Неоеволюціонізм

Крах прогресистського еволюціонізму у 1914-му та наступних роках міг лише на якийсь час відвернути від тієї наукової пробле­матики, яка зумовила поширення еволюціоністських переконань у другій половині XIX ст.

Те? що людство пройшло певні великі стадії розвитку від часів свого виникнення до появи індустріальної.'цивілізації, постійно під­тверджувалося археологічними дослідженнями, які протягом першої половини XX ст. розгорнулися практично по всій Земній кулі. Тому не дивно, що відродження еволюціонізму, точніше формування нео- еволюціоністського бачення історії людства, розпочав саме археолог

— Г. В. Чайлд (1892—1957), який на початку 20-х років сприймає ідеї морганівського еволюціонізму через посередництво евтельсівської праці про походження сім’ї? приватної власності й держави.

Гіпотезу про послідовну зміну привласнюючого господарства від­творюючим? з усіма пов’язаними з цим зрушеннями в культурі? суспільних відносинах, демографічному потенціалі та розселенні но­сіїв ефективніших господарсько-культурних типів, він зміг перекон­ливо обгрунтувати на численних археологічних матеріалах. Еволюція людства —» від перших гомінідів через добу привласнюючої еко­номіки (дикунство), так звану неолітичну революцію (перехід від мисливства й збиральництва до землеробства й скотарства), через стадію відтворюючої економіки та палеометалургії до цивілізації, перехід до якої був ознаменований урбаністичною ревоюцією (по­явою перших міст як осередків цивілізованого життя) — була на­решті системно й фактологічно доведена.

У передвоєнні роки прагнення висвітлити широку панораму ево­люції людської культури було притаманне у Великій Британії не лише Г. Чайлдові. Іншим прикладом цього може бути праця Дж. Ліндсея, у передмові до якої автор зазначав, що він чимало уваги «приділяє питанням генези, бо без з’ясування джерел ми приречені рухатися у тумані навмання», а потім указує на творчий поштовх, яким він завдячує Г. Чайлдові. Втім неоеволюціонізм Дж. Ліндсея є продуктом саме XX ст., і в ньому ми бачимо намагання поєднати загальні принципи еволюціонізму з новітніми вченнями, зокрема концепцією архетипів К. Юнга. Визнаючи, що глибинні схемрі, або архетипи, надають різним культурним проявам значущості та по­в’язаності, англійський дослідник ставить собі за мету показати їх появу й розвиток, тобто висвітлити юнгівську проблематику з еволю­ціоністського огляду. Цікаво, що в ті ж роки юнгівську концепцію намагався використати у своєму філософсько-історичному вченні А. Дж. Тойнбі, який, до речі, при розгляді питання про генезу най­давніших цивілізацій також спирався на Г. Чайлда.

У середині XX ст. неоеволюціонізм стає впливовою ідейною те­чією і у США, що було підготовлене величезною популярністю у Північній Америці праць Г. Спенсера, без оволодіння якими не­можливо було проявити будь-яку активність у сфері розумової праці. У першій третині XX ст. позитивістські ідеї еволюціоністського прог­ресизму пропагував професор Пенсильванського університету Е. П. Чейні, і хоча вони й критикувалися філософами прагматист- ської школи (В. Джемсом, Ф. Дж. Теггартом), котрі вважали ідею прогресу оцінко в ою, тобто ненауковою, але все ж таки корисною, еволюціоністський стиль мислення не зазнав у Північній Америці такої дискредитації, як у Європі.

Відродження еволюціоністських підходів до історії давніх культур у Великій Британії 30-х років сприяло формуванню неоеволюціоніст- ського напряму і в наукових колах США. Особливу роль у цьому відіграли праці видатного культуролога й філософа JI. Уайта (1890— 1975), який відновив у правах самий термін «еволюція» і був першим, хто здійснив спробу пов’язати розвиток культури людства зі зростан­ням енергетичних витрат і необхідністю оволодіння дедалі більшою кількістю енергії.

Значним кроком уперед була неоеволюціоністська концепція Дж. Стюарда, викладена у його праці «Теорія культурних змін» із характерним підзаголовком «Методологія полілінійних еволюцій». Принципово новою для позитивістсько-еволюціоністської свідомос­ті тут виступає ідея поліваріантності історичного розвитку, яка до­повнює загальну еволюціоністську ідею стадійного поступу. Про­тиставляючи свій підхід поглядам як класиків еволюціонізму —- Л. Г. Моргана та Е. Б. Тейлора, так і їхніх послідовників, зокрема Г. Чайлда та Л. Уайта, Дж. Стюард зазначає: якщо ці автори прагнули осягнути культурний розвиток людства у поняттях загальних стадій, то його мета — віднайти причини культурних змін.

