Перша систематична історія України Йогана-Християна Енгеля
Вершиною західноєвропейської історіографії історії України є, безсумнівно, праця Йогана-Християна фон Енгеля “Історія України та українських козаків”, що вийшла німецькою мовою в Галлє 1796 р.48.
Й.-Х. Енгель народився в 1770 р. в сім'ї німецького колоніста у м. Ціпс (Семиграддя (Трансильванія), тодішня Австрійська імперія). Вже в ранньому віці в Й. -Х. Енгеля розвинулися зрілі політичні, соціальні і національні погляди на історію. Він був учнем А. Шлецера, який у Геттінгенському університеті читав курс історії північних народів Росії і Польщі. Перед тим він працював у Петербурзькому університеті, звідки привіз багато історичних документів і матеріалів. Під керівництвом А. Шлецера Й. Енгель здобув ґрунтовні знання з історії України та Росії. Маючи неабиякі здібності, він у 20-річному віці опублікував латинською мовою дисертацію “Роздуми про військові республіки, або порівняння лакедемонян, крітян і козаків”49. Звичайно, ця праця молодого автора не має наукової цінності, бо в ній зроблена спроба порівняти інституції і закони Спарти, Криту з інституціями і законами запорозьких козаків без урахування історичних умов, різних часових періодів і земель. Але саме зацікавлення Енгеля суспільним устроєм Запорізької Січі і намагання віднести його до військово-республіканських інституцій заслуговує на увагу. У 22 роки Й. -Х. Енгель видав “Історію Галича і Володимира” (1792, Wien), а “Історію України та українських козаків” писав у 23-25 років. Здавалось би, що молодий вік автора (який ніколи не був на території тієї країни, історію якої він писав) мав зародити сумнів у якісному викладі зазначеної історії. Але викликає повагу розмірковування молодого вченого про професію історика та про значення історії, а також його методологічний підхід.
Так, основним завданням історика, за Енгелем, є — казати правду. “Історик повинен і має право, — писав він, — не мати іншої провідної ідеї, ніж та, щоб казати правду, яку він після чесних зусиль і з великою обережністю знайшов, а з фактів робити висновки не більші і не менші за ті, що є в них самих”50.
Щодо методології історика, то Й. -Х. Енгель проголошує принцип високої відповідальності за об’єктивність викладу. Вже тоді, коли ще не було політичних партій у сучасному розумінні, він закликав до позапартійності. Коли одна партія знеславлює одних, а інша — других, то “історик, — пише він, — холодними очима спостерігає за тим, що відбувається далеко від бар’єрів, які розділяють партії. Він зберігає мовчання, даючи можливість говорити фактам історії”51. Водночас Енгель говорить про свою методологію використання зібраного фактичного матеріалу, а саме: при опублікуванні історичного дослідження автор має “встановити спочатку проблеми історії для загального огляду стану нації загалом, а окремі факти розташовувати хронологічно один за одним, бо зв’язок причин і їх наслідків в людських діях найкраще зображається саме після їх послідовного впорядкування, часто без додаткового нагадування”52.Уже з перших рядків праці Й. -Х. Енгеля видно, як він серйозно поставився до написання “Історії України та українського козацтва”. При цьому він не відокремлює козаків від України, як це робили окремі іноземні автори. Для нього Україна і козаки — два нерозривно пов’язані поняття. У “Вступі” до своєї праці він висловлює глибокі, зрілі думки про важливість вивчення історії козацтва та значення її для багатьох європейських держав. Тут же він аргументовано обґрунтовує важливість знання історії України для того, щоб зрозуміти:
1. Історія козацтва — вагомий складник історії східних слов’ян і є невід’ємним складником загальної північної історії.
2. Й. -Х. Енгель звертає увагу на те, що недооцінювали роль України як бар’єра, що захищав держави Європи. “Україна, родюча і багата природою країна, що дорівнює своїми розмірами деяким королівствам”, була “стіною, що відділяла культурну Європу від дикої Азії... й воротами для вторгнення багатьох азійських орд, що прагнули увірватися в Європу”,... вже через те вона заслуговує на пильну увагу, особливо в світлі подій, що відбуваються в ній в наші дні53.
