Поразки російських армій на фронті, господарська розруха. Наростання антивоєнних настроїв у народних масах

Війна затяглась. Брехливі запевнення поміщиків, буржуазії та їх лакеїв — соціал-шовіністів, що війна триватиме п’ять- шість місяців, розвіялися на порох. З кожним місяцем все важче давив тягар війни на трудящі маси міста й села, вимагаючи від них нових жертв.

До того ж навесні 1915 р. царизм зазнав поразки на фронті. Царський уряд залишив армію без бойових припасів; невиста- чало снарядів і рушниць. Користуючись цим, австро-німецькі війська, підсилені значною частиною німецьких корпусів, пере^ кинутих з західного фронту, 19 квітня 1915 р. прорвали фронт російських військ коло Горлиці. Німці засипали позиції снарядами важкої артилерії, у солдатів же російських армій невистачало навіть рушничних патронів. Почався відступ російських військ по всьому фронту. Англо-французькі армії допомоги російським військам не подали.

Розкрилася зрада царського військового міністра Сухомлі- нова, що давно вже_x був зв’язаний з німецькою шпигунською організацією. Сухомлінов і його шпигунська зграя (Мясоедов та ін.) зірвали постачання армії бойовими припасами, видавали противнику воєнні таємниці. Та Сухомлінов був не один. Крім нього, були і інші міністри, генерали, особи царської придворної челяді, які разом з царицею Олександрою Федорівною таємно до­помагали противникові. Не дивно, що при таких умовах російські війська зазнавали поразок і примушені були відступати. 21 травня вони залишили взятий ними раніш Перемишль, 9 червня — Львів. Чернівці були залишені російськими військами ще 17 лютого. У вересні 1915 р. Польща, Литва, частина Прибалтійських провінцій і Волині були в руках Німеччини та Австро-Угорщини.

В Галичині і західній Волині встановився режим австро-німе- цької військової диктатури. Народне господарство краю дійшло дб цілковитого розвалу. Зі сходу на захід і з заходу на схід про­йшли тут з боями мільйонні армії. На місці колишніх сіл часто залишались тільки пожарища.

Війна вимагала нових людських сил. Дедалі частіше повто­рювались призови в армію. Мобілізації відривали від промисло­вості і сільського господарства робочі руки. На початку війни в Росії було мобілізовано 5115 тис. чоловік, навесні 1915 р.— 8500 тис., а в 1916 р. кількість мобілізованих становила вже 13 млн. чоловік. В армію забирали все чоловіче населення від 18 до 42 років. В тилу лишалися тільки жінки, старики і діти. Але й їх постійно відривали від господарства на окопні роботи і на відбування різних повинностей, зв’язаних з війною.

Селянські господарства лишались без робочих рук і без робо­чої худоби. Під час першої мобілізації 1914 р. тільки в Херсон­ському повіті було забрано на війну 24 тис. коней; по всій країні їх було взято близько 2 млн. З того часу мобілізації їх не при­пинялись. Крім коней, у селян за безцінь забирали і іншу робочу худобу (корів, волів). В наслідок відсутності робочих рук і ро­бочої худоби вже восени 1914 р. і навесні 1915 р. значна частина землі лишилася незасіяною. Якщо в 1913 р. площа засіяної землі по всій царській Росії становила 91 млн. га, то в 1914 р. вона зменшилася до 89 млн., а в 1915 р. впала до 82 млн. га.

Багато було незасіяної землі і на Україні, особливо в пів­денній її частині. Восени 1914 р. і навесні 1915 р. лишились неза­сіяними здебільшого поміщицькі землі. Восени ж 1915 р. і навесні 1916 р. багато вже було необробленої і селянської землі. В Ананьївському повіті на Херсонщині необробленої і не­засіяної землі навесні 1916 р. було 45 тис. га, в Тирасполь­ському — 92 тис., в Полтавському — 19 тис. Крім того, значна частина врожаю за відсутністю робочих рух і тяглово! сили загинула на пні. Війна вкрай підірвала і без того відстале сіль­ське господарство країни і в першу чергу господарства бідняків та середняків.