Дж, Стюард констатує, що можливими є три варіанти історичної інтерпретації соціокультурного процесу. Це або однолінійна ево­люція, як її розуміли Л. Г. Морган та Е. Б. Тейлор, тобто спільний стадійний шлях розвитку всіх народів, або культурний релятивізм американського культуролога Ф. Боаса та його школи, котрий прак­тично заперечує будь-яку спільність між великими культурними ут­ворами (як у Німеччині це робили Л. Фробеніус та О. Шпенглер), або ж, нарешті, концепція полілінійної еволюції, якої й дотримується сам Дж. Стюард. Виходячи з базового положення спенсерівського еволюціонізму про те, що розвиток є за своєю суттю адаптацією до зовнішніх умов, він розглядає полілінійність розвитку через призму взаємин суспільства й довкілля.

Отож, усвідомивши методологійну обмеженість стадійно-ево­люціоністського підходу, Дж. Стюард не пішов шляхом його запере­чення (як Ф. Боас у CIIIA та Л. Фробеніус у Німеччині), а обрав стратегію його доповнення ідеєю поліваріантності розвитку. Але при реалізації цієї продуктивної думки він опинився у полоні розмаїття господарських форм, відомих за етнографічними та археологічними даними та пов’язаних із нескінченним багатством ландшафтів Земної кулі. Тому його «культурна екологія», як він сам визначав сенс своєї концепції, не змогла дати чіткого уявлення про шляхи розвитку людства, тим більше що з варіативністю розвитку на стадії цивілізації лінії’ еволюції первісних культур майже не співвідносяться.

Філософсько-культурологічним розробкам Л. Уайта і Дж. Стюар­да відповідають пошуки американських етнологів 60-х років, зокрема М. Сахлінса та М. Фріда. Перший на полінезійських матеріалах вивів концепцію чіфдома (вождівства) як племінної, функціонуючої на грунті чіткої структури розподілу функцій між людьми системи, що виростає з погано струкгурованої, «стадноплемінної», за його тер­мінологією, маси ранньопервісних колективів і далі розвивається у державу. Подібною виглядає і схема стадій суспільного розвитку М. Фріда, який на додержавній, тобто первісній, стадії виділяє ега­літарні, ранжовані та стратифіковані суспільства. Егалітарні харак­теризуються практично повного рівністю своїх членів, ранжовані —- тим, що постійні лідери з визначеним статусом уже існують, але у споживанні рівність зберігається, тоді як стратифіковані суспільства відрізняються від попередніх тим, що статусна нерівність уже по­в’язана з нерівністю в обсязі та якості споживання, що передує виникненню соціальної стратифікації цивілізованої доби.

Не важко помітити, що схеми М. Сахлінса та М. Фріда легко поєднуються, оскільки стратифікований тип суспільства відповідає вождівству, егалітарний — ранньопервісним аморфним суспільним структурам, а ранжований демонструє перехід між цими стадіями, які також повністю відповідають фергюссонівсько-морганівським «ди­кунству» та «варварству», за яким іде «цивілізація».

У працях американських неоеволюціоністів 60—-70-х років, орі­єнтованих на етнологію (Р. Карнейро, М. Сахлінс, М. Фрід) чи на археологію (Р. Адамс, К. Фланнері, В. Сандерс, Б. Прайс, які сучасні британські неоеволюціоністи, продовжувачі лінії Г. Чайлда —- К. Ренфрю та Дж. Мелларт), провідне місце займає проблема ме­ханізмів переходів від привласнюючого господарства до відтворю­ючого (від дикунства до варварства, за класичною термінологією) та від пізньопервісних землеробсько-скотарських племен-вождівств до цивілізації та державності. Тобто у центрі уваги опиняється проблема «неолітичної» і «міської» революцій, як їх визначив Г. Чайлд. Не зупиняючись на цьому питанні, зазначимо те нове, що, порівняно з класичним еволюціонізмом, подибуємо в їхніх працях. Це, по-пер­ше, намагання функціонально пов’язати розвиток культури певного суспільства з системою його господарської адаптації до конкретних екологічних умов, через що й пояснити унікальність відповідної цивілізації', що формується, — Месопотамії та Мезоамерики у Р. Адамса, самої Мезоамерики у К. Фланнері, М. Кое, В. Сандерса та Б. Прайса, Егеїди у К. Ренфрю тощо.

