Загальний стан відомостей про Україну в німецьких джерелах XVII-XIX ст.

Історичні свідчення про взаємозв’язки, зокрема, торгівлю, між Руссю і німецькими землями сягають Х ст. Так, у митному статуті Східної марки, виданому в невеликому місті Раффельштеттені 905-906 рр., з посиланням на порядки, які існували до 876 р., йдеться про дозвіл руським торговим людям торгувати воском, кіньми та іншими товарами в низці міст Баварії.

Відомості про українські землі періоду Київської Русі ХІ ст. (до монголо-татарської навали) фіксуємо в одного з перших європейських мандрівників в Україні німця-єпископа Бруно з м. Кверфурта. У листі до цісаря Генріха ІІ, написаному близько 1008 р., він розповідає про своє перебування в Києві у Володимира Великого, про укріплення кордонів київської держави.

Більш детальні історичні відомості про Україну початку ХІ ст. (1002-1018 рр.) залишив німецький хроніст Літмар, єпископ Мерзебурзький. Особливо цікаві його повідомлення про місто Київ, де зазначається, що у „великім цім місті, столиці королівства (як він називає Київську Русь — П.Б.), є більше 400 церков і 8 ринків, люду незліченна сила”².

Внаслідок навали на українські землі монголо-татар політичні зв’язки Київської Русі із західноєвропейськими державами послабилися. Але вже в XV-XVI ст. вони знову 31

відновилися. Із записок визначного дипломата австрійських цісарів С. Герберштайна початку XVI ст., який їздив до Московії, дізнаємося, що в той період держава називалася Московією (Московітією), її жителі — московинами (московітами), а держава, яка була розташована на українських землях, — Рутенією, а її жителі — русинами. Як бачимо, Герберштайн вже тоді відрізняв московинів від русинів, вважав їх двома окремими народами³.

Серед іноземців, які побували в Україні у XVI столітті, найбільш багаті відомості залишив посол австрійського імператора Рудольфа ІІ Еріх Лясота.

Лясота дуже детально описав, як козаки обговорювали його пропозицію щодо погодження поступити на службу до імператора Рудольфа. Пише, що прості козаки погоджувалися, а старшина посилалася на віддаленість і небезпечність шляху. Лясота правдиво й достовірно показав сам процес обговорення. Будучи малочисельною, старшина удавала, що погоджується з думкою низів, але потім шляхом підкупу, обману і вмовлянь зуміла досягти бажаного їй рішення. Таким чином, місія Лясоти закінчилася невдачею.

Цікаві відомості Лясота подав про прибуття на Січ посланців від Северина Наливайка, який, відчуваючи неприязнь запоріжців до нього через те, що він у свій час бився на боці київського воєводи, проти якого козаки вели війну, вирішив подарувати козакам півтори тисячі коней з тих, які він відбив у татар при їх грабунку на Поділлі⁵.

“Щоденник” Еріха Лясоти відзначається високою достовірністю. У ньому, як зауважив Ю. Мицик, зафіксовано позитивне ставлення до українського народу, до визвольної боротьби запорізького козацтва. Цим він відрізняється від багатьох джерел того часу, переважно польської шляхти, в яких переважає негативне ставлення до українського народу і козацтва. “Щоденник” є важливим джерелом з історії України.

Маловідомими до сьогодні є повідомлення про український народ німецького автора Лаврентія Мюллера, надвірного радника Готтарда Кетлера, останнього магістра Лівонського ордена (1559-1562 рр.), а згодом — першого герцога Курляндії (1562-1587 рр.). Будучи наближеним до польського короля Стефана Баторія (1575-1586 рр.), а потім і Сигізмунда ІІІ Вази, він був у курсі дипломатичних справ польського уряду. У службових справах Л. Мюллер багато подорожував у Польщі, Литві, Лівонії, Москві, а також в Україні і залишив про це свої історичні записки, вперше

опубліковані 1585 р. у Франкфурті-на-Майні⁶. Згодом вони були перекладені польською мовою (1840 р.), а 1883 р. росіянин В. Чешихін здійснив їх переклад російською мовою⁷.