Зменшилась урожайність, знижувався валовий збір хліба. Уже під кінець першого року війни в містах і промислових центрах відчувалась нестача продуктів харчування.

Війна підірвала також і промисловість. З весни 1915 р. майже всі фабрики та заводи були мілітаризовані, тобто працювали виключно на війну. Промислові підприємства, що виробляли то­вари широкого вжитку, скорочували своє виробництво, а в біль­шості і зовсім закривались. У 1915 р. навіть у промисловості, що працювала виключно на війну, почала відчуватися нестача _ч палива, брак металу. Найбільш кваліфікована частина робітни- < ків була мобілізована в армію. В промисловість вливалися не- кваліфіковані робітники. Йшли на виробництво також ті, що уникали призову і шукали відстрочок по мобілізації. Дуже зни­зилась продуктивність праці. Якщо в 1913 р. видобуток вугілля на одного робітника в Донбасі становив 12,2 т, то в 1916 р. він знизився до 9,25 т. Скоротився також і підвіз вугілля до заводів у зв’язку з розрухою на залізничному транспорті. У вересні 1915 р. було намічено вивезти з Донбаса 124,67 млн. пудів вугілля, а було вивезено лише 74,65 млн. пудів. До 1916 р. на Україні з 53 до­менних печей, що працювали перед війною, недіяло 35. Заводам давали лише половину потрібної кількості металу.

Уже в кінці першого року війни виявилась повна неспромож­ність царизму вести далі війну. Буржуазія прийшла йому на допомогу. Вона створювала при державних установах різні ко­мітети, комісії і наради. Вона заснувала військово-промислові комітети, які мали організувати постачання армії боєприпасів і розподіл між заводами військових замовлень. Але це ще - збільшувало неорганізованість. Безперервно зростали податки, знецінювались гроші, господарство країни йшло до цілковитого розвалу. Над народними масами нависла кістлява рука злиднів і голоду.

Буржуазія ж наживалася на війні. Наскільки великі були прибутки капіталістів, показують такі факти: товариство Оде­ського рафінадного заводу при основному капіталі в 1500 тис. крб. одержало за один лише 1915/16 операційний рік чистого прибутку 780 тис. крб.; Олександрівське товариство цукрових заводів на основний капітал в 20 млн. крб. одержало в тому ж році чистого прибутку 7 млн. крб., при чому ця сума прибутків показана значно заниженою.

Господарська розруха, поразки на фронті посилювали зро­стання антивоєнних настроїв у народних масах. В країні підні­малась революційна боротьба проти царизму, проти імперіалі­стичної бійні. На чолі боротьби йшов робітничий клас, керований партією Леніна—Сталіна.

Масова страйкова боротьба пролетаріату, яка в липні 1914 р. в Петербурзі переростала в барикадні бої, у зв’язку з оголо­шенням війни тимчасово ослабла, але на початку 1915 р. почалось помітне пожвавлення її. В січні цього року відбу­лось 20 страйків з 16 733 учасниками їх. Майже всі страйки ви­никли на економічному грунті. В лютому були вже й політичні страйки.

10 лютого почався суд над більшовиками-депутатами Дер­жавної думи, заарештованими царизмом на партійній нараді ще в листопаді 1914 р. Мужньо вели себе на суді народні обранці. Вони викривали загарбницьку імперіалістичну політику царизму у війні. Як зрадник вів себе на суді Л. Каменев, що був при­тягнутий до суду в цій справі. Він боягузливо зрікся перед царським судом більшовицької партії і повністю солідаризувався з соціал-шовіністами.

Суд і кари, що впали на більшовиків-депутатів, викликали хвилю протестів. У лютому вибухли політичні страйки, при чому число учасників їх зросло до 93 тис. чол. У березні великі страйки сталися в Донбасі. Влітку 1915 р. революційна бо­ротьба пролетаріату наростала їце більше^ У червні відбулося 164 страйки, а число учасників їх дорівнювало вже 228 тис. чол. Як не намагалась буржуазія та соціал-шовіністи відвернути про­летаріат від революційної боротьби і примусити його підтриму­вати імперіалістичну війну, це їм не вдалося.

