Війна Івана Мазепи за незалежність 1708-1709 рр.

22 серпня 1700 р. Петро І оголосив війну Швеції, сподіваючись здобути для Московії вихід до Балтійського моря. Велика Північна війна різко супе­речила планам І. Мазепи. Вона розладнала добре налагоджений механізм обо­рони інтересів держави, принесла з собою великі втрати.

Петро І відновив наступ на суверенітет Української держави. Діяв жорстко. У 1701-1703 рр. козацькі полки вперше в історії українсько-мос­ковських відносин воювали не як окреме військо, а під оперативним коман­дуванням московських офіцерів. У 1705 р. цар розпорядився перетворити Київський та Прилуцький полки на драгунські, а через два роки І. Мазепа отримав указ про переведення п’ятої частини козаків у регулярні підрозділи. У 1707 р. виник план передати Київ та інші міста у відання Розрядного приказу, який порядкував суто московськими територіями. У 1708 р. ство­рюється Київська губернія. До складу останньої увійшли кілька міст Гетьманщини, Слобідської України, Запорожжя, а також низка суто мос­ковських міст південної смуги від Путивля до Білгорода. Таким чином, реформи розчленовували Гетьманщину, об’єднували її частини з іншими територіями, а постать гетьмана перетворювали на суто церемоніальну. Паралельно з 1700 р. Петро І почав видавати укази, дискримінаційні щодо української торгівлі. А царський улюбленець О. Меншиков то мі- рився стати гетьманом, то погрожував взагалі ліквідувати Гетьманщину та заселити її московитами.

У 1707 р. на нараді у Жовкві Петро І ошелешив І.

І. Мазепа добре розумів, до чого хилить Петро І і заявляв старшині: «Знаю я сам добре, що думають про Вас, і про мене. Хочуть... гетьман­ство забрати, старшину всю прибрати, міста під своє управління взяти й поставити в них воєвод та губернаторів. А якщо будемо противитися, то перегнати за Волгу і своїми людьми Україну заселити». Такий поворот подій перевертав для козацької старшини все з ніг на голову. Попередні стратегії І. Мазепи щодо Московії вичерпали себе.

Важливого підтексту додавала висока ймовірність завоювання укра­їнських земель у 1708 р. Карлом XII. І в Європі, і в Росії вважали, що Швеції до снаги розгромити Петра І, а цар розпорядився перевезти цінності в Бі- лоозеро та підготувати Кремль до оборони. Восени 1706 р. Петро І відчай­душно намагався дістати допомогу від Англії, Голландії, Австрії. Герцогу Мальборо за підтримку обіцяли на вибір або Київське князівство, або Bo- лодимирське, або Сибірське. У таких випадках еліти часто грали на випе­редження, присягаючи вірогідному переможцю: це давало права й надію відіграти назад, завоювання ж робило безправним. Усі залежні володарі пе­реймалися інтересами власних держав, а не порятунком зверхника, тим паче що свого часу йому теж піддавалися з аналогічних міркувань.

Найсвіжішими для Мазепи прикладами стала поведінка під час Ве­ликої Північної війни Данії, Литви, короля Речі Посполитої Августа II та польської шляхти. Щоб не бути завойованою, Данія відкупилася виходом з війни. Значна частина польської шляхти присягла на вірність шведському королю після втрати Варшави й Кракова.

І слід сказати, що в умовах військової загрози і відмови царя від свого прямого обов’язку захищати Гетьманщину більшість української еліти по­велася гідно. Інтереси збереження власної держави переважили всі інші роз­рахунки. Генеральна старшина ще в 1706 р. однозначно схилялися до того, щоб за слушної нагоди відійти від Москви. У 1707 р. соратники гетьмана «часто збиралися до обозного Ломиковського, а найчастіше до полковника миргородського, у якого і про способи оборони своєї радилися, і пакти Га- дяцькі читали». У середині 1708 р. старшина передала через генерального писаря Пилипа Орлика свою думку гетьманові, що остаточно розв’язало йому руки. Вона напучувала, «щоб негайно посилав до шведського короля з проханням про протекцію наспіх й намагався з ним з "єднатися при кордо­нах, щоб не допустити великоросійських військ в Україну».

