Історія та етнографія України у щоденних записах німецького мандрівника-дослідника Йогана Георга Коля

Найбільш об'ємні й цінні записи з історії та етнографії українського народу залишив німецький мандрівник- дослідник Йоган Георг Коль (1808-1878 рр.). Коли він подорожував по Лівобережній та Слобідській Україні, там ще збереглося багато залишків старого устрою козаччини часів Гетьманщини, ще жили традиції колишньої незалежності.

У цих творах Й. Коль подає дуже багато відомостей про минулу історію України, природні умови, економіку, етнографію, національне і політичне становище українського суспільства у колишній гетьманській Україні в 30-х роках ХІХ-го століття. Коль з великою симпатією говорить про українських панів, козаків, селян, постійно наголошуючи на різниці між українцями та великоросами і підкреслюючи вищу культуру перших, а також їх стосунки з Росією та росіянами.

Минулу історію України Й. Коль представляє наступним чином: “За старих часів, коли ще велике князівство, що володарювало над усіма руськими і свій центр мало у Києві, малороський рід, мабуть, був найзнатнішим у всій Русі, а вся Малоросія у той час мала бути об'єднана під однією і тією самою владою. При розпаді старого великого князівства... утворилось багато малих малоруських князівств: Галицьке, Володимирське, Чернігівське і т.д. Вони стали з часом здобиччю татар та поляків, особливо останніх, які з падінням

Титульний лист видання Й.Коля 1841 р.

Монгольської імперії все більше і більше присвоювали собі малоруську землю.

Тут доцільно зазначити, що застосування Й. Колем назви “малороський рід” і “Малоросія”⁸⁷ стосовно стародавніх часів Русі безпідставне. У Західній Європі з Х ст. Київська Русь позначалася або латинським варіантом назви Русі — Ruthenia, або етнонімом “Russia” різновиду грецького походження назви Русь. Термін “руський” походить від назви Русь. Він мав і має інший зміст, відмінний від назви “російський” в теперішньому значенні, який стали вживати після того, як на початку XVIII ст. Московська держава з наказу Петра І прибрала назву “Росія” й офіційно стала так називатися з проголошенням Російської імперії (1721 р.).

Назва “Мала Русь” з'явилася на початку XIV ст., після створення галицької митрополії, яка у патріархаті Візантії була зареєстрована як митрополія Малої Русі (Russia Mikra), на відміну від київської митрополії “Russia Makra” — Велика Русь. У XV-XVII ст. назву Мала Русь не вживали. У хроніках та на географічних картах західноєвропейських країн територія України позначалася назвами “Русь”, “Руська земля”, “Червона Русь” (західноукраїнські землі), “Україна” (див. Гійом Левассер де Боплан. Опис України. 1651). Утворена з “Малої Русі” назва Малоросія почала вживатися з XVIII ст. стосовно тільки Лівобережної України (Гетьманщини), після ліквідації царизмом її автономії назва була перенесена на утворену Малоросійську Губернію, а пізніше на всю підросійську Україну до початку ХХ ст., а на український народ була накинута назва “малороси”.

Щодо поселення козаків в “гирлі Дністра”, то ймовірно Й. Коль допустив помилку. Не в гирлі Дністра, а в гирлі Дунаю, де заснували запорізькі козаки Задунайську Січ після розгрому царськими військами 1775 р. Нової Січі.

Щодо назв окремих територій України, Й. Коль зазначає, що територія Харківщини, яку заселили козаки, після переходу під протекторат московського царя з часом дістала назву “Слобідська Україна”, а жителів цієї території іменували “українцями”. “Малоросією” він називає територію колишнього гетьманського краю, а “польською Україною” — територію Правобережної України⁸⁸. Але головне в його міркуваннях було те, що він чітко усвідомлював, що всі ці території, разом узяті, утворювали єдину територію з єдиним населенням. І це він повторює в кількох місцях своїх книг, підкреслюючи, що жителі різних територій розмовляли однією і тією ж мовою.

Й. Коль стверджує, що у подальшому, в час розквіту своєї незалежності, козаки поступово проникали у південні степи й ставали жахом для сусідніх земель, що межували з їхніми степами, особливо для турецьких провінцій, оскільки козаки були спритними вершниками. Набіги на турецькі міста Трапезунд, Синоп, Константинополь та ін. вони здійснювали як самостійно, так і за ініціативою поляків або московітів⁸⁹. Так само, стверджує Коль, козаки виявляли ворожість і до московітів та поляків, підтримували одних або других, борючись з тими, хто хотів їх поневолити.

