Вступ

Дослідження і вивчення іноземних праць і джерел, які стосуються історії і культури України в минулому, має важливе значення для розвитку історичної науки України. Проте в період бездержавності України до революції 1917 р.

Проте історики України Д. Бантиш-Каменський¹, М. Маркевич², М. Костомаров³ та інші вже в ХІХ ст. при написанні своїх праць зверталися до західноєвропейської україніки загалом і до німецько-французької зокрема. Так, Д. Бантиш-Каменський, працюючи над “Історією Малої Росії”, використовував праці західноєвропейських авторів про Україну, посилаючись на них в об'ємних примітках (на 107 сторінках). Даючи оцінку праці Гійома Боплана “Опис України”⁴, Д. Бантиш-Каменський указав на її як позитивні, так і негативні сторони, зауважив, що незважаючи на недоліки, ця праця є важливим джерелом про Україну. “Боплан, — пише Д. Бантиш-Каменський, — зробив велику послугу Малоросії своїм описом звичаїв тамтешніх жителів в XVII столітті. Йому ми зобов'язані докладними відомостями про запорожців, цих хоробрих наїзників, таких самих відважних на морі, перед якими разом з Тавридою тремтіли різні області турецькі”⁵.

Понад 80 посилань Д.Бантиш-Каменський зробив на працю німецького історика Йогана Енгеля “Історія України і українських козаків”⁶, водночас зазначаючи, що ця “книга дуже цікава і робить велику честь автору, котрий при її підготовці керувався з властивою для німця точністю працями багатьох польських істориків, а саме: Оріховського, Собєського, Каховського, Рудавського, Завадського, Залуського та ін.”⁷.

Д. Бантиш-Каменський критично розглядав твір П'єра Шевальє “Історія війни козаків проти Польщі”⁸, хоча Шевальє і хвалив хоробрість запорожців і називав Хмельницького російським Кромвелем, історик звернув увагу на неточності щодо кількості козацьких і польських військ під Збаражем, віросповідання української знаті (лютеранство й кальвінізм).

Критичний відгук залишив Бантиш-Каменський на “Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії” Жана-Бенуа Шерера⁹, котрий опрацював низку київських літописів, проте на жодний посилань не зробив.

До західноєвропейських джерел неодноразово звертався й видатний український історик В. Антонович. Так, у своїй праці “Польсько-російські співвідносний XVII ст. в сучасній польській призмі” з приводу повісті Г. Сенкевича “Вогнем і мечем”, в якій той дав негативну оцінку українським козакам, В. Антонович, посилаючись на щоденникові записи Лясоти і Боплана, спростував звинувачення Г. Сенкевича. А в статті “Молдавські відомості про місце поховання і могилу І. Мазепи” він посилався на Й. Енгеля, який точно вказав на місце поховання гетьмана на основі шведських документів. Це свідчить, що В. Антоновичу були добре відомі західноєвропейські джерела¹⁰.

Після поразки національно-визвольної революції та встановлення радянської влади в Україні історики опинилися в складних умовах, які гальмували розвиток історичної науки. Спостерігався шалений тиск компартійно-владних структур на істориків та історичні установи з вимогами розглядати історичне минуле тільки з партійно-класових позицій¹¹.

Це зумовило значне послаблення використання західноєвропейських джерел при підготовці праць з історії України.

1925 р. була опублікована стаття історика і публіциста Ф. Савченка “Козаччина у французькому письменстві та козакофільство Меріме”¹², який після повернення з еміграції 1925 р. за сприяння М. Грушевського включився в роботу Історичної секції ВУАН, де очолив комісію “Сходознавства й Америкознавства та Комісії Західної України”. 1931 р. він був заарештований і подальша його доля невідома.

У статті Ф. Савченко проаналізував стан висвітлення періоду козаччини в Україні французькими авторами Гійомом Бопланом, П’єром Шевальє, графом де Брежі, Вольтером, Жаном-Бенуа Шерером, Лесюром, Проспером Меріме та ін.

Ф. Савченко 1919 р. опублікував подану 1869 р. петицію до Сенату Франції Казиміра Делямара “П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий в історії”, в якій йшлося про український народ і його становище в Російській імперії.

Водночас історик і бібліограф, доцент Київського університету і довголітній директор його бібліотеки В. Кордт опублікував працю “Чужоземні подорожі по Східній Україні до 1700 р.”¹⁵.

В. Кордт як член Археографічної Комісії ВУАН працював в архівах Голландії і Швеції, де зібрав багатий матеріал, частину якого використав у своїх публікаціях, серед яких “Матеріали з Стокгольмського державного архіву до історії України другої половини XVII — початку XVIII ст.”¹⁶, а також публікації голландських архівних матеріалів з історії Східної Європи XVII ст.

Дослідження іноземних джерел з історії України продовжилися у 60-ті рр. ХХ ст. На особливу увагу заслуговують праці Д. Наливайка, який упродовж 60-90-х років ХХ ст. опублікував більше десяти статей про західноєвропейські історико-літературні джерела, у яких висвітлювалася історія України XVI-XVII століть. Більшість з них були пов’язані з Визвольною війною українського народу середини XVII ст.¹⁷. Ці статті лягли в основу його праці “Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI­XVIII ст.”¹⁸, що стала найповнішим, систематизованим висвітленням сприйняття України у Західній Європі XI­XVIII ст. У роботі вміщено найповнішу бібліографію праць його попередників, яка складає близько тисячі назв джерел та наукових праць одинадцятьма європейськими мовами. Частину з них автор якісно й аргументовано проаналізував й показав, як відбувався процес ознайомлення країн Заходу з Україною, як сприймали й тлумачили її історію, культуру, спосіб життя, феномен козацтва в Україні і поза її межами в західноєвропейських джерелах та наукових працях.

