Війна 1658-1659 рр. і розгром московського війська під Конотопом 28 червня 1659 р.
Паралельно війні за білоруські землі Москва після смерті Богдана Хмельницького почала підготовку до агресії безпосередньо на Гетьманщину. Цар взяв курс на роздмухування в Україні громадянської війни, використовуючи повстання проти гетьмана Івана Виговського, підняте в листопаді 1657 р.
запорожцями. Саме обнадіяний московськими обіцянками наважився долучитися до повсталих полтавський полковник Мартин Пушкар. Інакше бунт так і залишився б локальним, запорізьким. А вже в 1658 р. дійшло до відкритої московської агресії.Спершу цар видав 2 травня безпрецедентний указ про розміщення своїх воєвод у Чернігові, Ніжині, Миргороді, Полтаві, Білій Церкві, Корсуні. Відповідь І. Виговського та державницьки орієнтованої козацької старшини була адекватною. На початку червня гетьманське військо розгромило бунтівників під Полтавою, а 8 вересня 1658 р. була укладена знаменита Гадяцька унія, згідно з якою Україна як окремий державний суб’єкт з гетьманом на чолі ставала поруч з Короною Польською та Литвою членом Речі Посполитої, реформованої у конфедерацію трьох народів. Українська держава прибирала назву Велике князівство Руське, що символізувало спадкоємність державності від Середньовічної Української держави - Київської Русі або Русі - до Гетьманщини. У випадку втілення в життя Гадяцька угода пропонувала зовсім іншу цивілізаційну альтернативу для всієї Східної Європи, закриваючи Москві саму можливість для експансії в Україну й далі на захід.
Іван Виговський. Невідомий художник XIX ст.
Московія відреагувала війною. 20 жовтня 20-тисячне військо воєводи Григорія Ромодановського увійшло на територію Гетьманщини, де оволоділо Голтвою, Миргородом, Лубнами. У московському обозі перебував «наказний гетьман» Іван Безпалий, якого тримали за маріонетку, як у 2014— 2016 рр.
триматимуть поводирів т.зв. «Лугандонії». Ніжинський полковник Григорій Гуляницький на початку січня 1659 року гнівно дорікав царському послові, що цар «безперервно війська свої на нас зі свавільниками насилає і багато місць випалили та посікли, взявши під присягаю, й наругу над християнами чинять гірше бусурманів турків та жидів, краще бути в турка, ніж у москалів».У відповідь І. Виговський пробує викинути царського воєводу В. Шереметьева з Києва та намагається заручитися збройною підтримкою Криму і Варшави. До березня 1659 р. козацьке військо очистило від окупантів значну частину Лівобережжя. Але 29 березня сюди увійшли свіжі підрозділи Олексія Трубецького та Федора Куракіна. 20-21 квітня московити взяли в облогу Конотоп, куди підтягнувся й Г. Ромодановський. Ворожі сили нараховували не менш ніж 70 тис. чол. Натомість Конотоп героїчно обороняло лише 4 тис. козаків і міщан під орудою Г. Гуляницького. Та захисники міста зуміли протриматися 70 днів.
Вирішальний штурм міста Конотопа царськими військами відбувся 29 квітня. На захисників пішло 9 стрілецьких, 8 драгунських і 4 солдатські полки, загальною кількістю понад 20 тис. чол. Після жорстокого бою, який тривав п’ять з половиною годин, О. Трубецькой віддав наказ про відступ. Втрати московитів становили 514 убитими, 2594 пораненими, 386 покаліченими. Після поразки О. Трубецькой намагався захопити інші міста Лівобережжя.
Тим часом І. Виговський наприкінці червня підійшов до Конотопа. При ньому було 16 тис. козаків, 3 тис. поляків, сербів та волохів і 30- 40 тис. татар. 28 червня відбулася генеральна битва неподалік Конотопа під с. Соснівкою, у якій козаки та їхні союзники вщент розбили вороже військо, чисельністю, за різними даними, від 20 до 60 тис. чол. Решта сил О. Трубецького стояла табором безпосередньо під Конотопом, продовжуючи тримати в облозі козаків Г. Гуляницького.
Вирішальне значення мала військова тактика, використана союзниками. За задумом, татари розділилися. Одна частина взяла вліво, а потім просунулася на північ до с.