У працях Мюллера є цікаві відомості про Україну. Зокрема, мова в них йдеться про набіги кримських татар на Поділля і боротьбу козаків з ними. Він пише про це: кримські татари “часто нападають, переправившись через Борисфен, який називають Дніпром (Nyper), палять, грабують і повертаються назад”. Мюллер підкреслює трудність боротьби з татарами, оскільки вони нападають завжди раптово, “загонами 50-60 і більшою кількістю осіб, і все, що можна захопити в такому поспіху з людей чи худоби, забирають з собою і продають туркам”⁸.

Про набіги татар на Поділля в кінці 80-х — на початку 90-х років XVI ст. Л. Мюллер пише, що під час одного з набігів кримців на Поділля та інші місцевості при кордоні їм вдалося захопити у полон “багато тисяч людей”. А в іншому випадку — “татари, які і без того жадібні до грабунку, за наказом турків і в той же час боячись, щоб їх не випередили, з нечуваною швидкістю вдерлися на Поділля і пройшли його...

Тут же Л. Мюллер описує відповідні походи козаків на татарські міста і морські походи козаків. Проте загалом Мюллер позитивно ставився до боротьби українського козацтва проти татаро-турецьких агресорів, що видно хоча б з його розповіді про Івана Підкову, його арешт та страту. “Підкова був знаменитою людиною, наділений незвичайною силою. Нову, неуживану підкову він міг зламати руками, ніби якийсь прутик. Цього Підкову приграничні козаки (на кордоні Молдавії і Валахії) обрали собі за провідника (гетьмана) і жорстоко громили турків. Тоді король (що був у добрих відносинах з Туреччиною) придумав, щоб які-небудь добрі приятелі Підкови написали до нього листа із запрошенням приїхати на умовне місце для перемовин і в листі запевнили Підкову, що король обіцяє зберегти за ним його честь і віру. Підкова, як чесний вояк, вірить і їде до цих своїх добрих приятелів..., котрі йому зараз же і проголосили королівський наказ залишити козаків і їхати до його королівської величності, запевняючи, що і волосина з його голови не впаде...”¹⁰. Так підступно було схоплено видатного козацького ватажка і за наказом польського короля Стефана Баторія страчено у Львові в червні 1578 р.

Одним з перших, хто висвітлив події Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, був Іоаким Пасторій (справжнє прізвище Хіртенберг) із сім'ї німецького священнослужителя з Сілезії (нар. 1611 р.). Він був секретарем і придворним історіографом при польських королях Владиславі IV і Яну Казиміру. Саме тому він мав доступ до інформації, яка надходила зі всіх кінців Європи до Варшави.

Головна його праця — “Війна скіфо-козацька...”¹¹ — була опублікована латинською мовою 1652 р. Його твором користувалися Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, І. Крип'якевич, М. Петровський та інші, але до цього часу його перекладу немає ні російською, ні українською мовами.

Особливий інтерес в його творі викликає повідомлення про перехід на бік повсталих 1800 козаків з табору М. Потоцького під Корсунем. Пасторій використовував у своїй праці щоденники свідків битв під Жовтими Водами, Пилявою, Збаражем, а також різні донесення, хроніки, свідчення очевидців. Його твір був добре відомий в Західній Європі, особливо в Німеччині і Франції. Дуже детально цей твір використав французький автор П'єр Шевальє.

Але необхідно зазначити, що в багатьох місцях Пасторій висвітлює події на користь поляків.

Один з найдосконаліших описів Визвольної війни українського народу міститься в творі Еразма Франціска¹².

Еразм Франціск, німецький історик і письменник, який у другій половині XVII ст. опублікував велику кількість творів на географічні, історичні, етнографічні та інші теми. Так, у книзі про війну з турками на Дунаї і в Україні в 70-х роках XVII ст. перша частина “Новий польський Флорус” відведена війні Яна Казиміра з козаками і татарами, тобто Визвольній війні середини XVII ст., а наступні частини — війні козацьких військ проти Польщі спільно з московським військом (1654-1655 рр.) і спільно зі шведським і трансільванським військами (1656-1657 рр.).