На основі дослідження західноєвропейських джерел Д. Наливайко зробив висновок, що західноєвропейські автори XVII ст. сприймали населення “руських земель” і “козаків” як один народ, який називали “русами” або “рутенцями” (лат. Rutheni синонім до русини), й історію якого розпочинали з Київської Русі.

Робота Д. Наливайка посіла особливе місце в українській історіографії рубежу ХХ-ХХІ століть, а її автор невипадково 1999 р. був удостоєний державної премії ім. Т.Шевченка.

Активним ентузіастом дослідження західноєвропейських джерел, які стосуються історії України є професор Ю. Мицик. Впродовж 70-90-х років ХХ ст. з цієї тематики він опубліковав понад десять наукових статей і документів¹⁹ [124-132]. Але необхідно зауважити, що на відміну від Д. Наливайка, Ю. Мицик свої наукові пошуки зосередив здебільшого на маловідомих німецьких джерелах, які стосувалися переважно Визвольної війни українського народу середини XVI-XVII ст.

Треба зазначити, що з українських істориків у 70-80-х роках ХХ ст. західноєвропейську історіографію з історії України більш інтенсивно досліджували історики Дніпропетровських вищих шкіл. Саме в Дніпропетровську періодично друкувалися збірники наукових праць, які стосувалися німецьких джерел з досліджуваної проблеми²⁰.

Варто звернути увагу на те, що статті і матеріали з досліджуваної проблеми публікувалися на сторінках журналу “Жовтень” (тепер “Дзвін”). У статтях Я. Ісаєвича, О. Купчинського, І. Сварника та інших йшлося про дипломатичні зносини Запорозької Січі із Західною Європою, матеріали донесень послів, рецензії праць західноєвропейських авторів тощо²¹. Статті М. Вавричин, І. Виговського, П. Голубенка, О. Дзюби, М. Котляра друкували і в інших виданнях, а також в окремих збірниках²².

Починаючи з 90-х років, коли в українських істориків з'явилася можливість не лише об’єктивно висвітлювати історичні процеси і події життя українського народу, а й досліджувати їх відображення в тогочасній західноєвропейській історіографії і публіцистиці, значно активізувалися публікації з цієї проблематики. Продовжив свої дослідження вже згадуваний Ю. Мицик. У статті “Очима французького художника”²³ він подав цікаві відомості про те, як французький художник Жан-Анрі Мюнц під час подорожі в Україну 1781 р. зробив унікальні зображення Кам'янця- Подільського, Умані, Канева, Корсуня, Чигирина, Кременчука, Рашкова, Кодими, Брацлава та інших населених пунктів. О. Дзюба опублікувала повідомлення німецького пастора Христофа-Вільгельма Хегельмаєра про початки діяльності Києво-Могилянської академії, в якому детально описано приміщення академії, її професура, побут, матеріальні умови. Крім того, пастор залишив власний відгук про враження від міста Києва.

Аналітичний огляд історіографії Бопланової спадщини узагальнено проф. Я. Дашкевичем під назвою “Українська Бопланіана”, у якому докладно висвітлено твір французького інженера Гійома Левассера де Боплана “Опис України”.

З досліджуваної проблеми в українській історіографії значне місце посідає стаття М. Варварцева “Україна в оцінках і свідченнях Заходу: французькі інтерпретації першої половини ХІХ ст.”²⁴. Вона вирізняється серед інших глибиною аргументації аналізу французької історіографії про Україну в зазначений період. Її автор кваліфіковано провів аналіз праць французьких авторів першої половини ХІХ ст. Це дало змогу М.Варварцеву спростувати твердження окремих українських істориків про те, що нібито Україна для Західної Європи була незнайомою територією. У своїй статті він подав значне число історичних праць французьких авторів цього періоду про Україну, які свідчать, що французи XVIII і першої половини ХІХ ст. мали уявлення про Україну і цікавилися нею.

Останнім часом зацікавлення іноземними джерелами проявляють і ті історики, які досліджують краєзнавство окремих регіонів України. Так, історик М. Петров опублікував вагому статтю “Записки іноземців XV-XVIII ст. як важливе джерело з історії Кам'янця-Подільського”²⁵, в якій автор серед іноземних дипломатів та мандрівників різних країн Європи вирізняє свідчення посла Франції Жільбера де Лянуа, посла австрійського цісаря Рудольфа ІІ до українських козаків Еріха Лясоту (кінець XVI ст.), німецького мандрівника по Україні і Польщі Ульріха фон Вердума (поч. 1670-х рр.), французького художника Ж. Мюнца (1780-і рр.) та ін. Вони у своїх щоденниках, листах, окремих книгах залишили цінні, хоча й фрагментарні описи міст, містечок та сіл Поділля, інформацію про багату фауну та флору, побут, традиції, культурне, сімейне й релігійне життя населення.

М. Петров подає цікаві відомості про Поділля, які залишив француз Блез де Віженер, що відвідав край на початку 1570-х рр. Подорожник підкреслював, що місто Кам'янець слугувало немов би “коридором для татар, які через Поділля робили набіги на Волинь, Галичину й навіть на Польщу”²⁶.