Й. Коль залишив найцінніші записи про етнографію українського народу першої половини ХІХ століття. Він приділив велику увагу опису українських звичаїв, побуту, вигляду міст, сіл, будинків, а також українській природі. Велике місце у його щоденникових записах належить етнографії Слобідської України. Зокрема, їдучи з Московії шляхом з Білгорода до Харкова, він у захопленні від прекрасного вигляду українських сіл у своєму щоденнику зазначає: “Село було безкінечно великим, як і всі українські села, і будинки тягнулись до будинків, подвір'я до подвір'я, начебто провінція була наповнена ними, із садів селян скрізь виднілися дуже червоні домашні квіти, які невиразно дрімали в зоряному блиску, жовті соняшники, якими українські дівчата прикрашали собі волосся, і рожеві троянди, які вони чіпляли собі під соняшником.

Досить докладно на високому фаховому рівні етнографа Й. Коль показує господарство українського селянина від двору до хати, забудову господарських споруд, їх розміри і призначення. Особливо цікаво з усіма деталями він описує внутрішню обстановку української селянської хати, починаючи від образів, обрамлених довгими “вишукано вишитими рушниками”, “строченими червоними та сріблястими нитками”. Та й зрештою, вся біла стіна за образами обклеєна яскравими вишивками. “Все це виставлено, — підкреслює Й. Коль, — фантастично барвисто, а особливо ввечері при мерехтінні маленької лампочки так по-домашньому затишно, що можна подумати, начебто поетичні діти прикрасили домашню пенату цей алтар”⁹¹. Він звертає увагу на те, що рушники відіграють особливо важливу роль у всіх слов’янських націях. І доходить висновку, що “рушник для цих народів має набагато більшу ціну”, ніж у інших, і, “як символ чистоти та порядку, він може користуватися у них такою значною увагою”.

Подібне Й. Коль відзначає про хати й інших частин України. Так, на під’їзді до м. Одеси він зауважує: „Я був мило вражений внутрішнім влаштуванням ззовні так мало обіцяючої хати. Лише жити в цій чепурненькій світлиці.

Водночас Й. Коль звертає увагу на те, що в Російській імперії цвинтарі перебувають у занедбаному стані, без огорож, у безладді могили, які „розсипані на багато частин між хуторами” і називає їх „зловісними полями”. І взагалі, відзначає він, “у Росії все перебуває у переборці та створенні, і тому мало що знайдеться у порядку, хіба що у тимчасовому, поверхневому та видимому”⁹².

З прибуттям до Харкова, Й. Коль дає чіткий опис головного міста Слобідської України, його головних будівель (університету, адміністративного будинку, семінарії, Гостинного двору, монастирів, церков, яких він називає найшляхетнішими, та інших), а також інших будинків цього міста. Він відзначає, що обидві основні вулиці міста “зайняті великою кількістю нових і переважною більшістю дуже елегантних будівель”. Повідомляє, що й інші вулиці центру міста забудовані кам'яними будинками, покритими залізною покрівлею. Водночас звертає увагу на непривітні околиці міста, маленькі глинобитні хатинки, покриті очеретом.

У Й. Коля викликало здивування, що таке велике на той час місто не мало (за винятком однієї Московської вулиці) кам'яної бруківки, лише в центрі дерев'яні тротуари. У дощову погоду для можливості проходу вулиці покривали солом'яним гноєм.

Не залишив він поза увагою й харківські готелі та їдальні, умови проживання й обслуговування у них. При чому описує все до найменших деталей. Так, говорячи про готель, відзначає його розміри (кількість кімнат), розміри і обладнання кімнат, наявність у них меблів, умови для умивання і т.п. Щодо їдалень, то до найменших подробиць описує склад меню, назву страв, їх смакові якості, ставлення обслуговуючого персоналу до відвідувачів. Так, характеризуючи готель на Нікольській площі у верхній частині міста, Й.

З тонкою іронією й колоритно він описав житлові будівлі, побут і культуру внутрішнього інтер'єру будинку московського комерсанта-мільйонера А., який жив у Харкові. “У нього, — зазначає Й. Коль, — житловий будинок був одним з таких звичайних великих і безрадісних палаців, які, здавалось, були викроєні за зразком великої імперії велетнів, оскільки вона мала садиби, площі перед будівлями, начебто приходиш не до жителя міста, а до власника вотчини, колонади та портали начебто наближалися не до житлового будинку, а до храму богів. Всередині ми знайшли довгі ряди високих, просторих і яскраво намальованих кімнат, з яких найбільші кімнати, здавалось, не мали ніякої іншої цілі, аніж щоб побільшити ряд кімнат; в одній показувався десяток стільців та один стіл, у другій — диван, у третій — нічого, у четвертій — шафа з срібним приладдям, яке нам власник виклав як рідкісні речі, які перейшли йому у спадщину від батька, але у кожній великій кімнаті висіли образи, обрамлені широкими золотими рамами”⁹⁴. Повну відсутність смаку Й. Коль спостеріг і в облаштуванні спальних кімнат, в яких не було ніяких меблів, крім великого ліжка, оздобленого позолотою і шикарними позолоченими занавісками, як і кокошник дружини комерсанта, який „вигравав золотом та перлами”.

