Еволюціоністський підхід до культурно-історичного процесу

Поряд із марксизмом у другій, половині XIX-XX ст. найвпливовішим напрямом суспільно-філософської думки, орієнтова­ної на осмислення стадійності, історичного процесу, виступає позитивістський еволю­ціонізм зі своїм безпосереднім нащадком — неоеволюціонізмом.

Своїм корінням еволюціоністські ідеї ся­гають Просвітництва середини XVIII ст., але не його провідного тоді французького напряму, а британської, здебільшого шот­ландської, традиції кола молодших друзів

6 — 1-2114

81

Д. Юма, серед яких був не лише A, Cmit₃ а й А. Фергюссон (1723— 1816). Подібно до А.-Р. Тюрго останній виділяв три основні стадії господарського розвитку людства: мисливство і збиральництво, ско­тарство та землеробство, які саме у нього вперше отримують назви дшсунства, варварства та цивілізації. При цьому варто зазначити, що під землеробством як стадією розвитку А. Фергюссон, як і інші дослідники XVIII — перших двох третин XIX ст., розумів саме орне землеробство, добре знаючи про наявність рослинництва в етносів, котрих відносили до скотарської стадії.

Таким чином, у А. Фергюссона дикунство — це, висловлюючись сучасною термінологією, період привласнюючого господарства, а варварство — відтворюючого. Краще за своїх французьких сучас­ників шотландський дослідник усвідомлював взаємозв’язок між фор­мами господарювання, майновими відносинами та типами суспіль­ної організації. Так, зокрема, початок формування відносин влас­ності він убачав у переході від, привласнюючого до відтворюючого господарства. Які інші мислителі доби Просвітництва, він пов’язував соціою/льтурний прогрес з успіхами розуму й винахідництва, але в його концепції (на відміну, скажімо, від А.-Р. Тюрго чи Ж.-А. Кон­дорсе) такий панраціоналі стичний підхід не домінує, поєднуючись із наданням великого значення малопомітним продуктивним зрушен­ням, які в сукупності вирішальною мірою й зумовлюють поступ людства.

Подібні думки у другій половині XVIII ст. розвивав також шот­ландець юмівського кола Дж. Мімер (1735—1801), який висунув ідею про зв’язок між накопиченням багатства і появою приватної власності, з одного боку, та ветано’вленням політичного контролю над суспільством з боку найзаможніїпих осіб — з іншого. Ця гіпотеза перегукується з уявлештш Ж.-Ж. Руссо, але на відміну від останнього Дж. Міллер розгортає її не в моралістичній, а в науковій площині.

До першої половини XIX ст. належать видатні археологічні від­криття і типологійні, а потім й евошоційні схеми розвитку давніх суспільств, які. грунтувалися на рештках їхньої матеріальної культури (ІС Ю. Томсена, PL Ворсо, С. Нільссона, Ч. Лейєла, Дж. Мак-Інері, ТІ. Шмерлінга, Ж. Буже де Перта та ін.). А ще раніше, 1724 року, у праці місіонера Ж. Лафіто вперше було обгрунтовано, що амери­канські івдіянці, як і інші сучасні авторові первісні народи, перебу­вають на тій стадії розвитку, котру європейські народи пройшли ще за античних часів. Від цього започатковується еволюціоністська ме­тодологія стадійного сшшщнесення відомих за етнографічними да­ними культур з певними куп&турами археологічними.

Зворотним боком такої думки була ідея про нерівномірність со- ціокультурного розвитку людства: неєвропейські народи перебува­ють на різних стадіях поступу, які європейці вже залишили позаду. А це у свою чергу ставало теоретичним виправданнях! колоніалізму: мовляв, Захід несе іншим народам блага вищої цивілізації, сприяючи прискоренню їхнього прогресу.