Особливу увагу М. Петров приділив свідченням про Поділля й Кам'янець-Подільський Ульріха фон Вердума, який був в Україні 1672 р., і свідченням про це місто секретаря французького посольства в Стамбулі Шарля де Ля Круа, який був свідком захоплення міста турками 1672 р., і, як очевидець, залишив у своєму щоденнику цінні відомості про ті події.

Важливе значення має історіографія західноєвропейської україніки, здійснена представниками української діаспори.

Одна з яскравих постатей — І. Борщак, який досліджував і публікував матеріали про Україну минулих століть у французькій періодичній пресі. Значну увагу українсько- французьким зв'язкам він приділив у праці “Україна в літературі Західної Європи”, виданій французькою мовою 1930 року²⁷.

Другою за значенням для історичної науки є його праця “Вольтер і Україна”²⁸, у якій І. Борщак досліджує джерела, на основі яких Вольтер писав “Історію Карла ХІІ”. У ній в окремих підрозділах йдеться про Україну, українських козаків, гетьмана Мазепу, також у ній опубліковано враження французьких авторів щодо праць Вольтера “Історія Карла ХІІ” і “Історія Петра Великого”. І якщо у першій праці Вольтер захоплювався І. Мазепою і давав позитивну оцінку його діяльності, то у другій, написаній на замовлення царського уряду, — негативну, що зумовило необхідність піддання осуду Вольтера. Слід зазначити, хоч як це не дивно, однак ця цінна за своїми документами стаття, була опублікована 1926 р. у науковому двомісячнику “Україна”, що виходив у Києві.

Визначне місце належить відомому історику, громадському і державному діячеві Д. Дорошенку, який 1927 р., будучи директором заснованого ним Українського Наукового Інституту у Берліні, опублікував працю “Україна і її історія у світлі західноєвропейської літератури XVIII і першій половині ХІХ століття”²⁹; через рік у Празі — працю “Шерерові “Аннали Малоросії...” і їх місце в українській історіографії”³⁰, 1941 р. — “Україна і Рейх, німецько-українські відносини у дзеркалі німецької науки і культури ХІХ століття”, перевидану 1994 р. у Мюнхені під назвою “Україна і Німеччина. Німецько-українські відносини у ХІХ столітті”³¹. На превеликий жаль, усі праці Д. Дорошенка видані німецькою мовою і до цього часу не перекладені українською. Одним із авторів даної праці здійснено переклад одного з розділів зазначеної праці під назвою “Україна в німецькій літературі ХІХ століття до початку 1860­х років”, в якому Д. Дорошенко проаналізував історичні праці шести німецьких істориків і мемуари тринадцяти мандрівників.

Щодо історичних праць, то як зазначав Д. Дорошенко, більшість з них складали окремі книги, які містили цікаві повідомлення. Так, Йоган Пельманн стверджував, що “козаки не складають... ніякої власної нації, а тільки стан. Цей стан утворився поступово у період з 1320 по 1516 роки в Україні, тепер її назва Малоросія”³². Отже, Й.Пельманн правильно заперечує думку окремих західноєвропейських авторів про те, що козаки — це окрема нація. Однак дата виникнення козацтва — з 1320 р. — викликає сумнів.

Інший автор Карл фон Плото вважав українських козаків попередниками донських, уральських та ін.³³. З цим твердженням можна погодитися. Ернст Геррманн підкреслював, що козаки гарно прислужилися полякам у боротьбі з турецько-татарським світом і були повністю віддані їхній державі. “Але їх ставлення до поляків повністю змінилося через політично-релігійні переслідування, які пізніше почали вестись”³⁴.

Загалом німецькі автори у своїх працях висвітлювали історію козаків та їх звичаї з приязню, об’єктивно розкриваючи причини повстань проти поляків. Але, як стверджував Д. Дорошенко, “усі ці брошури і книги не виходять за межі звичайних ускладнень, і всі без винятку вони не досягають значення робіт Енгеля або самого Шерера”³⁵.

Проаналізувавши їх, Д. Дорошенко зробив висновок, що “істотно більшої ваги для розуміння способу життя, звичаїв та природних умов населення українських територій мають записки багатьох німецьких мандрівників, які відвідували Україну у першій половині ХІХ ст. і могли ще застати деякі сліди недавнього минулого: на лівому березі Дніпра — відблиски козацтва та часу гетьманів, на правому — сліди польсько-українських антагонізмів”³⁶.

Особливо Д. Дорошенко був вражений спостереженнями, політичною інтуїцією і пророчим прогнозом щодо майбутньої долі України Йогана Коля, коли той у своїй праці заявив, що “абсолютно ясно, якщо колись велетенське тіло Російської імперії знову буде розпадатись, то Малоросія буде однією з тих частин, які самостійно відокремляться від нього. Шов, де станеться ця тріщина, вже дуже чітко окреслився...”³⁷. Д. Дорошенко ставив собі запитання: звідки черпав свої знання Й. Коль про минуле українського народу і звідки брався його проникливий погляд у майбутнє? І сам же на нього відповідав, що єдиним джерелом його знань про Україну, мабуть, були його власні спостереження і те, що йому розповідали українські дворяни та освічені люди під час подорожей. Д. Дорошенко, підсумовуючи написане Й. Колем, зазначив: “При всіх своїх неточностях та помилках, що є природно для іноземного мандрівника, записки Коля є надзвичайно важливим документом...”³⁸.