По-друге, це прагнення цих, як і інших, авторів при врахуванні регіональної специфіки визначити певні етапи та спільні риси ево­люційного процесу, зокрема, як у Р. Адамса, знайти спільне у роз­витку розірваних у просторі й часі давніх культур Близького Сходу і Мексики, подібно до того як спільні риси у культурному процесі Старого і Нового світів у свій час шукав Л. Г. Морган.

По-третє, спроби використати для пояснення функціонування відповідних соціокультурних спільнот принципів системного під­ходу, зокрема прийомів пояснення, запозичених із кібернетичного моделювання, як то спостерігаємо особливо у К.

Все це (так само як навіть використання К. Ренфрю аналогій із розвитком біологічних систем ддя пояснення соціокультурних про­цесів) виразно засвідчує спадкоємний ідейний зв’язок англо-аме- риканської культурологічної думки останніх десятиліть із традиціями позитивістського еволюціонізму другої половини XIX ст., передусім із духом філософії Г. Спенсера. І те, що сучасні етнологи Великої Британії та США згадують про нього не так вже й часто, лише підкреслює, якою мірою сформульоване ним світобачення виступає підгрунтям англомовної гуманітарії XX ст., збагаченої набутками функціоналізму 20-х років Б. Малиновського та Р. Редкліф-Брауна. Отож історія людства виглядає як поступ структурно-функціональ­них систем, що взаємодіють із довкіллям та між собою і здатні до самоорганізації та саморозвитку. Та ось чому саме вони здатні до останнього, залишається нез’ясованим.

Масштабним узагальненням такого роду досліджень, цілком у неоеволюціоністській парадигмі, виступає праця Е. P. Cepeica «Ви­никнення держави і цивілізації», в якій спростовується марксист­сько-ленінська теза про те, що оснований на приватній власності класовий поділ суспільства породжує державу як апарат класового примусу. На думку американського дослідника, витоки політичного правління містяться у площині організації та керування системою виробництва, що постійно ускладнюється, розгалужується і вимагає цілеспрямованої діяльності племінних вождів, а потім ранньодержав- ної адміністрації. Виконання таких функцій, які в тенденції стають спадкоємними, породжує аристократію, котра, зрозуміло, має свої станові інтереси. Оіже, у давніх цивілізаціях панівний клас виступає саме як ранньо державна аристократія та пов’язана з нею бюрократія, котрі й використовують своє керівне становище у суспільстві для високого рівня споживання, але приватної власності на засоби ви­робництва ще не мають.

Як пише Е. Р. Сервіс, в усіх давніх цивілізаціях, як і в усіх відомих історії вождівствах і первинних державах, створення і поширення влада бюрократії є також створенням панівного класу та аристок­ратії. Таким чином, розшарування відбувається головно на два класи —- тих, хто керує, і тих, ким керують, що випливає з функцій, які виконують ці люди у суспільній системі, і не залежить від наявності чи відсутності приватної власності на засоби виробництва. Особ­ливого значення для пояснення цього механізму американський дослідник надає редастрибуції — централізованому перерозподілові благ і послуг, який здійснюється державним апаратом.

Цілком у неоеволюціоністському дусі витримані й побудови аме­риканськими дослідниками стадій економічного поступу людства. У 50-х роках найзначнішими серед них були К. Поланьї та У. Ростоу. Якщо перший займався переважно економічною антропологією, то другий був чи не найвідомішим теоретиком формування та розвитку індустріального суспільства XX ст.

У своїй книзі «Первісна, архаїчна та сучасна економіка» К. По­ланьї, узагальнюючи результати своїх попередніх праць та висновки інших дослідників починаючи від Б. Малиновського, переконливо обгрунтував тезу про те, що економіка і взагалі господарське життя докапіталістичних суспільств будуються на принципово іншому грунті, ніж той, на якому здіймається ринкове буржуазне суспільство. Сутність розбіжностей полягає у тому, що економічні відносини у давніх суспільствах не становлять автономну, тим більше ту, що детермінує всі інші, сферу діяльності, а занурені в соціокульїурні взаємини між людьми, складаючи з ними єдине ціле. За таких умов економічна мотивація не є провідною й самодостатньою. У центрі системи цінностей — прагнення не стільки матеріальних благ як таких, скільки авторитету й соціального престижу, котрі забезпечу­ють провідне місце людини у суспільному житті і, як один із на­слідків цього, високий рівень споживання.