У своєму творі Еразм Франціск широко використав твір Пасторія “Скіфсько-козацька війна...” і 6-7 томи “Театру Європи”, написані Шледером, але він не є компілятором цих творів, оскільки події у “Скіфсько-козацькій війні...” висвітлюються до 1651 р., а Еразм Франціск доводить їх до 1657 р. Він більшу увагу приділив діям німецьких найманців у складі військ Речі Посполитої. У битві під Берестечком брало участь 20 тисяч німецьких найманців. Еразм Франціск навіть називає цю битву “битвою поляків і німців з козаками і татарами”¹³. І для цього була підстава, оскільки німці становили кістяк королівської армії у битві під Берестечком і відіграли важливу роль у цій битві.

Головним і найбільш небезпечним ворогом Польського королівства Еразм Франціск вважав козаків і приділив їм основну увагу у першій частині книги, особливо Запорозькій Січі, її устрою, звичаям козаків, їх волелюбству.

Різні відомості про українських козаків залишив у своїх спогадах посол німецького цісаря Яків Генкель фон Доннерсмарк, який їздив до Москви 1614 р. Він, як і його попередник С. Герберштайн, добре відрізняє Московію від України-Руси, мову перших називає московською, а других — руською. Так, про польського секретаря Ганса Гритина пише, що він „дуже був ознайомлений із руською і московською мовами”¹⁴.

У різних спогадах німецьких авторів є сторінки, присвячені визначним подіям у житті українського народу минулих століть. Зокрема, в довіднику “Cyaneae” читаємо, що гетьман Б. Хмельницький „був досвідчений і вчений воїн”.

Про військовий союз Б. Хмельницького із шведським королем Карлом Густавом йдеться в „Подорожніх нотатках” пастора К. Гільдебрандта. у них Гільдебрандт цікаво розповідає про похід дванадцятитисячного козацького корпусу під командуванням полковника Ждановича в Польщу, де він діяв разом із шведськими й трансільванськими військами проти польських військ. Автор справедливо звинувачує трансільванського князя Юрія ІІ Ракоці за невдачу у військовій операції, який через свою амбітність зневажливо ставився до козаків і не погоджував своїх дій навіть із шведським генеральним штабом. Гільдебрандт підкреслює, що через це військо Ракоці безладно відступало й розвалилося, тоді як козаки Ждановича відступали організовано й трималися стійко, „їхня хоробрість і суворість... проявилися по-справжньому”. Гільдебрандт дає високу оцінку гетьману Б. Хмельницькому, який під час аудієнції шведських послів розмовляв з ними латинською мовою¹⁵.

Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького мала загальноєвропейський резонанс, тому що вона велася проти однієї з наймогутніших у той час держав Європи — Речі Посполитої. Тому, природно, що вона привернула увагу тогочасних правителів, політиків і вчених європейських держав і знайшла широке висвітлення як в історіографії, так і в мемуарній літературі. Так, у своєрідному німецькому виданні хронікального типу „Театр Європи” в окремих розділах шостого й сьомого томів значне місце відводиться опису Визвольної війни середини XVII ст. В них німецький історик Й. Шледер при негативному ставленні до народних мас — українських селян і міщан, все ж відзначає бойові якості козацького війська, мужність і хоробрість козаків, їх стійкість у найскладніших ситуаціях. Описуючи битву під Берестечком, Й. Шледер відзначає панічну втечу татар на чолі з ханом і стійкий мужній опір козаків. „Зазнавши поразки, — зазначає він, — п'ятдесят тисяч козаків, які брали участь у битві, відступили до вигідного місця посередині свого табору. В оточеному возами таборі козаки окопалися так, що перебували в безпеці проти королівських військ і змогли протриматися там одинадцять днів. Після того вони прорвалися через болото на Україну. І хоч втратили весь свій провіант і все своє майно, спромоглися вийти з оточення”¹⁶.