Разом з тим, Д. Дорошенко дав аналітичну характеристику книгам про подорожні враження й інших мандрівників по Україні. Особливо його захопили праці німецьких мандрівників, які здійснили подорож в Україну на початку 40-х років ХІХ ст., зокрема, професора колегіуму з Брауншвейгу Йогана Генріха Блазіуса, автора праці “Подорож по європейській Росії у 1840 та 1841 роках. — Частина ІІ. Подорож на Півдні”³⁹ Августа Людвіга Гакстгаузена, автора “Дослідження внутрішнього стану, життя народу і особливо сільських устроїв у Росії”⁴⁰.

Д. Дорошенко відзначив об'єктивність і змістовність текстів обох авторів. Проте праці Й. Коля, Й. Блазіуса і А. Гакстгаузена до сьогодні не були перекладені українською мовою, що збагатило б, на наш погляд, вітчизняну історіографію. Незважаючи на те, що праця Гакстгаузена була надрукована за кошти російського уряду, однак її не дозволили перекласти російською мовою.

Одним із авторів монографії здійснено переклад українською мовою тих розділів праці Й. Коля, які стосуються історії України, і праці Й. Блазіуса — 7-10 розділи про Україну.

Певний внесок в українську історіографію з досліджуваної проблеми вніс учень Д. Дорошенка історик Б. Крупницький. 1929 р. в Берлінському університеті він захистив дисертацію⁴¹ про особистість німецького історика Йогана Християна фон Енгеля, автора “Історії України і українських козаків” і “Історії Галича і Володимира”⁴². Крім того, він опублікував низку статей українською мовою⁴³, в яких використав документальні джерела з архівів іноземних держав.

Цінним і вагомим внеском є праця історика-емігранта Т. Мацьківа “Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687-1709”⁴⁴, яка стала своєрідним завершенням його циклу наукових досліджень про козацьку державу у часи Б. Хмельницького і І. Мазепи.

Т. Мацьків досить критично проаналізував реляції про І. Мазепу в німецьких, англійських, французьких, шведських, голландських, австрійських і швейцарських мемуарах, донесеннях дипломатів і тогочасній періодичній пресі. Автор використав документи, які зберігаються у державних архівах Відня, Лондона, Парижа. Це дало йому можливість дещо виправити припущення, а нерідко й фальшування діяльності і біографії І. Мазепи і на суб'єктивній основі аналізу зробити аргументовані висновки. Крім того, він підкреслив, що тодішня німецька преса перебувала під сильним впливом московської пропаганди й допускала перекручення історичних фактів.

Натомість, як зазначав Т. Мацьків, у французьких та англійських матеріалах українського гетьмана Івана Мазепу представлено в позитивному світлі, що йшло врозріз з уявленнями про Мазепу в російській царській і радянській історіографії, в яких Мазепу представляли як “зрадника”, “запроданця українського народу”.

З праці Т. Мацьківа стало відомо, що тогочасні німецькі джерела про І. Мазепу особливо цінні тим, що відомості про Україну, козаків та Мазепу приходили безпосередньо з України або з Москви від численних очевидців тих подій, котрі були на службі в гетьмана або царя. Так, комендантом Білої Церкви тривалий час був німецький полковник Раппе, на зміну якому 1680 р. прийшов полковник Гребен. Обидва вони постійно дописували до газет у Берліні та Лейпцигу. На українській службі були й інші німецькі офіцери, зокрема, військовий інженер Фрідріх фон Кепігсек із Саксонії, що служив у Батурині осавулом артилерії до своєї смерті 1708 р. До того, в німецьких містах Берліні, Відні, Кенігсбергу були створені інформаційні центри, де зосереджувалася інформація для преси як офіційного характеру від царського уряду, так і інформація від приватних осіб.

Одним із знавців західноєвропейської україніки був ще один представник української діаспори О. Вінтоняк, котрий 1995 р. видав монографію “Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII століття”⁴⁵, яка лягла в основу його дисертації, науковим керівником якої був проф. О. Оглоблин. В ній вміщено відомості про те, про що писали західноєвропейські подорожники, а саме: природу, населення, матеріальну й духовну культуру, сучасне й майбутнє України в очах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII ст. Загалом праця насичена цікавим інформаційно- смисловим матеріалом, однак вона охоплює порівняно короткий історичний проміжок часу — всього півстоліття. Крім того, Вінтоняк не торкався історичних праць західноєвропейських вчених Йогана Енгеля, Жана-Бенуа Шерера, філософа Вольтера та інших визначних діячів того часу. Його праця підготовлена в основному на матеріалі спогадів десяти німецьких подорожників, сім з яких перебували на службі російського уряду. Незважаючи на це, деякі з них (Кампенгаузен, Гаммард, Гюльденштедт) подали цікаві спостереження щодо звичаїв і культури українського народу, порівняння їх з культурою і звичаями росіян, здебільшого не на користь останніх. Так, військовий німецький інженер Гаммард, який перебував на військовій службі в російській армії, записав, що деспотичні російські царі “запровадили (в Україні) невільництво духовне та фізичне для вольного народу, який жив за демократичними принципами”. Далі він зазначав, що “український народ не знищений, а лише уярмлений і здатний на всякі вчинки проти влади... Цей народ має тверді моральні закони, за якими виховує дітей”. На основі цих тверджень Гаммард пророкує, що з цього народу вийдуть великі і славні люди⁴⁶. У праці О. Вінтоняка є й інші важливі повідомлення, що стосуються важливих моментів історії України і були вперше введені у науковий обіг, чим значно збагатили українську історіографію.

