Спроби об’єднання польського і українського визвольних рухів у 30-х роках.
У першій половині XIX ст. була зроблена спроба об’єднати прогресивні сили східнослов’янських народів на боротьбу проти царизму. З поразкою декабристського руху польські патріоти продовжували таємну діяльність, спрямовану на відродження державності Польщі й завоювання незалежності від Росії.
Гурток польських офіцерів у листопаді 1830 р. підняв народне повстання у Варшаві проти російського володарювання. Російські війська й царський намісник мусили залишити Польщу. Серед повстанців не було злагоди відносно подальшого розвитку подій. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, польські патріоти висунули гасло; «За нашу і вашу свободу». Щойно створений Національний уряд (Жонд народовий) виробив програму відновлення Польщі у межах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. уряд направив на Правобережну Україну кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького.Польська шляхта українських земель у своїй масі висловлювала готовність до повстання й сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак з меркантильних міркувань польське панство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали визвольних намірів шляхти. Національно свідому українську інтелігенцію відштовхували від повстанців плани Жонда народового не дати Україні державної незалежності, а включити її до майбутньої Польської держави. Тому польське повстання 1830 р. знайшло відгук переважно серед польського населення Правобережної України— шляхти, поміщиків, частково селян і міщан.
Основні події розгорнулися на Поділлі. У березні 1831 р. подільська й почасти київська шляхта почала формувати повстанські загони з наміром підняти повстання насамперед у повітах між Південним Бугом і Дністром. Головнокомандувачем було обрано відставного генерала Б. Колишка, раніше однодумця Тадеуша Костюшка. До середини квітня до с.
Красносілки Гайсинського повіту прибуло близько 1200 дрібних шляхтичів з навколишніх сіл і містечок. Повстанські настрої поширились і серед шляхти Східного Поділля та Південної Київщини. 25 квітня шляхта Махнівсь- кого, Липовецького, Уманського та деяких інших повітів підняла зброю проти місцевих властей і російських гарнізонів, і ті почали відступати. Наприкінці місяця генерал Колишко зібрав у містечку Гранів уже 3 тис. повстанців. На марші між Дашевом і Городком 2 травня їх атакували каральні війська. У п’ятигодинній битві повстанський загін зазнав поразки й розсіявся. Повстання було придушено.Повстанський рух охопив і волинську шляхту. Однак вона не змогла утворити єдиної конфедерації й діяла розрізненими загонами. Не зарадило справі і прибуття на початку квітня 1831 р. на Волинь корпусу генерала Дверниць- кого. Навіть після приєднання кількох повстанських загонів за чисельністю він значно поступався російським військам і не міг їм протистояти. Повстанці зазнавали невдачі за невдачею, а найсерйозніша з них трапилася під Боромлею. Після кількох безуспішних спроб пробитися на Поділля залишки корпусу відступили в Східну Галичину, де їх інтернували австрійські власті.
З відходом корпусу Дверницького повстання на Волині продовжувалося. Кілька об’єднаних повстанських загонів 19 квітня навіть захопили Ковель, але незабаром мусили залишити його царським військам. Відбиваючись від карателів, що насідали, частина повстанців пробилась у Східну Галичину та на польські землі. На початку травня припинила опір шляхта Овруцького повіту. Дещо довше тримались повстанці у Луцькому повіті на чолі з графом С. Ворцелем. Але після кількох кровопролитних сутичок з каральними військами й вони відійшли на захід. Не мав успіху й виступ польської шляхти на Житомирщині 17 травня — 12 червня.
Російські війська перенесли воєнні дії на польські землі. 26 серпня вони зайняли Варшаву й придушили повстання. Багато польської шляхти емігрувало за кордон. Через деякий час утворилися нові таємні товариства польської шляхти, які ставили за мету домогтися незалежності Польщі. В 1835 р. у Кракові почала діяти таємна організація «Співдружність польського народу». Її осередки діяли в багатьох містах і містечках Волині, Поділля і Київщини аж до розгрому організації в 1839 р.