Антимосковське повстання 1666-1668 рр.

Власне громадянська війна, яка не дала скористатися з блискучої перемоги під Конотопом і викинути Московію з України, стала прологом трагічного для української перспективи посилення московських позицій в Гетьманщині.

У жовтні 1663 р. І. Брюховецький спалив Кременчук, який не ви­знавав влади царя, де, як догідливо писав до Москви, «зрадників зо три тисячі вбив, а декого живцем упіймав». А 1 грудня гетьман та його ото­чення присягнули в Батурині на Переяславських статтях, доповнених п’ятьма пунктами, які вбивчо розширювали втручання Московії у внут­рішнє життя Лівобережної Гетьманщини. Тепер московські залоги, які після краху І. Виговського знову повернулися в лівобережні міста, мали ще й утримуватися українським коштом. Уводилася монополія Московії на винокуріння та продаж тютюну, мешканцям Лівобережжя забороня­лося продавати хліб на правому березі та приймати втікачів з Московії.

Надалі І. Брюховецький тільки те й робив, що збагачувався та праг­нув зберегти своє гетьманування за допомогою Московії. Поводив себе як її маріонетка, за душею якої немає нічого крім рабської вірності своєму господареві. Неодноразово на рівні символів упосліджував статус Геть­манщини й гетьмана.

Не дивно, що Московські статті 1665 р., ухвалені за наслідками візиту І. Брюховецького, зводили статус Лівобережної Гетьманщини до рівня куцої автономії, яка могла триматися лише завдяки тому, що Москві елементарно бракувало снаги повністю знищити українську державність на Лівобережжі. Вже перша стаття проголошувала, що «містами і землями володіти та їх обороняти монархам, а не гетьманам»{\\\). Це ставило хрест на самодос­татності гетьмана як правителя, розмиваючи основи державності. Моско­вита отримували право збирати податки в царську казну, звідки потім надходила б платня для реєстрових козаків. Цар тепер фактично ставив геть­мана, бо після виборів останньому давали лише «малу булаву», а «велику» вручали вже в Москві. Звідти ж мали присилати митрополита. При воєводах у містах, а також на Запорожжі мали перебувати московські залоги.

Водночас розкол Гетьманщини по Дніпру остаточно розв’язав руки Московії та Речі Посполитій, які вже давно обдумували ідею поділу Ук­раїни між собою, щоб у такий спосіб і покінчити з ненависною для них Українською державою, і покласти край виснажливій війні між собою. Ще в 1656 р., король Ян Казимир припускав, що в крайньому випадку можна поступитися Москві Лівобережжям, а в 1659 р. у Польщі циркулювали вже думки, що єдиний спосіб «заспокоєння України» - поділити її з царем Та поки Гетьманщина була соборною такі плани не мали перспективи.

Укладення Андрусівського перемир’я викликало величезне неза­доволення і в Лівобережній, і в Правобережній Гетьманщині. Ідея єдиної держави в етнічних українських кордонах міцно сиділа в головах нової еліти, дарма що була обплутана майновими інтересами та знекровлена популізмом низів. На правому березі гетьман Петро Дорошенко, надія якого полягала в об’єднанні Гетьманщини та відновленні її незалежності, заявляв московському послу Василю Тяпкіну: «Л ось недавно учинили дого­вір з поляками на нашу згубу, розірвали надвоє, і обидва монархи умовилися між собою, що будуть нас викорінювати». Ще драматичнішою виглядала ситуація на Лівобережжі, де Москва напередодні Андрусова 1667 р.

Першу іскру викресали запорожці, на плечах яких І. Брюховецький свого часу вибився в гетьмани. У березні 1666 р. вони скинули кошового Леська Шкуру за його приятелювання з Григорієм Косаговим, команди­ром московської залоги, яка стояла у Кодаку. Перегодом запорожці, як писав П. Дорошенко, «вже проти Москви діють, бо вигнали всіх моско- витів з Січі». Г Косагов був вимушений тікати, а його підлеглі розбіглися. Правобережний гетьман Петро Дорошенко надсилав козаків і союзників- татар на Лівобережжя для участі у антимосковських заворушеннях під Миргородом, Горошиним, Буровлею. У червні П. Дорошенко пробує ово­лодіти Кременчуком, проте безуспішно.

Наприкінці липня, коли надійшли звістки про те, що Річ Посполита та Московія підписали перше перемир’я (за півроку до Андрусівського), почалося повномасштабне антимосковське повстання. Заспів дав Пере­яславський полк, де козаки, «убили тамтешнього полковника, ворожих козаків і частину московитів посікли. Тамтешній московський воєвода пішов із залишком московитів до замку й там замкнувся, оточений коза­ками, і дуже сильно розгорівся в Україні бунт проти Москви». Повстанці звернулися до П. Дорошенка по допомогу для оволодіння Переяславом, у котрому перебувала московська залога. Гетьман планував блокувати Київ силами Кальницького, Паволоцького та Подільського полків. З Пе­реяслава повстання перекинулося на Золотоношу, Іркліїв, Кропивну.

У відповідь київський воєвода П. Шереметьев направив.на по­встанців князя К. Щербатова з 2-3 тис. війська, який зайняв Переяслав. Водночас І. Брюховецький, відчувши загрозу для себе, підтримав моско­витів і направив їм на підмогу козаків з кількох лівобережних полків.

