Визвольний похід Пилипа Орлика 1711 р. та пошуки мазепинцями міжнародних комбінацій для визволення України
Полтавську битву 1709 р. зазвичай зображують як початок кінця Ранньомодерної Української держави та відправним пунктом перетворення Московії на континентальну потугу. Насправді сучасникам ця битва, переломним моментом не видавалася, адже вона остаточно не визначила ані результат Великої Північної війни, ані імперське майбутнє Московії, ані долю Гетьманщини.
Неспростовним доказом цього став провал Прутського походу Петра І в 1711 р., коли царське військо було розбите й оточене союзниками - турками, татарами, шведами та українськими козаками. Прут 1711 р. мав усі шанси змести військово-стратегічні та геополітичні наслідки московської перемоги під Полтавою і відкрити перед Гетьманщиною нові перспективи. Мабуть ніхто інший так не відчував гостроти моменту, як сам Петро І. Цар відверто визнавав, що над Прутом з його військом «майже так трапилося, як зі шведами під Полтавою» і був ладен підписати мир на будь-яких умовах. Тільки продажність турецького візира дали змогу Московії вислизнути з «прутського мішка», уклавши вкрай невигідний мир.Одним із найважливіших наслідків Полтавської битви стала поява першої української політичної еміграції. На чужині опинилися біля 500 лівобережних козаків та 4-5 тисяч запорожців, а також вірна І. Мазепі старшина (біля 45 душ). 5 березня 1710 р. відбулися вибори нового гетьмана в еміграції, яким став генеральний писар Пилип Орлик. Політична програма П. Орлика базувалася на ідеї незалежності Гетьманщини. Перед обранням майбутній гетьман погоджувався взяти до рук булаву лише за умови, що Карл XII офіційно підтвердить своє попереднє зобов’язання не миритися з Петром І доти, доки «московське ярмо не буде знято з України». 10 травня король видав відповідний диплом. Теза Пилипа Орлика, кількаразово вжита ним у 1710 р., що «Козацька нація від фатальної Полтавської битви стогне під тиранічним ярмом Москви і жадає одного - повернути собі волю», в різному словесному обрамленні стала постійним атрибутом послань гетьмана та його сина Григорія.
Укладаючи 23 січня 1711р. спрямований проти Московії військово- політичний союз із Кримом, посланці П. Орлика вимагали визнання під гетьманською булавою Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, а також гарантії незалежності. І хан погодився. На переговорах з Туреччиною кінця 1711 р. П. Орлик наполягав на зобов’язаннях султана змусити Московію назавжди відмовитися від претензій на Україну.
Найближче до реалізації свого політичного кредо мазепинці були в перші роки еміграції. Упродовж 1710 р. П. Орлику разом з Карлом XII, втягнувши до своєї орбіти французького посла в Стамбулі П’єра Дезаєра, вдалося схилити Туреччину до війни з Московією. На початку 1711 р. 4 тис. запорожців, 2 тис. поляків Ю. Потоцького та 20 тис. татар рушили у визвольний похід на Правобережжя, маючи на меті оволодіти Києвом і підняти антимосковське повстання на лівому березі. Карл XII долучився тим, що звернувся з маніфестом до мешканців Правобережної України, у якому писав, що «підступні ворожі плани (Московії. - Авт.) сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і в славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх прадавніх земель».
П. Орлику з союзниками швидко вдалося опанувати Поділля та дістати підтримку місцевих полковників. Як Петро І писав О. Меншикову, «Задніпровська Україна вся була до Орлика пристала, крім Танського (білоцерківський полковник. - Авт.) і Калагана (Галаган, чигиринський полковник. - Авт.)...». П. Орлик звернувся також із закличним універсалом до лівобережного гетьмана І. Скоропадського. Але останній не наважився. Невдовзі союзники загрузли від Білою Церквою, не змігши оволодіти ключовою фортецею. Татари почали скрізь брати ясир, поляки потягнули до Волині. Похід захлинувся, й П. Орлик з тяжким серцем покинув Правобережжя.
Та справа програною ще не була. Літом цього ж року козаки П. Орлика та К. Гордієнка воювали на боці султана проти Петра І на р. Прут. Московське військо потрапило в повне оточення. Але турецький візир, спокусившись московським золотом, пішов на Прутський мир 1711 р., згідно з яким цар віддавав фортецю Азов, мав знести фортеці на Дніпрі та відмовлявся від претензій на Правобережну Україну.
Унікальний шанс зупинити московську експансію та вибити з царя зречення усієї України було втрачено.Така угода не задовольняла ні П. Орлика, ні Карла XII. Обоє кинулися унеможливлювати її ратифікацію. Посольству Д. Горленка у Стамбулі вдалося укласти з Туреччиною угоду, за якою П. Орлик ставав «гетьманом України Обох Боків Дніпра та Війська Запорозького» під турецькою протекцією. Однак, московсько-турецькі переговори, які велися паралельно і головним каменем спотикання яких було українське питання, закінчилися 3 квітня 1712 р. перемир’ям на 25 років, текст якого закріпив перебування Лівобережжя в московських руках, а Правобережжя залишав за П. Орликом з козаками.
