще не було, як це стає зрозумілим з повідомлення Лівія про його запровадження при Нумі. Ймовірно, що обов’язки фламіна Юпітера виконував сам Ромул. Він спорудив храм Юпітера Феретрія, присвятивши Юпітеру обладунки, зняті з ценіннського вождя Акрона. Культ Юпітера Статора також було встановлено Ромулом. Під час війни із сабінянами, коли римляни почали втікати, його вождь дав обітницю, що побудує храм Юпітеру Статору, якщо Бог припинить втечу і порятує Римську державу. Втечу було призупинено і Рим врятовано від ганебної поразки. однак обітницю було виконано лише через століття — 294 р. до н. е., коли зупинено втечу римлян у бою з самнітами і консул Марк Атілій Регул дав нову обітницю. 146 р. до н. е. Квінт Цецилій Метелл побудував другий храм Юпітеру Статору. Чітко простежується лінія Ромула на створення спільних загальноримських культів, поряд з куріальними і родовими. Обслуговувалися ці культи жерцями, виділеними куріями, які, однак, вже становили окрему загальноримську колегію. Ромул надав право главам своїх тілоохоронців целерів учиняти священночини. Саме на Форумі пройшло обожнення латинського царя Ромула під іменем сабінського бога Квірина.
Оформлення культу Юпітера Всеблагого Найвеличнішого (Juppiter Optimus Maximus) як верховного божества римської громади відбувається за етруської династії Тарквініїв. Разом з Юноною та Мінервою Юпітер склав Капітолійську тріаду, що відтіснила на задній план тріаду Юпітер, Марс, Квірин. Остаточно культ Юпітера Всеблагого Найвеличнішого утвердився у Римі зі спорудженням Тарквінієм Гордим присвяченого йому храму на Тарпейській скелі Капітолію у 509 р. до н. е. Храм Юпітера Капітолійського став центром Риму, що поступово перетворювався у сакральний центр Лації та Риму.
У Юпітера було багато іпостасей, він пошановувся як Feretrius, Stator, Victor, Invictus, Triumphator, Imperator, Opitulator, Praedator. Чимало з них пов’язані з війною і перемогою. Луцій Тарквіній Давній під час війни із сабінянами першим дав обітницю Юпітеру Всеблагому Найвеличнішому побудувати йому храм на Капітолії (який виконав його син) і влаштував на честь могутнього бога Великі ігри, названі Римськими. Такі ігри проводилися щорічно у вересні, а також присвячувалися богу у випадку успішного завершення війни^[480]. Одним з найважливіших державотворчих кроків римського царя Нуми Помпілія було заснування колегії з 5 понтифіків, яку він сам і очолив. До повноважень цього органу увійшло відання релігійним календарем, і, таким чином, контроль за діяльністю усіх куріальних і родових жерців^[481]. У руках колегії понтифіків знаходилися цивільні справи, починаючи із законів ХІІ таблиць та legis actiones. Причому вони його не лише роз’яснювали та приймали рішення щодо застосування цивільно-процесуальних норм, а й брали участь у їхньому розробленні. Один із членів колегії отримував право вести один рік цивільні судові справи. Понтифіки, принаймні у 450—367 рр. до н. е., виступали як судові магістрати. У Стародавньому Римі V-ІІІ ст. до н. е., щоб орієнтуватися в існуючому правопорядку, мало було знати тексти законів, які могли виставлятися на Форумі. Треба було знати юридичний апарат, щоб закони застосовувати у реальному житті. Цей апарат включав у себе урочисті формули позовів, список судових та заборонних днів, які встановлювалися понтифіками. Ці дні поділялися на fasti (святкові) та profesti (буденні)^[482]. Причетність понтифікального жрецтва до завідування найдавнішим судовим процесом реконструюється на основі даних про характер самої популярної групи позовів (в межах легісакційного процесу) — legis actio sacramenti. Цей юридичний термін можна перекласти як „дія закону через обіцянку жертвопринесення”. Кошти, які приносяться позивачем до суду, називаються сакраментум (в архаїчному Римі це були бики та вівці, і саме ці тварини використовувалися для державних жертвопринесень).
Сакраментум передається понтифіку. Програвша сторона залишає свою судову заставу на користь державної скарбниці, яка зберігалася у храмі Сатурна. Легісакційний процес повністю ґрунтувався на ритуальному виголошенні певних урочистих слів (verba solemnia) і на дотриманні ритуальних жестів і дій. Правила цих ритуальних дій і жертвопринесень, які супроводжували судопромови, регламентували і розробляли понтифіки. Валерій Максим наголошував, що цивільне право упродовж століть було приховане жертвопринесеннями між (inter sacra) священночинам безсмертним богам (caerimoniasque deorum inmortalium) і відомо лише понтифікат. Ця колегія збирала, зберігала та оформляла у вигляді збірок найдавніше законодавство. Найвідоміша збірка царських законів початку V ст. була складена понтифіком Папірієм. Позови, складені на основі ХІІ таблиць, також перебували у віданні понтифіків. Відповідно цивільне право було тісно пов’язано із сакральним. Тісний зв’язок між релігією та правом сприяв закріпленню за жерцями судових функцій. Колегія понтифіків виступала своєрідним