3. У третьому пункті Енгель ставить собі завдання відповісти на запитання: Як сталося, що по-спартанському волелюбні, незалежні козаки, які наводили жах на турків, татар і Польщу, були підкорені Росією і “стали могутніми підпорами російської влади і підкорювачами Сибіру”54.
4. Й. -Х. Енгель констатує, що “з позиції сьогодення також добре видно, яким значним був вплив козацтва на історію Польщі, Швеції та Семиграддя. Без знання цієї історії було б неможливим... докладним чином зрозуміти величі і занепаду Польської держави”55.
5. І найбільш актуально й нині звучать напучення Й. - Х. Енгеля щодо значення вивчення історії козаків. Зокрема, він підкреслює, що “за наших часів вивчення історії козаків набуває особливого значення для того, щоб винести з неї політичні уроки”. Його дивує, що при обговоренні глобальних питань... думки державних мужів розділилися. “Розверзлася гігантська прірва, котра поглинає жертви непримиренного протиборства, але, незважаючи на це, загрозливо збільшується з кожним днем. Що робити? Чи треба придушувати людський розум у межах наявної системи, зберігати застарілий спосіб мислення, змушувати народ жити в темряві і тумані, залишаючи незмінними ті взаємини станів, котрі склалися в часи панування цієї системи, підтримувати спокій і порядок за допомогою політичного впливу духовенства та страхітливої сили армії...”56.
Далі Енгель розмірковує, на яких принципах має здійснюватися правління державою і народом: на принципах абсолютизму чи конституції? Адже це було невдовзі після французької буржуазної революції. Його міркування коливалися між революцією і монархією, між конституцією і абсолютизмом. Але польська конституція, за якою існували “виборні сейми та олігархічна анархія”, на його думку, теж не розв'язує соціальних та інших суспільних питань. Саме тому Й. -Х. Енгель вбачав в українських козаках носіїв і охоронців свободи і привілеїв, які вони здобули в тяжкій боротьбі. Йому імпонував вільний відкритий вибір козаками гетьмана (що було в початковий період розвитку козацтва), тому вважав, що це конституційний демократичний шлях розвитку.
Саме тому Й. -Х. Енгель захопився історією українських козаків і українського народу і з приязню її висвітлював. Енгель крізь призму суспільного устрою козацької республіки стає на просвітницькі позиції й пропагує при правлінні “не стримувати розвитку людського духу, а правити державою, керуючись розумом, сприяти вільному поширенню різних поглядів та використовувати їх заради примноження загального блага...” і т.д.57. Відхід від цього, на думку Енгеля, призведе до протилежних наслідків. І розкриває причини падіння Польщі. “Головний принцип політики польської держави полягав у тому, щоб утримувати селян і козаків України під утисками їх володарів і самовільно примножувати прибутки останніх; тих, що сповідують стару віру, примушувати силою до прийняття римсько-католицького віросповідання, але разом з тим не допускати жодних республіканських установ та вольностей, утримувати український народ у темряві неуцтва та неотесаності...” Чи привело це до успіху? — ставить запитання Енгель. І відповідає: “Темний неотесаний український народ усвідомив утиски й пиху своїх гнобителів...”, повстав і... “всього-на- всього за рік звів нанівець унію, що готувалася протягом століть величезними зусиллями енергійних місіонерів та єзуїтів. Темний український народ піднявся за ідею вільної держави, організувався у військово-спартанській республіці...”58. Відчувається, що історик Й. -Х. Енгель засуджує насилля польської аристократії й симпатизує поневоленому українському народу та виправдовує його повстання за своє звільнення. Стверджує, що свободолюбиві українські козаки показали себе в двоїстому світлі: а) упродовж 1569-1592 рр. (до першого повстання під проводом К. Косинського) вони відіграли роль як ангели-охоронці Польщі у боротьбі проти татар і росіян; б) через жорстоке поводження з ними й релігійні утиски (1592-1654 рр.) — козаки стали бичем, що карав поляків — їх володарів. Тому оцінку козаків Енгель увів навіть у свою періодизацію історії України59.Так, у “Вступі” до своєї праці60 Й. -Х. Енгель запропонував періодизацію “Історії України”, яка в основному в тій частині, яку він висвітлював, збереглася до новітнього часу. Енгель окреслює 3 періоди:
1. Україна під владою литовців — 1320-1569 рр.61.