Попівки. Інша - висунулася різко праворуч до заболоченого урочища Пуста Торговиця, розташованого в яру за 7 км від Соснівки. Основне військо І. Виговського, зав’язало бій з московитами біля переправи через р. Соснівку. Скувавши сили ворога, козаки дали можливість татарам різким маневром охопити його з обох флангів. Для московитів настав справжній жах. Як писав І. Виговський, «орда, примчавши з тилу, так їх змішала, що майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі аж до Конотопа, встеляючи густим трупом поле; і мало хто з них утік до таборів».Втрати московитів сягали до 15 тис. убитими й полоненими. Врятувалося «дуже небагато; деякі полки були цілком знищені, а їхні полковники убиті». Більшість московського полону татари стратили на місці. Наснажений успіхом І. Виговський підійшов до Конотопа і взяв в облогу ворожий табір, але безуспішно. 2 липня переслідувані козаками й татарами московити почали відхід у бік Путивля.
Конотопська битва стала однією з найблискучіших перемог української зброї за всю історію. Під Конотопом поліг квіт московської кінноти, й у Москві запанував страх. Очікували походу І. Виговського, спішно збирали нове військо, нашвидкуруч прагнули укласти мир зі Швецією та нове перемир’я з Річчю Посполитою, зрештою, кинулися нарощувати мури Кремля. Цар Олексій Михайлович виїхав подалі, до Ярославля. Тим часом татари плюндрували московське прикордоння, а І. Виговський оволодів Ромнами, Лохвицею, підійшов до Гадяча. Здавалося, все котиться до повної перемоги над Московією. Однак цю перспективу зруйнував новий спалах української міжусобиці. Москві залишалося лише потирати руки.
Заспів до трагічних для України подій дав кошовий отаман Іван Сірко, здійснивши набіг на ногайські улуси і спровокувавши цим татар повернутися з України. Крім того, обіцяна королем Яном Казимиром допомога так і не надійшла.
Щоб виграти час, І. Виговський розпочинає переговори з О. Трубецьким. Та найбільшу загрозу становив новий заколот проти центральної влади, який підняв на Лівобережжі переяславський полковник Т. Цицюра, сподіваючись на хвилі загального незадоволення стати гетьманом. При цьому не знайшов нічого ліпшого, як зіпертися на Москву. Слідом за переяславським полковником засвідчити свою вірність царю та брак державного мислення поспішила практично вся лівобережна старшина. Немов у фантастичному трилері ошелешений цар, який ще вчора тікав з Москви до Ярославля, отримав на блюдці усе Лівобережжя, а становище І. Виговського навпаки стало катастрофічним. Невдовзі він втратив булаву, а Москва зуміла нав’язати Українській державі новий договір, який мав замінити Березневі статті Б. Хмельницького.Цар Олексій вдався до нечуваного - вимагав віддати йому Черні- гово-Сіверщину, бо ці території нібито «споконвічно російські»! А на раді, зібраній 27 жовтня у Переяславі, царський воєвода князь О. Tpy- бецькой підсунув старшині фальсифікат із 13-ти статей, видаючи його за справжні Березневі статті. І що ж старшина? Частина її сховала голову в пісок, легковажно не поїхавши до Переяслава (Іван Богун, Остафій Гоголь, Михайло Зеленський, Іван Кравченко, Михайло Ханенко та ін.). Інші, попри те, що ще вчора воювали проти Москви під Конотопом, дали легко обвести себе навколо пальця.
«Статті Трубецького» стали відправним пунктом обмеження Москвою незалежності Української держави на договірному рівні. Вони забороняли будь-які зовнішні зносини, обраний гетьман мусив їхати в Москву на затвердження, а київський митрополит - підлягати московському патріархові. Крім того, згідно з нав’язаними додатковими «статтями», Чигирин зобов’язувався виставляти військо на заклик царя, страчувати всіх, хто порозуміється з Варшавою, без відома Москви не надавати нікому військової допомоги. Московські воєводи мали сидіти в Києві, Чернігові, Ніжині, Умані, Брацлаві. Заклала Москва й можливість подальшого розгортання громадянської війни, бо заборонялося змінювати гетьмана без «царського указу» та призначати старшину без «ради і поради всієї черні». Населення Гетьманщини мало присягнути на вірність цареві під страхом страти. Насамкінець, доповнення вимагали видати І. Виговського, забороняли деяким полковникам обіймати посади, регламентували обмін полоненими.
Кричуща невідповідність рішень Переяславської ради 1659 р. інтересам старшини змусила схопитися за голову тих, хто на неї не поїхав. Та нарікати слід було лише на себе. Навіщо взагалі було скликати раду в Переяславі, адже ситуація того не вимагала? Після Гадяцької унії та нищівної поразки під Конотопом якраз Москва мусила шукати порозуміння з козаками, а не навпаки. Тож якщо близькорукі низи та їхні висуванці руйнували державу знизу, то еліта завдала тяжкого удару зверху, прирікаючи її на подальші муки громадянської війни.
4.3.