Війна 1512-1522 рр.

2.4.1. Початок московської агресії і падіння Смоленська

Наступні чотири роки минули в приготуваннях до чергової війни, на яку обидві сторони покладали сподівання остаточно розв’язати про­тистояння за «київську спадщину».

Зиґмунд І міг тут протиставити лише непевний військовий союз з Кримським ханатом. У військовому сенсі основні свої надії покладав на Костянтина Острозького, який у 1509-1511 рр. знову відзначився у битвах з татарами. На сеймі 1512 р. в Бресті Зиґмунд І надав українському кня­зеві як гетьманові Великого князівства Литовського і Руського особливі повноваження на час ймовірної війни з Московією. К. Острозький міг са­мочинно карати смертю дезертирів. Тих, хто не підкорявся його наказам, належало заковувати в ланцюги, а учасникам бійок в обозі - відрубувати руку. Зі свого боку, український князь як військовий стратег вбачав запо­руку перемоги в тісній співпраці військ, зібраних на території Великого князівства Литовського і Руського та Польщі.

Військові дії знову ж таки розпочала Московія. Ще й використала традиційні зачіпки - нібито переслідування православних у Литві та не­коректне поводження там зі вдовою Олександра - Оленою. На зламі 1512-1513 рр. військо Василя III спробувало оволодіти Смоленськом, але втративши впродовж двомісячної облоги 4 тис. війська повернулося до Москви. Паралельно литовське військо під орудою Януша Радзивіла увійшло до Чернігово-Сіверщини, але не здобуло нічого певного.

Наступною акцією Василя III стало спорядження 32 тис. вояків під орудою Михайла Глинського під Полоцьк і Вітебськ. У складі московських сил вперше перебували найманці з Європи - німці та італійці. Особливо важ­ливу роль відіграла поява європейських артилеристів. 14 червня Василь III вирушив з Москви зі свіжою армією і знову взяв в облогу Смоленськ. Зиг­мунд І. вислав на допомогу смоленському гарнізону 500 піхотинців на чолі з досвідченим Яном Спаргельдом, але той зумів дістатися лише до Орші. Московити 4 тижні методично штурмували фортецю, час від часу намагаю- 4∏ςb її спалити. Відрізані від решти світу оборонці та мешканці міста терпіли страшенний голод: їли навіть дохлих коней. Втрати сягали тисячі чол.

Водночас канівський староста Остафій Дашкович у союзі з крим­ськими татарами увійшов на Сіверщину, де знищив до 6-ти тисяч москови- тів. Зиґмунд І, прибувши в кінці червня з Польщі до Мінська, відразу рушив до Вільна на литовський сейм, який ухвалив набрати нове військо та об’єднатися з польським підкріпленням. Відтак К. Острозький на чолі 10 тис. кіннотників і 500 чол. піхотинців рушив на ворога й під Оршею розбив 14-тисячний московський корпус. Це змусило Василя III з часом зняти облогу Смоленська й відійти на територію Московії.

На початку 1514 р. до Москви прибуло посольство Максиміліана, яке уклало військовий союз, що передбачав взаємодопомогу. Відтак у квітні Василь III знову рушив під Смоленськ з сильною армією. У травні військо під орудою Д. Оболенського взяло місто в облогу. Цього разу об­лога, яку підтримувало 300 гармат, завершилася капітуляцією 31 липня здеморалізованого населення та оборонців, до яких так і не надійшла під­мога. Вирішальну роль тут зіграла письмова обіцянка Василя III зберегти смоленцям всі привілеї.

Падіння Смоленська, супроводжуючись втратою сусідніх Мстислава, Кричева та Дубровни, мало величезне значення, як військово-стратегічне, так і моральне. Зробило воно велике враження і в Європі. Василь III на­томість поводився в місті як завойовник, що прийшов лише на час.

Тим часом у Мінську зібралося на війну 35 тис. війська. Силами Великого князівства Литовського керували К. Острозький та польний гетьман Юрій Радзивіл, польськими частинами Януш Сверчовський та Войцех Самполінський. Кінноти налічувалося 31,5 тис., піхоти - 3 тис.

Москва виставила три угрупування під загальним керівництвом князя Івана Челяднина. Перше вирушило на Борисов, друге - на Друцьк, третє - на Оршу. Прикметно, що князь М. Глинський вирішив повернутися на рідну сторону, але його наміри були викриті і Василь III кинув його до в’язниці.

«Братня» навала. Війни Росії проти України XII-XXI ст.

2.4.2. Розгром московського війська під Оршею 8 вересня 1514 р.

Наприкінці серпня Зигмунд І залишив собі під Борисовим 4 тис. війська, а решту, призначивши командувачем К. Острозького, вирядив на Березину. 6 вересня військо прибуло до Орші. Його чисельність стано­вила 25 тис. чол. (з них 9 тис. поляків). Московитів було до 40 тис.

