ВСТУП
Питання відношення княжої Руси-України, радше Київсько- Руської держави, до виникнення та сформування трьох східнослов'янських народів, а згодом націй: української, російської та білоруської — це найважливіше і тому спірне питання для істориків Східньої Европи впродовж останніх двох сотень літ.
Це історичне питання має величезну літературу і напевно матиме її ще й у наступних десятиліттях тому, що воно пов’язане з великими політичними наслідками, від яких важко ізолюватися навіть найбільш об’єктивному дослідникові. Порушує це питання, з одного боку, справу національної самостійности народів українського та білоруського, а з другого — справу перебудови, існування чи розкладу колишньої російської, а тепер совєт- ської імперії. А раз це питання має такі далекосяглі практичні наслідки політичного характеру, не диво, що ця суто наукова історична проблема була впродовж довгих літ живим доказом на те, як історична правда може бути жертвою політичного натиску збоку заінтересованого режиму.В межах царської імперії розглядати це питання об’єктивно було доволі трудно, але все ще можливо; в межах теперішньої совєтської імперії об’єктивне дослідження цього питання цілковито виключене, бо на остаточне вирішення справи має вплив не історичний науковий світ в СССР, але ЦК комуністичної партії, отже чинник суто політичний.
Російська імперія з передреволюційних часів, як і совєтська імперія, тільки прикрита назвою „Союзу Совєтських Соціалістичних Республік”, на ділі є твором російського народу, керованим росіянами, що творять ледве половину населення імперії. А це замало, щоб демократичною системою влади таку імперію можна було вдержати без співпраці з іншою половиною населення, не-російськими народами, незаінтересованими в самому існуванні імперії. Росіяни з двома іншими східньослов’янськими націями, українцями та білорусинами, творять коло 80% населення імперії, себто таку більшість, що при їх співпраці існування імперії могло б бути забезпечене на довший час в умовах демократичної системи і навіть під диктатурою.
Тому вже від часів Петра І російська влада вживала всіх заходів, щоб створити з народів російського[1]), українського та білоруського один нарід, принаймні одну політичну націю, засимільовану російською культурою до такої міри, щоб вона була заінтересована в утримуванні імперії. Одначе самої політично- державної асиміляції не вистачає для Тривкости існування імперії, бо в часах кризи приходять такі моменти, коли в духово та культурно, себто етнічно, незасимільованих етнічних групах прокидається національна амбіція з несподіваною силою. Сама Велика Російська революція була для цього найкращим прикладом: серед поодиноких народів, а навіть серед етнічних груп імперії в році 1917 пробудилися амбіції державної самостійности незвичайно скоро і з великою динамікою.Це є причиною того, що всі будівничі російської, а тепер CO- вєтської, імперії виразно прямували й прямують до культурно- етнічної асиміляції не-росіян, себто до їх русифікації та національного знищення. До офіціяльно проголошуваної в Росії, а тепер в СССР засади — „дружба рівних і вільних народів” — сама влада ніколи не мала довір’я. Цар Петро І, здушивши остаточно самостійницьку революцію українського народу на чолі з гетьманом Мазепою і влучивши Україну, перед тим державу українського народу під протекторатом царя, в склад Московського царства, переназвав його на Російську імперію (1713 року), щоб цим актом ствердити, що український нарід, об’єднаний з московським, тепер російським народом, творить єдину націю.
Дещо пізніше заініційована російська історична наука проголосила доктрину, що російський і український народи — це один споконвічний нарід. Те саме вчинено супроти білоруського народу, коли по упадку Польщі білоруські землі опинилися в межах Російської імперії. За вченням більшости тодішніх офі- ціяльних російських мовознавців та етнографів, українська і білоруська мови це діялекти російської мови, а етнічні окреміш- ності цих двох народів це тільки провінціяльні окремішності єдиного російського народу.
Широко розбудована в XIX столітті історична наука в Росії, тільки з малими виїмками, приймала теорію єдиного історичного потоку „єдиного русского народу”, як себе росіяни стали називати від часіб царя Петра І. За їх вченням центр тієї єдиної нації, власника імперії, пересувався; в першому періоді був він у Києві, потім пересунувся до Москви, згодом до Петербургу, щоб під комуністичною владою знов повернутися до Москви. Це була повна неґація існування окремої національної особо- вости народів українського та білоруського всупереч історичній дійсності.