Для характеристики функціонування економічних механізмів та­ких суспільств К. Поланьї вводить поняття реципроктивної та ре- дастрибутивної систем. Принцип реципрокції означає, що в умовах дії генерального закону еквівалентного обміну у ранньопервісному суспільстві кожний намагається внести у спільне надбання общини максимум, із тим щоб отримати також максимум, але вже у вигляді шани та соціальних привілеїв. Перехід до осілості та відтворюючого господарства пов’язаний з утвердженням принципу редистрибуції, за яким общинний, а потім і племінний лідер, що персоніфікує свій соціум як такий, здійснює верховний контроль над ресурсами ко­лективу та організовує розподіл продуктів у його межах, залишаючи дедалі більший відсоток для себе та інших представників правлячої верхівки. З переходом до ранньодержавних форм ця тенденція по­глиблюється. Принципово нову модель пропонує лише приватно­власницька ринкова економіка, що перемагає на Заході з переходом від середньовіччя до нового часу.

Таким чином, за К. Поланьї, в історії економіки виділяються три основних періоди, кожному з яких притаманний свій провідний тип розподілу матеріальних благ. На стадії первісної економіки домінує система реципрокції, на стадії пізнь ©первісних вождівств та ранніх цивілізацій —- редистрибуції (хоча реципрокщя також діє), і, на­решті, з переходом до нового часу на Заході перемагає ринковий механізм, хоча його елементи добре відомі і в попередніх циві­лізаціях.

Ще виразніше просякнута неоеволюціоністським духом теорія стадій У Pocmoy, з якою він виступив на початку 50-х років. За його переконанням, людство прямує від нужденного життя первісності до суспільства «масового споживання» індустріальної доби. Не при­діляючи особливої уваги раннім стадіям економічного розвитку люд­ства, які він вважає застійними, зі слаборозвинутим рівнем спо­живання та називає «традиційними», У. Ростоу зазначає, що справ­жнє економічне зростання починається з XVII ст. За стадією «передумов» межі XVII—XVIII ст. ідуть стадії «підйому», «набли­ження до зрілості» і, нарешті, високоіндустріалізована стадія «масо­вого споживання». Зрозуміло, що в цю схему, як і в періодизацію К. Поланьї, погано вписувався радянсько-китайський соціалізм. Американські вчені зараховували цей тип суспільства до попередніх традиційно-деспотичних, але визнавали його певну причетність до індустріальної стадії через наявність великого промислового вироб­ництва, яке, на відміну від розвинутих країн Заходу, спрямоване не на задоволення споживацького попиту, а на державні, насамперед військові, потреби.

На таких, за суттю неоеволюціоністсько-позитивістських, засадах у розвинутих, особливо англомовних, країнах Заходу у 50—60-ті роки утверджується концепція індустріального суспільства, значною мірою альтернативна марксистському розумінню капіталізму як су­спільно-економічної формації. Термін «індустріальне суспільство», як зазначалося, трапляється вже у К.-А. Сен-Сімона, але в якості однієї з центральних категорій суспільствознавства його широко вводить О. Конт. Крім контівських ідей, важливим елементом в теорії індустріального суспільства стає складова, що йде від А. де Токвіля, для якого головним у переході від традиційного до модер­ного суспільства був процес демократизації, що передбачав стирання спадкоємних станових відмінностей та знищення станових привілеїв та ієрархії, утвердження рівних громадянських прав та загальної рів­ності перед законом. Сьогодні, писав він у середині XIX ст., нації вже не можуть відмовитися від рівності, але від них залежить, приведе вона їх до рабства чи свободи, просвіти чи варварства, добробуту чи злиднів.

Поєднання уявлень про стадійну природу індустріального та гро­мадянсько-демократичного суспільства стає змістовим ядром кон­цепції індустріального суспільства, яке протиставляється традицій­ним, аграрним, деспотичним стадійно, та (це дещо порушує струн-

кість стадійно-еволюційної побудови) суспільствам соціалістичним — синхронно. Для подолання вказаної теоретичної складності була введена гіпотеза про конвергентний розвиток капіталізму і кому­нізму, якої, крім Дж. Гелбрейта та інших авторитетів, дотримувався і У. Ростоу. Він проголосив концепцію «єдиного індустріального суспільства», структура якого не залежить від форм власності та суспільних відносин, а визначається лише рівнем індустріалізації країни. При такому розумінні капіталізм і соціалізм стають лише варіантами індустріального суспільства, які мають дедалі більше на­ближатися один до одного. Як із цього приводу зазначав Дж. Гелб­рейт, конвергенція — це двобічний процес; він зумовлений пе­редусім еволюцією західних суспільств, які набувають деяких рис схожості з соціалістичними, які досягли рівня індустріалізації роз­винутих країн Заходу.