Якщо у Франції протягом першої половини XlX ст. могутня прогресистсько-просвітницька філософія історії в особі К.-А. Сен- Сімона та особливо О. Конта, проголошуючи необхідність орієнтації на методи й фактаж конкретних наук, так і не долає меж суто умоглядних побудов, то британська емпірична традиція, спираючись на створену з урахуванням наявних позитивних даних схему А. Фер- гюссона, в той самий час виходить на загальну теорію еволюції культури людства, яка органічно пов’язується з аналогічними роз­робками еволюціоністського спрямування у галузях біології, геології та інших природничих наук. А це висувало проблему формулювання загальної теорії еволюції, філософському розв’язанню якої присвя­чені праці Г. Спенсера (1820—1903).

У системі Г. Спенсера принцип еволюції вперше набуває універ­сального значення. Англійський філософ намагається вивести уні­версальні закони еволюції, приділяючи основну увагу процесам ін­теграції та диференціації. У певному сенсі еволюція для нього висту­пає як повільний перехід від невизначеної аморфної однорідності до визначеної й структурованої різнорідності матерії, безвідносно до того, чи йде мова про космос та неживу природу, про біологічні види або ж суспільство. Але стосовно різних сфер буття він конкретизує сформульовані ним загальні закони еволюції. Хоча Г. Спенсер і підкреслює їх принципову єдність, звинувачувати його в тому, що він не розрізняє законів біологічної та соціокультурної еволюції, немає ніяких підстав.

Для англійського філософа виникнення людини із світу природи уявляється процесом переходу від органічної до неорганічної ево­люції, що пов’язується з перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, але через структурування й інте­грацію його окремих елементів на рівні сімей, потім родів, племен і народів. Це пов’язується як із поглибленням розподілу суспільної праці, особливо у виробничій сфері (диференціація), так і зі зміц­ненням зв’язків між різними категоріями людей, котрі займаються різними справами і мають потребу в обміні продуктами праці та послугами (інтеграція). Особливо важлива роль у цьому належить органам суспільної влади та управління, які утворюються як племінні інститути, а згодом переростають у державні.

Формування системи соціальних інститутів становить необхідну умову переходу від дикунства до варварства і тим більше до ци­вілізації. Одними з перших, на думку Г. Спенсера, виникають обря- добі, або церемоніальні, соціальні інститути, які вже на стадії дикун­ства через систему освячених авторитетом предків норм і заборон (табу) здатні регулювати взаємини між людьми. Наступним кроком було утвердження інститутів влади й управління та перехід до пле­мінного ладу доби варварства. З появою політичних інститутів бо­ротьба індивідів за своє існування переноситься із суспільних надр на зовнішні форми конфліктів і воєн між автономними, внутрішньо структурованими соціальними організмами.

Завдяки війнам, за Г. Спенсером, переможці запановують над переможеними, які обертаються на рабів або кріпаків, для утримання яких у залежному стані необхідні інститути ефективного контролю. Внаслідок цього при переході від варварства до цивілізації виникає держава. Г. Спенсер не проводив чіткого розмежування між додер­жавшими (племінними) і ранньодержавними формами суспільної самоорганізації, що відповідало загальному еволюціоністському ба­ченню поступового, майже непомітного переходу від нижчих ево­люційних форм до вищих.

Серед цивілізованих суспільств Г. Спенсер виділяє два основних типи: мілітарні, в яких особа підпорядкована соціумові, й такі, де держава є лише агрегатом для забезпечення свободи й добробуту індивідів. Ці типи він простежує вже в античні часи, протиставляючи Спарту Афінам. Водночас філософ вимальовує магістральну лінію еволюції цивілізації від деспотичних держав, заснованих на заборо­нах, насильстві та мілітаризмі, до свободного індустріального су­спільства, яке грунтується на засадах науки й пацифізму. Найви­разнішими зразками такої еволюції він вважає Велику Британію та США, котрі наближаються до «індустріалістичного» ідеалу, досить близького до контівського уявлення про прийдешнє суспільство. У майбутньому функція держави має полягати лише в охороні ін­дивідуальних свобод і прав громадян.

