Вплив спільного віровизнання

До послаблення спротиву українців московській аґресії при­чинялося, на мою думку, також спільне віровизнання українців і москвинів, спільна православна віра, одна організація право­славної Церкви та православність московського царя.

Ось, напр., в « Історії Русів » — в зв’язку з боєм під Полта­вою 1709 року — читаємо:

«...але вони (Мазепині війська, П.І.) з самим Мазепою пов­сякчас зоставалися біля обозів своїх і шведських, уникаючи бо­ротьби з росіянами і вдержуючи супроти них найсуворіший нев- тралітет, застережений Мазепою у короля шведського і оголоше­ний в декляраціях його по всій Малоросії. Бо Мазепа, як усім ві­домо, бувши християнином, глибоко побожним,...уважав за смерт­ний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців, і додержував того з рішучою твердістю, не схиляючись на ніякі переконуван­ня » ^[261]. (Підкреслення мої, П.І.).

Хоч війська Мазепи не брали безпосередньої участи в голов­ному бою під Полтавою, то проте не відповідає дійсності, немов би то вони були невтральні. Козаки оточили були саме місто Пол­таву, де було московське військо, і пильнували, щоб москвини не зробили випаду з міста захищаючи так лівий бік шведів, а також козаки сторожили свої і шведські обози. Частина козаків була приділена до резерви ^[262].

Не будемо тут входити в те, чому автор « Історії Русів » зобра­зив це невірно з дійсністю. Для нас важливе, що той автор під­креслив, що Мазепа уважав за смертний гріх проливання крови одновірців, бо Це вказує, що в час того автора такий арґумент ві­дігравав ролю, що він мав значення. Це вказує, що українці могли керувалися таким арґументом.

А ось друга вказівка, зв’язана з руйнуванням москвинами За­порізької Січі 1775 р. Коли московський генерал Текелій обста­вив Січ московським військом та гарматами, обурені січовики не годилися на те, щоб піддаватися.

Тут не входжу в те, чи було б морально, як також, чи було б доцільно боротися в такій ситуації, яка тоді була. Тільки хочу тут вказати, що в той час аргумент одновірства мав значення та міг переконувати.

Крім того, тут слід пригадати ще такі три моменти:

Поперше, в 1686 р. українську православну (нез’єднану) Цер­кву підпорядковано московському патріярхатові, а московські пат- ріярхи — згодом, з 1721 р., синод в Петербурзі використовували цю залежність для ширення льояльности до московської держави між українцями, а пізніше і до їх московщення.

Подруге, цар Петро І доручив московському патріярхові ви- клясти гетьмана І. Мазепу з православної Церкви, при чому по­дано як причину цього зраду Мазепи супроти Царя. Це виклят- тя проголошували також і в українських церквах, які були під владою Росії, щороку в установлений час понад 200 років, що могло мати свій вплив на вірних тієї Церкви.

Потрете, православну Церкву в Росії очолював з 1721 р. петер­бурзький синод, а головою того синоду був цар, через що поняття Царя у вірних тієї Церкви дуже близько асоціювалося з самою православною Церквою. Пізніше гаслом російського уряду стало: один цар, одна віра православна, один народ. ^[263]

7.