Провідним теоретиком індустріального суспільства і автором від­повідної концепції всесвітньої історії виступає і французький со­ціальний філософ Р. Арон. Для нього, як і для У. Ростоу, головним в історичному процесі є протиставлення традиційного аграрного су­спільства, де панували натуральне господарство та становий поділ, суспільству індустріальному, з товари о-ринковим виробництвом та ліберально-демократичною політичною системою. Головним кри­терієм їх розбіжності виступає, таким чином, синтез економічних та суспільно-поійтичних моментів, тоді як перехід від першої, доін- дустріальної, стадії до другої пояснюється передусім технічними но­вовведеннями у виробництві у поєднанні з науковими відкриттями та суспільно-полігичними зрушеннями доби промислового перево­роту.

Як і У. Ростоу, Р. Арон не міг не бачити індустріального характеру сучасного йому суспільства CPCP, а відтак змушений був розглядати індустріальне суспільство у двох формах: «добрій» — західній — та «поганій» —- комуністичній. А це веде до подальшого парадоксу: на одній технологічній основі індустріального суспільства принципово можливими є принаймні дві протилежні соціально-економічні структури.

Таке визнання логічно підводить позитивістських теоретиків ін­дустріального суспільства до думки про поліваріантність розвитку людства, тим більше що сам Р. Арон, аналізуючи розуміння історії К. Марксом, майже доходить до формулювання цієї тези. Якщо азій­ський спосіб виробництва не був притаманний західним суспіль­ствам, які пройшли фази античної (рабовласницької), феодальної та буржуазної формацій, то він, відповідно, складає основу принципово іншої моделі суспільства і споріднений з радянським соціалізмом у тому, що в обох випадках бюрократичний клас, який виступає ко­лективним власником засобів виробництва, експлуатує через дер­жавні інститути все суспільство у цілому. Але ідею поліваріантності у загальне бачення історичного процесу Р. Арон, як і У. Ростоу, не вводить, і відтак його концепція індустріального суспільства не долає 94

зазначеного протиріччя. Не приділяє він, подібно до свого аме­риканського однодумця, особливої уваги до індустріальним суспіль­ствам, що також не сприяє усвідомленню ним полілінійності іс­торичного розвитку. До того ж якщо У. Ростоу відповідно до англо- американської традиції при розгляді стадій поступу людства робить акцент на технічній сфері і безпосередньо пов’язаному з нею ви­робництву, то Р. Арон, спираючись на могутню французьку со­ціологічну школу (від О. Конта до Е. Дюркгейма), зосереджується головно на суспільно-політичних відносинах. Утім технологічний розвиток однаковою мірою кладеться в основу періодизації історії обома дослідниками, так само як за двісті років до них робили A-P. Тюрго та А Фергюссон. Питання про те, яким чином техноло­гічний поступ співвідноситься зі змінами у мистецтві, моралі, духов­ній культурі в цілому, ними на перший план не висувається, хоча Р. Арон наголошував, що стадія індустріального суспільства передба­чає деідеологізацію масової свідомості. Те, що концепція індустрі­ального суспільства сама виступає у ролі ідеологи «суспільства масо­вого споживання», він якось не помічає.

Усвідомлення значення науково-технічної революції, комп’юте­ризації, введення автоматично керованих систем у виробництві тощо в якості «другої промислової революції», яка відкриває перед роз­винутим індустріальним суспільством нові обрії, привело до форму­лювання у 70-ті роки концепції постіндустріального суспільства, яке часто розуміється як суспільство інформаційне. Постіндустріальне інформаційне суспільство — це вже загальносвітова соціально-еко­номічно-культурна система, де, зрозуміло, найрозвинутіші західні країни (з Японією) посідають провідне місце.

Таким чином, постійдустріальна стадія розглядається як продов­ження тенденцій розвитку індустріального суспільства, з яким може бути об’єднана при його зіставленні з суспільствами доіндустрі- альними, де, зрозуміло, виділяються свої стадії. Унаслідок цього історія людства подається (якщо узагальнити відповідні розробки 50—90-х років) як стадійний односпрямований поступ, в основі якого лежить прогрес розуму, науки, техніки, а відтак і економіки — підхід, який за своїм теоретико-методологічним рівнем цілком від­повідає прогресистським філософсько-історичним побудовам другої половини XVIII ст. — А.-Р. Тюрго, Ж.-А. Кондорсе та А. Фер- гюссона.

