Пізніше розуміння Переяславського договору як персональної унії володаря
Ми не знаємо докладно, що брав собі за зразок гетьман Б. Хмельницький, складаючи Переяславський договір 1654 року, чи персональну унію володаря, яка була, напр., між Польщею і Литвою, чи радніше таке відношення, яке було між Кримським ха- натом і турецьким султаном 26в, чи взагалі гетьман намагався виторгувати від московського царя стільки, скільки міг.
В кожному разі в тому договорі залишено всю окрему українську державну адміністрацію, судівництво, фінанси й військо. Одначе ми знаємо, що пізніше, зокрема в 18 ст. українські провідні люди інтерпретували Переяславський договір як персональну унію володаря двох держав. У відомому « Разговорі Великороссіи с Малороссіей » Семена Дівовича, перекладача при Генеральній Військовій Канцелярії в Глухові, написаному в 1762 р., « Малороссия » говорить до « Великороссы » так:« Не тебі, государю твоєму поддалась...
Не думай, чтоб ты сама была мой властитель, Но государь твой и мой общій повелитель » [264] [265];
Про цю різницю проф. Ол. Оглоблин, визначний знавець зокрема історії України 18 ст., написав:
« Не треба також забувати —- новітні дослідники не доціню- ють цього — різниці в ставленні тогочасного українського шляхетства до особи царя, династії — з одного боку, і до Росії, народу російського — з другого боку. В той час це були зовсім різні речі. На терені Російської імперії (отже і України) панували ще традиційні февдальні форми політичного мислення, а в них справа персональної відданости монархові, взагалі особистий момент у державних стосунках, грали дуже велику ролю. Для українських автономістів XVIII і початку XIX століття ставлення до особи російського монарха, як суверена української держави, було чимсь зовсім іншим, ніж ставлення до російського народу і навіть російської держави » 268.
При ставленні до московського царя як до володаря, що своєю особою об’єднував дві держави, можна було погодити український патріотизм і вірність гетьманській державі з льояльністю до монарха тільки до часу, доки московські царі зберігали ще форми української автономної держави, доки не почали нищити й ліквідувати її. Ліквідація української держави в час володіння цариці Катерини II мусіла викликати велике збентеження між українськими патріотами, що були льояльні до цариці. Реакція на те таких льояльних до монарха патріотів могла бути така, що одні почали схилятися в бік українського сепаратизму, другі — в бік групи людей, що хотіли інтереси України вкласти в рамки московської імперії, а треті ■—■ і таких мабуть було найбільше — ставали зре- зиґновані в національних справах, а така національна резиґнація вела далі до політичного психічного роздвоєння, а врешті до т.зв. « малоросійства » — до прихильности до російської великодержавности та байдужости чи й неґативного ставлення до українських державницьких прагнень.
8.