Серед дослідників західноєвропейських джерел з історії України особливе місце належить В. Січинському. Він провів титанічну працю, збираючи історичні відомості про Україну різних чужоземних авторів — арабських, візантійських і західноєвропейських. За обсягом представлених ним архівних першоджерел у праці “Чужинці про Україну” (від ІХ до кінця ХІХ століття) не було і не має аналогів у вітчизняній історіографії. Зазначені джерела треба було не тільки відшукати, а й здійснити їх переклад. Він вибрав найбільш цінні й цікаві відомості щодо географічних особливостей України, рослинності, тваринництва, духовної і матеріальної культури, етнографічних особливостей (побут, звичаї, вдачу народу), соціальних відносин, будови війська, національної боротьби за визволення з-під іноземного гніту. В. Січинський відбирав як позитивні, так і негативні сторони вдачі, життя і творчості українців. Всі ці відомості, на думку Січинського, мали “скріплювати національну свідомість”,... “щоб виховували молодь у дусі патріотичному, як свідомих громадян майбутньої незалежної держави”⁴⁷. Незважаючи на те, що з часу першої публікації праці В. Січинського “Чужинці про Україну” виповнилося майже 70 років, вона до цього часу не втратила свого наукового і виховного значення.

До дослідження західноєвропейської україніки долучився також С. Шелухін, який особливу увагу приділив західноєвропейській картографії і, зокрема, відшукав мапи, на яких вперше окреслена Україна. Він встановив, що в архіві французького міністерства закордонних справ зберігається карта України, зроблена в 1572 році за наказом короля Карла ХІ для його брата... На цій карті територія з обох берегів р. Дніпра мала напис: “Ukraine” — Україна. Це найдавніша відома карта з такою назвою. Наступною за давністю виготовлення і написом “Україна” С. Шелухін називає карту, знайдену І. Борщаком у Національній бібліотеці м. Парижа в паперах французького купця Мотіеля, який з цією картою їхав 1580 р. до Турції через Україну⁴⁸. Повідомлення С. Шелухіна про ці карти з назвою “Україна” важливе тому, що підтверджує наявність цієї назви у XVI ст. у міжнародному вжитку. Водночас на цих картах московська держава зазначалася “Московія”. С. Шелухін підкреслює, що назву “Україна” використовували Боплан, Вольтер (в “Історії Карла ХІІ” 1730 р.) та інші відомі діячі Франції.

У своїй праці С. Шелухін подав відомості про те, що Наполеон І в листі до Талейрана від 14 жовтня 1811 р. наказав доручити французькому історикові Карлу Людвику Лесюру написати історію козаків України. Лесюр виконав це завдання і 1812 р. написав для Наполеона “Історію Козаків”. У ній він постійно вживав терміни: Україна, українська нація, народ український, нація козаків, нація України, наприклад: “жорстокий цар (Петро І) мав жажду крові цілої їх нації” (української), “границі між Україною і Московією” і т.д.⁴⁹.

Подібну українську національну термінологію вживали у своїх творах й інші французькі діячі. Так, дипломат Безенуаль у листі до французького короля 1709 р. називав козаків українських — “ця нація.” Так само пізніше (1765 р.) це повторив історик Пейсонель у “Начерках історії і географії”. В листі до Орлика кардинал Альбані 1728 р. писав: “Український народ”, “Українська нація.” Так само граф Броглі, посол у Польщі, в листі до короля 1752 р. називав український народ — “нація”. Усі названі автори вживали назву “Україна” постійно, а для Московії — назву “Московія”⁵⁰.

Нарешті у своїй праці С. Шелухін подав два важливих документальних факти. 1754 р. заступник міністра закордонних справ Франції Дран подав королю Людовику XV доповідну записку “Про Московитів і їх союз з імператором німецьким”. У частині, де йшлося про Україну (Ukraine), Дран писав, що “Московію можна ослабити з участю України. Козацька нація (так він називає український народ — Автори), яка стогне під московським ігом,... хоче бути цілком вільною. Ідеї Орлика живуть на Вкраїні. Україна найплодородніша країна в світі, займає центральне місце між Трансільванією, Польщею, Кримом і є бар'єром проти “Русских варварів”, татар і турок. Козаки самі здібні не тільки удержати Московитів, а й вигнати їх до кордонів межи Україною і Московією”⁵¹.

Другий документ — доповідь відомого французького міністра закордонних справ Вержена королеві 1760 р., у якій він називав народ український — народом України. Він писав: “Український народ тепер (1760 р.) уярмлений Русскими” (їх називає москвинами), і вказував, що “вони проводять постійну практику поневолення і нищення свобод. Українську націю можна вжити проти москвинів, ся нація цілком інтелігентна, культурна, в протилежність русским (себто Москвинам), які є азіатськими варварами, не додержують слов і договорів та нищать свободи”⁵².

Певний внесок у розв'язання досліджуваної проблеми зробили професор Українського Вільного Університету Д. Олянчин та письменник і журналіст П. Голубенко.

Д. Олянчин досліджував документи з історії України, які зберігаються в німецьких архівах. Він обнародував раніше невідомі листи гетьманів Б. Хмельницького і І. Виговського до курфюрста Бранденбурзького Фрідріха Вільгельма⁵³. У Пруському державному таємному архіві в Берліні Д. Олянчин знайшов цікаві невідомі матеріали про політичні відносини України з Прусією за гетьманування І. Виговського. Він також досліджував документи посольства Прусії в Україні на чолі з Ахіллесом, який під час своєї подорожі зібрав досить цікаві відомості про відносини тодішньої України з сусідами, зокрема з Москвою і Польщею⁵⁴.