2. Україна під владою Польщі — 1569-1654 рр.62.
3. Україна, поділена між росіянами і поляками — 16541795 рр.63.
З такими назвами періодів історії України у виокремлених Й. Енгелем проміжного часу української історії цілком можна погодитися. Але викликає заперечення те, що він вважає “вихідною точкою” початку історії України 1320 р., коли війська литовського князя Гедиміна у битві на р. Ірпінь завдали поразки Київсько-руському князівству.
Енгель стверджує, що період історії української землі, коли вона перебувала під владою Великого Київського князя... “разом зі стародавньою міфологічною історією і історією переселення народів цієї країни, повинен належати до російської історії”. Далі він обґрунтовує по-своєму саму назву “Україна” і час її появи. Пише: “Коли Литва підкорила собі Велике князівство Київське, воно стало зовнішньою литовською прикордонною провінцією, стіною між Литвою і кочовими татарськими ордами; про нього говорили, що воно розташоване на кордоні (рубежі, межі, границі) — окраїні, звідси виникла назва (тобто “Україна” — Автори), і з цього часу починається історія країни, що одержала цю назву”64. Безумовно, з цим не можна погодитися, оскільки назва “Україна” зафіксована ще 1187 р. в Іпатіївському списку в Повісті временних літ. Неправомірною є також визначена Й. Енгелем нижня межа історії України і віднесення стародавньої і початку середньовічної історії України до історії Росії. Водночас свою “Історію Галича і Володимира” він починає з часів правління Володимира Великого (980 р.). Ця праця писалася після приєднання Галичини й частини Волині до Австрійської імперії, і він, як підданий австрійської імперії, намагався обґрунтувати правонаступність австрійського імператора на ці землі, які в минулому захопила Польща в угорського короля, а австрійський імператор на цей час був і угорським королем.
Після першого поділу Польщі (1772 р.) і приєднання Галичини до Австрійської монархії це намагалися зробити попередники Й.-Х. Енгеля. Ще 1778 р. в Лейпцігу вийшла у світ “Історія королівства Галичини, Лодомерії” історика Людвіга Гебгарді65, в якій коротко й схематично представлені основні історичні події цього краю. Через малу кількість джерел польська історіографія представлена лише двома авторами. Тому її наукове значення невелике.
1792 р. у Відні свою працю під назвою “Давня і нова історія королівства Галичини й Лодомерії” видали А. Гоппе і К. Бошньєр66. Ці два автори використали значно більше джерел, ніж Л. Гебгарді, особливо польських. Але з руських джерел ними використаний лише низької якості переклад Шерера літопису Нестора.
З цих трьох праць з історії Галичини й Волині (Лодомерії) за обсягом використаних джерел і за критичним опрацюванням матеріалу якісну перевагу має робота Й.- Х. Енгеля. Вона набагато ґрунтовніша. Історик здійснив першу спробу висвітлення польських джерел під критичним поглядом. Енгель це зробив шляхом порівняння польських літописів з відповідними руськими літописами, які торкалися історії Галицько-Волинського князівства, і знайшов низку помилок у перших і піддав їх різкій критиці. Так, у своїх особливих доповненнях до окремих розділів, які він назвав “Критичні примітки і доповнення”, Енгель висловив своє ставлення до них так: “Я не можу стриматися, коли порівнюю руські і польські літописи, щоб не бути незадоволеним останніми. Перші — благородні, прості, щирі, тільки коли-не-коли чернецькі; зате польські — священицькі, невизначені, нехронологічні і майже завжди хвалькуваті”67. На нашу думку, тенденційне ставлення Енгеля до польських джерел пояснюється намаганням польських авторів знайти докази прав Польщі на Галичину, що заперечував Енгель, оскільки він прагнув навпаки знайти докази австро- угорського права на ці землі.