Необхідно зазначити, що хоча Шледер загалом дає високу оцінку козацькому війську як боєздатному і дисциплінованому, а також гетьману Б. Хмельницькому як „хороброму й розумному воїну” і його соратникам, проте водночас він підкреслює велику роль німецьких найманців у польському війську, які не раз рятували шляхетне військо від поразки¹⁷.

Про наукове зацікавлення історією українських козаків і України загалом свідчить і те, що перші дисертації з цієї проблеми найраніше серед західноєвропейських країн з'явились у Німеччині. Першою серед них була “Історична дисертація про козаків”, захищена у Лейпцизькому університеті 1684 р. Йоганом Йоахімом Мюллером. Тоді ж вона була опублікована латинською мовою¹⁸. Один із примірників оригіналу твору зберігається у відділі рідкісної книги Національної наукової бібліотеки Академії наук України імені В. Вернадського, а у 1988 р. уривки з неї у перекладі Р. Олещук українською мовою були опубліковані у журналі “Всесвіт”¹⁹. 10-та теза (3 параграфи) дисертації, де йдеться про морські походи козаків проти турецьких міст, в яких перебували військові кораблі, і про Хотинську війну, була надрукована 1991 р. у збірнику “Хотинська війна”, присвяченому 370-річчю Хотинської битви. І, нарешті, 1993 р. вона була повністю опублікована у журналі “Козацтво” у перекладі того ж перекладача з передмовою Ю. Мицика і В. Кулінського. Дисертація складається з 10 тез, в окремих параграфах яких Й. Мюллер подає короткі відомості про історію українських козаків, їх діяння, дії татар, взаємовідносини козаків і татар. Й. Мюллер дає високу оцінку військовій підготовці козаків і стверджує, що “козаки набули собі такого досвіду, що не поступляться боєздатністю жодному народові”²⁰.

Й. Мюллер у своїй праці показує, як була запроваджена релігійна унія на українських землях. “Поляки..., — пише він, — намагалися привернути козаків до свого релігійного обряду. Початок цьому був покладений 1595 року двома руськими (читай українськими — Автори) єпископами — володимирським Іпатієм і луцьким Кирилом Терлецьким, яких у Римі прихильно прийняв папа Климент VIII і кардинали. Дещо згодом вони в Костянтинівському залі Ватиканського палацу в присутності всіх кардиналів від себе і своїх колег підписали угоду про прийняття римської релігії... Єпископи ж, повернувшись додому, зустріли тут набагато більше (ніж вони самі сподівалися) супротивників такого кроку. Серед останніх головним ворогом і борцем проти цього став київський воєвода Костянтин Острозький (муж надзвичайно багатий і впливовий), оскільки з ним не радилися приймати це рішення. Острозького підтримали як численні священики, що називаються тут попами, так і козаки, які негайно разом з іншими русинами розпочали завзяту боротьбу проти унії (так називав її народ)”²¹. Таким чином, це ще одне важливе свідчення того, як український народ зустрів перехід православних віруючих до греко- католицького обряду.

Про участь і роль українських козаків у Хотинській битві Й. Мюллер подає відомості наступним чином: “ 1621 року за владарювання Жигимонта ІІІ 30 тисяч запорізьких козаків явили чудові взірці відваги під Хотином. Коли турецький султан Осман ІІ з величезним військом напав на обоз запорозьких козаків, який вони називають “табором” і укріпляють виставленими в ряди возами як найміцнішу фортецю..., запорожці його хоробро відбили. Пригнічений такою поразкою настільки, що відмовився в той день їсти, султан обіцяв 50 золотих кожному татарину, який приведе хоч якогось козака (а йому привели 2 тисячі селян замість козаків). Однак козаки під проводом гетьмана Конашевича, до яких потім приєдналися й поляки, примусили його до втечі, вигнавши з табору, на який він покладав такі великі надії”²².