П. Голубенко у своїй праці зробив аналітичний огляд праць французьких істориків XVIII ст., зокрема Альберта Льортолярі “Російський міраж у Франції XVIII віку”, в якій стверджується, що російські агенти і посольство в Парижі підкуповували і наймали журналістів і істориків з метою написання позитивних відгуків про Росію. Тому й з'явилися такі твори, як “Похвала Петрові І” Фонтенеля, “Історія Петра Великого” Вольтера, в яких Петра І представляли філософом на троні, а українського гетьмана Івана Мазепу оцінювали негативно⁵⁵.

Отже, розглянувши історіографію досліджуваної проблеми, можна зробити висновок, що, незважаючи на наявність окремих змістовних публікацій, загалом вона ще недостатньо розроблена.

Джерельна база монографії складається з історичних праць, мемуарів і щоденникових записів німців, французів і англійців, які були на службі царського уряду або в польського короля чи подорожували Україною; епістолярної спадщини, публікацій документів у періодичній пресі чи в тематичних збірниках.

У зв'язку з тим, що це дослідження має історико- джерелознавчий характер, оскільки в ньому переважає вивчення німецьких, французьких і англійських джерел з історії України XVII-XIX ст., то основну увагу звертаємо на маловідомі або й зовсім невідомі для широкого загалу, а нерідко, й фахівців в Україні. Саме тому, аналізуючи джерела, існує небезпека повтору тексту в розділах роботи. З метою уникнення цього вважаємо за необхідне у цьому підрозділі зосередити увагу на тих джерелах, які практично не згадують інші науковці. Важливим завданням стало не лише виявлення нових фактів і деталей у висвітленні історії України в німецькій, французькій та англійській україніці, але й шляхом осмислення, порівняння й перевірки встановити їх достовірність, об’єктивність і неупередженість у відображенні історії, культури і життя українського народу. Водночас, ми намагалися показати як представляли Україну і український народ інші народи, зокрема німецький, французький та англійський.

Варто зазначити, що джерельна база західноєвропейського походження з історії України, її культури і традицій збережена не найкращим чином. Навіть у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського НАН України досить обмежена чисельність західноєвропейської україніки в цілому, особливо англійської. Значно більше джерел сконцентровано у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника НАН України та Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені І. Франка. Значна кількість німецької та французької літератури зберігається у Науковій бібліотеці Чернівецького національного університету, зокрема, понад 80 томів Вольтера.

Найбільш цінним історичним джерелом є праці німецького історика Йогана Християна фон Енгеля⁵⁶, автора першої систематичної історії України, написаної на основі низки джерел і літератури, з відповідними примітками, з періодизацією історії України, з виокремленням соціальних, юридичних, географічних, господарських проблем.

Він співчутливо ставиться до українського народу, України, але, як і більшість закордонних істориків того часу, вважає, що історія України починається з появою козацтва, а вся попередня — це нібито історія Росії. Правда, історію Галича і Володимира він розпочинає від 980 р. і доводить до 1772 року, хоч, насправді, це теж історія України.

Характерним є те, що в ХІХ ст. усі, хто знав працю Енгеля, періодизацію історії України здійснювали саме за його схемою.

“Історія України та українських козаків” Й. Енгеля написана з використанням численних українських, російських, польських та західноєвропейських джерел. Він був учнем А. Шлецера, який допоміг йому не лише порадами, адже він тривалий час працював у Петербурзі, а й частково архівними матеріалами. Проте Енгель мав свій погляд, який інколи не збігався з поглядами вчителя на історичні явища. М. Грушевський, високо цінуючи заслуги Енгеля, назвав його роботу “першою науковою працею з історії України, що в трактуванні Хмельниччини наближалася до наукових вимог українських істориків ХІХ століття”⁵⁷.

Працю Й. Енгеля використовували історики багатьох країн, у тому числі й українські. Досить прикро, що ця змістовна двотомна праця (710 с.) до сьогодні не перекладена українською мовою і сучасне покоління істориків України про неї нічого не знає.

Серед німецьких джерел збереглася частина документальних матеріалів, зокрема перша дисертація, присвячена історії запорізького козацтва, захищена в Лейпцизькому університеті у червні 1684 р. німцем Йоганом- Йоахімом Мюллером⁵⁸.

Цікаві відомості про Запорізьку Січ подав у своєму “Щоденнику” посол імператора Рудольфа ІІ до козаків Еріх Лясота (1594)⁵⁹. Його рукопис зберігся, і сьогодні це надзвичайно цінне історичне джерело, адже Е. Лясота зафіксував у ньому всі важливі події, які відбувалися на Січі, свідком яких був сам. Уперше “Щоденник” був виданий в м. Галле (Німеччина) 1854 р., російською мовою — 1873 р. Український переклад уривків “Щоденника” здійснив історик В. Доманицький. Однак жодна з цих публікацій не охоплює усього тексту “Щоденника”, який стосується України. У “Щоденнику” Е. Лясота виявляв позитивне ставлення до українського народу, визвольної боротьби запорізького козацтва. За дорученням імператора Рудольфа ІІ прагнули залучити його на службу Австрії для участі у війні проти Османської імперії на Балканах. “Щоденник” Е. Лясоти відзначається високою достовірністю.