Але на цьому спостереження вченого етнографа багатого купецького дому не закінчуються. Він детально описує ритуал обіднього частування, коли „страва слідувала одна за одною довгими безкінечними лініями”. „Після прийому їжі, — пише Й. Коль, — всіх нас повели у сусідню кімнату, де за староруським способом по-особливому був поданий на стіл десерт. Багато тарілочок з фольги з найкращими різними соками та консервованими фруктами з Києва покривали круглий стіл. Прислуга давала по колу ці тарілочки з фольги на великому підносі. Для всіх була одна золота ложка, але при цьому тільки одна, якою кожний вишукував собі сік настільки насолодженим, як йому смакувало, і після того як його піднебіння скупалося у соку, ложка крокувала до іншого сусіда. На щастя, я був тим ближнім, кого скомплектували першим”⁹⁵. І вчений Й. Коль підсумовує, що „добродій А. є, звичайно, представником цілого класу людей, і у всіх російських комерсантів знаходимо виключно той самий стиль люксуса і послужливої гостинності і такий самий спосіб кричущого невігластва з налетілою цивілізацією”⁹⁶. Він зазначає, що купці дивним чином залишилися позаду щодо прогресу дворянства і далеко не тією мірою, як дворянство, вони засвоїли для себе плоди західноєвропейської цивілізації.

Це писалося понад 165 років тому, але, як бачимо, окремі рудименти культури (демонстративний показ багатства без гармонійного поєднання із смаком) спостерігаємо і в теперішній час, у так званих новых русских і нових українців. Саме тому замальовки Й. Коля про тодішні звичаї купецтва залишаються актуальними і сьогодні для окремої категорії громадян.

Із знанням справи Й. Коль висвітлює стан освіти м. Харкова, підкреслює, що місто має „повно навчальних закладів різного виду”. Він зазначає, що „суспільство Харкова серед всіх російських провінційних суспільств є одне з найпалкіших щодо того, що тут взагалі робиться для освіти і хорошого виховання, порівняно більше, ніж у інших провінційних містах”⁹⁷. Крім державної гімназії, тут є багато приватних навчальних закладів. Особливе місце серед них посідала духовна семінарія із значною кількістю світських дисциплін (географією, історією, латиною, грецькою мовою і т.п.). Він „з цікавістю спостерігав за молодими харківськими семінаристами, коли вони старанно вчили зі своїх зошитів, часто мандруючи навкруги під відкритим небом на дворі

Харків. Університетська гірка. 1840 р.

Харків. Святоволодимирський храм. 1830 р.

бідної хатинки їх нужденного батька. Ревні прагнення цих простих козацьких дітей” мали для Й. Коля завжди багато зворушливого. Харківська семінарія гордилася тим, що дала першу освіту колишньому міністрові юстиції Сперанському, під керівництвом якого було завершено законодавство Російської імперії.

Звичайно, з усіх навчальних закладів у Харкові першим, як відзначає Й. Коль, є, безперечно, університет. Він підкреслює, що будівлі університету є великими й досить пристойними, що навіть тоді окремі німецькі академії задовольнялися гіршими будівлями. Всі будівлі університету були розташовані по обидва боки вулиці, через що вона й мала назву „Університетська”. Чужинець вникнув, навіть, в фінансування університету з боку держави й зазначив, що воно було недостатнім для забезпечення нормального навчального процесу, звернувши увагу на бідність навчальних кабінетів і бібліотеки. Аналізуючи структуру навчальних предметів, Й. Коль відзначає цікавий, на його думку, підхід руських викладачів до відбору навчальних дисциплін. Так, він зауважує, що таким дисциплінам, як грецька мова і латинь, вони не надають великої уваги, говорячи, що ці дисципліни для руських не є товаром, а тільки “баластом”, і Й. Коль підкреслює, що вони (ці дисципліни) дають „антикварні знання”. Історичний розвиток суспільства підтвердив доцільність такого підходу харківських професорів до відбору навчальних дисциплін для студентів. В той час у навчальних закладах Західної Європи приділяли занадто багато часу вивченню цих та інших мов, окремі з яких вже відмирали, а потреби суспільства, яке входило в капіталістичний промисловий розвиток, вимагали нових знань для застосування їх у нових сферах виробництва. Тому такий підхід до навчальних програм був виправданий.