Звичайно, науковий рівень цієї дисертації не є високим, оскільки Мюллер використовував у значній кількості раніше опубліковані твори. Але головна цінність дисертації, як підкреслюють українські історики Ю. Мицик і В. Кулінський, полягає в тому, що вона показує, що знала освічена Західна Європа про запоріжців, певною мірою і про Україну, а також як оцінювала їх історію.

З початком XVIII ст. у Західній Європі з'явилося багато історичної та мемуарної літератури, в якій значна увага приділяється Іванові Мазепі. Так, учасник походу Карла ХІІ і свідок Полтавської трагедії принц вюртенберзький Максиміліан Емануїл у своїх записках дає позитивну оцінку козакам, розкриває причини їх переходу на бік шведів: „Вони хочуть бути вільним народом, непід'ярмленим народом ні Польщі, ні Москві, тому вони завжди відстоюють свої привілеї та права, що, власне, й стало причиною, що Мазепа прийняв шведську сторону, бо якраз, усупереч їх вольностям, був їх край обложеним Москвою різного роду раціями й порціями”²³. У його спогадах І. Мазепа характеризується як вже стара, але енергійна людина, з гострим розумом і європейською освітою, з досконалим володінням латинською мовою²⁴.

Тогочасні німецькі джерела для нас особливо цікаві, тому що відомості про Україну, козаків та Мазепу походили безпосередньо з України від численних німецьких учасників або очевидців тих подій. Особливо багато вістей про І. Мазепу з'явилося після 1704 р., коли він за наказом царя виступив у похід на Правобережну Україну на допомогу „скинутому” польському королю Августу ІІ. Так, в історичному популярному тижневику „Гісторіше Ремаркс” за 22 січня 1703 р. вміщена велика кореспонденція з Москви, в якій значне місце приділяється І. Мазепі, аж до викладу його біографії. Цей життєпис І. Мазепи згодом став основним джерелом до наступних біографічних нарисів.

Історик української діаспори Т. Мацьків, досліджуючи, що писала західноєвропейська преса про І. Мазепу, виявив, що лейпцізький журнал „Europaische Gama” протягом кількох років друкував не тільки статті про гетьмана, а і його портрети-гравюри (1706, 1708, 1712 рр.), автором яких був німецький художник Мартин Бернінгротг. Гравюри були виконані ще за життя І. Мазепи, тому вони представляють історичну цінність.

Учасник походу Карла ХІІ німецький капелан Й. Барділі в своїх мемуарах подає коротку історію України. „Україна або Казакія, — пише Барділі, — це скарб, у якому давніше жили скити, а їх нащадками є козаки, нарід вільний, що не хоче бути ні під Польщею, ні під Москвою”²⁵. Він звертає увагу також на багатства України, яку називає „молоком і медом текучою” країною, що має стільки збіжжя, що сама не може здужати. Однак, починаючи з другої половини XVII ст., Україна занепадає внаслідок жорстокої експлуатації й пограбування її різними державами, насамперед Московською.

У своїх спогадах Й. Барділі описує похід і причину повернення в Україну шведського короля Карла XII. Він вказує, що основною причиною цього було те, що “козацький вождь, дуже невдоволений царем, постановив перейти зі всім своїм народом під протекцію Карла XII”. І якщо раніше шведський король на таку пропозицію не звертав уваги, то “тепер дуже бажав скористати з послуг гетьмана, зокрема з уваги на велике число козаків, що були добре ознайомлені з тереном”²⁶.

Далі Й. Барділі зазначає, як відбувся прихід І. Мазепи до шведів: “5 листопада 1708 р. від гетьмана прибули посланці, наступного дня прибув сам Мазепа з 1500 козаками до шведів, хоч король сподівався, що він прибуде зі всім військом. Довідавшись про правдиві наміри гетьмана, багато козаків повернуло назад, але все ж таки шведи радо повітали гетьмана”²⁷.

Важливим у спогадах Барділі є те, що в них є повідомлення про ставлення шведів до українського населення і про становище шведської армії в період перебування її в зимових умовах в Україні. Він стверджує, що часом ставлення шведського війська до українського населення було відкрито вороже: “...Підполковник Функ наказав у містечку Терни убити тисячу ворожих козаків, саме містечко спалити, щоб викликати в населення страх, так він поступив у Недригайлові”²⁸, — пише Барділі.

