Антимосковське повстання Петра Іваненка 1692 р.
Попри те, що Московії вдалося міцно стати ногою в Україні, вико- рінити з голів козацької старшини державницькі переконання було не сила. Ідея самодостатньої Гетьманщини та ще в етнічних українських кордонах непохитно сиділа у свідомості української еліти, живлячи спротив московським зазіханням.
Той таки І. Самойлович, який затято воював проти П. Дорошенка, пізніше гнівно протестував проти укладеного Москвою Вічного миру 1686 р. з Річчю Посполитою, згідно з яким Правобережна Україна залишалася Варшаві, а також обґрунтовував давність і самодостатність українського світу та його відмінність від московського. Коли ж гетьманом у 1687 р. став Іван Мазепа, було взято курс на відновлення внутрішнього суверенітету держави політичними засобами. Надворі ж стояли не часи І. Виговського чи П. Дорошенка, коли потуга Української держави дозволяла за потреби негайно оголювати шаблю. Тепер еліта Гетьманщини чулася придавленою гнітючими наслідками громадянської війни. Хоча здатність до військового спротиву й не вигасла до кінця, але морально старшина була вже важча на підйом.Тому І. Мазепа поставив на політику вичавлювання з Московії поступок, які крок за кроком відновлювали б повноцінну державність Гетьманщини. Втягнувши Петра І у тривалу війну з Кримським ханатом, він створив ситуацію, коли Москва почала потребувати спокою в Україні, а не постійного протистояння різних угруповань, як раніше. А це дало змогу консолідувати еліту та знекровити опозицію. Гетьман зумів добитися того, що Гетьманщина зіскочила з потягу, який тягнув її до неухильного поглинання Московією. На практиці обсяг самостійності Української держави став значно вищим, ніж це передбачав тогочасний українсько-московський договір - Московські статті 1689 р. Петро І через голову гетьмана не втручався в українські страви та сам санкціонував відновлення зовнішніх стосунків Гетьманщини з Кримом, Туреччиною, Річчю Посполитою, Молдовою.
Зрозуміло, що за таких умов ні І. Мазепа, ні старшина до пори не замислювалися про збройне протистояння з Москвою. Хоча ідея збройною рукою розрубати Гордіїв вузол все одно нуртувала в українському суспільстві. Нарив прорвало на початку 1690-х рр.Антиросійське повстання підняв канцелярист Петро Іванен- ко (Петрик). Подавшись у 1691 р.
Гетьман Іван Мазепа
на Січ, він підбурював запорожців, незадоволених і Москвою, і твердою рукою І. Мазепи. 26 травня 1692 р. Петрик уклав угоду з Кримом, спрямовану на «одібрання від московської влади милої вітчизни своєї України» й утворення «Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького і народу Малоросійського». Українська держава мала включати й Ox- тирський та Сумський слобідські полки. Харківський полк належало переселити на Правобережжя, щоб звільнити татарам шлях для набігів на Московію. У такий спосіб передбачалося вирішити відвічну проблему татарських набігів на Україну. Крим та Українська держава зобов’язувалися навзаєм надавати військову допомогу, усі проблеми вирішувати мирним шляхом, спільно використовувати угіддя Нижнього Дніпра та вільно торгувати.
Петрик замахнувся і на гетьманську владу 18 липня 1692 р. у містечку Кам’яний Затон він був проголошений новим гетьманом, що автоматично приплітало до повстання шкідливий елемент протистояння із законним гетьманом -1. Мазепою. Але навіть на Січі Петрик не дістав належної підтримки. Коли наприкінці липня він увійшов у найпівденніший Полтавський полк Гетьманщини, при ньому перебувало лише 500 запорожців, тоді як татар - 20 тис. Низка прикордонних містечок радо вітала повстанців. Але далі похід загальмувався: широке антимосковське повстання тоді не входило в плани І. Мазепи та старшини, а татари кинулися хапати здобич, чим налаштували проти себе населення. Гетьман, якому Петрик лише плутав карти, діяв рішуче і спорядив на нього спершу 4 козацькі полки, а потім на чолі решти вирушив сам. За такої ситуації противник відступив. Але в 1693- 1696 рр. татари з Петриком в обозі кілька разів нападали на Лівобережжя.
4.6.