Москва проти Правобережної України 1674-1676 рр.

Поразка об’єднавчих планів, відновлення позицій Москви на Ліво­бережжі та прагнення Речі Посполитої знищити Правобережну Гетьман­щину не залишали П. Дорошенку іншого вибору, ніж шукати точку опори в Туреччині.

регіоні силою, не зацікавле­ною в поділі Україні.

Під впливом Андру- сівського перемир’я 1667 р. ідея турецького протекто­рату стає по-суті загально­українською. П. Дорошенко прямо вказував на польсько- московський зговір проти України як на основну при­чину, бо поляки «розкололи нашу могутність... за мі­зерну суму московських ди­нарів продали нас... цим ви послідовно штовхали нас до зближення з Османською Портою». Навіть І. Брюхо- вецький, щоб перехопити ініціативу, спорядив послів до Порти домовлятися про протекцію, якщо його визна­ють «князем Руським у

Петро Дорошенко. Невідомий художник XIX ст.

Києві, а жити б йому у підданстві турецькому як і князь семигородський». Того ж року з пропозицію прийняти Гетьманщину під свою протекцію до султана прибули посли від П. Суховія. Турецьку карту збирався розіграти й Д. Многогрішний, що було добре відоме в Україні. Михайло Ханенко в 1670 р. в листі до польського короля зовсім не перебільшував, коли писав, що «Дорошенко і Многогрішний, Бога забувши і між собою сприсягнувши, то вирішили, щоб ні під вашою королівською милістю, ані під Москвитином, а під Турчином були (чого 'їм Бог нехай не допоможе) і, аби підданство, як Волохи й інші Турчинові віддавали».

Переговори з Туреччиною Дорошенко вів на таких засадах: територія Гетьманщини тягнеться від Перемишля до Мінська й Путивля, султан не має права знімати гетьмана та укладати без відома України угоди з Річчю Посполитою та Москвою, турецькі війська на теренах Гетьманщини пере­буватимуть під орудою гетьмана, усі урядові листи з Туреччини в Україну пишуться українською мовою, константинопольський патріарх обирається на архієрейському соборі вільними голосами довічно.

Після кількох раундів перемовин скликана в березні 1669 р. в Кор­суні генеральна рада проголосила перехід Гетьманщини під протекцію султана. Брали в цій раді участь і деякі лівобережні старшини. 25 серпня того ж року турецький посол Алі-ага вручив П. Дорошенку султанський диплом, датований 1 -м червня, а також булаву, бунчук та хоругву. Зміст диплому не залишає сумнівів у тому, що статус Гетьманщини під осман­ською зверхністю дорівнював статусу Молдови, Валахії, Транссільванії. Понад те, П. Дорошенко домігся звільнення від сплати данини. По суті єдине обмеження, яке накладалося на Гетьманщину, полягало в тому, що вона мала виставляти військо на вимогу султана. Тож сама по собі угода була великим успіхом П. Дорошенка. Навіть затятий Дорошенків противник Петро Суховій, якому годилося всіляко очорнювати гетьмана, мусив напи­сати, що той «За чин стоячи, щоб не віддати нікому, а виправляючи собі вічне гетьманство без дозволу і ради усіх нас, так сеї сторони, так і тої сторони полковників, підписав руку турецькому султану, добиваючись панства, у під­данство, так, як Волохи і Мультяни живуть, Україну піддав...»

Паралельно П. Дорошенко обстоював тверду позицію у стосунках з Московією. Не приховуючи гніву з приводу Андрусівського перемир’я, він у січні 1668 р. погоджувався на царську протекцію лише, якщо буде виведено з Лівобережжя московських воєвод та військові залоги, визнано всі козацькі права й вольності. Москва мала відмовитися від ідеї вибирати з України податки, врешті визнати П. Дорошенка єдиним гетьманом «обох берегів». Звісно, така позиція, відбиваючи корінні інтереси Геть­манщини, була Московії не до шмиги.