Певну джерельну цінність становить фундаментальна ілюстрована хроніка, яка видавалася впродовж 1643-1738 років у Франкфурті-на-Майні під назвою “Театр Європи”⁶⁰, авторами окремих томів якої були німецькі історики. Для нас особливо важливе значення мають 6 і 7 томи “Театру Європи” за авторством Йогана-Георга Шледера, у яких йдеться про Визвольну війну українського народу проти Польщі. Автор володів достовірною інформацією, отриманою від німецьких дипломатів посольства в Польщі, німецьких офіцерів, які служили у польському війську. Хоча Шледер стояв на позиції польсько-шляхетської історіографії цієї війни, яку він розглядав як “бунт розбещеної черні, схильної до грабунку”, проте поряд з цим в них зосереджено багато іншої інформації про Україну.

З джерел німецьких мандрівників по Україні особливо цінні й об'ємні відомості залишив уже згадуваний Йоган Коль. 1838 р. він здійснив подорож в Російську імперію, об'їхавши багато міст Росії й України. У 3-х томах 4-х томної праці велику увагу приділив Україні⁶¹. Крім відомостей з історії і етнографії українського народу, Й.Коль здійснив опис українських звичаїв, побуту, вигляду міст і сіл, будинків та української природи. Більше того, він звернув увагу на спів українців, яких називав “найспівучішим народом у світі”. Крім того, він залишив свої враження від міст Харкова, Диканьки, Полтави, Чернігова, Кременчука, а також низки міст Буковини й Галичини.

До 2003 р. праця Коля не була перекладена ні російською, ні українською мовами, що ускладнювало її науковий обіг. Лише 2003 р., у перекладі одного з авторів, окремі розділи праці Й. Коля були надруковані на сторінках журналу “Пам'ять століть”⁶².

Через два роки після Й. Коля північно-східною Україною подорожував німецький професор Йоган Блазіус. Він здійснив подорож за маршрутом Чернігів — Київ — Кременчук — Полтава — Харків — Білгород. Свої враження від побаченого він описав у праці “Подорож європейською частиною Росії в 1840 і 1841 році”⁶³, в якій 4 розділи присвячено Україні. Як і Й. Коль, Блазіус описував історію, культуру, етнографію, побут, міста і села України, її ландшафт, фауну і флору тих місцевостей, через які він проїжджав. Певну цінність представляють чітко й майстерно виконані малюнки храмів, які він бачив, але які, на жаль, не всі збереглися до сьогодні. Більш докладно про його працю йдеться у другому розділі.

Цікаві записки про Україну та її населення залишив секретар зовнішніх справ у князя Потьомкіна, майор російської армії і член Академії Наук німецький барон Балтазар фон Кампенгаузен, який опублікував декілька книг. Варто назвати його працю, “Нотатки про Росію, а особливо про деякі провінції імперії щодо їх природи, крім того коротка історія запорізьких козаків, Бессарабії, Молдавії та Криму” (1807 р.)⁶⁴.

Про Україну та її населення він із захопленням писав: “Україна є раєм Росії з огляду на її чудовий клімат, родючість землі та її населення” й продовжував, що “український селянин має багато худоби і продає її по всіх околицях Росії”⁶⁵. Щодо загального враження від України, то Кампенгаузен відзначив вищість господарської культури в Україні порівняно з Московщиною. “Хати чисті іззовні, щотижня миють не лише підлогу в кімнатах, але й стіни хати як іззовні, так і всередині”. Він не міг не помітити ще одну рису українців — їх співучість і з цього приводу писав: “Музика і спів — це їх пристрасть, вони співають безперервно і під час праці”⁶⁶.

Проїхавши Україною, Кампенгаузен зробив важливий висновок щодо духовної культури України, яку він іменував, “Південною Росією”. Крім того, він зазначав, що до кінця XVIII ст. в ній процвітали наука та мистецтво, однак “після включення України до Російської імперії духовна культура України занепадає, а центр духовного життя переноситься до Петербурга”⁶⁷.

Щодо французьких джерел, то всі дослідники починають із вже відомої праці Гійома Левассера де Боплана “Опис України”⁶⁸. Звичайно, вона заслуговує на увагу, оскільки до 80-х років ХХ ст. про її існування знало лише вузьке коло істориків та літераторів. Ця праця варта того, щоб з нею ознайомилося широке коло громадян України, оскільки є важливим джерелом з історії, географії, природи України, культури, звичаїв, побуту українців.

При житті автора вийшло чотири видання “Опису України...”. Крім того, в різні роки (з 1664 до 1832 рр.) книга була перекладена голландською, іспанською, англійською, латинською, німецькою, польською мовами. Російський переклад вперше був здійснений Ф. Устряловим 1832 р. Наступне видання у перекладі К. Мельник за редакцією В. Антоновича було опубліковано 1896 р. і третє у перекладі В. Ляскоронського 1901 р. 1985 р. дещо скорочений російський переклад цієї праці був опублікований у збірнику в Москві за редакцією доктора історичних наук Я. Ісаєвича. Українською мовою “Опис України...” Г. Л. Де Боплана частково друкували в журналі “Жовтень” (1981, № 4) у перекладі Я. Кравця. Вперше в Україні в повному обсязі праця Г. Л. Де Боплана була надрукована українською і французькою мовами 1990 р., у перекладі Я. Кравця і З. Борисюк.