Сам І. Мазепа говорив П. Орлику «...вірність мою царській велич­ності доти буду продовжувати, поки не побачу... які будуть військ швед­ських у Московській державі прогреси: і якщо не сила наша буде боронити Україну й себе, то для чого самим у погибель лізти й вітчизну губити? І сам Бог буде бачити, що по нужді це ми вчинили, як вільний незавойований народ, старалися про спосіб цілості своєї». Стратегічний задум І. Мазепи полягав у тому, щоб вичікувати до останнього, сподіваючись, що шведський король піде на Москву. Тоді Гетьманщина навіть в очах Петра І виглядала б приреченою домовлятися зі шведами.

У вересні Карл XII відмовився від походу на Москву, бо Петро І за­стосував тактику «випаленої землі» і перетворив на пустелю Смолен­щину, через яку мали рухатися шведи. Тому король завернув на Сіверщину. де сподівався перезимувати в землях свого нового союзника. Тим часом Петро І наказав перетворити на згарище територію Стародуб- ського полку, щоб шведам не дісталося нічого: «Якщо ж ворог іде в Ук­раїну, тоді йти у нього попереду і скрізь провіанти та фураж, також хліб на полях і в коморах або в житницях по селах (крім тільки міст) польський та свій палити... Усі млини палити також, а мешканців усіх висилати в ліси з пожитками та худобою... Ті села, з яких вивезуть, теж палити». 12 жовтня вже повідомлялося зі Стародубщини, що «села і млини кругом ворога всі палили». Пішли навіть чутки, що спалено чернігівські міста Мену та Березне. До всього подейкували, що для «Мазепи та його при­хильників вже підготовлені кайдани». Отже, гетьман мусив переходити Ру­бікон. Але не мав ані часу для пропагандистських заходів в Україні, ані всього війська під рукою. В цьому полягала найбільша трагедія.

25 жовтня І. Мазепа, генеральна старшина, 7 полків, які тоді пере­бували при ньому (4 тис. чол.) вирушили назустріч Карлу XII і 28 жовтня опинилися в його таборі. Ще 3 тис. козаків гетьман залишив захищати свою столицю - Батурин. Решта полків, так сталося, були тоді розкидані від Смоленська до Дону й відгороджені від гетьмана московськими вій­ськами. Так, сердюцький полк Гаврила Бурляя перебував у Білій Церкві, компанійські полки Антона Ганського та Федора Степановича - біля Києва, Ніжинський та Переяславський полки - біля Смоленська, Черні­гівський та Стародубський - біля Пропойська.

Невідомо, чи до того між І. Мазепою і Карлом XII було укладено договір. Проте угода точно була підписана навесні 1709 р. Карл XII зобов’язувався не укладати миру з Петром І доти, доки з-під Московії не буде визволено Україну і ставав гарантом її незалежності.

У стосунках з Річчю Посполитою під час таємної переписки з пре­тендентом на польську корону С.

Українсько-московська війна, що розпочалася, відрізнялася від усіх попередніх безпрецедентним пропагандистським супроводом. За своєю напругою воно мало чим відрізнялося від ідеологічної війни в рамках вітчизняної війни 2014-? рр. за незалежність України. Тільки на відміну від сучасної війни, тоді йшлося виключно про те, щоб перетягнути на свій бік українське населення.

Перед переходом до табору Карла XII І. Мазепа звернувся до козаків з обґрунтуванням війни за незалежність: «не для приватної користі, ані для вищих гонорів, ані для великого збагачення, ані для інших якихось при­хотей, але для вас усіх, які під владою і регіментом моїм залишаються, для жінок і дітей ваших, для спільного добра матки моєї Вітчизни бідної України, всього Війська Запорізького і народу українського, і для зростання і розширення прав і вольностей військових, хочу все те за допомогою Божою чинити, щоб ви з жінками і дітьми і вітчизна з Військом Запо­розьким як від Московської, так і від шведської сторони не загинула».

І. Мазепа подавав війну як протистояння українців та московитів, наголошуючи, наприклад, в універсалі від 10 листопада що «Москва, тобто народ великоросійський, нашому народу завжди ненависний, за­вжди в замислах своїх злостивий, поставив наш народ до згуби при­вести». У відповідь Петро І видавав масовими накладами маніфести до українців. їх читали по містах і навіть по селах.

