Особливості розвитку освіти і культури.

Значні зміни від­бувались у розвитку освіти й культури. Царський уряд через школи намагався задовольнити потреби країни в освічених кадрах і одночасно витравити в українського народу наці­ональну свідомість, нав’язати йому почуття меншовартості, враження про месіанську роль російської нації у житті сло­в’янства.

Освіті надавався чітко виражений становий характер: для нижчих верств населення — парафіяльні двокласні шко­ли; для дітей дворян, купців, службовців і заможних мі­щан — повітові училища, гімназії, ліцеї; переважно для дітей дворян — гімназії, ліцеї та університети. Держава монополізувала шкільну справу. Створене в 1802 р. Міністер­ство освіти взяло шкільництво під найпильніший контроль. На місцях його здійснювала адміністрація створених про­тягом півстоліття Харківського, Київського та Одеського учбових округів.

Матеріальне забезпечення нижчої ланки освіти було вкрай незадовільним. Коштів, які виділялися на утримання парафіяльних шкіл і повітових училищ, катастрофічно не вистачало. Часто ці заклади тулились у непристосованих приміщеннях, не мали необхідних навчальних приладь і посібників. Учителі ледве зводили кінці з кінцями. Дещо краще матеріальне забезпечення мали навчальні заклади вій­ськового, морського, духовного, гірничого, державних ма­етностей та інших відомств. Але їх було обмаль, і вони не могли вдовольнити масових потреб у знаннях. Всього ж на 1856 р. одна школа припадала на 9,5 тис., а один учень — на 188 жителів. Це було значно менше, ніж у попередньому столітті.

Відбувається становлення мережі закладів професійної осві­ти. У 1807 р. почало працювати землемірне училище у Кременці, у 1823 р.— школа чистописців у Полтаві, у 1828 р.— єдина в Росії у с.

Крім державних, діяли приватні навчальні заклади. У Хар­кові, Києві, Одесі та деяких містах для дітей дворян від­криваються приватні пансіонати й школи, які готували учнів для вступу до середніх та вищих навчальних закладів.

Середню освіту надавали гімназії. Протягом півстоліття в Україні було відкрито 19 таких навчальних закладів, в тому числі в Києві, Одесі, Катеринославі, Чернігові, Сім­ферополі, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Вінниці та Луцьку. В Одесі з 1804 р. почала функціонувати перша в Україні комерційна гімназія. Загальна кількість гімназистів не перевищувала 4 тис.

Під тиском громадськості створювалися вищі освітні за­клади. У 1805 р. з ініціативи Василя Каразіна відкрився Харківський університет. Натомість уряд у 1817 р. закрив Києво-Могилянську академію, напрям діяльності якої не влаштовував власті. У Києві в 1834 р. почав діяти Університет Св. Володимира. Спочатку в ньому функціонували філо­софський і юридичний факультети з чотирирічним навчаль­ним курсом. Першим ректором університету став професор Михайло Максимович.

Інший тип вищих навчальних закладів становили лщеї. Вони об’єднували в собі гімназичні та університетські курси. Одним з них став Волинський ліцей, створений на базі Кременецької гімназії. В свою чергу, на його базі згодом було засновано Київський університет. Відкритий в Одесі у 1817 р. Рішельєвський ліцей став центром вищої освіти Півдня України. Пізніше при ньому почав працювати Ін­ститут східних мов. Непересічне значення у розвитку освіти мала відкрита в 1820 р. у Ніжині коштом Іллі Безбородька Гімназія вищих наук. У 1832 р. вона була перетворена на Ніжинський ліцей, де здобули освіту Микола Гоголь, Євген Гребінка та чимало інших світочів національної культури.

Велика заслуга в піднесенні освітнього руху в Україні належала попечителю Одеського (1856— 1858) та Київського (1858— 1861) учбових округів Миколі Пирог о- в у.

Багато в чому відмінною від царської була освітня по­літика уряду Австрійської імперії на західноукраїнських зем­лях. У 1802 р. замість місцевих шкільних управлінь запро­ваджено шкільні округи на чолі з директорами. З 1805 р. народні школи перейшли у відання церковних консисторій, що супроводжувалося дальшим посиленням контролю за навчальним процесом і збільшенням кількості теологічних дисциплін. У початкових трикласних школах Східної Гали­чини у 1841 р. навчалось лише 14 % дітей шкільного віку. Українська мова у школах поступово витіснялася німецькою та польською мовами.

Певні зміни в початковій освіті сталися після революції 1848 р. Міністерство освіти й віросповідань Австрійської імперії зосередило шкільну справу в своїх руках. Було ство­рено самостійну нижчу реальну школу, навчальний курс трикласних шкіл збільшувався на один рік. Почалося ви­вчення основ садівництва, бджільництва та шовківництва.

