Загострення соціальних суперечностей.
Криза кріпосницької системи супроводжувалася загостренням відносин між поміщиками та селянами. Незадоволені селяни сподівалися на мирне розв’язання конфліктів зі своїми поміщиками й із цією метою зверталися зі скаргами до вищих органів влади або до царя.
Віра у справедливість імператора міцно вкорінилася в свідомості селянства. Подеколи селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, якщо вважали їх несправедливими. Й це могло тривати досить довго. Так, кріпаки з с. Підвисокого Уманського повіту Київської губернії протягом 1811—1826 рр. не відбували панщину на місцевого поміщика. Почастішали й випадки підпалювань поміщицьких маєтків. Не добившись справедливості, най- рішучіші селяни тікали до малозаселених регіонів з кращими умовами для життя. Десятки тисяч утікачів, переважно з Правобережжя й Лівобережжя, відійшли в Бессарабію, на Південь, Кубань і Дон. Оселившись на нових землях, утікачі перетворили пустелі на квітучий край і значно розширили ареал українського етносу.Часом селяни чинили фізичні розправи над поміщиками та управителями. Ціною життя своїх хазяїв кріпаки хотіли завоювати особисту свободу. Інколи вони об’єднувалися в загони для таких розправ. Найвідомішим ватажком кріпосних селян у 1813— 1835 рр. на Правобережній Україні став Устим Кармалюк. У 1850— 1851 рр. в Україні відбулося 47 великих селянських виступів.
Наймасовішим селянським рухом у першій половині XIX ст. стала так звана Київська козаччина; її початок спонукав царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення для участі у Кримській війні. Серед людей поширилася чутка про волю для тих, хто запишеться в козаки й візьме участь у воєнних діях. Багато кріпаків кинули панську роботу й ватагами переходили від села до села, підбурюючи один одного до більш рішучих, дій. Вони чіплялися до попів, мордували їх, вимагаючи при цьому зачитати царську грамоту про волю, яку нібито ховали поміщики.
Цей рух охопив понад 180 тис. чол. Заворушення прчало поширюватися з Київщини на інші українські землі, й царський уряд кинув на його придушення кавалерію, піхоту й саперів. Криваві сутички військових команд із селянами відбулися в містечках Корсунь, Таганча, а також у селах Викова Гребля й Березна. З обох сторін були вбиті й поранені, а повстання захлинулося.Не встигло завмерти відлуння Київської козаччини, як збурилося сільське населення Катеринославщини й Херсонщини. Під впливом чуток про заклики царського уряду переселятися до Криму маса людей навесні 1856 р. рушила в «похід у Таврію за волею». 75 тис. чол. цілими селами знялися з насиджених місць і подалися на Південь у пошуках кращої долі. Дорогою мігранти розганяли невеликі загони поліції, стражників або ж військові команди. Тільки регулярні війська після кількох кровопролитних сутичок розігнали волелюбців і змусили їх повернутися назад.
На боротьбу за свої права піднімалися й робітники промислових підприємств. Вони скаржилися властям на погані умови роботи, тікали, підпалювали майстерні або ж відмовлялися виконувати ті чи інші роботи. Виступи робітників відбулися в друкарні Києво-Печерської лаври (1805), на Луганському ливарному заводі (1817— 1835), в Писарівській мануфактурі на Харківщині (1817), Машівській суконній мануфактурі (1823) тощо. Тільки з допомогою військової сили підприємці припинили стихійні виступи робітників, навели лад у приміщеннях і відновили роботу підприємств.