Дальше формування буржуазії та робітництва.

Криза крі­посницьких відносин супроводжувалась якісними змінами в суспільстві. Вони полягали насамперед у появі й розвитку нових верств населення, які не вписувались у традиційну структуру середньовічного суспільства.

Показовим у цьому плані є життєвий шлях кількох укра­їнських селян. Кріпаки з Черкащини Федір Симиренко, брати Яхненки спочатку розбагатіли на дрібній торгівлі, потім викупилися на волю і, об’єднавши свої капітали, ор­ганізували оптову торгівлю хлібом, худобою, промисловими виробами. Орендували млини у Смілі, Умані, а на початку 40-х років заснували промислову фірму «Брати Яхненки та Симиренки». Вона займалася виробництвом і збутом цукру та машин у великій кількості. Вартість нерухомого майна фірми становила близько 4 млн крб. Син чумака із Сум­ського повіту Харківської губернії Іван Харитоненко на се­редину XIX ст. збив великий капітал на спекуляції бака­лійними товарами, потім орендував землю, а також про­мислові підприємства капіталістичного типу. Не цуралися підприємницької діяльності й інші купці, в тому числі ки­ївські — Барські, Кобці, полтавські — Хандри, Пошивайли.

Обставини змушували також багатьох поміщиків ставати на буржуазний шлях господарювання. Під впливом товар­но-грошових відносин вони мусили відмовлятися від не­продуктивної праці кріпаків і запрошувати на роботу най­митів. Досить часто поміщики-капіталісти наймали на ро­боту навіть власних селян, поєднуючи в собі таким чином риси кріпосника й буржуа.

Звичайних буржуа уособлювали власники промислових підприємств, які не мали залежної робочої сили, а вико­ристовували працю як особисто вільних, так і кріпосних селян, відпущених поміщиками на заробітки. Ними ставали.дворяни, поміщики, багаті представники податних станів, у тому числі й селянства. Зокрема, в 1856 р. останнім на­лежало в Бердичівському повіті Київської губернії 34 ви­нокурні, 36 цегельних заводів, 2 цукроварні, 7 пивоварень та ряд інших підприємств, на яких використовувалася віль­нонаймана праця. Подібне спостерігалось і в інших місце­востях. Щоправда, соціальний статус буржуазії з числа по­датних верств суспільства на початковому етапі її існування був нестійким. Не маючи досвіду ведення виробництва, зв’язків у промисловому й торговельному світі, вони нерідко розорялись і вибували з рядів буржуазії.

За своїм національним складом молода буржуазія Ук­раїни була досить строкатою. До неї належали українці, росіяни, євреї, поляки, вірмени, греки та представники ін­ших націй. Швидко збільшувалася кількість росіян.

Продовжувалося започатковане в глибині віків форму­вання українського робітництва. Його основним соціальним джерелом виступало селянство. Для цього склалися відпо­Відні умови. З початком технічної революції, застосуванням парової техніки й збільшенням промислових підприємств потреба в робочій силі стала стабільною і значною. Вона загострювалась і в зв’язку з бурхливим розвитком товарного сільськогосподарського виробництва на Півдні України. Обезземелюючись і розоряючися, хлібороби мусили шукати додаткового заробітку. Значна частина зубожілих селян ше не поривала остаточно з своїм традиційним господарством, а ставала сезонними наймитами. Як правило, у весняно- літній період вони вирушали на садіння і прополку буряків, на жнива, рибальство, стрижку овець та інші роботи, а потім пізно восени чи взимку повертались із заробленими коштами додому з тим, щоб наступного року повторити все спочатку.

У першій половині XIX ст. основна маса заробітчан по­давалася на Південь України. Тут з’являються досить великі ринки робочої сили. У Березівці Херсонської губернії влітку збиралося до 2, а в Каховці — до 40 тис. бажаючих найнятися на сільськогосподарські роботи. Не менше 40 тис. наймитів щороку працювали теслями, ковалями, вантажниками, ві­зниками тощо. Ходили на заробітки також у Бессарабію, Крим, на Кубань, в Область Війська Донського.

Незначна частина збіднілого селянства працювала по­денно й сезонно на місцевих переробних підприємствах. Цим же займалися представники й інших знедолених груп населення, зокрема відставні та достроково відпущені со­лдати, їхні дружини, діти, а також ремісники.

Крім тимчасових, неухильно збільшувалась кількість постійних робітників, які зосереджувалися переважно на фабриках і заводах. Постійні робітничі кадри поповнювались особисто вільними, частково кріпосними, приписними і по­сесійними селянами, вихідцями з робітничих і ремісничих сімей. Використовувалася також праця рекрутів.

Чисельність робітництва неухильно зростала, а відтак змінювалася й ментальність народу. Якщо, за приблизними даними, в 1825 р. налічувалося 15 тис., то в 1859 р.— 95,3 тис. робітників. Найшвидше збільшувалася кількість робітників цукрової і тютюнової промисловості Київщини й Лівобережної України, де у 1859 р. зосереджувалося понад 78 % робітничих кадрів України. Змінювався соціальний статус робітництва. Зменшувалася кількість залежних і од­ночасно збільшувалася кількість особисто вільних робітни­ків. Щоправда, відсоткова частка перших іще залишалась в окремих галузях промисловості досить значною. У сук- нарстві, наприклад, вона становила 80 %. На поміщицьких скляних, винокурних, селітроварних і паперових заводах майже всі працюючі були кріпаками.

Особливо швидко змінювався соціальний і національний склад населення Слобожанщини й Півдня України. Відпо­відно до потреби регіонів у робочій силі царський уряд почав масово переселяти жителів сусідніх і віддалених ра­йонів Росії. Внаслідок цього відсоток росіян у складі на­селення України почав швидко зростати. Крім українців і росіян, робітництво України складалося з поляків, білорусів, волохів, угорців та представників інших народів. З кількіс­ним збільшенням робітництва Україна поступово набирала виразного індустріального вигляду.