У свою чергу Варшава вирішила нарешті покінчити з незручним П. Дорошенком. Її військо в 1671 р. опанувало Східне Поділля. Але влітку наступного року на Поділля зі 120-тисячним військом увійшов Дорошен­ків протектор султан Мегмед IV. До осені турки оволоділи Кам’янцем- Подільським та взяли в облогу Львів. Варшава мусила просити миру, який був підписаний у Бучачі (1672) і за яким вона від дала Туреччині Поділля та визнала «Українську державу у давніх кордонах» на чолі з П.

Однак принісши офіційне визнання самого факту існування Геть­манщини та влади П. Дорошенка, Бучацький мир водночас розв’язав руки Московії, адже виходило, що Варшава зреклася значної частини Правобе­режжя на користь третього. Скориставшись цим, цар доручив новому лі­вобережному гетьманові Іванові Самойловичу схилити П. Дорошенка до визнання протекторату Московії. Але той відмовився. Тоді на згубу Україні І. Самойлович, який бачив себе гетьманом обох берегів Дніпра, закидав Москву листами, в яких усіляко па­плюжив П. Дорошенка. У такий спо­сіб хотів спровокувати спільний похід лівобережних козаків та московитів на правий берег, що мало підвести Пра­вобережжя під його булаву. Москва ж спершу не мала плану воювати Право­бережжя, бо не почувалася настільки впевнено, щоб провокувати конфлікт з Дорошенковим протектором Туреччи­ною та нову війну з Річчю Посполи­тою. Цар волів змиритися з існуванням Правобережної Гетьманщини, тільки б тамтешній гетьман присягнув на вір­ність. Така конфігурація давала П. До­рошенкові певний запас часу для стабілізації становища, й хтозна як далі поточилися б справи. Але І. Само­йловичу свербіло якнайшвидше стати одноосібним гетьманом.

Іван Самойлович. Невідомий художник XIX ст.

Відтак у 1674 р. козаки І. Самойловича та військо білгородського воєводи Г. Ромодановського увійшли на Правобережжя. П. Дорошенко звернувся за допомогою до турків і татар. Але султан не поспішав вико­нувати обов’язки протектора, а татар з’явилася мізерна кількість - 500 чол. Тим часом правобережне козацьке військо зазнало болючих поразок: невдачею закінчилася оборона Черкас, а під Лисянкою свій бій програв брат гетьмана Андрій Дорошенко. Це викликало ефект доміно. Перемож­цям почали здаватися міста. Не витримавши ударів долі, на вірність ца- рюприсягнула більшість генеральної старшини та полковників. Вірними П. Дорошенку залишився лише Чигиринський полк та піхотні полки най­манців - сердюки.

27 березня на раді в Переяславі, у якій взяли участь як лівобережні, так і правобережні козаки, І. Самойловича було проголошено гетьманом «обох берегів Дніпра». Тоді П. Дорошенко звернувся за допомогою од­ночасно до султана та короля, а в перемовинах з І. Самойловичем затя­гував час. На початку серпня лівобережний гетьман та Г. Ромодановський взяли в облогу останню твердиню П. Дорошенка - Чигирин. І лише в цю критичну годину підійшли татари, а на Брацлавщині з’явилися турки. Та поява в Україні турецько-татарського війська не принесла полегшення. Хоча І. Самойлович та Г. Ромодановський і відійшли на лівий берег, але турки й татари почали пустошити все, що бачили. Настав справжній хаос, від якого населення масово тікало, проклинаючи П. Дорошенка. На до­важок коронний гетьман Ян Собеський у грудні увійшов на Київщину.