Таким чином, у минулих століттях і десятиліттях з “Описом України...” Г. Л. де Боплана французького видання і в російському перекладі могли ознайомитися лише видатні особистості з когорти істориків і письменників: М. Максимович, В. Антонович, Д. Яворницький, М. Сумцов,

І. Крип'якевич, М. Драгоманов. Знайомі з цим твором були також Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Старицький та інші. Але для широкого загалу до 90-х років ХХ ст. цей твір французького інженера був недоступним через відсутність українського перекладу і його наступного малого накладу.

Іншим джерелом французької україністики, яке мало в XVII-XVIII ст. найбільшу популярність і витримало декілька видань, є “Історія війни козаків проти Польщі” П’єра Шевальє⁶⁹. При уважному ознайомленні з текстом книги видно, що її автор був добре обізнаний з численними і важливими документами з історії Визвольної війни середини XVII ст., адже напередодні війни він мав справу з українськими козаками як французький офіцер, який під час тридцятилітньої війни 1646 р. командував загоном українських козаків при облозі Дюнкерка. Згодом упродовж 1648-1654 рр. він був секретарем французького посольства в Польщі, де міг ознайомитися з воєнними документами.

Праці П. Шевальє — цінне джерело з історії України. Д. Бантиш-Каменський неодноразово посилався у своїх працях на інформацію, взяту у П. Шевальє. Загалом працю Шевальє польська шляхетська історіографія замовчувала з тієї причини, що Шевальє інколи відходив від польського погляду на окремі події з історії цієї війни. Шевальє описував події більш об’єктивно, ніж поляки. Російські ж історики ігнорували твір Шевальє тому, що він оцінював політику царського уряду під час війни як пасивну щодо допомоги українському війську, хоч сам Шевальє у своїх симпатіях під час війни був на боці Польщі.

Праця П. Шевальє була видана українською мовою 1993 року, у перекладі Ю. Назаренка.

Важливим джерелом з історії України є праця французького історика кінця XVIII ст. Жана-Бенуа Шерера під назвою “Літопис Малоросії, або історія козаків- запорожців та козаків України, або Малоросії”⁷⁰, видана 1788 р. Зі змісту книги простежуємо щиру приязнь автора до України та її народу. Шерер захоплений героїчною боротьбою козаків за волю. Не треба забувати, що сучасниками Шерера були Вольтер і Дідро, які через підкупи славословили і прославляли Катерину ІІ. Саме в цей час Шерер писав свої “Аннали...” й не схибив з об’єктивного напряму висвітлення історії України, через що заслуговує на повагу, хоч у його книзі є неточності, непродумані оцінки, а то й просто нісенітниці.

Нову сторінку у сприйнятті України у ХІХ ст. у Франції і ставленні до історії українського народу відкриває дуже важливий документ Казимира Делямара, а саме: його петиція до Сенату Франції щодо викладання історії українського народу в французьких коледжах і ліцеях. Згодом вона була опублікована у вигляді брошури під назвою “П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий в історії”⁷¹.

Досить цікаві і важливі документи опублікував Т. Мацьків у книзі “Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709”. Окремий розділ має назву “Мазепа у французьких джерелах”, де Т. Мацьків згрупував документи таким чином:

1. Мазепа у французькій пресі.

2. Мазепа у споминах французького дипломата.

3. Мазепа у звітах французьких дипломатів.

Усі документи перекладені українською мовою. Вони мають пізнавальне значення не лише з метою уточнення характеристики гетьмана І. Мазепи, але й проясняють політику тодішньої Франції та інші моменти історії України.

Англійські джерела про Україну та український народ збереглися у значно меншій кількості порівняно з німецькими і французькими. У монографії вони представлені подорожніми записами історика Вільяма Кокса, письменника Едварда Даніеля Кларка, Джозефа Маршалла, письмовими донесеннями посла Чарльза Вітворта і щоденниковими записами шотландця генерала Патріка Г ордона.

Отже, підсумовуючи розгляд історіографії та джерел з досліджуваної проблеми, можна зробити висновок, що незважаючи на наявність окремих ґрунтовних досліджень Дмитра Дорошенка, Володимира Сочинського, Ілька Борщака, Сергія Шелухіна, Теодора Мацьківа, Бориса Крупницького, Олекси Вінтоняка, Дмитра Наливайка, Юрія Мисика та інших, ця проблема ще залишається мало дослідженою і значна частина праць західноєвропейських авторів (у тому числі німецьких, французьких і англійських) залишається невідомою не тільки для широкого кола українського суспільства, але й для фахівців-істориків. Навіть праці вищезазначених авторів хронологічно стосуються історіографії лише окремої тематики (Визвольної війни українського народу середини XVII ст., постатей Б. Хмельницького, І. Мазепи).

Причиною цього, на наш погляд, було те, що в минулі століття праці західноєвропейських авторів, які стосувалися історії України та українського народу, мало, а то й зовсім не перекладали українською мовою (й російською також, якщо в них містилася критика російської влади). Не заохочувалися такі дослідження і при радянській владі, оскільки вбачали у цьому схиляння перед Заходом і прояви націоналізму. Ще однією з причин було також незнання західноєвропейських мов істориками радянських поколінь.

Українська історична наука багато втратила від цього. Опрацювання й осмислення праць західноєвропейських авторів, їх сприйняття України і українського народу у минулих століттях сприятиме розвитку української історичної науки в контексті європейської історії, а також матиме пізнавальне значення для всіх тих, хто цікавиться історією України.