Енгелю була відома майже вся західноєвропейська і польська література, що вийшла з друку на той час. Але з російських джерел з проблеми історії Галичини й Волині, крім недосконалого німецького перекладу літопису Нестора, він використав “Русскую летопись по Никонову списку” і “Русскую летопись Нестерова” з рукопису Радзивілла. Користувався також “Русской историей” Щербатова. Проте необхідно зазначити, що у працях всіх названих авторів спостерігаємо тенденцію обґрунтування австро-угорського права наступності на Галичину.
Історію галицько-володимирських земель Й. -Х. Енгель висвітлив від 980 до 1772 року. Він поділив її на періоди, періоди на розділи, розділи на параграфи. Використав багато джерел, які вказані в праці. Здебільшого це праці французьких, німецьких і польських авторів, а також рукописні аннали козаків, котрі надвірний радник російського імператора німець Шлецер переписав з оригіналів під час перебування на службі в Петербурзі в домі колишнього гетьмана України Кирила Розумовського. Незважаючи на те, що Енгель писав цю працю з позиції австрійського патріота, вона цінна тим, що рясніє великою кількістю посилань на джерела, що підвищує її достовірність. Її багатий фактаж не втратив свого значення й до сьогодні.
Ця праця тією чи іншою мірою зображає історію минулого лише західної частини України. Енгель ніби не бачить її органічного зв'язку з основною частиною українських земель як єдиного цілого. Ця праця опублікована раніше (1-ше вид. 1792 р.), ніж “Історія України і українських козаків”. Якщо в останній він закликає до об'єктивності, принциповості і чесності, то в першій від цих принципів Енгель відступив. Як німець угорського походження, він прагнув прислужитися своїй другій батьківщині обґрунтуванням, як було сказано вище, претензій і прав Австрії на ці землі68.
Але особливе значення для історичної науки має праця Й. -Х. Енгеля “Історія України й українських козаків” (Галле, 1796 р.) — перша систематична історія України, написана на значній джерельній та літературній основі; з відповідним апаратом у примітках, логічним поділом історії на періоди, з підкресленням соціальних, юридичних, географічних, господарських проблем тощо. Енгель виявив себе оборонцем козацької держави XVII-XVIII ст. Для нього основною проблемою є “свободна станова конституція” козаків, що була своєрідним ідеалом Енгеля. Тут спостерігаємо певну ідеалізацію козацького устрою. Щодо статусу України, то Енгель розглядає Україну як окреме політичне тіло, але в складі Російської імперії, тому його можна віднести до автономістів.
Як в “Історії Галича і Володимира”, так і в “Історії України і українських козаків” Енгель зробив логічну періодизацію: періоди складаються з розділів, розділи з параграфів. А в самому тексті параграфів простежуємо чітко виокремлені підпункти, відзначені арабськими цифрами або буквами. Таким чином, зміст його праці побудований за стрункою, логічною структурою, в якій чітко проглядається наступність розвитку подій і явищ.
Так, перший період праці Й. -Х. Енгеля має назву “Україна під владою литовців” і охоплює історію України від 1320 р. (тобто від перемоги литовського князя Гедиміна у битві проти коаліції руських князівств на чолі з Великим київським князем Станіславом) до 1569 р., коли об’єдналися Литва з Польщею на основі Люблінської унії69. Цей період Енгель поділяє на два розділи. Перший зазначає від 1320 р. до 1516 р., часу, коли, на його думку, виникло збройне об’єднання під назвою “козаки”70.
Енгель вважав, що назва “козаки” вперше появилася, коли 1516 р. кримські татари в кількості 40000 кіннотників напали на Поділля, пограбували його, особливо володіння князя Вишневецького, жорстоко вбили новонароджених дітей, жінок, стариків, хворих, а декількох тисяч взяли в полон і подібно до стада худоби погнали в Крим. Кримський хан Мехмет, який перед цим взяв у польського короля Сигізмунда І 30000 червінців відкупного, виправдовувався перед королем тим, що переклав всю вину за пограбування Поділля на козаків71. Нібито тут вперше вжита назва “козаки”, хоча відомо, що така назва щодо українських козаків існувала ще в останній чверті XV ст. Він висвітлює героїчну боротьбу козацтва в цей період проти набігів кримських татар на українські землі під керівництвом Дмитра Вишневецького, якого вважали організатором першої Запорозької Січі. Описує, як молдавський господар обманом заманив його до себе, затримав і відправив на розправу до турецького султана, котрий піддав Вишневецького мученицькій смерті. Цей факт відомий в історії. Період з часу виникнення збройного об’єднання до Люблінської унії Енгель висвітлює в другому розділі.