На тлі морального надлому лівобережної старшини П. Дорошенко в середині 1667 р. запропонував провести спільну генеральну раду ліво­бережних та правобережних козаків, обіцяючи покласти булаву і визнати будь-яке рішення, «лише б військо з "єднатиразом». Це додало гетьманові неабиякої популярності на обох берегах та на Запорожжі. А на початку лютого 1668 р. в Чернігівському та Переяславському полках, вибухнуло нове антимосковське повстання. До кінця березня у руках повсталих пе­ребувала вже вся Лівобережна Україна. Трималися лише московські за­логи в Києві, Ніжині, Чернігові, Переяславі та Острі.

За таких умов І. Брюховецький круто змінює свою орієнтацію, закли­каючи боронити «вітчизну нашу Україну від росіян» так натхненно, як перед тим агітував за царську зверхність. Проте дні гетьмана були вже полічені. У січні старшина на раді в Гадячі вирішила вийти з-під опіки Москви. А коли у травні 1668 р. на заклик лівобережної старшини П. Дорошенко пе­реправився на лівий берег, І. Брюховецького під Диканькою за мовчазної її згодою забили правобережні козаки. 18 червня на першій від багатьох років спільній раді Петро Дорошенко став гетьманом «обох берегів Дніпра».

7-16-697

Тим часом Москва направляє в Україну військо білгородського воє­води Григорія Ромодановського, який перейшовши кордон взяв в облогу Котельву та Опішню. Тому П. Дорошенко відразу після козацької ради вирушив походом на московитів і змусив противника відступити за межі Гетьманщини.

Це був час короткого тріумфу і Дорошенка, і його політики, спря­мованої на подолання розколу Гетьманщини. У церквах і Правобережжя, і Лівобережжя, його славили як «благочестивого Богом даного гетьмана Петра», що навіювало порівняння з Б. Хмельницьким. Проте українську справу вкотре загубила внутрішня незгода.

Розпорошенням сил негайно скористалися Москва і військо Григорія Ромодановського увійшло в Україну та на початку жовтня оволоділо Черні­говом. Після цього на вірність царю присягли Д. Многогрішний та старо- дубський полковник Петро Рославець, фактично розколовши опір агресору. Натомість Полтавський, Лубенський та Миргородський полки разом з бра­том Петра Дорошенка Григорієм й 20-тис. кримських татар вирушили на Г. Ромодановського. Однак Г. Дорошенко не наважився на активні дії, а мос­ковське військо не покинуло меж України, як зробило це перед тим.

Наступного року лівобережна старшина, не витримавши москов­ського тиску, провела раду в Глухові, на якій Д. Многогрішного було проголошено новим лівобережним гетьманом з резиденцією в Батурині. Після кровопролитної війни цар був вимушений піти на поступки ліво­бережній еліті. Глухівські статті, укладені з Москвою, скасовували най- одіозніші пункти Московських статей 1665 р. (зменшувалася кількість московських воєвод, податки знову збирав гетьман). Та ці жалюгідні крихти нічого не варті на тлі занедбання тих перспектив, які відкривало б відновлення єдності Гетьманщини.

Ідея ж цілісності держави й далі висіла в повітрі, а дії лівобережної старшини, яка піддалася тискові Москви, не відбивали інтереси ширших кіл. Полтавський, Лубенський, Миргородський полки, попри все, не визнавали московської зверхності й трималися П. Дорошенка до 1670 р. А 29 січня того ж року Дорошенків наказний гетьман Яків Лизогуб та низка правобережних полковників проникливо звернулися до лубенчан: «Хай цар московський, король польський як монархи християнські, будуть собі здорові, а вам з нами між собою для чого різнитися? Тим більше коли вони монархами будучи про заспокоєння держав своїх між собою домовляються, належить і нам не розділяючись, але спільно всім про зміцнення своїх вольностей і про заспокоєння своєї вітчизни дбати».

У глибині душі був добре свідомий своєї непривабливої ролі й сам Д. Многогрішний, який не приховував зневаги до Москви та постійно підтримував зносини з П. Дорошенком. Така поведінка не минула для лі­вобережного гетьмана безслідно. У 1672 р. пішли чутки, що цар не задо­волений ним і має намір посадити на це місце київського полковника Костянтина Солонину. Тоді Д. Многогрішний у стилі І. Виговського від­верто заявив московському посланцеві А. Танєєву, що цар «преславне місто Київ та всі українські міста не шаблею взяв», тому не може роз­поряджатися в Гетьманщині, як у себе вдома. Та невдовзі частина стар­шини, налякана курсом Д. Многогрішного на посилення гетьманської влади, використала московські страхи і здійснила переворот. Закованого в кайдани гетьмана - безпрецедентний випадок - старшина завезла до Севська, звідки того етапували до Москви. Там Д. Многогрішний став першим українським гетьманом, якого піддали тортурам, прагнучи ви­бити свідчення про «зраду» та намір об’єднатися з П. Дорошенком, вод­ночас демонструючи, до якого рівня скотилася колись самодостатня Гетьманщина. У кінцевому рахунку Д. Многогрішного спровадили до То­больська, а згодом до Селенгинського острога, так ніби Гетьманщина була не державою, а звичайною московською провінцією.

4.4.