Тавром «зрадника» московська еліта нагороджує І. Мазепу до сьо­годні, в чому немає нічого дивного. Навпаки, це лише підкреслює неор- динарність гетьмана, адже такою «відзнакою» скрізь нагороджували тих залежних правителів чи ватажків повстань, які починали війни за неза­лежність. Данія в 1523 р. оголосила «зрадником» Густава Вазу, який ви­боров незалежність Швеції від неї та заклав нову королівську династію Вазів. Для австрійського імператора на початку XVII ст. «зрадником» був чеський король Матяш. Уже в Мазепині часи «зрадником» султана став господар Дмитро Кантемир, який у 1711 р. оголосив про вихід Молдови з турецького протекторату на користь Московії. Та Петро І, звісно, не на­зивав Д. Кантемира «зрадником», натомість швиденько прийняв від нього присягу на вірність, а пізніше, коли той програв, виділив йому та його оточенню землі на Слобожанщині. Тож І. Мазепа опинився в цілком по­важній компанії європейських правителів, які заради інтересів своєї дер­жави ризикували всім. О. Меншиков одразу після переходу гетьмана до обозу Карла XII визнав під час зустрічі з царем, що «він (Мазепа. - Авт.) це зробив не тільки з особистої причини, але й заради всієї України».

Інші царські обвинувачення мали на меті спростовувати аргументи Мазепи про порушення царем договірних зобов’язань перед Гетьманщиною.

Тут Петро І вдався до демагогії, яка переходила всі межі. Цар не переставав облудно стверджувати, що Березневі статті 1654 року «й донині від нас, ве­ликого государя, їм без всякого порушення та збитку свято дотримувані бувають». І взагалі «жоден народ під сонцем такими свободами і приві­леями похвалитися не може, як по нашій царській величності милості ма­лоросійський». Цар заперечував, що хоче ліквідувати Гетьманщину.

Петро І вимагав засудження І. Мазепи українськими православними ієрархами та старшиною, яка волею-неволею опинилася в московському таборі. 12 листопада відбувся фарс з виборами стародубського полков­ника Івана Скоропадського на гетьманство, чим цар хотів розколоти еліту. Але у Глухівській раді взяло участь лише 3 полковники. І Скоропадський добре розумів її нелегітимність. Пізніше в 1710-1711 рр. він принаймні двічі писав Пилипові Орлику, що готовий покласти булаву у випадку возз’єднання мазепинців зі старшиною, яка перебувала на Лівобережжі.

Для підсилення ефекту 5 листопада у Глухові влаштували заочну страту І. Мазепи, а 12 листопада була організована найодіозніша акція - церковна анафема, яка не мала жодного стосунку до церковних канонів і була суто політичною акцією, бо І. Мазепа ніяких злочинів проти Церкви не вчиняв. Навпаки був великим доброчинцем, тоді як Петро І глумився над Церквою та наказав навіть переплавити на гармати церковні дзвони. Константинопольський патріарх Кипріан цієї анафеми не визнав.

Водночас Петро І вдався до репресій небаченої сили. Вже 1 листопада він поставив старшині ультиматум, або вона стає по його руку, або «будуть їх чини та маєтності і пожитки їхні відібрані вірним за служби. Також їхні жінки та діти забрані та заслані на заслання. А хто з них будуть впій­мані, і ті, як зрадники будуть страчені смертю безпощадно». По гарячих слідах були конфісковані маєтки в І. Мазепи та старшини, яка пішла з ним. Її родичів вивезли до Москви. Усіх підозрюваних допитували в Лебедині, багатьох страчували. Спудеїв Києво-Могилянської Академії, які походили з-поза Гетьманщини, було вислано до Речі Посполитої як неблагонадійних. У Глухові та Сумах стояли палі, на яких були наткнуті «зрадницькі голови».

2 листопада впала столиця Гетьманщини - Батурин. Його героїчною обороною керував полковник Дмитро Чечель, який мав у своєму підпоряд­куванні козаків Миргородського, Прилуцького та Лубенського полків, Ба- туринську сотню, два полки сердюків (наймана піхота), всього 7,5-8 тис. чоловік та понад 70 гармат. Готуючись до оборони, козаки розібрали мости через Сейм, а зачинені ворота завалили землею. Кілька днів оборонці від­мовляли московським гінцям здатися без бою. 1 листопада військо О. Мен­шикова (20-25 тис. драгунів) безуспішно штурмувало місто.

