Стародубська війна 1534-1537 рр.
Біль від втрати Литвою Смоленська, поєднуючись з жагою Москви розвинути успіх й таки дійти до Києва створювали суміш, готову вибухнути будь-якої миті. Обидві сторони чатували на сприятливий момент.
У 1527 р. після завершення перемир’я воно було продовжено ще на 5 років.Головною причиною з боку Москви стали некорисні зміни в Казанському ханаті, де владу здобули амбітно налаштовані ставленники кримського ханського роду: Гіреї ніколи не приховували прагнень відновити під своєю владою Золоту Орду. Коли термін чергового перемир’я вичерпався, Велике князівство Литовське і Руське було готове продовжити його, проте Москва'чулася готовою до війни. На той час вона вже активізувалася в напрямку Києва, головного українського міста, не дарма заклавши в 1533 р. замок на Десні за 7 миль від Києва. І лише смерть Василя III у грудні 1533 р. дещо затримала початок війни.
З іншого боку, зовнішньополітична ситуація складалася на користь Великого князівства Литовського і Руського. Кримський хан Сахіб-Гірей був твердо налаштований на встановлення своєї зверхності над Казанським та Астраханським ханатами, а отже просто таки мусив вважати Московію принциповим противником. Існували в нього й особисті мотиви ненавидіти Москву. На початку 1520-х рр. він встиг побувати казанським ханом, але в 1524 р. був позбавлений престолу через московські інтриги. І хоча кримські татари у 1533 р. двічі ходили як на Московщину, так і в Україну, але було зрозуміло, що стратегічно Бахчисарай підтримає у московсько-литовській війні Велике князівство Литовське і Руське. Більше того, Сахіб-Гірей зумів навіяти антимосковські настрої турецькому султанові, який саме завершив захоплення Угорщини і збирався воювати з Персією. Ймовірне поширення московських впливів у Поволжі його явно не влаштовувало. Тому Сахіб- Гірей отримав карт-бланш свого зверхника на вторгнення в межі Московії.
За таких обставин Зигмунд І вирішив зіграти на випередження. У березні 1534 р. сейм у Вільно підтримав ідею війни з Москвою за повернення Смоленщини та Чернігово-Сіверщини й ухвалив відповідні податки. Було вирішено зібрати військо 23 травня у Мінську. Через татарський набіг Москва тоді перекинула свої основні сили на кримське прикордоння, що дозволяло Зиґмунду І з успіхом вдарити по нечисленних загонах, розміщених на литовському кордоні. Але сприятливий час було втрачено. Лише 1 серпня на нараді в Мінську було вирішено направити 5 тис. війська київського воєводи Андрія Немировича на Чернігово-Сіверщину, а таке ж за чисельністю військо українського князя Олександра Вишневецького - на Смоленщину. Ю. Радзивіл з головними силами (20 тис. чол.) залишався у Мотилеві, не маючи ясного бачення, де завдати головного удару.
А. Немировичу вдалося взяти в облогу Стародуб. Стародубський намісник князь Федір Оболенський, який перед появою А. Немировича вивів з фортеці 2 тис. вояків, задумав зненацька напасти на українське
«Братня» навала. Війни Росії проти України XII-XXI ст.
військо. Але київський воєвода випередив противника. Почавши вночі першим, він завдав ворогові дошкульної поразки й у підсумку оволодів містом. Потім А. Немирович пішов на місто Радогощ, по дорозі розбивши новгород-сіверського намісника Івана Барбашина. Радогощ не мала шансів встояти. Після цього київський воєвода здійснив марш через Почеп до Чернігова, куди підійшов у кінці вересня. Але взяти місто не зумів й повернувся до Могилева. Його 830-ти кілометровий двомісячний рейд увійшов в історію під назвою «сіверська петля». О. Вишневецький же не досяг успіхів під Смоленськом і розпустив своє військо пустошити землі противника. Окремі загони доходили аж до Вязьми.
На активність противника Москва відреагувала несподівано. Взимку, коли ніхто не очікував, одразу три її угрупування розпочали бойові дії. Головні сили вирушили в напрямку Смоленська й Мінська.