***
Поразка визвольних походів 1711-1712 рр. не змусила П. Орлика та багатьох інших мазепинців скласти зброю. Невдовзі вірним соратником батька став його змужнілий син Григір, зірка якого сяятиме на політичному небосхилі Європи до середини 1750-х рр. Навіть у 1741 р., незадовго до смерті, П. Орлик, зазнавши стількох поневірянь, писав до свого сина: «Ніколи не перестану шукати всіх легальних способів, щоб заявити мої права й права моєї нації на Україну». А Григір у 1754 р. знову й знову повторював у меморандумах до французького двору: «Україна, де проживає нація, яка найбільше жадає свободи і найбільше віддана їй, тільки чекає слушної нагоди, щоб скинути деспотичне ярмо Росії, під яким вона стогне, і це обоє ’язково станеться свого часу». Цією затятістю Орлики та деякі інші мазепинці були настільки ненависні Московії, що вона навіть у 1750-х рр. не залишить у спокої старих уже Федора Нахи- мовського та Федора Мировича, організувавши на них замахи в Криму.
Гетьман Пилип Орлик
Упродовж 1728-1734 рр. Пилип Орлик та його син Григір невтомно намагалися схилити Францію, Швецію та Річ Посполиту до війни з Московією за участі Туреччини, Криму, а по можливості й Саксонії, Бранденбургу, а також донських та яїцьких козаків.
Для підсилення зацікавленості Франції Орлики використали прихід до влади в Криму Каплан-Гірея (1730), войовниче налаштованого до Московії. У листі до французького посла у Стамбулі Вільнєва П. Орлик запевняв, що «Запорозька армія безсумнівно потроїлася б, якби народ бачив вірогідність повстання, оскільки вся козацька нація нічого не бажає більше, ніж дочекатися моменту скинути нестерпне ярмо, яке на неї було накинуто, і приєднатися для цього до запорожців, яких вона вважає своїм притулком і своєю найбільш шляхетною частиною».
Григір Орлик
Наприкінці 1720-х рр. Григір Орлик, перебуваючи на службі Людовика XV, перетворюється на вправного лобіста української справи у Франції. Він був єдиним українцем у ті часи, який міг впливати на французьку політику. У серпні 1734 р. Григір Орлик таємно з’явився на Лівобережжі й мав зустрічі з частиною старшини. На початку 1735 р. він обґрунтовує необхідність завдати нищівного удару по Московії з боку України. Як писав Г. Орлик, «хан і мій батько зайдуть в Україну зі значним корпусом татар і піднімуть жителів цієї країни, щоб скинути гніт московської тиранії.... Тоді ж ногайські й дагестанські татари з калмиками, які нещодавно перейшли під владу татарського хана, вдарять до самої столиці Московії, завдаючи своїх звичайних спустошень, і московити, бачачи, що їх атакують зі всіх боків, та зі страху, що Польща і Швеція теж нападуть на них, змушені будуть не тільки відкликати свої війська з Польщі, щоб захищати свою країну, але й відмовлять імператору в допомозі, необхідній для захисту Угорщини».
У 1742 р. помирає Пилип Орлик. Та навіть ця тяжка втрата і не тільки батька, а й легітимного гетьмана, що важило дуже багато, не змусили Григора опустити руки. Одну за одною він плете комбінації, здатні труснути Московію й викликати антимосковське повстання в Україні. Після смерті в 1740 р. австрійського імператора Карла VI, яка запустила війну за корону імперії Габсбургів, він їде до Польщі, Прусії, Туреччини, Швеції, щоб створити коаліцію проти Московії.
У Швеції Г. Орлик підтримує угруповання антимосковських «капелюхів» проти москвофілів-«ковпаків», пропонує Людовику XV свої послуги посланця до Персії, щоб організувати персько- турецьке перемир’я, яке розчистило б шлях до нової турецько-московської війни. На початку 1750-х рр. Григір Орлик засипає Париж черговими меморандумами з приводу інтересів Франції на сході Європи, у яких увиразнює роль України. І тільки смерть у 1759 р. від тяжких ран у баталіях Семилітньої війни 1756-1763 рр. обірвала його невтомні змагання за незалежність України проти московської тиранії.***
Майже 50-років стараннями мазепинців і передовсім Пилипа та Григора Орликів проблема визволення України з московської неволі не сходила з порядку денного, а європейські середовища неодноразово з методичною наполегливістю діставали інформацію про прагнення українців до свободи, принципову відмінність українського та московського світів, геополітичну цінність України для погамування апетитів Московії та стабільності на сході Європи. Однак після невдалих походів 1711-1712 рр. на рівні реальної політики зірки ніяк не бажали сходитися на користь практичного втілення проекту незалежної від Московії Гетьманщини.
Після того, як з історичної арени зійшли «останні з могікан» першої української політичної еміграції Григір Орлик, Федір Мирович та Федір Нахимовський, Московія позбулася найдошкульніших противників. На той час еліта Лівобережної Гетьманщини, вражена анемією до збройного спротиву, була здатна лише на тихий опір уніфікаторській політиці Петербурга. Вибравши слушний час, Катерина II скасувала Гетьманщину (1764) та Слобідську Україну (1765), а Вольності Війська Запорізького Низового в 1775 р. Відтак вона перейшла до тривалого нищення всіх відмінностей, які відрізняли український світ від московського, щоб у кінцевому рахунку розчинити українців у російській стихії. Проте український корінь виявився напрочуд живучим і дав свіжі пагони, які у XX ст. викликали нові криваві війни за незалежність.