Др. ІВАН ГИЖА Останні дні на альбанськім фронті.

Дня 28. вересня 1918 р. скрівавлена й виснажена в боях Болгарія віддалася на ласку й неласку антанті та приняла всі умовини перемиря, подиктовані переможцями. Наказано їй не­гайно відчинити фронт, опорожнити окуповану грецьку й серб­ську територію, перевести цілковиту демобілізацію своєї армії та віддати в розпорядженнє антантських військ всі транспор­тові засоби.

З цею хвилею починається розвал цілого альбанського фронту осередних держав. В Сербії австрійські й німецькі вій­ська під сильним напором сербської армії відступають на північ. Побідний похід Сербів у напрямі Білгороду грозить австрій­ській армії в Альбанії окружениям і перерванням звязку з за­піллям. Щоби не допустити до того, австрійські війська мусіли рівнож відступати на північ і то в тому самому темпі, в якому йшла вперед сербська армія. Були це смертельні змагання за' швидкість в бігу.

Сербська армія мала на ціле небо кращі умовини. Вона була переможницею, наступала на пяти ворогові, освободжала свою батьківщину і нйходила чинну, ентузіястичну піддержку цілого народу та мала до розпорядження густійшу комунікаційну сітку.

Австрійська армія в Альбанії, виснажена й здеморалізована останніми боями та подіями, не маючи майже ніякого звязку з запіллям, переживала страшні хвилі. З фронту напирали іта­лійські і французькі війська та окремі сербські й альбанські відділи[***], з лівого крила загрожувала окружениям сербська армія, від моря треба було надіятись кожної хвилі антант- ського десанту, тимбільше, що вже 2. жовтня трийцять антант- ських воєнних кораблів при співучасти італійської повітряної ескадри бомбардували пристань Дураццо, однак спроба виса­дити війська на беріг не вдалася. Крім цього на задах творилися щораз то нові альбанські ватаги, які не давали спокою усту­паючим австрійським військам і де тільки могли, там нищили окремі відділи, нападали обози і цим способом не лише здер­жували відступ, але вносили замішання і страшну деморалі­зацію в ряди австрійських військ.

Для нас були це пекельні хвилі. Денно робили ми до ЗО km, переважно без їди. Не було спокою навіть в ночі, бо як лише положилися ми відпочивати, звичайно починали клекотіти стріли й ми мусіли хапати за зброю і серед темної ночі стрі­ляти до невидимого ворога — альбанських комітаджів. Досвіта пускалися ми в дальшу дорогу. Під упальним південним сонцем,, під горячим подихом роспалених альбанських скал, знеможені, голодні і спрагнені йшли ми не як військо, але як гонені ЗЛО­ДІЇ; що тікають перед караючою рукою справедливости.

В придорожніх ровах валялися кінські стерва, від яких за­носило обридливим смородом, лежали поломані вози, — а що найстрашнійше, густо лежали почорнілі трупи наших вояків з викривленими з болю лицями. Впали вони здебільша не від кулі, а зложила їх альбанська малярія, яка десяткувала ав­стрійську армію. Початково недужих бралося на вози, але чим довше трівав відступ, тим більше було хорих так, що вкінці не було вже на що їх брати і ці нещасні в смертельній го­рянці залишались на шляху, а не маючи ніякої помочі гинули в страшних муках і своїми широко відчиненими, скляними очима дивилися у чистий, сміючий блакит півдня.

Був це похід трупів по трупах. У всіх нуртувало лише одно бажання: не впасти по дорозі, а дальше, дальше за всяку ціну. А однак один за одним падав і зі спалених їхніх уст виривалися зойки, благання, проклони. «Візьміть мене з со­бою*, »води«... «застрільте мене« — це були слова, які чулось що крок, на всіх мовах австро-угорської монархії.

Але здорові йшли далі не зважаючи на нікого. Ляк, щоби й їх не стрінула ця сама судьба, штовхав кожного вперід, додавав надлюдських сил. Впасти по дорозі було рівнозначне з засудом смерти, як не від маляричної горячки, то від мсти­вого ножа альбанського »комітаджі«.

Я служив при «самостійному» V. куріні 33. стрілецького полку, який при відступі злучено з V. курінем 9-го полку і V. курінем 16-го полку в групу підполковника Омчікуса. В мойому куріні служили майже самі Українці зі стрийської доповняючої округи, а тільки малий відсоток творили Поляки й Чехи.