На велике здивування Москва не винесла уроків з попередньої по­разки. У ніч з 7 на 8 вересня князю вдався той самий маневр: кілька тисяч кіннотників зображували, що військо готується переправитися біля броду, навпроти якого стояли московити, тоді як основна частина переправилася північніше. Задля цього було зведено два понтонні мости зі зв’язаних між собою діжок та дерев’яних балок. Частина кінноти просто перепливла Дніпро у повному обладунку побоюючись раптової московської атаки. По­казово, що командувач московського війська Іван Челяднин знав про пере­праву, але відмахнувся від пропозиції ударити на розділене річкою військо, сподіваючись за рахунок чисельної переваги оточити його вранці.

Московське військо розміщувалося у вигідному місці - на невели­ких вершинах - і було вишикуване в чотири полки - три по фронту й один у засідці. Однак не мало артилерії.

Битву розпочав о 14 год. московський полк правої руки. Аби запобігти оточенню лівого флангу, К. Острозький наказав кінноті В. Самполінського зробити маневр вліво. У наслідку полк правої руки не витримав подвій­ного удару й почав відступати, проте відразу дістав підтримку з передо­вого полку, і московити в цім місці отримали п’ятиразову перевагу. Тому сюди рушив з 3 тис. кінноти сам К. Острозький і зменшив перевагу во­рога до дворазової. Розпочався кривавий бій, у якому на 1 кв. км зіштов­хнулося більше 20 тис. кіннотників. За рахунок придатнішого в такій тісняві озброєння (литовська рогатина була значно коротша за москов­ський спис) підрозділи К. Острозького та В. Самполінського почали пе­ремагати і змусили московитів зміщуватися до центру.

Тоді І.Челяднин кинув у бій полк лівої руки. Перевага московитів на цьому фланзі була майже триразова (10 тис. проти 3,5 тис.). Через деякий

Схема початку битви під Оршею 1514 р.

час польська кіннота зробила вигляд, що тікає до Дніпра. Маневр удався. І. Челяднин вирішив добити її, кинувши додатково частину свого голов­ного (центрального) полку. Московити на вузькій місцевості не могли іти інакше, ніж щільними лавами, й зненацька для себе напоролися на бічний удар артилерії та шквал рушничних пострілів піхоти (2 тис. піхотинців). Втрати були шаленими. І це стало переломним моментом. К. Острозький дав команду наступати на обох флангах, згортаючи ворожі підрозділи до центру. Московські бічні полки були зім’яті, й ворог почав панічно тікати. І.

По 6-ти годинах битви з московським військом було покінчено. Уп­родовж цілої ночі тривала погоня. Не ясно, яких саме втрат зазнали мос­ковити, але лік йде на понад 10 тис. чол. Крім того, значна частина потрапила до неволі. Серед них і 11 князів, багато бояр. З боку К. Ос­трозького загинуло до 500 вояків.

Битва під Оршею стала славетною сторінкою української, литовської, польської та білоруської зброї. Зигмунд І зробив усе можливе, щоб звістка

Розділ 2. Експансія Московської держави на українські землі про цю звитягу не оминула жодного монаршого двору в Європі. Про битву вийшли чотири брошури німецькою та латиною. А коваль перемоги укра­їнський князь К. Острозький перебував у зеніті слави видатного полководця, переможця московитів і татар. Він зумів вибрати оптимальну тактику бою відповідно до сил сторін, озброєння та місцевості, що дозволило викорис­тати переваги свого війська. Князь вдало маневрував, швидко приймав не­ординарні рішення. Задум розбивати ворога по частинах, економлячи сили та по повній використовуючи його прорахунку привів до тріумфу. На честь своєї перемоги український полководець власним коштом побудував дві православні церкви у Вільно - Свято-Троїцьку та Свято-Микільську.

К. Острозького називали руським (українським) Сціпіоном, а зви­тягу під Оршею порівнювали з перемогою Сціпіона над Ганнібалом при Земе (202 р. до. н. е.). Папський нунцій у Польщі писав, що «князь Кос­тянтин може бути названий найкращим полководцем нашого часу; він 33 рази ставав переможцем на полі битви., в бою він не поступається хоробрістю Ромулу».

2.4.3. Завершальні спалахи війни

Однак, як це неодноразово бувало у світовій історії, наслідки блис­кучої перемоги не були використані належним чином. Через проблеми з платнею для війська було втрачено три тижні. Польські підрозділи взагалі рушили додому. Лише наприкінці вересня К. Острозький підійшов до Смоленська. За цей час Василь III встиг підготуватися.

Кампанія 1515 р. розвивалася вже за іншим сценарієм. Навесні чер­каський і канівський староста Остафій Дашкович та київський воєвода Андрій Немирович разом із сином кримського хана Махмет-Гірея орга­нізували масштабний похід на Чернігово-Сіверщину. У війську А. Неми­ровича перебували й піхотинці з Могилева, Дубровни, Мстислава, Кричева, Орші. О. Дашкович також залучив до війни українських козаків. Об’єднані сили рушили на Чернігів, згодом на Новгород-Сіверський і

«Братня» навала. Війни Росії проти України XII-XXI ст.