Тут же описуються страшні наслідки суворої зими 1708 р. для шведської армії в Гадячі. Він пише: “Небіжчиків, що замерзли перед брамою, звожено на санях до міста. Кіннотники на конях і піхотинці замерзли на стійках. У Гадячі не було ні одного дому, що не виглядав би як шпиталь, по хатах було так багато недужих на лавках і під лавками, що годі було просунутися ногою... були такі великі втрати, неначебто програно битву... тисячі, які не замерзли, не могли виконувати свою службу, не було майже нікого, хто б не мав відмороження на носі, руках, вухах, пальцях на ногах або інших частинах тіла”²⁹.

У нього є повідомлення про те, що 28 березня 1709 р. прибуло до Мазепи 8000 запоріжців під проводом кошового Костя Гордієнка³⁰, хоча в інших джерелах називають цифру 4-5 тисяч прибулих запорожців. Якщо враховувати те, що це відбулося через 5 місяців переходу Мазепи на бік шведів, коли лютували жорстокі царські переслідування козаків і всього українського населення, то це був сміливий вчинок запорозьких козаків.

Далі Барділі повідомляє про битву під Полтавою 7 липня 1709 р., поразку шведів, про жорстокі розправи над полоненими козаками, а також про те, що цар вислав до Царгороду окреме посольство, щоб домовитися з турецьким султаном про видачу гетьмана Мазепи, але той, посилаючись на Коран, не хотів “видати такого чоловіка, який так щиро боровся за волю, свободу та права свого народу, що зазнав стільки переслідувань за те, щоб тільки зберегти свій народ від упокорення під московським ярмом, і через те мусів шукати захисту спершу в шведського короля, а тепер у Туреччині”³¹.

Отже, хоч Барділі й допустив окремі неточності щодо чисельності козаків, які перейшли на бік шведів, проте досить об’єктивно висвітлив причини цього переходу й подальший перебіг подій до і після Полтавської битви.

Велику кількість спогадів про Україну залишили німецькі мандрівники та службовці в другій половині XVIII ст. Так, пруський інженер-лейтенант із Шлезька, який був на військовій службі у російській армії та брав участь у другій російсько-турецькій війні в армії графа Рум’янцева, С. Гаммард 1783 р. здійснив подорож Правобережною Україною і в своїх спогадах описує міста Немирів, Чуднів, Бердичів, Могилів, Херсон та інші, звичаї та обряди народу, сільське господарство і т.д. Його полонили краса природи і земні багатства Правобережної України, які переважали інші країни Європи. “Україна, — пише він, — край багатий, має гарне розташування, чудовий клімат, лише очікує на людей, які могли б посісти належне їм у Європі місце. Ця країна своєю природою не є схожа ні на скелясті й порожні Альпи, ні на Швейцарію, де на кожному кроці людині загрожує небезпека. Не можна рівняти її і до штучних околиць Рейну та Ельби. В надрах землі містяться великі багатства (вугілля, руда, нафта тощо) і лише брак добрих фахівців не дозволяє належно використати їх”³².

Гаммард свідчить, що українські села потопають у зелені. Біля кожної хати є фруктовий сад і город. У селах навіть вулиці обсаджені плодовими деревами. Українські села і міста укріплені оборонними валами висотою 4-5 футів, що охороняють мешканців від раптових татарських нападів³³.

Гаммард залишив для нащадків досить докладний географічний опис Правобережної України, її сільського господарства, обробітку ріллі, як вирощували злакові і городні культури, про тваринництво, торгівлю, промисел тощо. Але щодо українців і козаків, то він не розібрався в їх етнічній ідентичності. Вважав, що це два різні народи, стверджуючи, що “з українцями граничать запорозькі козаки”³⁴.

