Українці у загальноросійському і польському визвольних рухах

Украінці не стояли осторонь загальноросійського та польського визвольного рухів, події яких не обминали України впродовж усього XIX — початку XX ст Пануючий тут, за висловом сучас­ників, “явний дух опозиції”, як і в Роси, спершу проявився у діяльності таємних масонських ор­ганізацій, котрі за прикладом західноєвропейських країн виникли 1817 - 1819 рр у Києві, Одесі, Пол­таві, Житомирі, Кам’янці-Подільському

Один з масонських діячів, предводитель дворян­ства Переяславського повіту Василь Лукашевич ініціював створення значно радикальнішого за про­грамними вимогами і прямо пов’язаного з процесом українського національного відродження — так зва­ного Малоросійського товариства Воно ставило за мету будь-яким чином добиватися державної незалеж­ності України, а для цього насамперед піклуватися про піднесення масової української національної са­мосвідомості шляхом пропаганди славного козацького минулого, державницьких традицій українського на­роду У складеному В Лукашевичем “Катехізисі автономіста” можна було прочитати таке запитання “Де сходить сонце’*” і таку відповідь “У Чигирині” І майже всі в Україні розуміли, що йдеться про геть­манську столицю Української держави часів Богдана Хмельницького.

Але ці ж самі війська, як сподівалися опозиційно настроєні щодо царського самодержавства офіцери, можна було використати й для його повалення Пев­ного мірою вони розраховували й на українські визвольні традиції, що, зокрема, засвідчено поетич­ною творчістю Кіндрата Рилєєва Він закликав йти “смело, дружно за Мазепой на мечи и на огонь” Українсько-польський поет Тимко Падура — учас­ник Польського патріотичного товариства, втаємниченого у плани російських змовників, також сподівався на те, що, об’єднавшись, “вольні внуки переможуть і “верне власть й славу дасть, вільне Запороже'”

Здійснення державного перевороту було наміче­но на весну 1826 р, коли до Києва мав приїхати цар Олександр І оглянути війська, дислоковані в Україні

Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р по­рушила вироблені плани змовників Зосереджене у Петербурзі так зване Північне товариство без будь- якого узгодження своїх дій з Південним товариством вирішило самостійно підняти повстання у Петер­бурзі, скориставшись церемонією присягання військ столичного гарнізону на вірність новому царю Ми­колі 114 грудня 1825 р Однак переважна більшість військ гарнізону не підтримала їх, а картечний вогонь з гармат за наказом царя довершив справу придушен­ня повстання _o

Рішуче діяло Південне товариство Його керівни­кам удалося повести за собою цілий полк, що значився під назвою Чернігівського 29 грудня 1825 — 2 січ­ня 1826 р він збройною демонстрацією пройшов селами і містечками Київщини, прямуючи на Во­линь, щоб і там підняти війська на повстання Однак дорогу йому перетнула вірна царю дивізія, яка так са­мо, як це було й у Петербурзі, нещадно застосувала проти повсталих артилерію

Цар Микола І особисто керував слідством і по­каранням учасників повстання За його наказом п’ятеро керівників (серед них троє — члени Півден­ного товариства Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюмін) за­гинули на шибениці Всіх учасників повстання Чернігівського полку, як офіцерів, так і солдатів, царський суд покарав засланням на каторгу в Сибір або в діючу армію на Кавказ, де точилася війна з гор­цями

Подвиг декабристів вплинув на зміцнення рево­люційного українсько-польського єднання Вже на другий рік після повстання декабристів почали обго­ворювати питання визволення Польщі й України з-під влади Російської імперії та об’єднання їх у рес­публіку Повстання, яке підняла 1830 р польська шляхта проти російського царизму, наступного року під гаслом “За нашу і вашу свободу'”, зверненим до українців і росіян, перекинулось і на Правобережну Україну Однак воно не стало масовим, оскільки шляхтичів не підтримали феодально залежні від них українські селяни-кріпаки Гонориста шляхта не зро­била належних висновків з своєї поразки у повстанні 1830 — 1831 рр і пізніше, коли у розкиданих по всій Правобережній Україні підпільних організаціях “Співдружності польського народу”, розгорнула підготовку до нового антицаристського збройного виступу Порожнім звуком залишилися загальноде­мократичні девізи “Співдружності” “Через народ — для народу’ й “ Свобода, рівність, братерство”, оскільки вони не стосувалися ні селян-кріпаків, ні

самої території Правобережної України Українських селян і саму Україну шляхтичі розглядали як неві д ємну належність майбутньої Польської держави

Царизм після перемоги над повстанцями посилив колонізаторську політику на Правобережній Україні

Зразу ж примусово там була закрита переважна

більшість католицьких монастирів Затим настала черга двох мільйонів уніатів, котрі проживали в Ук­раїні та Білорусі 1839 р всі вони були оголошені церковними і світськими властями Російської імперії — православними, їхні храми перейшли у відання Руської правое хавної церкви, а тих, хто не погоджу­вався приймати нову віру, вивозили в інші місцевості імперії

Ідеї учасників польського визвольного руху, спря­мованого проти царського самодержавства, були близькі серцям українських революційних демократів 60-х рр, членів заснованої Миколою Чернишевсь- ким всеросійської революційної організації “Земля 1 BO ля” Один з них — Андрій Потебня, уродженець Сумщини, виходець з потомственої військово- офіцерської родини, молодший брат видатного вченого-мовознавця Олександра Потебні Під час польського повстання 1863 — 1864 рр 24-річний підпоручик Потебня очолив повстанський загін і за­гинув смертю хоробрих у бою з царськими військами На території Польщі біля містечка Люблін діяв ве­ликий партизанський загін на чолі з Іваном Нечаєм У ньому було понад 400 чоловік, здебільшого ук­раїнців