Все ж таки не можна було закрити факту, що поміж ново- зорганізованою Суздальсько-Московською державою ХПІ-ХѴП століть і поміж Київською Руссю з-перед ХПІ стол. та поміж життям народів українського і білоруського після ХПІ століття було небагато спільного. Далі є фактом, що майже вся культура доби Київської Руси таки була створена на Україні, отже українцями. Тоді російський славіст М. Поґодін та його історична школа створили теорію, що населення Київської Руси це були росіяни, які переселилися в потатарській добі на північ, а нинішні українці це західньоукраїнські переселенці, що заселили Україну з Галичини пізніше[2]). Теорія Поґодіна, не мавши під собою історичних фактів, бо такої масової міграції з півдня на північ не було, — не втрималася, і тому народився цілий ряд нових теорій історичних, мовознавчих та етнографічних про спільність історії, мови та етнографії росіян, українців та біло- русинів.
Таке становище займала переважна більшість російських учених, хоч не бракувало сміливих противних голосів. Все ж таки вже в половині XIX століття Микола Костомарів міг писати про „дві руські народності”, а на початку XX стол. український історик Михайло Грушевський 1904 року проголосив і надрукував свою працю „Звичайна схема русскої історії та справа національного укладу історії східнього слов’янства”, які зайняли противне становище[3]).
Михайло Грушевський у своїй схемі заперечив саму основу тез російських істориків про єдність східньої слов’янщини.
Він прийняв за основу історії східньослов’янських народів факт існування трьох східньослов’янських народів, російського, українського та білоруського, з яких кожен має свою власну історію, що пливе від самих початків історичних часів. В 1905 році навіть Імператорська Російська Академія Наук проголосила, що українська мова — самостійна мова, а не діялект російської мови.У передреволюційні часи російська наука втішалася ще такою свободою, що історична схема М. Груїпевського не тільки що могла бути опублікована у виданнях Імператорської Академії Наук, але навіть знайшлися російські історики, які, визнавши її правильною, застосували її практично в своїх студіях над історією Східньої Европи. Застосовували її майже без виїмку всі українські їа білоруські історики, але також деякі російські історики, Пресняков, Пархоменко, Любавський; частинно й провідний в СССР комуністичний історик упродовж 15 років, Михайло Покровський[4]).
Інша ситуація витворилася для історичних дослідів в СССР по закріпленні комуністичної влади. І нині, очевидно, знайшлися б між росіянами історики типу Преснякова, одначе історична наука під владою совєтів не має вже й частини тієї свободи, яку мала до революції. Ключові проблеми історії Східньої Европи, як, наприклад, історію Київської Руси, вирішують тепер не вчені історики і навіть не Історичні Інститути при Академіях Наук, а — Центральний Комітет Комуністичної партії СССР, вирішення якого „непомильні та абсолютно правдиві”. Совєтський історик може вести відносно свобідно свої аналітичні студії, але кі- нець-кінцем мусить прийти до історичної синтези, наперед вирішеної Центральним Комітетом партії. Тому історична схема М. Груїпевського, без перешкод проголошена за царя Миколи П, за влади Сталіна та Хрущова опинилася на списку кримінальних злочинів, як „буржуазно-націоналістична”, а і всяка вільна студія історії України унеможливлена партійною цензурою.
Проблема Київської Руси та її відношення до сформування трьох східньослов’янських народів, здебільша вирішена між українськими істориками, була випливом наукових дослідів істориків, мовознавців, археологів та етнографів упродовж останніх 150 років, починаючи від „Історії Русів” з кінця ХѴПІ стол.
через працю Миколи Костомарова „Дві руські народності” та українських істориків другої половини XIX і початків XX стол. з центральним історичним авторитетом Михайлом Грушевським та його школою включно. Безперечно, рішальний вплив на стабілізацію синтези українських істориків в справі сформування тфьох східньослов’янських народів мала історична схема Гру- шевського, викладена в його 10-томовій „Історії України-Руси”. М. Грушевський, як професор історії Східньої Европи в державному львівському університеті, як керівник Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, а після революції як керівник Історичного Відділу Всеукраїнської Академії Наук в Києві, створив цілу школу новочасних істориків України. Його учні розбудовували поодинокі історичні ділянки, застосовуючи схему історії Східньої Европи свого вчителя.Справа виникнення та сформування трьох східнослов'янських народів стала науковою проблемою високо практичного значення зокрема по 1917 році, після створення самостійних держав українського та білоруського народів. Докладніше усталення обставин і часу їх виникнення натрапляло на труднощі з браку фундаментальних студій над Київською Руссю. Проте, вже по першій світовій війні та по створенні СССР серед самих українських істориків поза СССР, які твердо стояли на становищі, що період Київської Руси — найстарший період історії України і що український нарід був головним творцем культури Київської Руси, появилися різні погляди на час та обставини появи окремої самосвідомости у трьох східньослов’ян- ських народів. Доказом цього була дискусія, що розгорнулася була 1930 року поміж істориками та мовознавцями, згуртованими в Українському Історично-Філологічному Товаристві в Празі під проводом академіка Степана Смаль-Стоцького, та західньоукраїнськими істориками, згуртованими в Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові, зокрема Мироном Корду- бою, В. Заїкіним, К. Чеховичем та автором цієї праці в роках 1930-1931 на сторінках „Літературно-Наукового Вістника” та львівського щоденника „Діло”[5]).