Щодо козаків, то Гаммард представляє їх і в позитивному, і в негативному світлі. Він здійснював свою подорож невдовзі після селянського повстання 1768 р., відомого під назвою Коліївщини, коли поляки й росіяни дуже погано відгукувалися про гайдамаків і запорізьких козаків. Під впливом їх розповідей він спочатку записав у своєму щоденнику, що запорізькі козаки мешкають в коліні Дніпра і “є відламом усіх варварів, душогубів, розбійників, одним словом виродків людства”³⁵. Але коли він поїздив по Україні й порозмовляв з українським населенням, то переконався, що інформація поляків і росіян була необ’єктивною, тоді він змінив свою думку й записав, що Захід помилково вважає гайдамаків та козаків за варварів і горлорізів³⁶. Тут же він вказує причини повстання українського народу. Він зазначає, що деспотичні російські царі “запровадили (в Україні) невільництво духовне та фізичне для вільного народу, який жив за демократичними принципами”³⁷. Почуття цивілізованості в ньому знищували, а сам народ змушували жити у варварстві.

Також не легшим було становище українського народу і на Правобережній Україні під польською владою, під якою він був повністю закріпачений. На цей гніт український народ відповів гайдамацькими повстаннями. “Після гайдамацького повстання поляки, — зауважує Гаммард, — ставили гайдамаків на рівні з бандитами, які мордували невинне польське населення, і при допомозі російського війська знищили їх і стратили їхнього ватажка Гонту”³⁸. Гаммард стверджує, що гайдамаки — це повстанці з місцевого козацького населення, які вели скромне, убоге життя, жили в хатах критих соломою і обкиданих землею, займалися випасом коней.

Що ж до запорізьких козаків, то про них у Гаммарда склалася зовсім інша, відмінна від погляду поляків і росіян, думка. Він писав, що “козаки — це незрівнянні з іншими арміями вояки. Їх відвага, мужність, хоробрість, войовничість, послух вояків найкращих армій Європи. У Семилітній війні (1757-1764 рр.) козаки брали участь на боці Росії проти пруссаків. Прусські гусари йшли на ворога так, як римські легіонери на германців. Проте наслідки битви були такі, що козаки своїми списами геть перебили прусських гусарів під Цорндорфом”³⁹.

До такого високого рівня опанування воєнним мистецтвом козаки доходили через постійні вправи з самого дитинства. Гаммард писав, що діти козаків з малих літ навчаються їздити на диких конях у степу й володіти зброєю і досягають такої самої майстерності, як гусари на маневрах. Оповідання про козаків, про їхні славні подвиги запалюють молодь чинити найвідважніші діла, й вони знають у війні лише перемогу або смерть — третього не існує. Дітей козаків виховують у почуттях гуманності, правди і стремління до добра⁴⁰.

Описуючи Україну, Гаммард дійшов висновку, що цей багатий край з гарним підсонням, зручним географічним положенням чекає на кращих людей, щоб зайняти належне йому місце в Європі⁴¹. Він зазначив, що український народ не знищений, а лише уярмлений і здатний на всякі вчинки проти влади, тому влада мусить звертати на нього увагу. Гаммард підкреслив, що цей народ має тверді моральні закони, за якими виховує дітей. Саме тому він пророкує, що з цього народу вийдуть великі і славні люди⁴².

Водночас Гаммард підмітив причини, які перешкоджали культурно-освітньому розвитку українського народу. Крім раніше вказаних, пов’язаних з польським і російським соціально-політичним, національним та економічним гнітом, він вказує і на те, що “часті війни з турками й татарами унеможливлювали духовне піднесення країни. Козаки від природи мають великі мистецькі здібності до музики, співу, малярства, але у них немає шкіл для піднесення їх природних талантів і для вивчення професійних фахів”⁴³.

Таким чином, цей короткий виклад про книгу С. Гаммарда свідчить, що її автор різнобічно висвітлив життя українського народу у другій половині XVIII ст., його історичний, соціально-економічний, культурно-освітній розвиток. Проаналізував і дав свою об’єктивну оцінку цим явищам. Саме тому вони мають певну історичну цінність для українського народу.