Відкриваються такі навчальні заклади, як недільні школи для дорослих. Протягом 1848— 1849 рр. їх налічувалось у Галичині 60 і на Закарпатті — 9.

Середню ланку освіти репрезентували гімназії, їхня кіль­кість була незначною й не могла вдовольнити потреби місце­вого населення у знаннях. До того ж у них інтенсивніше як у початкових школах відбувалось онімечення й покатоли­чення учнів. Цей процес особливо активізувався після урядо­вого указу 1856 р. про скасування в гімназіях обов’язкового вивчення української мови.

Вищу освіту давали Львівський університет (1661), Ре­альна (1817), Технічна (1844) академії у Львові та Черні­вецький ліцей (1820).

Значних успіхів в Україні досягли природничі й точні науки. «Курс математики» професора Харківського універ­ситету Т. Осиповського кілька десятиліть був основним під­ручником з математики в усій Російській імперії. Велися плідні дослідження в галузі астрономії, географії, фізики, хімії, гідрології, метеорології, ботаніки та інших наук.

Крім народознавчих, розвивалися й інші суспільні науки. Філософська думка першої половини XIX ст. зазнавала від­чутного впливу філософських ідей Західної Європи. Це було помітним у працях першого ректора Харківського універ­ситету професора Івана Рижського, професора того ж самого університету А. Стойковича, професора Львівського, а потім Петербурзького університетів П. Лодія та ін. Помітним яви­щем в економічній науці став вихід тритомної праці про­фесора Харківського університету Т. Степанова «Записки з політичної економії» (1837, 1844— 1848). Досліджувалися та­кож питання статистики.

Розширювалася мережа друкарень і розвивалась книгови­давнича справа. У 1807 р. з’явилися друкарні при іубернських правліннях у Харкові, Чернігові, Полтаві, Києві, Катери­нославі, Херсоні, Сімферополі, Кам’янці-Подільському. В Одесі діяло чотири друкарні — міська й три приватні, у Києві протягом півстоліття — п’ять, з них дві приватні. Гірше було з організацією друкарства на західноукраїнських землях. Тільки у Львові та Чернівцях діяли друкарні, але вони видавали переважно церковну літературу. Лише під час революції 1848 р. книговидання у цьому регіоні дістало поштовх для розвитку. Але й надалі він відбувався досить повільно.

Реальна дійсність першої половини XIX ст. істотно впли­нула на тематику усної народної творчості та фольклору. У думах і піснях народ жваво відгукнувся на події Вітчизняної війни 1812 р., посилення кріпацтва, рекрутчину, сваволю панства і чиновництва, власне безправ’я і злиденність. Про­славлялися Устим Кармелюк, Лук’ян Кобилиця та інші ке­рівники народних повстань. Велика заслуга в поширенні усної народної творчості належала кобзарям. В їхньому се­редовищі особливо виділялися Остап Вересай, Федір Гри­ценко (Холодний), Іван Крюковський, Андрій Шут. Багатий фольклор, частково опублікований у «Русалці Дністровій» та в інших працях, мало західноукраїнське населення.

Значний вплив справили усна народна творчість і фольклор на становлення нової художньої літератури. У першій по­ловині XIX ст. у ній відбуваються ті процеси, що і в другій половині XVI ст., коли народний говір дедалі більше входить у літературу. «Батьком» нової української літератури по праву вважається Іван Котляревський, заслуга якого полягає в тому, що він сміливо ввів у літературу усну народну мову й створив на її базі неперевершені на той час за художніми якостями твори. Першим з них стала поема «Енеїда» (частково вийшла 1798 р., повністю — 1842 р.). Ця поема, а також «Наталка Полтавка» (1838), «Москаль-чарівник» (1841) тривалий час залишалися зраз­ком для наслідування іншими письменниками і поетами.

Поряд з Котляревським розкрився талант інших літера­торів. Байкар Петро Гулак-Артемовсь- к и й (1790— 1865) різко таврував такі вади суспільства, як самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів. Езо- повою мовою він критикував реакційні порядки в країні й разом з тим вболівав за долю селян. Різкій сатирі піддав недоліки тогочасного суспільства Григорій Квітка-Основ’яненко (1778— 1843) у по­вістях «Пан Халявський», «Українські дипломати», п’єсах «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці» та в інших творах, якими захоплювалась публіка. З творчістю Гулака- Артемовського багато в чому перегукувались байки Євге­на Гребінки (1812— 1848). Чудові зразки роман­тичної поезії дав Левко Боровиковський. Його перу належить багато балад, ліричних поезій, а також байок на побутові теми.