Північне військо попрямувало на Полоцьк. Третє вирушило з Сіверщини й, пустошачи околиці, пішло вздовж Дніпра на Річицю, а далі на Бобруйськ, Свіслоч, Ho- вогрудок. Повертаючись назад, московити оволоділи Туровом, Мозирем, Чорнобилем, Брагином і 23 лютого підійшли до Чернігова.14 лютого, не діставши по дорозі жодного поважного спротиву, головне та північне війська об’єдналися в Молодечному й рушили на Вільно, підібравшись за 40 км. до столиці. На інших ділянках Литва також не спромоглася в зимові холоди налагодити відсіч. У підсумку за 20 днів московські війська спустошили 1/3 території Великого Князівства Литовського і Руського. Лише в березні 1535 р. ситуацію пом’якшив черкаський та канівський староста О. Дашкович, який разом з 3 тис. козаків організував напад на московські залоги в Чернігово-Сіверщині.
Литовське військо (ЗО тис. кінноти) змогло зібратися тільки у квітні й було поділене на три частини. 20 тис. під орудою Ю. Радзивіла та А. Немировича, мало йти на Друцьк, там чекати на підхід польської підмоги, а згодом висунутися під Смоленськ. 5-7 тис. вояків вирушило на Полоцьк. Ще 2-3 тис. на чолі з Яном Забжезінським виступили під Мінськ.
Зібрані в Україні частини перебували у першому й третьому угрупованнях. У квітні А. Немировичу вдалося розбити 7 тис. московитів під Крилевим. Після цього Зиґмунд І ухвалив рішення сконцентруватися на відвоюванні Чернігово-Сіверщини, оскільки там залишилися тільки московські залоги. Всього під Річицею налічувалося 20 тис. війська з українських, білоруських та литовських земель, а також 6,5 тис. польського війська, в якому теж було чимало українських шляхтичів з Галичини.
Коли московитам стало відомо про збір противника у Річиці, центральне їхнє військо рушило з-під Смоленська в напрямку Мстислава, щоб підійти на Сіверщину. Однак умілі дії під Оршею українського князя Федора Заславського та вдала оборона мстиславського замку князем Василем Полюбінським зруйнували цей план. Тим часом у наступ перейшло головне військо під орудою гетьманів Ю.
Радзивіла й А. Тарновського. Кримські ж татари почали набіг на московські землі, дійшовши у підсумку до Оки. 14 липня об’єднане литовсько-польське військо після дводенної облоги оволоділо Гомелем. Через два тижні в облогу потрапив Стародуб, залога якого налічувала 15-20 тис. війська. Наприкінці серпня під одну зі стін стародубського замку було зроблено підкоп, і її рознесло вибухом 29 серпня. Пожежа перекинулася й на місто, що й вирішило справу. До рук переможців потрапив і намісник князь Федір Оболенський. Після оволодінням Стародубом Андрій Немирович рушив до Почепа. Тамтешня залога, спаливши замок, відійшла. Згодом було захоплено Радогощ.Але розпорядитися усіма цими надбаннями як слід переможці не зуміли. Польські жовніри зажадали повернення додому, бо вже сплив час служби. Замість того, щоб зайнятися відбудовою замків та формуванням для них залог Ю. Радзивіл розпустив військо. Це призвело до того, що за Великим князівством Литовським і Руським залишився лише Гомель. В інші міста майже безборонно повернулися московити.
У 1536 р. Москва взялася швидко відновлювати замок у Стародубі та будувати нові замки на північному і північно-східному кордоні з Литвою. Відбулася тільки одна поважна битва - під Кричевим, - у якій Андрій Немирович розбив московське військо і взяв у полон воєвод Михайла Оболенського та Григорія Количева.
На переговорах, які розпочалися в січні 1537 р., посли Великого князівства Литовського і Руського виставили максимально планку: зажадали Новгорода і Пскова. Проте не змогли навіть повернути Смоленська. Вдалося утримати тільки Гомель з околицями. Відтак «вічного миру» не було підписано. Сторони обійшлися перемир’ям на п’ять років.
2.6.