18. жовтня дійшли ми до Алєссія і тут, по моїм запискам, числив наш курінь вже тільки 10 старшин і 138 стрільців, себто підчас відвороту втратив 12 старшин і коло 300 стріль­ців. До Скутарі, столиці Альбанії, прибули ми 21-го жовтня і тут чекали два дні на перевіз через озеро Скутарське, одно з найбільших в Европі (воно має 33 km. довжини і 11 km. ширини). В полуднє 24. жовтня перейшли ми коло Катркуль альбанську границю і опинилися в Чорногорі.

В поході через Чорногору ми мусіли бути ще більш обережні, бо тут на кождім кроці могли стрінути чорногорських пов­станців. 26-го жовтня минули ми Старий Бар, з його роман­тичними руїнами старого замку і гарною вілею »Тополіца«, що була літньою резиденцією чорногорських князів. Положена над самим морем, окружена рядом гарних, струнких топіль і замаєна сочистою зеленю кипарисів, привітно чекала на своїх власників.

Лекше відіткнули ми 28. жовтня, коли вступили на дальма- тинську землю і на ніч розложилися табором в оливнім гаю за місточком Сутоморе. По правій стороні розлилось безкрає синє море, по лівій високий, понурий вал чорногорських гір. На трох верхах чорніли руїни «старих чорногорських замків: »Гайнегай«, »Ратац« і »Црни рат«.

Серед цієї чудової околиці відпочивали ми один день. З ро- скішю купалися у чистім морю, привели до порядку своє білля і однострої. Але в ночі з 29. на ЗО. жовтня збудили нас густі стріли. То чорногорські повстанці зійшли зі своїх шпилів, щоби в останнє ще потурбувати своїх ворогів. Наші полеві сторожі відперли напад, одначе решта ночі була вже страчена, — і ми, ще до схід сонця, пішли в дальший похід.

Від того дня почалася погана погода. Дощ ляв мов з ко­новки. Ніде не можна було відпочати. В маленьких, дальма- тинських селах ми навіть не зупинялися, бо переважно були вже заняті військом так, що звичайно мусіли ми ночувати під голим небом, в болоті й дощі.

Третого листопада, ледви живі, доволіклися ми до Теодо, невеликого місточка в котарському заливі й тут переправи­лися на другий беріг заливу і через Кастельнуово, Зеленіка, Іґальо дійшли 4-го листопада до села Радовчіці.

Щойно тут, в Бокке ді Каттаро довідалися ми, що війна вже скінчена, що австро-угорська монархія розпалася, що на її руїнах творяться нові національні держави.

Нам, — що від місяця цілковито були відрізані від світа, не діставали ніяких часописів, ні навіть приватних вісток, все це видалося неімовірним, фантастичним сном. Ми не вірили. Але рясно удекоровані доми сербськими і хорватськими »три- бойками»¹), які весело маяли в повітрю, святочний настрій Хорватів і Сербів, грімкі оклики »живйо Югославія* — пере­конували нас, що це дійсність, а не казка.

Того дня в полуднє горді, поважні, австрійські воєнні ко­раблі, що спокійно стояли на якорі в котарському заливі пе­рейшли на службу новій, південно-словянській державі. Долів впала стара австрійсько-угорська фляга, а на її місці радісно залопотів знак нової держави. Двайцять один гарматніх стрі- лів з кожного корабля проголосило світу, що сповнилися смі­ливі мрії малого сербського народу й він дійшов вже до »свого, сербського моря«... На побережі великі здвиги народу ентузі- ястичними окликами стрічали цю велику, історичну хвилю,, а старий Ловчен²), відвічний сторож чорногорської волі, тріум­фально глядів на нові, його дітьми здобуті простори.

Після тридневого відпочинку в Радовчіцях відмаширували ми в напрямку Раґузи, де прибули ми 9. листопада. Тут, па наказу місцевої влади, мусіли ми зложити зброю і віддати військове майно.

Навіть і тут в Раґузі не мали ми точних відомостей про тодішну політичну ситуацію. Столичні часописи приходили спізнені. Кружляли ріжні поголоски, які тисячні маси вояцтва і буйна уява південних мешканців роздували до неімовірних розмірів. Говорено, що ціла австрійсько-угорська монархія за­мінилася в одно велике поле бою, що бються Хорвати з Ма­дярами, Італійці з Мадярами, Чехи з Німцями, Українці з По­ляками, що заноситься на війну між Сербією і Італією, що

^,) Трибарвна хоругов.

^а) Найвищий чорногорський шпиль, що домінує над котарським за­ливом.