Формування нової української літератури завершилось у творчості Тараса Шевченка (1814—1861). Він як ніхто інший синтезував основні українські діалекти, міські та сільські говірки, надав їм загальноукраїнської фор­ми й став трибуном українського народу. Вже в першій поетичній збірці «Кобзар» (1840) поет постав як непере- вершений майстер народної поезії, здатний силою україн­ського слова блискуче передати почуття, думи, прагнення й сподівання свого народу. В його творчості знайшли ві­дображення найболючіші проблеми життя українців і Укра­їни.

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте! І мене в сім’ї великій, сім’ї вольній, новій Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.

Боротьба проти соціальної несправедливості тісно пере­пліталась у творчості Шевченка з боротьбою проти націо­нального гноблення українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасників. Але націоналізм Шевченка не був шовіністичним, він ор­ганічно вписувався в природне прагнення інших народів до свободи й незалежності, враховував національні особ­ливості людей різних національностей і віросповідань.

Розвивалось і театральне мистецтво. Центрами теат­рального життя в першій половині XIX ст. стали Харків та Полтава, де започаткувався національний український про­фесійний театр. У багатьох містах діяли аматорські гуртки. Поряд з ними функціонували поміщицькі театри, оркестри, хори й капели. їх забезпечували коштами меценати з різних верств населення. Широко відомим серед них був театр із селян-кріпаків с. Качанівки на Чернігівщині. Музикантів навчав грати видатний композитор Михайло Глинка. Роз­вивались також інші види мистецтва — архітектура, обра­зотворче мистецтво, традиційно-побутова культура й звичаї народу.

Національно-духовне піднесення на західноукраїнських землях. Національне відродження захопило й Східну Гали­чину. Але проявлялося воно менш помітно, ніж на тих землях, що перебували у складі Росії. Найчисленніша за кількістю інтелігенція в особі сільських священиків у своїй масі не наважувалась не тільки на масовий протест проти австрійського і польського засилля, а й навіть остерігалася виявляти відверту любов до національної мови та культури. Престижність німецької і польської мов була настільки ви­сокою, що з ініціативи студентства власті у 1809 р. закрили єдиний україномовний факультет Львівського університету. Однак під впливом національного відродження у Чехії та Польщі західноукраїнська інтелігенція дедалі більше пе­реймалась національною ідеєю.

Одним з найвидатніших українознавців того часу став український фольклорист Зоріан Доленга-Ходаковський. У пошуках народних пісень він протягом 1814— 1818 рр. обій­шов мало не всю Польщу, Білорусію, Галичину, Поділля, Волинь, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину. Записав близько 3 тис. пісенних текстів, з них майже 1400 україн­ських. Не маючи змоги друкувати свої матеріали на Західній Україні, він мусив переселитися до Москви. Частина його наукового надбання була опублікована в пісенних збірках Максимовича та польського історика й художника Броні- слава Залеського.

За прикладом східноукраїнських вчених пробуджується інтерес західноукраїнських інтелігентів до української мови. Причому окремі з них займали високі посади серед цер­ковних ієрархів. Митрополит Михайло Левицький був досить відомим прихильником розвитку шкільництва на національ­ній основі. Він звернувся до галицького губернатора з про­ханням запровадити в школах викладання українською мо­вою. Але чиновник відкинув цю пропозицію, а митрополита почали звинувачувати в москвофільстві й розпалюванні на­ціональної ворожнечі. З його ініціативи помічник у шкільних справах єпископа греко-католицької церкви у Перемишлі Іван Могильницький у 1816 р. заснував перше в Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків. Поряд з іншими воно ставило своїм завданням удосконалення мо­ви, друкування нею різноманітних брошур для народу. Однак штучне наповнення галицького діалекту української мови церковнослов’янськими зворотами було невдалим. Народ не сприйняв такого нововведення, і починання Могильни- цького та його соратників успіху не мало. Більш вдалою виявилась його «Граматика язика словено-руського» (1829). Набула поширення наукова розвідка Могильницького «Відомості о руськом язиці» (1829), перекладена польською (1829) та російською (1838 і 1857) мовами. В ній учений спростовував погляди окремих польських вчених, котрі не визнавали самостійності української мови, і доводив, що вона започаткована ще в період Київської Русі. Переми­шльський гурток освітян порушив мовну проблему, яка на­довго привернула увагу галицької громадськості.

На розвиток національної самосвідомості галичан знач­ний вплив мали розвідки історика Дениса Зубрицького. У 1837 р. він видав польською мовою «Нарис з історії руського народу в Галичині...». Його було обрано членом Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві та Археографічної комісії, діяльність яких суттєво позначилася на народознав­чих поглядах вченого. У тритомній «Історії древнього Га­лицько-Руського князівства» (1852— 1855) Зубрицький ви­ступив проти тверджень польської історіографії, нібито Схід­на Галичина і Західна Волинь є одвічними польськими землями. Проте свої погляди він висловлював з позицій російського самодержавства. Виходили народознавчі праці й інших вчених, але, писані польською чи німецькою мо­вами, вони залишалися маловідомими серед широких мас українського населення Галичини.