Певні історичні відомості про український народ другої половини XVIII ст. дізнаємося із праць барона Балтазара фон Кампенгаузена (1746-1800 рр.), який перебував на службі російського уряду: був майором кавалерії російської армії, приватним секретарем у зовнішніх справах у князя Потьомкіна, членом Академії наук у Петербурзі. Особливий інтерес становить його праця “Нотатки про Росію, а особливо про деякі провінції імперії щодо їх природи, крім того коротка історія запорозьких козаків, Бессарабії, Молдавії та Криму”⁴⁴.

Мандруючи по Правобережній Україні, Кампенгаузен побував і на землях запорізьких козаків. Як відомо, на той час Запорізька Січ вже була зруйнована, але старі козаки ще добре пам’ятали про неї і розповідали йому про її славне минуле. Але на його записи мали великий вплив розповіді про козаків його шефа — князя Потьомкіна і поляків. Тому в історії запорозького козацтва у Кампенгаузена дуже багато перекручень (одне з них — начебто історію запорозьких козаків започаткував Стефан Баторій). Так само він помилково вважає, що козаки є окремою нацією. Але приязно пише про козацькі звичаї і традиції, про козацький устрій, про гостинність козаків.

Кампенгаузен так само прихильно пише про селян, українське населення загалом та Україну. “Україна є раєм Росії з огляду на її чудовий клімат, родючість землі та її населення”⁴⁵.

Він зазначає відмінність звичаїв, традицій і культури України і Росії. Зауважує, що тільки в'їхавши на територію Чернігівської губернії, зразу ж помічається вищість господарської культури в Україні, порівняно з Московщиною і Білорусією. “Хати чисті ззовні, щотижня миють не лише підлогу в кімнатах, але й стіни хати як іззовні, так і всередині”. На його думку, українці ліниві і мляві, як і всі жителі півдня. Працюють лише стільки, скільки їм потрібно для прожиття. Але тут же зазначає, що “український селянин має багато худоби і продає її на всіх околицях Росії”⁴⁶. То ж, мабуть, часу треба й біля неї клопотатися. Далі Кампенгаузен пише: “Полюбляють напої, але не в такій кількості, як росіяни. Їхні напої ліпші, міцніші, й од них можна сп'яніти. Сама природа налаштовує їх до мистецької творчості: вони оспівують природу, любов і шляхетні напої. Музика і спів — це їх пристрасть, вони співають безперервно і під час праці”⁴⁷.

Як вчений, Кампенгаузен також підмітив, що в Україні, яку він іменує південною частиною Росії, наука та мистецтво процвітали до кінця XVIII ст. Після включення України до Російської імперії духовна культура в Україні занепадає, а центр духовного життя переноситься до Петербурга.

Таким чином, коротко розглянувши праці німецьких авторів, у яких йшлося про Україну частково до XVII і особливо XVII-XVIII ст., можна зробити висновок, що до приїзду в Україну вони або нічого не знали про неї, або ж основним джерелом їхніх знань були польські джерела чи історія Російської імперії, які тенденційно представляли історію України, переслідуючи свої великодержавні інтереси: й одні, і другі заперечували взагалі існування українського народу як окремої нації. Німецькі мандрівники й вчені, зустрівшись під час своєї подорожі з українським населенням, мали можливість переконатися в протилежному.

Звичайно, інформацію подорожників не можна вважати повною, адже їх перебування в Україні було досить короткочасним і вони не могли вповні пізнати життя українського народу, ознайомитися з його звичаями, традиціями й особливо з причинами та історією боротьби українського народу за свою самостійну державу. Проте цінність їх відомостей полягає в тому, що це свідчення представників держави, під владою якої українські землі не перебували. А тому вчені чи мандрівники мали змогу давати більш об’єктивні оцінки тим або іншим явищам. Крім того, окремі повідомлення відсутні у вітчизняній літературі, і вони доповнюють знання з тих чи інших періодів історії України, а також підтверджують оцінки тих чи інших історичних явищ.

2.