Пролетаріат знову виступав на чолі народних мас як керів­ник революційної боротьби проти самодержавства. Яскравим доказом цього були вибори в робітничі групи військово-промис­лових комітетів, що відбувалися в другій половині 1915 р. Ство­рюючи ці комітети, буржуазія намагалася залучити пролетаріат _κ до співробітництва з нею, щоб добитися успішного ведення війни. Меншовики і есери агітували робітників за участь у промис­лових комітетах. На заклик більшовицької партії робітники багатьох промислових центрів Росії і України бойкотували ці вибори.

Царизм і буржуазія ще більше посилювали репресії і гніт. Вони знижували заробітну плату, збільшували робочий день, погіршували умови праці, позбавляли робітників днів відпочинку. На заводах було введено режим військової каторги. За наймен­ше порушення режиму, за найменший протест капіталісти зні­мали робітника з роботи і передавали царській владі для від­правки в окопи. Проте, це не зламало волі героічного пролетаріату.

Ставлення селян до імперіалістичної війни виявлялось, між іншим, на сільських сходах при обговоренні питань про пожер­твування на війну грошей з громадських сум. Не зважаючи на жорстокі переслідування за антивоєнну агітацію, селяни бідняки й середняки все ж часто виступали проти війни. На сільському сході в с. Великій Чернетчині на Сумщині, що відбувався 28 вересня 1914 р., селяни бідняки й середняки відверто гово­рили, що „раз цар погнав солдатів на убій, то він мусить їх забезпечувати", що „військо не може своїми грудьми захищати їх, селян, власність, бо вони її не мають".

Волосний сход с. Писарівки, того ж повіту, організовано відмовився пожертвувати на війну. Наведені факти свідчать про наявність ще не цілком виразних, але досить поширених антивоєнних настроїв і серед селян.

Попадаючи на село, робітники знаходили там сприятливий грунт для антивоєнної агітації. Зміївський справник доно­сив харківському губернаторові, що робітник Бахмутських рудників Грецький вів серед сільськогосподарських робітни­ків поміщика Склярова антивоєнну агітацію, роз’яснюючи, що „краще було б, коли б усі мобілізовані війська замість того, щоб іти на війну, зажадали від уряду рівноправ’я, бо народ страждає, і для Росії буде багато краще, якщо вона буде переможена".

Взимку і особливо навесні 1915 р. широко розгорнулась боротьба селян проти поміщиків. Селяни знижували орендні ціни на землю, виганяли худобу на поміщицькі пасовища, вико­шували траву на їх лугах. Загострювалась також і боротьба селянської бідноти проти куркульства. Особливо гострих форм набувала вона, як і раніше, на грунті виходу куркулів на хутори і проведення столипінського землевпорядження.

Не зважаючи на сувору військову цензуру, відомості про революційну боротьбу робітників і селян доходили до фронту. Під їх впливом, а також під впливом військових поразок часті­шими ставали революційні виступи солдатів. В армії росло дезертирство. Солдати шукали не тільки пояснень причин вій­ськових невдач, а і їх винуватців. Щоб відвернути гнів солдат­ських мас від себе, царизм застосував випробуваний ним метод цькування пригноблених національностей (українців, євреїв).

Більшовицькі організації, що на той час були вже в багатьох військових частинах фронту, посилено працювали над револю­ційним вихованням солдатів. Більшовики вказували, що єдиним винуватцем війни є самодержавство, з яким треба вести рішучу боротьбу.

Народні маси бажали демократичного миру. Більшовики роз’ясняли, що миру можна добитись лише шляхом революції, через повалення царизму і капіталізму. Партія Леніна—Сталіна скеровувала ростуче невдоволення мас на шлях революції. „По­разка Росії, — писав Ленін восени 1915 р., — як виявилось, є найменше зло, бо вона посунула вперед революційну кризу у ве­личезному масштабі, розворушила мільйони, десятки і сотні мільйонів... І партія революційного пролетаріату Росії, почер­пнувши нову силу в цих уроках життя, що виправдали її, з іще більшою енергією піде наміченим нею шляхом" (Ленін, Твори, т. XVIII, с. 300—301).

4.