Влітку 1675 р. становище П. Дорошенка стало безнадійним: він елементарно не мав з ким оборонятися. За таких умов, присутність на правому березі московського війська давала цареві підстави трактувати Правобережну Україну як завойовану територію з усіма гнітючими ідео­логічними та символічними наслідками для долі Гетьманщини. Щоб не допустити реалізацію цього сценарію П. Дорошенко робить відчайдушну спробу вирівняти ситуацію за допомогою присяги на вірність царю 12 жовтня перед кошовим отаманом Іваном Сірком. Потім надсилає по­сланця до Москви з турецькими регаліями. Цар відповів грамотою, якою гарантував безпеку, чим логічно замкнув коло підстав, які унеможливили потрактування Правобережжя як завойованої території. Сил протиснути оптимальне для себе рішення у Московії явно бракувало.

Про це ж свідчить і невизначеність з долею самого П. Дорошенка аж до вересня 1676 р. Тоді під Чигирином знову з’явилося військо І. Са­мойловича та Г. Ромодановського. 9 вересня П. Дорошенко у безвиході присягнув ще раз на вірність цареві. Уже на лівому березі присягнув втретє і віддав клейноди та булаву І. Самойловичу. Так нещасливо закін­чилося багатообіцяльне гетьманування Петра Дорошенка.

***

Загибель Правобережної Гетьманщини стала наочним утіленням того, що трагічний розкол по Дніпру призвів, як завжди у таких випадках буває, до занепаду обох частин, залишивши від незалежної Української держави, витвору Богдана Хмельницького бліду тінь. На Правобережжі українська державність була взагалі стерта з лиця землі. На Лівобережжі козацька старшина, втягуючи Московію у свої справи, власноруч загнала державу в її цупкі лабета.

Цар охоче роздмухував вогнище громадянської війни, користаючи з недалекоглядності старшини, яка сама сунула голову в петлю. Послідовно крок за кроком Москва обмежувала самостійність внутрішнього та зовніш­нього життя Гетьманщини. Ослаблена нескінченним з’ясуванням стосунків між собою старшина втратила волю належним чином опиратися зазіханням Московії. Кожен новий договір з царем фіксував далекосяжні поступки ук­раїнської сторони, які розмивали підвалини державності. Еліта Гетьман­щини не зчулася, як втратила право на власну зовнішню політику. Москва почала затверджувати вибори гетьмана, з царем слід було узгоджувати при­значення старшини, а його воєводи безперестанку втручалися у внутрішні справи. Москва реально наблизилася до того, щоб почати розчинення Ук­раїнської держави у своєму політичному тілі.

Найтрагічніше, що нерідко представники української еліти у запалі протистояння намагалися зіпертися на Москву, закликаючи ту до кроків, які обмежували суверенітет Гетьманщини. Цареві залишалося тільки ви­користати недалекоглядність козацької верхівки, яка сама здавала в такий спосіб корінні інтереси своєї держави. Зокрема, ще в листопаді 1657 р.

Утім, попри всі обмеження, Лівобережна Гетьманщина ще збері­гала головні ознаки ранньомодерної держави: мала свої кордони, мит­ниці, фінанси, економічний устрій, правову систему, зрештою, власну еліту, свідому своєї самодостатності як суспільної верхівки. Та найголов­ніше, як на ті часи, що цю піраміду увінчував власний правитель - геть­ман. Стосунки з Московією будувалися на основі договорів («статей») зі взаємними зобов’язаннями сторін. А отже Москва, як не крути, визнавала Гетьманщину за суб’єкта міжнародних відносин, вважала за державу.

Гетьманщина не була адміністративною одиницею Московії. На Гетьман­щину не поширювалася ані московська управлінська вертикаль, ані еко­номічна модель. Формально Московію та Гетьманщину поєднувала лише особа царя, якого український правитель на основі договору визнавав за свого зверхника, не більше.

Українська еліта сприймала таку підпорядкованість як стосунки між володарями - гетьманом і царем - з усіма можливими варіантами у майбутньому: від збереження зверхності царя до пошуку нового протек­тора чи абсолютної незалежності. Біда тільки, що старшина мала справу з силою, яка вважала «вічними холопами» усіх, хто хоч на коротко дозво­лив собі потрапити під її крило.

4.5.