Важка політична ситуація і приховування дійсних поглядів в Україні

Після бою під Полтавою в 1709 р. політична ситуація в Укра­їні стала дуже важка. Не буду тут говорити про великий терор, який поширив цар Петро І в Україні, ані про економічне вини­щування України, а зверну тільки увагу на важливіші устроєві зміни, які робили політичну ситуацію в Україні дуже важкою.

1.

2. Гетьманську столицю перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю, а в Глухові поставлено два полки московського війська як залогу. Одночасно призначено москов­ських воєводів і поставлено московські військові залоги по всіх більших містах Гетьманщини.

²⁸⁸ Ол. Оглоблин, Люди старої України, Мюнхен 1959, стор. 103-104.

3. Петро І розпорядив, що полковників в Україні, які мали не тільки військову, але й адміністративну владу, призначував і звільняв не гетьман, а цар царськими указами. Перед смертю Пет­ра І (|1725) більшість полковництв в Україні була в руках чу­жинців —■ москвинів, молдаван та сербів. Згодом змінилася ця си­туація на краще. За Данила Апостола (1727-34) гетьман мав право тільки рекомендувати кандидатів на полковників, яких все ж таки далі призначав цар.

4. Московські воєводи та московські військові коменданти у час воєн з Туреччиною допускалися різних неправних надужить.

5. Як полковникам, так і іншим людям цар надавав різні зе­мельні посілості на власність. Деякі власники таких дібр прояв­ляли свою вдячність цареві так, що робили різні доноси в полі­тичних справах.

Вже з цього видно, як москвини « прибрали до рук » Україну. При такій політичній ситуації деякі українські діячі приховували свої дійсні почуття, настанови та політичні погляди виявами льояль- ности до царя назовні різними способами, як присвячуванням мо­сковським володарям своїх творів, писанням од на теми деяких подій чи осіб, виголошуванням промов тощо.

Проф. Ол.

« 3 другого боку, офіційне становище Капніста — так само, як і інших українських діячів його стану і віку — вимагало не­рідко таких виступів і слів, що аж ніяк не були щирим висловом їх справжніх думок — взагалі велика трагедія всякого більш- менш видатного діяча кожної бездержавної нації, надто ж в умо­вах московського деспотизму » ^[266].

Дехто з москвинів чи змосковщених чужинців, добрих обсер­ваторів, помічав чи відчував нехіть українців до москалів, а через те і нещирість їх льояльности до Росії. Ф.Ф. Віґель, пишучи про українських письменників, що писали по-московськи, оберталися в петербурзьких літературних колах і мали між московськими письменниками своїх друзів, відмітив ось що (цитату перекладаю тут з московської мови):

« Помітними були також два українці: один поет у відставці, другий тільки що поступив на службу в тому званні. Обидва вони, дарма що одної віри, одної крови, одного звання та що їх бать­ківщина два віки об’єднана з Росією, потайки ненавиділи її і ро­сіян, москалів, кацапів. Це були Капніст і Гнідич (тут мова про В. Капніста і М. Гнідича, П.І.). Василій Василевич Капніст оже­нився з рідною сестрою жінки Державша, а все ж таки ті подружі зв’язки не могли прив’язати його до Росії...» ^[267].

Прояви льояльности до московського царя назовні, публично, навіть тоді, коли вони тільки замасковували український патріо­тизм, могли причинятися до політичного психічного роздвоєння у тих українців, які їх спостерігали.

9.