На основі зібраного матеріалу Й. -Х. Енгель проводить думку, що українські козаки з 1569 р. до 1592 р. (до першого повстання проти поляків під проводом К. Косинського) виступали ангелами-охоронцями Польщі, а з початком повстання через національні, соціальні й релігійні утиски аж до 1654 р. (Переяславської Ради) стали каральним мечем для поляків.
Цьому другому періоду історії України Енгель дає назву “Козаки і Україна під Польщею”. Цей період охоплює 15691654 рр., тобто до завершення визвольної війни українського народу проти поляків. Він значно більший за розміром і складається з 22-х параграфів. В ньому розглядається правління королів Польщі Стефана Баторія, Владислава IV, Казиміра ІІ та інших, а також українських гетьманів. Особливо Енгель з пошаною відгукується про гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепу. Зокрема, про П. Сагайдачного він пише, що той був “низького росту, але високий духом, розуму надзвичайного, хоробрий, бадьорий, проворний, неговіркий, ворог розкоші...” Гетьману Сагайдачному Енгель виділяє окремий параграф під назвою “Життя і діяння уславленого гетьмана Петра Сагайдачного. 1610-1621”. Б. Хмельницькому і І. Мазепі в “Історії України та українських козаків” відведено значне місце. Вже у “Вступі” Й. -Х. Енгель зазначає, що “...історія козацтва цікава читачеві сама по собі. Енергія цілих народів, як і окремих особистостей, котра загартовує нас в історії греків і римлян, повторилася тут на полях битв поблизу Білгорода, Корсуня та Зборова, а також в героїчних діяннях Хмельницького та Мазепи”72.
Позитивно він оцінює діяльність таких гетьманів, як Д. Многогрішний, П. Полуботок, Д. Апостол,
К. Розумовський. Водночас виявляє неприхильне ставлення до І. Виговського, І. Брюховецького, П. Дорошенка, І. Скоропадського, останній “сприяв засиллю москалів в українсько-козацьких урядових установах”73.
У другому періоді своєї праці з історії України Енгель досить докладно висвітлив “козацькі війни з Польщею”, особливо під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявою, Зборовом, а також під Берестечком. Боротьбу українського народу проти поляків він розглядає як боротьбу пригнобленого народу за національне й соціальне визволення, але осуджує факти жорстокої розправи з гнобителями. Енгель подає цікаві дані про козацьке військо після Зборівської битви, робить перелік всіх полків, зазначає число козаків в них і хто полковник, а також загальну кількість козацького війська. Провадить виклад умов Зборівського договору по пунктах74. Це позитивне явище. Але не можна погодитися з твердженням Енгеля про те, що військо короля Казиміра під Зборовом нараховувало всього 34 тисячі воїнів, в тому числі 16 тис. кінноти, а татар під Зборовом було нібито 200 тисяч, і козаків всього 20 тисяч75. Навпаки, Б. Хмельницький взяв з-під Збаража близько 40 тис. українців і 20-30 тис. татар і вирушив назустріч польському королю Яну Казиміру під Зборів. А з польського боку, крім регулярного війська, в такій же кількості було озброєно обслуговуючого персоналу (обозників та інших).
Найбільший за текстом в “Історії України...” Й. - Х. Енгеля є третій період під назвою “Україна, поділена між росіянами і поляками”. В ньому висвітлюється історія від 1654 р. до, як він пише, “новітнього часу, коли козаки перебували під зверхністю Москви”76. Він складається з 46 параграфів і в ньому розглядається історія України до 1795 року. Енгель ділить цей період на два розділи. Перший охоплює події 1654-1733 рр. У цей період, на його думку, відбулося відокремлення запорізьких козаків від, як він називає, українських козаків. Хоча, як ми знаємо, окремо від Запорізької Січі (теж українських козаків) існувала в цей час автономна козацька республіка під назвою Військо Запорізьке, а пізніше — на звуженій території Лівобережної України під назвою Гетьманщина.