акумулятором правових та релігійних знань суспільства. Поява писаного законодавства вимагала спеціальних знань щодо пояснення та застосування правових норм у судочинстві, якими володіли понтифіки¹. Понтифіки виступали основними охоронцями pax deorum і демонстрували подібність з етруськими жерцями: у коло обов’язків їхньої колегії входило не тільки загальне керівництво релігійними діями усіх рівнів, а й збереження певної суми позитивних знань, передусім основ права та історіографії. Культи „індигетів”, а також згадані системи передбачень (зокрема, повністю етруської гаруспіцини) аж до поширення християнства розглядалися римськими авторами як основи традицій предків, природні початки римського життя, які протистояли „іноземним забобонам”.
Окрім куріальних вогнищ, присвячених богині Весті, Нума побудував на Форумі загальноримський храм Вести. Цей храм виконував важливу гуманітарну функцію, оскільки Веста символізувала єдність громади. Жрецькі функції у культі Вести виконувалися колегією весталок, тісно пов’язаною з rex sacrorum і, яка, на думку низки дослідників, навіть спочатку складалася з царських дочок. Поряд з уведенням фламіна Юпітера, якого відзначили спеціальним головним убором і царським курульним кріслом, було додано ще двох індивідуальних жерців (фламінів) — для служіння Марсу і Квірину. Жрецькі функції у культі Януса, судячи з усього, виконувалися самим царем (у період Республіки — rex sacrorum)^[483] ^{^[484]. Нума виділив велику кількість земельних ділянок для спорудження храмів та вівтарів різноманітним богам, які до цього залишалися без почестей. Коли Рим очолив Латинський союз, у який входило 47 громад, сюди було перенесено культ Богині об’єднання, Арриційської Діани, якій спорудили храм на Авентині¹. За Нуми Помпілія заснували жрецьку колегію саліїв, пов’язану з культом Марса, що забезпечував військову могутність Риму. Їхня атрибутика носила військовий характер, а у березні салії здійснювали шестя по місту².}
За царя латинського походження Туллія Гостилія (673— 641 рр. до н. е.) було оформлено колегію фециалів — жерців, які відали обрядовою стороною оголошення війни³. Політичну силу та релігійне освячення договір отримував після клятви фециалів ім’ям Юпітера. Останній, в іпостасі Dius Fidius, був охоронцем та гарантом договорів, укладених між громадами, а також клятв. Йому присвячувалися червневі нони, а храм Дія Фідія, побудований сабінянами в 466 р. до н. е., знаходився на Квіринальському пагорбі. Тулл Гостилій заснував другу колегію з 12 саліїв для служіння Марсу⁴.
Характер взаємин римської громади і богів зумовлював виняткове значення авгурів та ауспіцій і участь понтифіків у виробленні fas (права божого) і ius (людського права). Прагнення забезпечити pax deorum (мир з богами) пояснювало очищувальні lustratio (обряди) і piaculum (відкупні жертви). За Римської республіки магістратам було надано право контролю за відправлянням жерцями культів богів — покровителів міста⁵. Водночас усталені традиції вимагали дотримання встановлених обрядів, вимагаючи узгодження будь-яких справ з волею богів. Кожний громадянин мав брати участь в обрядах своєї фамілії, сусідської та цивільної громади. У ході боротьби патриціїв та плебсу центром останнього стали храми Церери, Лібера і Лібери, які протистояли капітолійській тріаді патриціїв (храмам Юпітера, Юнони і Мінерви)⁶. З установленням і конституюванням civitas усі форми cacra набули спільності для всіх громадян і, тим більше, союзників.
1 Древние цивилизации. — С. 390.
2Чернова Д. С. Покровители военного могущества Рима: Юпитер, Марс, Янус, Квирин / Д. С. Чернова // АІ. — № 1. — 2005. — Саратов: Научная книга, 2005. - C. 57.
3 История Европы. — В 8 т. — Т1. — С. 191.
4Чернова Д. С. Покровители военного могущества Рима: Юпитер, Марс, Янус, Квирин. — C. 56 — 58.
5 Древние цивилизации. — С. 415.
6 Там само. — С. 390—395.

Рис.48. Плани Риму та Афін
Нові культи могли запроваджуватися, але за згоди усіх громадян¹. У 300 р. до н. е., згідно із законом Огульнія, число понтифіків було збільшене до 8, а авгурів — до 9, при цьому доступ на ці посади було відкрито плебеям². Загальна опіка та
1 Штаерман Е. М. Социальные основы религии Древнего Рима / Е. М. Штаерман. - М.: Наука, 1987. - С. 100-101.
2 Словарь античности [Пер. с нем.; ред. кол.: В. И. Кузищин (отв. ред.) и др.].- М.: Прогресс, 1989. — С. 209. нагляд над визнаними іноземними культами належали Сенату, який доручав безпосередній контроль особливій колегії (collegium quindecimviri sacris faciundis)·.}}

<< | >>

↑

Источник: Релігійна політика стародавніх і середньовічних держав / Омельчук В. В. Ліснича В. М.: Навчальний посібник. — К.: Персонал,2011. — 608 с. — (Серія: Світові традиції державного управління. — Вип. І).. 2011

Еще по теме Період царської влади та республіки.:

- Всеобщая история религий -

- Всеобщая история - История Древнего мира - История религий - История России - Історія України -