При цьому під кінець життя Г. Спенсер відчував, що європейські держави починають мілітаризуватися, готуючись до боротьби за ім­періалістичний перерозподіл світу, але сподівався, що цей рецидив попередньої фази буде подолано і після важкої кризи буде остаточно розчищено шлях до утвердження ідеалу ліберального індустріального суспільства, розвиток якого визначатиметься успіхами науки й етики.

Г. Спенсер, таким чином, відкидає ідею одн ©спрямованого лі­нійного прогресу, у світлі якої різні форми суспільства, репрезенто­вані дикими та цивілізованими етносами, демонструють лише «різні ступені однієї форми». На його думку, істина полягає скоріше в тому, що соціальні типи, подібно до типів індивідуальних організмів, не утворюють певного ряду і лише поділяються на групи, що розходять­ся та розгалужуються. Саме в цьому сенсі філософ вважає Можливим говорити про два основних типи державних організмів: мілітарні, де особа підпорядкована колективові, як у Спарті, та такі, що орієнто­вані на забезпечення свободи й добробуту особи, як у давніх Афінах чи, тим більше, у Великій Британії XIX ст.

Важливо наголосити, що еволюціонізм Г. Спенсера передбачав поступову, повільну, але незворотну інтеграцію людства на його шляху від первісного стану до вершин індустріального прогресу. За його слушним зауваженням, рух, який починається від варварських племен із високою мірою подібності їхніх членів за функціями, йшов і йде у напрямку економічної агрегації всього людського роду через розподіл праці та посилення зв’язків між народами та державами. У цьому еволюціонізм, як і марксизм, продовжує екуменічну тен­денцію просвітницького прогресизму, якому передувала вселенсь • кість християнського вчення.

Незважаючи на те, що Г. Спенсер не робив чіткої періодизації історичного поступу людства, його бачення цього процесу можна було б узагальнити наступним чином. Відштовхуючись від фергюс- сонівського тріадного поділу на дикунство, варварство та цивілі­зацію, англійський філософ у рамках самої доби цивілізації розмежо­вує стадії мілітарно-деспотичного (донаукового) та ліберально-ін­дустріального (наукового) розвитку, визначаючи базові ознаки останнього подібно до того, як характеризував індустріальне су­спільство О. Конт. Відтак можна сказати, що для Г. Спенсера най­істотнішим був поділ еволюції людства на дві основні стадії —■ первісності та цивілізації, кожна з яких поділялася також на дві частини: на дикунство та варварство перша і на деспотично-мілі­тарний та індустріальний періоди друга.

Базовий поділ розвитку первісного суспільства та його культури на стадії дикунства (мисливство та збиральництво, відсутність ін- ституціалізованих племінних органів влади й управління, власності тощо) та варварства (землеробство й скотарство, поява племінних органів влади та зародків приватної власносїі, металургії тощо) при­таманний усім класикам еволюціонізму другої половини XIX ст., зокрема таким видатним етнологам і культурологам, як Л. Г. Мор­ган, Е. Б. Тейлор або Ю. Ліпперт.,

На рівні науки свого часу Л. Г. Морган (1818—1881) здійснив сміливу спробу ввести значно докладнішу періодизацію історії пер­вісності, побудовану головно на фіксації стадійних господарських та технологічних досягнень. У наш час вона має лише історіографічне значення, так само як і її інтерпретація у відомій праці Ф. Енгельса. Абсолютно застарілими слід визнати запропоновану Л. Г. Морганом та популяризовану Ф. Енгельсом концепцію розвитку шлюбних вза­ємин протягом первісної доби та так звану родову теорію, за якою матріархат і патріархат уявляються послідовними стадіями розвитку родової організації. Але при всьому цьому морганівське «Давнє су­спільство» стало першою фундаментальною науковою працею з іс­торії первісного суспільства, його технології, господарства, відносин власності, форм сімейно-родової та суспільної організації. Це ж слід визнати і відносно капітального дослідження Е. Б, Тейлора (1832—- 1917) щодо розвитку первісної культури, особливо її релігійно-міфо­логічного ядра.