Але однією з істотних відмінностей західних дослідників пози­тивістсько-неое волюціоністської спрямованості від їхніх великих по­передників є те, що вони не ставлять перед собою глобальних завдань осмислення історичного розвитку людства протягом усього часу його існування, у взаємозв’язку основних сфер людського буття. Розді­ляючи історію людства та його соціокультурних форм по межі між до індустріальною та індустріальною (з постіндустріальною) стадіями, одні з них зосереджуються на розгляді виключно до індустріальних суспільств (Г. Чайлд, Дж. Стюард, Е. Сервіс тощо), тоді як інші — індустріальних та постіндустріальних (У. Pocτoy, P. Арон, 3 Бже- зінський та ⅛l).

Серед небагатьох винятків із цієї загальної тенденції можемо назвати відомого французького культуролога й етнолога А. Леруа-Гу- рана_у який намагається виявити загальну еволюцію людства від ви­никнення Homo sapiens до сучасності, подаючи цей поступ у єдності взаємопов’язаних технічних, соціальних і культурних (у вузькому розумінні) аспектів. У цілому його уявлення про стадійність розвитку відповідає загальній тенденції західної науки другої половини XX ст., але він приділяє порівняно більше уваги проблемі полілінійності розвитку, і не лише у XX ст., коли поряд із капіталістичними держа­вами паралельно розвивалися соціалістичні, а й протягом усієї до- індустріальної доби, коли починаючи з неолітичних часів існували і скотарські, й землеробські суспільства, що постійно взаємодіяли між собою. У цьому він значною мірою розвивав думки, наявні вже у П. Тейяр де Шардена.

Отож бачимо, що стара прогресистсько-еволюціоністська ідея стадійного односпрямованого поступу людства вимагала певної ко­реляції через розробку концепції полілінійності розвитку, що тео­ретично обгрунтував Дж. Стюард і до чого тією чи іншою мірою приходили А. Леруа-Гуран та інші дослідники.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Ліндсей Дж. Коротка історія культури: В 2 т. Київ, 1995.

JIuunepm 10. История культуры. Санкт-Петербург, 1894.

Морган Л. Т. Древнее общество. Ленинград, 1934.

PitKKepm Г. Философия истории, Санкт-Петербург, 1908.

Спенсер Г. Основания социологии: В 2 т. Санкт-Петербург, 1898.

Спенсер Г. Социология как предмет изучения. Санкт-Петербург, 1896.

Тейлор Э. Б. Первобытная культура. Москва, 1989-

Токвиль А. Демократия в Америке. Москва, 1994.

Франко І. Я. Мислі об еволюції в історії людськості // Твори: У 20 т. Т. 19.

Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь. Москва, 1983.

Чайлд Г. Прогресс и археология. Москва, 1949-

Adams R. M. The evolution of urban society. Chicago, 1966.

Adams R. M. Energy and structure. London, 1975.

Aron R. Dix-Iniit Iecons sur la societe industriale. Paris, 1962.

Fried M. II. The Evolution of Political Society. New York, 1967.

Leroi-Gourhan A. Le gest et. Ia parole: la memoτe et les rythιnes. Paris, 1965.

Polany K. Primitive, Archaic and Modern Economics. New York, 1968. Renfrew C. The Emergence OfCivilization. London, 1972.

Rostow W. W. The process of economics growth. NewYork, 1952.

Steward J. H. Theory of culture change. Urbana, 1955

Service E. R. Origin of State and Civilization. The Process of CultruaI Evolution. New York, 1975.

White L. The evolution of culture. New York, 1959.

Арон P. Этапы развития социологической мысли. Москва, 1993. Буржуазная социология XX века. Москва, 1.974.

Буржуазная философия кануна и начала империализма. Москва, 1977.

Вайнштейн О. Л. Очерки развития буржуазной философии и ме­тодологии истории в XIX — XX вв. Ленинград, 1979.

Гошовський М. M., Кучерявий I. Т. Ідея прогресу у світовій філософії. Київ, 1993.

Захарченко М. B._f Погорілий О. І. Історія соціології: від, античності до початку XX ст. Київ, 1993.

История буржуазной социологии XIX — начала XX века. Москва, 1979.

История первобытного общества: В 3 т. Москва, J 983. Т. 1. Токарев С. Л. История зарубежной этнографии. Москва, 1978.