На Правобережній Україні, де також діяли польські повстанці, члени організації “Земля і воля” розповсюджували серед населення і царських військ листівки на підтримку визвольної боротьби, зокрема написану O Слєпцовим та А Потебнею прокла­мацію “Ллється польська кров, ллється російська кров’ Та ігнорування соціальних, насамперед аг­рарних, потреб сехянства керівниками польського визвольного руху, як і проголошений ними курс на відновлення Польщі в кордонах 1772p (тобто з включенням земель Правобережної України) разом із загальною відсталістю політичного світогляду більшості українських селян зумовили їх байдуже, а іноді й просто вороже ставлення до польського пов- I стання 1863 — 1864 рр Не здобувши опори в

народних масах в Україні, польські повстанці змушені були тут, як і в інших місцях, скласти зброю 1864 р повстання було придушене царськими військами

Естафету визвольної боротьби революційних де­мократів 60-х рр підхопили у 70-х рр революційні народники Народницькі гуртки, які виникли і діяли

тоді як у російських, так і в українських губерніях (зокрема, у Києві, Одесі, Чернігові), підтримували між собою зв язки і були підпорядковані єдиному централізованому керівництву в Петербурзі

Народники, щоб посилити активність селян, про­водили бесіди про необхідність встановлення ладу, який би дав свободу і рівність всім трудящим Вони селились на постійне мешкання у селах, влаштовую­чись там на роботу писарями, вчителями, фельдшерами, шевцями, ковалями Свої погляди во­ни поширювали під гаслами “ Земля і воля народові ”, роз яснюючи, що це означає перехід усіх земель у власність селян і запровадження на місцях селянсь­кого самоврядування

На багатих підприємців, їх прислужників, царсь­ких урядовців і самого царя народникі вчиняли терористичні акти 1 березня 1881 р під час одного з таких терактів загинув цар Олександр II Новий цар Олександр III відправив на шибеницю учасників за­маху, серед них українців — Андрія Желябова, Софію Перовську (правнучку гетьмана Кирила Po- зумовського), Микоху Кибальчича (автора першого в світі обгрунтованого математичними розрахуй- ка­ми креслення проекту реактивного космічного корабля)

На шибениці за вироком царського суду також скінчилося життя Дмитра Лизогуба — нащадка ста­ровинного українського козацько-старшинського роду Батько Дмитра — Андрій Лизогуб — дружив з Тарасом Шевченком і не полишив його і на за­сланні своєю моральною й матеріальною підтримкою Дмитро ж на “справу революції” пожертвував усі свої гроші, одержані від продажу багатої родинної спадщини У товаришів по спільній нелегальній діяль­ності Дмитро викликав щире захоплення своїми високоморальними рисами доброзичливістю,по­рядністю, чесністю Вони називали його “святим революції”

Разом із Лизогубом за терористичні дії проти царських урядовців повісили і його товариша — Во­лодимира Малинку, також сина заможного українського поміщика з козацько-старшинського роду За збройний опір царським властям під час арешту народницьких угруповань в Одесі і в Києві засуджено до розстрілу Івана Ковальського і Ba- лер’яна Осинського

У лавах першої політичної організації — “Півден­норосійського союзу робітників”, що виник на початку 1875 р в Одесі, об’єдналися близько 250 осіб (ук­раїнців, росіян, молдаван, поляків та ін )

На відміну від народників члени “Союзу” на пер-

ше місце у революційній боротьбі висували вимоги політичних свобод Статут “Союзу” пропагував ідеї визволення робітників з-під гніту капіталізму і привілейованих класів, встановлення справедливо­го порядку, “ який знищить усякі привілеї і переваги та поставить працю основою особистого суспільно­го добробуту” Члени “Союзу” керували страйками на заводах Одеси, поширювали свої прокламації у Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Херсоні, Керчі А у Ростові-на Дону та у Кишиневі діяли філіали “Союзу”, які мали забезпечувати своєчасну і систе­матичну підтримку всіх революційних заходів, здійснюваних одеськими робітниками під керівниц­твом “Союзу” Та не проіснувавши й року, “Союз” був розгромлений жандармсько-поліцейськими охо­ронцями царизму

1897 р у Києві і Катеринославі інтелігенти-мар- ксисти, залучивши й освічених робітників, організували “Союзи боротьби за визволення робітни­чого класу” Ix учасники самі писали, нелегально друкували і розповсюджували на заводах і фабриках агітаційні прокламації проти неймовірної експлуа­тації робітників і сваволі над ними антинародного царського режиму, брали активну участь в організації страйків Київський “Союз боротьби” видавав все­російську “Рабочую газету”, з якою пов’язував підготовку першого з’їзду соціал-демократи Pocn Такий з’їзд відбувся 1898 р у Мінську Серед дев’яти його делегатів чотири прибули з України, а саме від “Союзів боротьби” Києва — П Тучапський, Кате­ринослава — K Петрусевич, від київської “Рабочей газети” — Б Ейдельман і H Вигдорчик З’їзд про­голосив створення Російської соціал-демократичної робітничої парти (РСДРП)