Тим часом оперативна обстановка вимагала від московитів рішучих дій, бо шведи переправилися через Десну за 50 км і могли відрізати корпус О. Меншикова від решти війська Петра 1. Тому О. Меншиков вже думав відходити, але в ніч на 2 листопада до московського табору дістався козак Соломаха, посланий з Батурина наказним прилуцьким полковником Іваном Носом. Цей останній і раніше закликав здатися, за що був прикутий до гар­мати. Тепер же вирішив зрадити і вказати ворогам потайний хід у фортецю.

Тільки завдяки такій підлій зраді військо А. Меншикова вночі вдер­лося до Батурина, який перед тим успішно оборонявся кілька днів. Були вирізані, не тільки сонні оборонці, а й жінки та діти. Загалом наклало го­ловами до 15 тис. чол. Місто розграбували вщент і спалили. По Сейму пішли плоти з повішеними козаками. Україна здригнулася від небаченої жорстокості, а французькі, голландські, німецькі газети вийшли із заго­ловками «Страшна різня», «Тиранське поводження росіян», «Жінки й діти на вістрях шабель» тощо. Європейський читач довідувався, що «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як велять нелюд­ські звичаї москалів»', «Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

У підсумку царю вдалося не допустити антимосковських завору­шень внизу та спровокувати кількох розчарованих старшин перейти на його бік (полковники Гнат Ґалаґан, Іван Кандиба, генеральний хорунжий 8-16-697

Іван Сулима). Майбутній гетьман Данило Апостол опинився в царському обозі через прикру для нього випадковість.

***

Люта зима для шведсько-українського війська видалася дуже обтяж­ливою. Українське населення загалом лояльно ставилося до шведів, а міщани Ромен, Гадяча, Прилук, Глинська та багатьох інших міст підтримували І. Ма­зепу й Карла XII. Але шведи гостро відчували брак харчів: давалася взнаки поразка корпусу генерала Левенгаупта під Лісною у вересні 1708 р., де мос- ковити захопили величезний обоз. Шведське військо, яке славилося в ті часи дисципліною та гуманним ставленням до цивільного населення, було просто змушене часто вдаватися до вилучень, що, природно, викликало несприй- нятгя українців, яке подекуди виливалося у партизанські вилазки проти шве­дів. Невдачею закінчилася січнева виправа шведів та козаків на Слобо­жанщину: Карл XII хотів здобути плацдарм для наступу на Москву та здо­бути харчі. Але шведи й українські козаки на початку лютого 1709 р., виру­шивши в напрямку Білгорода, дійшли лише до Краснокутська. На заваді стала раптова відлига та повінь, які унеможливили подальший рух війська.

Тим більше вражає прихід до Карла XII у березні 1709 р. близько 8 тис. запорожців на чолі з Костем Гордієнком. Кошовий отаман проде­монстрував подиву гідну політичну зрілість. Затятий противник запорозь­кої політики І. Мазепи він у вирішальну годину поставив українські інтереси вище. У відповідь Петро І наказав зруйнувати Запорозьку Січ і досяг свого, що мало не менш гнітючий вплив, ніж загибель Батурина.

Тим часом сподівана допомога з Польщі від С. Лещинського все не надходила, а Крим і Туреччину так і не вдалося схилити до військового союзу. У ставці Карла XII розглядалися два варіанти: очікувати на прихід кримського хана, а потім дати бій московському війську, або відступити за Дніпро й там чекати на С. Лещинського та шведський корпус Е. Kpac- сау. Наприкінці квітня 1709 р. шведсько-українське військо розміщува­лося в трикутнику Старі Санжари - Велике Будище - Жуки, московська армія - біля Котельви. При цьому Петро І взяв на озброєння тактику ви­снаження противника та розпорошення його війська періодичними дріб­ними нападами на різних ділянках. Сили сторін були нерівними. Під рукою Карла XII перебувало 25-27 тис. вояків включно з українськими козаками та 4 гармати. Петро І мав 37^10 тис. війська при 100 гарматах і очікував на прихід 30 тис. калмиків. Але давати генеральну битву цар не наважувався. Щоб переломити ситуацію, Карл XII наприкінці квітня роз­почав облогу Полтави, та взяти місто не зміг.