Еволюціоністська концепція односпрямованого, повільного, але неухильного поступу людства цілковито панувала у науково-філо­софських колах останньої третини XIX—- початку XX ст. Для біль­шості вчених, за винятком окремих непересічних мислителів типу Ф. М. Достоєвського чи Ф. Ніцше, прогрес уявлявся якимось за­гальним законом еволюції. У багатьох країнах Центральної та Східної Європи ідея прогресу поєднувалася з надією на подолання соці­ально-економічного, політичного та національного гноблення, хоча, власне кажучи, ні Г. Спенсер, ні О. Конт, ні хтось інший з табору еволюціоністів ніде не обгрунтували, чому саме відбувається ево­люція і, тим більше, чому зміни в економічному чи якомусь іншому житті неодмінно мають вести до загального щастя.

З розгорнутою методологічною критикою ідеї прогресу як оттін- кового, а не наукового судження на межі XIX ~ XX ст. виступили філософи-неокантіанці, зокрема Г. Ріккерт (1863—-1936), який, утім, зазначав, що філософія історії не може обійтися без категорії прог­ресу, необхідної їй для того, щоб піднятися над нігілізмом. Але до початку Першої світової війни еволюціоністська ідея прогресу, яка часто поєднувалася з соціалістичними уподобаннями, а інколи з окремими положеннями марксизму, домінувала у свідомості євро­пейської та північноамериканської інтелігенції.

Характерним прикладом є історія української суспільно-історич­ної думки другої половини XIX — початку XX ст. Ідеї еволюційного прогресу дотримувалися практично всі демократично мислячі істо­рики та суспільствознавці України того часу —від М. І. Костомарова до М. С. Грушевського та В. Винниченка. Еволюціоністський по­зитивізм був притаманний таким видатним ученим, як М. М. Кова- левський та М. П. Драгоманов, які за всієї своєї поваги до К. Маркса в цілому були прихильниками концепцій О. Конта й Г. Спенсера.

Особливо цікаві роздуми щодо еволюції та прогресу L Я. Франка, який рішуче підкреслював, так би мовити, зигзагоподібність поступу історії людства. «В понятті еволюції, —писав він, — містяться поруч себе і над собою два супротивні процеси: поступ наперед і поступ назад. Поступ наперед є проявою первісною, переважаючою і нор­мальною; поступ назад —- проявою пізнішою і хворобливою». Він розуміє, що «народи, знеможені матеріально і духовно, вертаються взад, до часів анімізму і фетишизму», але як соціаліст, хоча й не марксистського гатунку? вірить у майбутній соціалістичний лад віль- них самовпорядкованих громад. Але чому саме і яким чином «скоро люди перестануть бути панами і слугами? а стануть тільки людьми»? залишається незрозумілим. Як і більшість прогресистськи налашто­ваних його сучасників? І. Я. Франко вірить у це? але історія XX ст„ перекреслила таку віру.

Теоретична критика ідеї прогресу — саркастична? як у Ф. Ніцше, або логічна? як у F₀ Ріккерта? — мало впливала на свідомість біль­шості освіченого населення Європи саме тому? що прогрес? власне

— наближення якихось світлих часів добробуту й соціальної спра­ведливості? на початку XX ст. (як? зрозуміло? й раниме) був предме­том віри? яка була притаманна і марксистам? і еволюціоністам-по- зитивістам? з усіма перехідними формами між ними. Але жахи Пер­шої світової війни та революцій (починаючі з російської 1917 р.) і громадянських воєн, що охопили Східну та частково Центральну Європу, встановлення більшовицької диктатури в CPCP? труднощі Італії та Німеччини, які сприяли встановленню фашистських, ре­жимів? подальша Друга світова війна тощо — все це наочно проде­монструвало утопічність прогресистської віри — однаково в її марк­систській та еволюціоністській формах.