Соціально-економічні реформи

Дбаючи про збереження “єдиної і неподільної”, царський уряд намагався відіграти роль регу- _sпереворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактерніши­ми ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин та верстатів На ве­ликих капіталістичних підприємствах — заводах і фабриках — для підвищення продуктивної праці за­стосовувалися досягнення науки і техніки Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості — вугільна, залізорудна, ме­талургійна, машинобудівна Швидко розвивався Донецько-Криворізький вугільно-залізорудний ба­сейн, що вже тоді став головною металургійною базою України _w

З часу реформи 1861 р видобуток кам’яного вугілля в Україні зріс більш як у!15 разів і становив 1900 р 691,5 млн пудів (майже 70% усього видо­бутку Російської імперії), залізної руди відповідно — в 158 разів і 210 млн пудів (більше половини загаль- ноімперського видобутку) Наприкінці 90-х рр Україна давала понад половину загальноімперської ви­падки чавуну (92 млн пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн пудів)

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст виникли 17 великих металургійних заводів Більшість з них було побудо­вано на кошти іноземних капіталістів англійських — завод Джона Юза з робітничим селещем Юзівка (тепер Донецьк), бельгійських — Дніпровський за­вод у селищі Кам’янському (тепер — Дніпро- дзержинськ), французьких—Гданцівський біля Кри­вого Рогу Російські капіталісти стали власниками заводів Брянського — поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр’ївського — у Дон­басі Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам’яно­вугільній, залізорудній і металургійній промисловості України На багатьох заводах адміністративно- управлінський персонал, інженерно-технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікова­них робітників були іноземцями

Капіталістам-іноземцям на початок XX ст в Ук­раїні належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об єднань, переважна більшість прибутків яких спливала закордон Водночас такі об’єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих промислових підприємств І на початку XX ст тут уже не залишилось жодно­го металургійного заводу, який би виробляв менш як 1 млн пудів чавуну на рік А продукція лише п’яти найбільших заводів-гігантів Півдня України (Юзівського, Дніпровського, Олександрівського, Петровського, Донецько -Юр’ївського) становила понад 45%

Більшу частину вуглевидобутку Донбасу забез­печували великі шахти, що давали на-гора не менше 10 млн пудів кам’яного вугілля щорічно

Переважно капіталістам-іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобуду­вання, які діяли у 1900 р (близько 70 % загальноімперського виробниціва сільськогосподарсь­ких знарядь — плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо) Серед них заводи Гельферіх-Са- де і Мельгозе — у Харкові, Фільворта і Дедіни — у Києві, Гена — в Одесі, Ельворті — в Єлисавет- траді, Грієвса — у Бердянську та ін

Значного розвитку набули і традиційні для України галузі промисловості, пов’язані з переробкою сільсь­когосподарської продукції, передусім цукрова Завдяки технічному переоснащенню і концентрації виробництва на великих підприємствах загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х до середини 90-х рр зменшилася з 247 до 153 (зі збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис до 78 тис ) Виробництво цукру на них зросло в 14 разів з 1,6 млн до 23 млн пудів (84% виробництва всієї Російської імперії) Щоб не допускати знижен­ня цін на внутрішньому ринку, найбільші цукро- заводчики України 1887 р у Києві об’єдналися в цукровий синдикат — перше у Російській імперії капіталістичне монопольне об’єднання Вже через 5 років у його підпорядкування! перебувало понад 90% усіх цукрових заводів України

Наприкінці XIX ст тут виникають перші великі підприємства транспортного машинобудування Харківський і Луганський паровозобудівні заводи До 1900 р вони випустили 233 паровози На той час дов­жина залізничної коли в Україні становила 8417 км Царський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, у цій справі керувався як економічно-господарськими, так і військово-стра­тегічними міркуваннями Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, обслуговувало всю імперію з fι найдовшими у світі залізничними магістралями Всі головні замзниці спрямовувалися до великих промислових і культурних центрів Pocn та Прибал­тики

Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін Лише 15 % українських проми­слових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення такої про­дукції у Роси Готові товари, що довозилися з Роси, коштували дорожче, ніж українська сировина Отже, накопичення капіталу в Роси відбувалося і за раху­нок нееквівалентної торгівлі з Україною Та й саме регулювання цін за перевезення вантажів залізниця­ми було таким, що було вигідніше вивозити продукцію поза межі України, ніж доставляти її на власній те­риторії До речі, і гужові грунтові дороги тут на той час набули слави найгірших у Європі

Перевезення вантажів водними артеріями було розвинуте слабше Частка пароплавів серед суден річкового флоту становила не більше однієї шостої Майже всі несамохідні судна були дерев’яними, а пристані не мали причалів, вантажно-розвантажуваль­ного обладнання Не краще становище було і з морськими портами Відомий український антропо­географ C Рудницький наводив такий разючий приклад «На початку XX ст відносини на Чорно­му морі були такі цікаві, що, приміром, перевезення добра від однієї чорноморської пристані до другої коштувало майже стільки, скільки перевезення з та­кої пристані до Англії»

З кінця XIX ст почали проявлятися породжені індустріалізацією суспільства екологічні проблеми Природний баланс нерідко порушувався і хижацьким методами освоєння транспортних шляхів традиційних — водних і нових — залізничних Без гострої потре­би винищувалися великі масиви лісів і рік, залізничні коли прокладалися через найродючіші у світі ук­раїнські чорноземи, а загати і греблі у деяких місцях перетворювали плавні, багаті різнорідною живністю луки на смердючі болота

Тим часом зросла роль України в експорті сільсь­когосподарської продукції за кордон Ii частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90% На Україні збирали 43% свіжого врожаю ячменю, 20% — пшениці, 10% — кукурудзи

Загалом розвиток капіталізму в сільському гос­подарстві пореформеної України в складі Російської імперії відбувався двома шляхами, відомими під на­звами пруського й американського Пруський передбачав повільне пристосування поміщицьких господарств до праці вільнонайманих робітників зі збе­реженням їхньої напівкріпосницької залежності Селяни ж, щоб поліпшити своє життя, прагнули повністю позбутися кріпосницьких пут і запровади­ти фермерські господарства, на основі яких розвивалося сільське господарство у Північній Аме­риці Отже, в Україні перебудовані на капіталістичний лад поміщицькі латифундії (найбільше їх було на Правобережжі) і новостворені селянські фермерські господарства (переважно на Півдні) здебільшого й виробляли ту сільськогосподарську продукцію, яка ви­возилася за кордон

Заохочувані гарантованими експортними преміями царського уряду, цукрозаводчики-мільйонери Бродські, Терещенки, Харитоненки, Ярошинський, Бобринський розширили вивезення продукції за кор­дон за тимчасовими демпінговими (нижчими, ніж витрати виробництва) цінами, що допомагало витри­мувати конкуренцію на зовнішньому ринку Збільшив уряд і казенні замовлення підприємствам, насампе­ред металургійним, в існуванні яких був заін­тересований Навіть було створено урядовий комітет замовлень Однак економічне становище Російської імперії в цілому, й України зокрема, не могло істотно поліпшитися Техніко-економічна відсталість най­важливіших галузей промисловості стояла на заваді підвищенню конкурентоспроможності українських товарів на зовнішньому ринку Злиденне й голодне се­ло, обтяжене напівкріпосницькими пережитками, немогло стати надійною основою для створення стабільного внутрішнього ринку

Переважна більшість українських селян потерпа­ла від нестатків За своє майно (хату, землю, худобу) селянин повинен був сплачувати значні податки на ко­ристь держави, а поміщикам — викупні платежі за своє особисте звільнення з кріпацтва і за земельний наділ Малоземелля змушувало більшість селян постійно арендувати у поміщиків землю за виробітки, найматися до заможних односельців або помішиць- ких економій Добра половина господарств мала не більше, ніж по 5 десятин У середньому на один се­лянський двір припадало 10 десятин, тоді як на один поміщицький маєток — 507

Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і наймалися на фабрики та заводи Наприкінці XIX ст в Україні налічувалося до двох мільонів сільськогос­подарських робітників Типовою картиною пореформеного життя тут були юрби заробітчан на до­рогах