Битва під Оршею 1514 р. Картина невідомого художника

Стародуб. Однак здобути ці міста не вдалося: татари не палали бажанням штурмувати фортеці чи брати їх в облоги. Воліли вони кинутися грабу­вати місцеве українське населення. А відтак про те, щоб воно добро­вільно зреклося московського царя й наново стало підданим великого литовського князя, вже не могло бути й мови.

Це був перший випадок, коли українське козацтво, яке щойно зіп’ялося на ноги, взяло участь у військових операціях проти Московії. Від­тоді козаки стануть постійними учасниками таких війн. На Москву вони дивилися без жодного сентименту, успадкувавши ставлення від україн­ських князів та шляхти. Була вона для них затятим ворогом під час війн, які українська еліта вела проти неї у складі військ Великого князівства Литовського і Руського та Речі Посполитої. Більше того, зазвичай козацькі загони так захоплюватимуться цією справою, що їх важко було викурити з Московії навіть після офіційного завершення тієї чи іншої війни.

Влітку 1515 р. польські відділи Я. Сверчовського та Зиґмунда Слу- пецького на північному напрямкові оволоділи Великими Луками й Topon- цем, але розвивати успіх не стали, тим паче що в литовському війську знову розпочалися конфлікти з приводу платні. Відтак кінець 1515-1516 рр. ми­нули без особливих подій. Натомість влітку 1517 р. Зигмунд І вирішив оволодіти Псковом, щоб ліквідувати загрозу Литві з півночі. Зібране у Полоцьку військо під орудою К. Острозького вирушило у вересні. Однак, коли по дорозі загін Я. Сверчовського зазнав поразки під фортецею Опочка, а російський загін Івана Лацького розбив чотирьохтисячний під­розділ, який поспішав на допомогу К. Острозькому, похід захлинувся.

Через рік Василь III вислав 7 тис. вояків під орудою князів Івана та Василя Шуйських на Полоцьк, а потім надіслав підкріплення під коман­дою князів Д. Оболенського та Д. Ростовського. Та кіннота Яна Боратин- ського (500 чол.) несподівано напала на московський обоз, завдавши великих втрат. Перегодом новгорудський воєвода Ольбрахт Гаштольд та Юрій Радзивіл розбили на марші московські підкріплення, полонивши обох командувачів. Це змусило Василя III відмовитися від своїх планів.

На 1519 р. цар замислив всеохопний наступ за участю свого старого союзника Королівської Пруссії та щойно набутого - Кримського ханату. Останній змінив орієнтацію через відмову Литви виплатити у 1518 р. чергові упоминки (15 тис. злотих). Проте прусський магістр Альбрехт так і не нава­жився наступати на Велике князівство Литовське і Руське із заходу. А от крим­ський хан слово стримав. 40 тис. татар увійшло на Київщину та Волинь. По­над 10 тис. їх дісталося Сокаля, де їм протистояв К. Острозький з військом, спішно зібраним волинською шляхтою, та невелика кількість подільської та галицької шляхти на чолі з подільським воєводою Марціном Кам’янецьким та руським воєводою Станіславом з Ходча. Небажання воєвод підпорядкову­ватися гетьманові призвело до того, що татари погромили їх 2 серпня на пе­реправі. К. Острозький змушений був відійти до Сокаля.

Водночас Василь III кинув з Великих Лук, Смоленська та Черні- гово-Сіверщини в напрямку Мінська три армії, загальною чисельністю 40 тис. чол. Московити дійшли до Молодечно, проте, отримавши звістку про згромадження війська Ольбрахта Гаштольда та Юрія Радзивіла під Вільном, відкотилися назад.

Застій і рівновага на фронті та відновлення Зигмундом І військово­го союзу з Кримом схилило Василя III розпочати переговори. Остаточне замирення наступило після спустошливого походу кримських татар та ук­раїнського війська (козаки та шляхта) на чолі з О. Дашковичем на Московію. Напад видався навдивовижу вдалим. Достатньо сказати, що татари взагалі дійшли ледве не до самої Москви. Цар Василь III, спішно полишивши на­призволяще свою столицю, від’їхав на північ. Під час рейду О. Дашкович спробував хитрістю оволодіти Рязанню. Але міська сторожа виявилася пильною і не дала українському війську непомітно підкрастися до мурів.

14 жовтня 1522 р. було підписано перемир’я на 5 років. Славетна пе­ремога під Оршею не змогла перебити втрату Смоленська. Згідно з догово­ром, вся Смоленщина відійшла до Москви, що стало великою стратегічною поразкою Великого князівства Литовського і Руського. По-перше, це зруй­нувало оборонну лінію Полоцьк - Вітебськ - Смоленськ - Мстислав - Кри- чев - Пропойськ - Чечерськ, даючи Москві значну військово-стратегічну перевагу. Крім того, Смоленськ був ключовим торговим центром на пере­хресті торгових шляхів. Як ворота до Вільно мав велике ідеологічне зна­чення. Тому литовські посли, сподіваючись повернути місто в майбутньому, домагалися хоча б того, щоб у договорі про перемир’я до титулів Василя III не було додано «смоленський», й досягли свого. Та доля розпорядилася так, що на повернення міста довелося чекати майже 100 років.

2.5.