Свій погляд на появу в українському народі свідомости, як окремої нації, дещо скорше виклав Степан Томашівський у своїм нарисі історії України[6]).Великою допомогою у розв’язці цього питання стають археологічні досліди, проведені протягом наступних двадцяти років в СССР, на території Київської Руси, та націологічні дослідження істоти етнічної маси, народу Та нації в Західній Европі. На основі нині існуючого наукового апарату можна з далеко більшою певністю розв’язати проблему Київської Руси і виникнення та сформування народів українського, російського та білоруського. У світлі існуючого наукового апарату можна з певністю ствердити, що погляди львівської групи українських істориків, М. Кордуби, Томашівського та автора цієї праці, які пересували початок самоусвідомлення українського народу на часи по заломанні Київської імперії, себто на XII стол. й пізніше, були помилкові. Правильними виявилися погляди істориків та мовознавців у Празі під проводом академіка Степана Смаль-Стоцького, що ту подію відносили до часів далеко ра- ніших.
У світлі сучасної історичної науки, в добі Київської Руси перед наїздом татар, термін Русь мав етнічне розуміння території та народу нинішньої України; північні землі — це анекси, свого роду колонії Руси. Тому, що Русь була домінантною частиною і творцем Київської держави-імперії, від половини XI стол. юридичне поняття „Руська земля” поширюється поступово на цілу державу. Поняття „земля” в добі правної системи „Руської Правди’ ідентичне з терміном „держава”. Отже, в тих часах Русь було поняттям етнічним нинішньої України, а Руська земля — поняттям політичним, держави, створеної Руссю, значить Київської імперії. Інша справа, що в потатарському періоді в московському князівстві повільно зроджувались політичні амбіції опанування земель Руси, і назва Русь уживалася там московською династією Рюриковичів та московським письменством в іншому значенні, аж до прийняття царем Петром грецької назви Руси „Росія” для імперії, створеної та опанованої з московського центру, а назви „русский” — для членів московського народу.
Всякі зусилля російської науки впродовж двох століть заперечити національну, чи народню, окремішність та особовість українського і білоруського народів перекреслила Російська революція 1917 року. Український, офіційно неіснуючий нарід проявив велику динаміку власної національної особовости через створення своєї самостійної республіки 22 січня 1918 року та об’єднання з нею 22 січня 1919 року Західньо-Української Республіки, що* йостала по розпаді австро-угорської монархії. Так само 25 березня 1918 року білоруський нарід проголосив свою самостійну Білоруську республіку. Існування трьох самостійних східньоевропейських націй: української, російської та білоруської стало фактом, офіційно ніким вже не квестіонова- ним. Немає сумніву, що історичні студії були сильним поштовхом у правильному формулуванні національних ідеологій українців та білорусинів.
З цим фактом позірно погодився встановлений Октябр- ською революцією в Петрограді 1917 р. комуністичний уряд Росії, і тому проголосив окрему Російську республіку тільки на етнічних територіях російського народу, влучуючи до тієї республіки також Сибір. Україну та Білорусь совєтська влада визнала як самостійні держави.
Утворення Союзу Совєтських Соціялістичних Республік зі столицею в Москві, під командою сильно зцентралізованої Всесоюзної Комуністичної Партії, було в дійсності відбудовою Російської імперії. Центральний Комітет Всесоюзної Комуністичної Партії заступив давню централістичну колоніяльну владу автократичного царату, а офіційна комуністична тотальна ідеологія заступила давню ідеологію,,єдиного русского православного народу”, лідера,всіх слов’янських народів. На місці „єдиного русского народу” тепер появився,,єдиний совєтський народ”.
Історичну науку, іяка обов’язково мусить бути в СССР партійною, поставлено цілковито на послуги партії, і тому будь- які свобідні історичні дослідження початків та сформування трьох східньослов’янських народів під совєтською владою неможливі.