Епіцентр народознавчого руху в 30-ті роки переміщується до Львова, де чимало студентів були захоплені ідеєю між­слов’янського єднання і пробудження національної само­свідомості населення Галичини. Визнаними лідерами пат­ріотично настроєної молоді на початку 30-х років стали студенти місцевого університету Маркіян !Паш­кевич, Іван Вагилевич і Яків Го- л.овацький, влучно прозвані колегами «Русь­кою трійце ю». У 1832 р. вони згуртували навколо себе однодумців, котрі ставили собі за мету розгорнути куль­турно-освітню діяльність. їхня увага зосереджувалася на очи­щенні мови місцевого українського населення від різних «вишуканостей» (мались на увазі нововведення Могильни- цького та інших вчених) і перетворенні її на зрозумілу мову, а також пробудженні національної свідомості народу.

З цією метою «Руська трійця» розпочала велику фоль­клористично-збиральницьку роботу. Головацький тривалий час записував фольклор, різні побутові сцени з життя селян Галичини, Буковини, а також Закарпаття. Тим самим за­ймався Вагилевич, правда, поряд з дослідницькою роботою він закликав людей до непокори властям, за що й зазнав переслідувань. У 1836 р. Вагилевич зробив-перший переклад на живу українську мову «Слова о полку Ігоревім», але цензура не дозволила друкувати твір. Те ж саме сталося і з «Читанкою для діточок...» Шашкевича. Вона побачила світ лише в 1850 р. Шашкевич займався також підготовкою граматики та словника української мови. В трьох церквах «трійчаки» проголошували релігійно-моральні проповіді українською мовою, тим самим підносячи національний дух.

Основне джерело відновлення історичної пам’яті укра­їнців «Руська трійця» вбачала в історії. З цією метою вона популяризувала славні сторінки минулого. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-виз­вольної боротьби народу, писали про те, що Богдан Хмель­ницький розглядав Волинську, Галицьку, Львівську та Белзь- ку землі невід’ємною частиною всієї України. Наголошуючи на героїчному минулому українського народу, члени трійці показували українській громаді можливий шлях розв’язання національних проблем.

Головацький активно листувався з відомими діячами сло­в’янського відродження на Заході й насамперед з !Гавелом Шафариком, автором таких злободенних на той час праць, як «Історія слов’янської мови та літератури всіма наріччями» (1826), «Про походження слов’ян» (1828), «Слов’янські ста­рожитності» (1837). Творчі контакти мала «Руська трійця» також із словаком Я. Коларом, сербами Г. Петровичем і Т. Павловичем, хорватом Ф. Курелацом, чехом К. Гавлічеком та іншими західнослов’янськими просвітителями. Через ли­стування з Максимовичем, Бодянським, Срезневським «Руська трійця» запозичувала кращі надбання національного піднесення на Лівобережжі та Слобідській Україні. Під впли­вом загальнослов’янського, у тому числі й загальноукраїн­ського піднесення, «Руська трійця» вперше в суспільному русі внесла в програмні документи ідею возз’єднання всіх українських земель у складі майбутньої федерації. За цим проектом Україна мала стати соборною державою з двох штатів — Східного (Лівобережжя) і Західного (Правобе­режжя), до якого приєднувалась і Східна Галичина.

На базі своїх фольклорних записів та публіцистичних творів члени «Руської трійці» в обхід львівської цензури у 1837 р. видали в Будапешті альманах «Русалка Дні­строва».)^ ньому були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне ми­нуле, заняття, побут і культуру українського народу. Ці ма­теріали, а також публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, опоетизовували на­родних героїв і проголошували необхідність возз’єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній і кле­рикальній реакції, протестом проти денаціоналізації і роз-

з’єднання українських земель. Тому не дивно, що власті вороже зустріли альманах, конфіскували й знищили майже увесь тираж (крім 250 примірників), а його авторів притягли до судової відповідальності й тривалий час переслідували. Шашкевич помер у 1843 р.; Вагилевич зазнав нових пере­слідувань після революції 1848 р. і відійшов від активного громадського життя. Головацький фактично до смерті в 1899 р. залишився вірним справі, яку обрав замолоду.

Бурхливе національне відродження почалося в Галичині під час революції 1848 р. Характерною його особливістю була політизація, що виявлялась у поєднанні як чисто на­ціональних, так і політичних вимог, створенні нових орга­нізацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення на­ціонально-політичних потреб українського народу.