Маршрут шведського війська Гетьманщиною

І

дати Петру І генеральний бій якнайшвидше, та король тяг­нув час. Лише при звістці про наближення калмиків Карл XII наважився. Але сприятливий час було згаяно. 17 червня Петро І, який уже добре вивчив сильні та слабкі сторони шведсько-ук­раїнського війська, наказав своїм головним силам пере­правитися через Ворсклу та розташуватися на північному кінці поля, розміщеному між Будищанським (на заході) та Яковецьким (на сході) лі­сами. Це була вузька ділянка завширшки всього 2 км, яка не давала шведам увести в дію одразу всі сили та ус­кладнювала глибоке манев­рування - головний козир Карла XII. З фронту і флангів московський табір оточили ровами. Вільне поле, яке прилягало до табору з півночі і де мали відбутися головні події, було пере­межоване редутами, розміщеними так, щоб вогнем розрізати навпіл військо противника, що наступає. Петро І задумав збити темп наступу шведів і ко­заків вогнем артилерії та з редутів, після чого до бою мала стати, вий­шовши з табору, кіннота й оточити розрізану на дві частини шведсько- українську армію. Серйозно ускладнювало ситуацію й випадкове пора­нення Карла XII під час того, як шведи намагалися перешкодити против­нику переправитися. Власне це поранення, розладнало дії війська й дозволило московитам поставити шведів у заздалегідь невигідне становище. Карл XII добре це розумів і ухвалив ризикований план: швидким кид­ком пройти редути й одночасно ударити кіннотою з півночі, відрізавши мос­ковитам шлях відступу до Ворскли. Король створив під своїм оперативним

8* командуванням потужне угрупування в центрі, лівим флангом командував генерал Левенгаупт, правим - фельдмаршал Реншильд. Менша частина козаків була розміщена поміж кавалерією на обох флангах, а на правому перебувало ще й 2 тис. кіннотників. Більша частина козаків на чолі з І. Мазепою перебували в укріпленому обозі біля с. Пушкарівки. Зрештою, до 1,5 тис. запорожців залишилися в корпусі (3 тис. чол.), який продов­жував облогу Полтави. На практиці, однак, шведи втілили задум поране­ного Карла XII недбало, недооцінивши противника і не подбавши про умови для ефективної взаємодії підрозділів. До всього генерали звикли перебували в тіні свого короля, а фельдмаршал Реншильд, якого Карл XII змушений був поставити оперативно керувати битвою замість себе, не користувався належним авторитетом.

Добре знану Полтавську битву шведи розпочали вночі 27 червня фронтальним ударом. Спершу їм вдалося потіснити ворога з перших ре­дутів, але наступ було зупинено уведенням в дію драгунських полків під орудою О. Меншикова та калмиків. Щоб вирівняти ситуацію, до бою до­лучилася шведська кіннота. Це допомогло оволодіти чотирма попереч­ними редутами, але з шести поздовжніх шведів і далі поливати вогнем. Тоді Карл XII наказав обійти їх з півночі, та О. Меншиков розгадав цей маневр і пересунув кінноту до Будищанського лісу. Відтак король віддав наказ шикуватися біля Будищанського лісу для вирішального наступу.

Через меншу чисельність шведи мусили вишикувати по центру піхоту в одну лінію, тоді як Петро 1-у дві. Кіннота в обох випадках прикривала фланги. Крім того, цар відрядив 6 полків драгун на край правого флангу, де стояли козака Івана Скоропадського, які ще не брали участь у битві.

Й далі вірячи у свою тактику, Карл XII наказав атакувати ворога. Та наступ швидко захлинувся, коли на лівому фланзі московська піхота пішла в контратаку. Потому кінноті ворога вдалося охопити обидва фланги та змусити короля відступати до Будищанського лісу. Тоді укра­їнські козаки на чолі з І. Мазепою вступили в бій і не дали московитам вдертися до обозу на плечах тих, хто відходив.

Поразка шведсько-українського війська була повною. Шведи втра­тили 10 тис. чол. вбитими та 3 тис. полоненими. До рук ворога потрапила і частина козаків. їх, на відміну від шведів, піддавали тортурам і страчу­вали. Решта рятувалася втечею, під час якої до полону потрапило ще 13 тис. шведів та 3 тис. козаків. Кому на чолі з І. Мазепою та Карлом XII поталанило переправитися через Дніпро в Переволочній пішли в турецькі володіння до Бендер, де гетьман 21 вересня помер, забравши з собою цілу епоху в українській історії.

4.7.