У цьому періоді Й. -Х. Енгель послідовно в хронологічному порядку висвітлює історію переговорів Богдана Хмельницького з московським царем, його союз з угорським правителем Ракоці, їх спільну війну проти Польщі, висвітлює діяльність всіх гетьманів — наступників Б. Хмельницького, взаємовідносини з Польщею, Кримським ханством і Османською імперією, Молдовою і московським царем. Детально описує розгром московського війська під Конотопом.
У першому розділі цього періоду автор значне місце відводить висвітленню діяльності П. Дорошенка і гетьмана І. Мазепи, стосунків останнього з Петром І. У цей час, як підкреслює Енгель, козаки через непевну поведінку стали небезпечними для Москви, що підтверджує перехід І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Водночас у цьому розділі розкривається також історія Гетьманщини після І. Мазепи, політика Петра І та його наступників щодо України до 1733 р.
У другому розділі третього періоду історії України Й. Х. Енгель показує історію відновлення Запорізької Січі на українській землі (1734 р.), політику імператриць Анни, Єлизавети і Катерини ІІ щодо Гетьманщини, Запорізької Січі, її ліквідацію 1775 р. і становище в Україні після її ліквідації до 1795 року. У цьому розділі Енгель добре відгукується про гетьмана Данила Апостола, пише про те, що той, “хоч ніколи не мандрував, але дуже добре говорив і писав латинською, польською, французькою, італійською, німецькою і російською мовами; знав математику, фортифікацію та інші корисні науки”77. Таке свідчення дає додаткові відомості про інтелект українських гетьманів.
Щодо ліквідації Запорізької Січі, то Енгель зазначив, що він має “...право розглядати остаточну ліквідацію Січі як аналітичне явище і як операцію, яка відібрала у Росії шанс мати допоміжний засіб, щоб стати великою морською державою на півдні: хоча все-таки пізніше, але занадто пізно вона повернулася до цієї думки”78.
При ознайомленні з “Історією України і українських козаків” Й. Х. Енгеля впадає у вічі його захоплення історією українського народу, навіть ідеалізація її, він називає її “військово-спартанською республікою”, яка діє на основі “демократичної”, хоча і не цілком досконалої конституції. Україна для нього стає єдиним цілим. Козацтво — носій і охоронець здобутих у тяжкій боротьбі свобод і привілеїв. Як історик, він засуджує всі спроби Польщі і Росії знищити ці свободи і привілеї і прагне їх захистити. Енгель висловлює свій погляд на східноєвропейську проблему, суть якої у боротьбі між польською аристократією, українською демократією і російським абсолютизмом.
У праці Й.-Х. Енгеля є дуже цікаві філософсько-політичні міркування щодо взаємодії між державною владою і народом. Так, враховуючи соціально-політичні події в Західній Європі в останній чверті XVIII ст. (передусім наслідки революції у Франції), Енгель, як підкреслює історик української діаспори Б. Крупницький, вірить у те, що становище у державі дуже багато залежить від народу і його активності, і що першочерговим завданням правління є те, щоб виховувати народ так, щоб він брав участь у розв'язанні політичних, соціальних і економічних завдань сучасності і майбутнього. В іншому разі всі реформи будуть тільки ілюзією бюрократичних урядів. Враховуючи потрясіння, які пережила Франція в кінці XVIII ст., Енгель виступає за еволюційний шлях розвитку суспільства, за реформи на користь усього суспільства. Він стверджує, що громадська думка має підганяти уряди. Але це можливо тільки тоді, коли будуть досягнуті свобода преси, правова захищеність людини, і взагалі, коли буде порядок на основі права.
Розглядаючи причини козацького повстання проти Польщі, Енгель як одну з причин вбачає у політиці католицької церкви, яка прагнула насильно нав'язати католицизм українського народу. На основі цього він приходить до висновку про те, що служителі релігії не повинні більше займатися політикою, бо це завдає тільки лиха. Але католицизм не хоче цим задовольнятися. Претензії на владу, нетерпимість підштовхують його постійно і всюди до наступу, стверджує Енгель. Чи не співзвучно це із сьогоднішньою політикою в Україні владик православної церкви московського патріархату в період виборів до Верховної Ради?