у Відні і Будапешті вибухла комуністична революція та що Французи маширують на ці дві столиці.

Щойно 10. листопада вдалось мені дістати »Вінер-Журналь« і в ньому вичитав я, »що Українці проголосили самостійну,державу на всіх українських землях, які належали до Австрії, та що у Львові йдуть завзяті бої«. Після прочитання цієї вістки я побіг до своєї групи і наказав збірку всіх Українців. З трох курінів дійшло до Раґузи ледви 160 людей — решта всі залишилися на страшному шляху: Альбанія, Чорногора і Дальматія. На збірці подав я до відома стрільців радісну вістку, що й ми врешті маємо свою державу так як і інші народи, що за існування цеї держави йде війна, та що й нам прийдеться небавком доказати ділами, що ми є вірними синами свого народу і взяти участь у визвольній війні.

Незвичайна радість засяла на лицях стрільців. Без ніякого наказу, в одній хвилині, зі всіх грудей вирвалося, грімке три­кратне »гура« і понеслося далеко-далеко над синіми хвилями Адрії.

Зараз постарався я за синьо-жовті відзнаки і роздав їх стрільцям, щоби заквітчали ними свої шапки.

Між військами розташованими в Раґузі і Ґравозі були за­ступлені майже всі народи Австро-Угорщини, стрічалося ріжні національні відзнаки — з виїмком української. Тому не дивно, що від цієї хвилі, коли на шапках нашого відділу появилася синьо-жота кокарда, дуже часто затримували нас прохожі, та з зацікавленням питали, що це за відзнака.

Тут в Раґузі почалось переформування відділів по націо­нальному прінціпу. Чехи одержали навіть зброю і повнили службу в місті враз з югословянською міліцією, а після кількох днів від'їхали до Фюме, де мали збиратися чеські частини.

Я був один одинокий Українець-старшина в Групі підпол­ковника Омчікуса. Мої старання, щоби з Українців нашої групи сформувати український відділ, параліжували старшини.Поляки, зокрема поручник Паліньскі, котрий за всяку ціну добивався того, щоби Українців і Поляків злучено як »Galizianer« в один відділ і віддано під команду польських старшин. Щойно по кількаденних енергійних моїх заходах, підпертих непохитною заявою стрільців, що хочуть мати свій власний український відділ, командант Групи апробував сформування українського відділу і передав мені над' ним команду.

Відносини в Раґузі були дуже погані: тисячі війська, а хар­чів обмаль. Дійшло до того, що згодом не діставали ми вже ані хліба, ані мяса, ані муки. Купити не можна було нічого. Стрільці голодували. Врешті по ріжних стараннях вдалося нам одержати місце на кораблі »Абація«, котрий 16. листопада по­плив до Фюме. Пароплав цей був так переповнений, що біль-.шість пасажирів весь час- подорожі стояла на палубах, під палубами, по коритарях кабін. Кабіни займали жінки старшин, сестри милосердя, жіночі канцелярійні сили і булавні старшини. Про спання не було й мови. Щасливий був той, кому вдалося здобути в сальоні, або в їдальні якесь маленьке місце під сто­лом, а і тут в спанню було чергування. Харчів на кораблі не було ніяких.

В перший день подорожі стрінула мене цікава пригода. Проходив коло мене якийсь сотник з червоно-білою кокардою ■на шапці й дивлячись на мою синьо-жовту відзнаку спитав:

— Ви пане, Українець?

— Так.

— Мабуть будемо мати нагоду стрінутись у Львові — пи­тає з іронією.

— Маю надію — відповідаю.

Ще раз злобна усмішка заграла йому на устах і пійшов дальше.

Сімнайцятого листопада затримався наш корабель в даль- матинській пристані Спліт (Spalatto). Тут перевели Серби ре­візію на пароплаві і конфіскували зброю і військові річи, які ще хто мав. Грубий спосіб переводження ревізії і ріжні над­ужиття викликали серед подорожніх велике огірчення. В при­стані задержалася »Абація« кілька годин і я мав змогу хоч побіжно оглянути це старинне, історичне місто, з цікавими памятками з римських часів.

Вечером від'їхали ми дальше. На морю стрінули ми цілу американську, воєнну ескадру, яка в боевому порядку, під зоряною флягою гордо плила здовж берегів Дальмації.

Девятнайцятого листопада приплили ми до Фюме, одначе до порту впустили наш корабель Італійці щойно 20. листо­пада. Але й тоді не дозволили нікому зійти з пароплаву і на полю напроти корабля виставили стійки і спрямували на нас скоростріли. Щойно над вечером наказали нам зійти з ко­рабля, уставили нас в кольони і під сильною ескортою відста­вили на залізничу стацію. Тут була вже приготована залізнича валка, але заладовано лише частину з тих, що приїхали »Аба- цією« — решта мусіла залишитися до слідуючого транспорту.

І в поїзді було не менше переповнення як на пароплаві. Вози — »фірціґ ман, одер зехс пферде* — брудні, повні бо­лота, гною, одначе таки кожний чувся щасливим, що здобув місце.

В ночі виїхали ми з Фюме і через Ст. Петер, Ґрац — при­були ми до Відня ранком 24. листопада. На двірці знову пере­були ми ревізію. Тут стрінули ми наших стрільців з синьо- жовтими опасками на рамені й вони запровадили нас на укра­їнську збірну станицю.

Згадаю ще, що на стації Вінер Нейштадт по возах ходили офіцери-Поляки і збирали »Galicjan6w«, щоби вислати їх тран­спортом до Кракова, одначе серед Українців не найшли ні одного охотника.

У Відні на українській станиці був великий рух. Що хвиля приїзджали свіжі транспорти українських вояків переважно з іта­лійського і альбанського фронту. Рух, запал,збори, ентузіазм. Всі рвалися до повороту і до бою. Формувалися боєві відділи, відбувалися вправи, лунала українська команда, українська пісня.

Вечером 28. листопада виїхав до Галичини транспорт, до котрого й мене призначено. Був це довжезний залізничий поїзд, в котрім їхали виключно тільки Українці, — точніще кажучи, українські частини. їхали ми через Угорщину на Лавочне. По­дорож наша відбувалася дуже поволі — задержувано нас майже на кожній стації. Трийцятого листопада приїхали ми до мі­сточка Гатван на Мадярщині. Тут поїзд наш окружила ма­дярська міліція і почала переводити ревізію і немилосерно рабувати. Забирали не лише військові річи, але все, що по­пало їм під руки. Ми протестували, одначе це не помагало. Дійшло до бійки, серед котрої побито до крови одного нашого хорунжого, а якогось десятника зранено багнетом. На цій ста­ції забрали нам Мадяри скоростріл і ручні гранати, які вда­лось нам перевести через австрійську границю. Інтервенція наших вищих старшин в команді двірця не здалась на ніщо.

Такі самі «ревізії* відбувалися майже на кожній мадяр­ській стації. Ревізії, а радше грабіжі переводили військові і цивільні особи, навіть проти заказів команд двірця. До по- важніщих ексцесів дійшло знову на стації Чап, де Мадяри за­брали нам полеві кухні й коні.

Другого грудня доїхали ми до Лавочного. Весело маяли синьо-жовті прапори на стаційних будівлях. Співами і радісними окликами витали ми першу стацію у вільній, українській державі.

В ночі приїхали ми до Стрия. Рано старшини зголосилися в «Обласній Команді Стрий* — де приняв нас полковник Гриць Коссак. Старшин негайно приділено до ріжних частин, а стріль­цям — не знаю чому — дозволено від'їхати до дому, хоча всі були готові відійти негайно на фронт і в тій ціли вже у Відні сформовано їх у полеві сотні й виеквіповано їх від стіп до голови. Треба було лише роздати зброю, приділити старшин, та після короткого відпочинку вислати на фронт, який в тому часі так дуже потрібував свіжих сил.

Чому це не сталось — лишається для мене до нині загадкою.*

♦ Сотні, які повертали тоді через Відень до Галичини, не були на­стільки освідомлені націонгльно, щоби могли зрозуміти Вагу хвилі Пере­томлені страхіттями довгої війни та здеморалізовані розвалом Австрії, або самочинно розбігались по домах, або відпускала їх Команда на тзв. відпустку, бо не могла дати собі з ними ради. Тільки деякі відділи, в яких залишилися ще давні старшини, що вміли задержати дисципліну,, були спосібні до висилки на фронт. Ред.

«Стрілецьке Богослужения в окопах на Веселій біля Соснова 28. VI. 1916 р.

Стрілецька стоянка під мостом на позиції під Бережанами літом 1916 р.

Лікар У. C С. пор Др. Білозор щепить проти холери в селі над Стрипою 1916 р.

Стрілецьке весілля в Розвадові біля Миколаіва 15. II. 1917. р.