У своїх працях Й.-Х. Енгель висловлює своє розуміння і ставлення до національного питання, яке висловлює ясно, чітко і однозначно. Так, незважаючи на велику повагу до свого вчителя історика А. Шлецера, Енгель у своїй рецензії на Шлецерову працю “Історія німців у Семиграді” заперечує його погляд на національне питання і висловлює свій принциповий погляд. Розбіжність в оцінці цього питання полягала в тому, що Шлецер, оцінюючи позитивно культурно-освітню діяльність німців в угорському Семигороді, підкреслив, що німці не асимілювалися, не “розчинилися в грубій, але кількістю переважаючій масі..., зберегли свою расову єдність”. Енгель у рецензії різко заперечив цей висновок і висловив наступне: “Ми думали, що кожна держава, яка набуває колоній, повинна б бажати, щоб вони, не втрачаючи своїх прав, поступово зіллються з іншими жителями в масу з однією мовою і т.ін., що корінні жителі будуть мати нагоду чогось навчитися від прибульців і що, в свою чергу, прибульці повинні опанувати мову, звичаї, спосіб життя, тощо корінних жителів”79 (виділено нами — Автори).
Безумовно, це стосувалося й польської спільноти при захопленні українських земель, а згодом і росіян, які прибули в Україну після її приєднання.
Й.-Х. Енгель завершує свою “Історію України і українських козаків” наступним чином: “24 жовтня 1795 року укладено дивний останній трактат про поділ колишнього Польського королівства. Поділля, Україна, Литва переходять до надмогутньої Росії, яка зараз тісно межує з Галичиною і опосередковано з Угорщиною. Нащадки, які побачать наслідки цього, самі винесуть точний вирок цій події, бо ми є екзотиками в таємній кабінетній політиці. Але щоб там не сталося — нехай моє останнє бажання, останній подих мого життя піднесеться до честі, власної доброї конституції і добра батьківщини”80.
Таким чином, праці Й. -Х. Енгеля з історії України відрізняються від праць його попередників тим, що вони написані на високому професійному рівні, без міфологізації, ним здійснено аналітичний підхід до джерел та літератури, систематизовано й висвітлено весь матеріал історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст., проведена її періодизація. Тобто вона є серед праць його сучасників найбільш повною, охоплює значно більший хронологічний період, спирається на велику джерельну базу, побудована за логічною структурою. Незважаючи на окремі неточності, суперечливі судження і оцінки, ця праця заслуговує, щоб її переклад був здійснений українською мовою.
Д. Бантиш-Каменський, автор “Історії Малої Росії...”, залишив нащадкам свою думку про працю Й. -Х. Енгеля. Зокрема, він сказав, що ця “книга вельми цікава і робить велику честь автору, котрий при підготовці її керувався, з властивою німцю точністю, багатьма польськими істориками, як-от: Оріховським, Собельським, Коховським, Рудавським, Завадським, Залуським та іншими”. І далі він продовжує: “...праці Енгеля... заслуговують уваги всякого благомислячого читача,...Енгель більше сказав про Малоросію, ніж літописи, видані !уманським і Рубаном”81.
Маючи обмежений доступ до польських джерел, Д.Бантиш-Каменський, як і інший видатний історик першої половини ХІХ століття М. Маркевич, за влучним висловом українського історика Б. Крупницького, “черпали повними жменями з “Історії України і української козаків” Й. Х. Енгеля”82. Підтвердженням цього є те, що Д. Бантиш- Каменський у своїй “Истории Малой России...” (1822 р.) посилається на працю Й. -Х. Енгеля понад 80 разів на 72-х сторінках.
Сталося так, що перша найбільш повна і професійно написана праця з історії України довго була невідомою в Україні. Її переклад не було здійснено ні в Росії, ні в Україні до цього часу. Причина тут очевидна: Й. Х. Енгель з приязню писав про український народ і українських козаків, виправдовував їхню боротьбу проти поневолювачів, захоплювався демократичним устроєм козацької республіки і Запорізької Січі. Саме тому праця такого змісту не могла бути видана в Російській імперії чи в СРСР.
3.