Але найбільше уваги Й. Коль приділив опису великого зимового ярмарку у Харкові. Він характеризує його на 87 сторінках своєї книги. Мандрівник порівнює цей ярмарок з тодішнім найбільшими ярмарками Росії, а також з європейськими і робить висновок, що „він є найбільшим ярмарком у Європі і, очевидно, у світі, якщо принаймні оцінювати його величину за великою кількістю товарів, які сюди стікаються, та за кількістю людей, які сюди збираються. На цьому ярмарку увесь північний Схід обмінюється з Європою своїми потребами”. Він зазначає, що „харківський ярмарок, якого ще досі не описав жоден мандрівник, має ще ту перевагу перед іншими, що він більше, ніж всі інші ярмарки, перебуває у стані збільшення, і йому можна передрікати ще набагато блискучіше майбутнє, оскільки всі місцевості, в яких коріняться гілки його торгівлі, перебувають у надзвичайному піднесенні, як стосовно збільшення їх населення, так саме і їх потреб у торгівлі та продукції та потреб покращення їх політичних та комерційних організацій”⁹⁸.

Й. Коль детально описує, з яких географічних регіонів прибули купці на ярмарок, аналізує національний склад торгівців, чим торгують і що закуповують, які товари продаються і в яких розмірах, як зберігається товар, на яких складах і їх розміри, розміри місць, де відбувається торгівля, умови проживання торгівців та забезпечення місцем перебування коней приїжджих (постоялі двори). Дійсно, щоб уявити розміри харківського ярмарку, досить зазначити, що в ньому було задіяно приблизно 80 000 коней з стількома ж саньми (оскільки всі сани були одноупряжними).

Етнограф Й. Коль, порівнюючи ярмарки німецьких міст Франкфурту, Лейпцігу і Брауншвейгу та інших, дійшов висновку, що харківський ярмарок є набагато більшим та просторішим від німецьких, і будки для торгівлі є також

Харків. Базар. 1840 р.

набагато просторішими. Він зауважує, що „найкращі товари: богемські (чеські) криштальні речі, люстри, годинники і т.д. пакуються один до одного у тісних підвалах та крихітних будках лейпцизького ярмарку, а також у ящиках для транспортування, тоді, як на російських ярмарках навіть надзвичайніші товари виставляються привабливо і помпезно, як для спектаклю”, що є набагато оглядовішим і мальовничішим, —підкреслює він. „Лейпцізькі меблеві магазини виглядають, як набиті ущерть шумні коморки, а російські виглядають, як сильно умебльовані кімнати. Франкфуртські галантерейні магазини здаються такими, начебто тут все розкладено для подарунків... Тому, — підсумовує Й. Коль, — потрібно зізнатись, що у цілому вид російського ярмарку (читай українського — Автори), де незрівнянно більше товарів виставлено на огляд, представляє набагато розважливіше видовище, ніж вид німецького ярмарку, де більшість речей ховається у закутках вуличок та будиночків”⁹⁹.

Й. Коль дає також чітку картину торгівлі мануфактурними товарами, бавовняних, шовкових і шерстяних тканин та шкіри. Він зазначає, що у Харкові цим товаром забито приблизно від 80 до 90 вуличних магазинів.

Історика здивувало те, що він побачив величезну кількість венеціанського бісеру різних розмірів, кольорів і форм, яких він до того ніде не бачив у таких значних кількостях в одному місці.

Але найбільше здивованим і враженим Й. Коль був найгарнішими хутряними товарами. Будучи в емоційному захопленні від побаченого, він висловився, що „мабуть, всі американські коти, бобри, лускаті ведмеді і шиншили лейпцізького ярмарку змушені були б кинутись навтіки від великої кількості лисиць червоних, чорних та сріблястих, від сірих, білих та чорних ведмедів, і, передусім, від вишуканої армії рідких куниць, видри та соболів, які живими хоча і мають слабкі зуби, проте мертвими вони є сильними в ціні”. Й. Коль повідомляє, що харківський торговець хутром багато жертвує для прикрашення свого магазину, і „лейпцізькі хутрові магазини, які він бачив, виглядають дуже жалюгідно проти цих російських хутрових зал, які були б гідними палацу короля звірів”¹⁰⁰. Детально Й. Коль зупиняється і на тому, як зберігається хутро, на його ціні, щорічному товарообігу і т.д.

Як спостережливий, з великим досвідом мандрівник, Й. Коль зафіксував у своєму щоденнику всі види товару, який продавався на харківському ярмарку. Це і металеві вироби — із золота, срібла, заліза, вироби з дерева, особливо зацікавили його багаті меблеві магазини, фарфорові, фаянсові, скляні та гончарні товари, які були зосереджені у 18 приватних гуртових магазинах.

Не обминув Й. Коль своїм спостережливим оком і торгівлю на харківському ярмарку продовольчими товарами. Він звертає увагу на велику кількість на ярмарку риби та м'яса, зерна, муки, італійських макаронів (які італійці роблять у Таганрозі та Одесі), цукру, горіхів, висушених фруктів та ягід (грушок, яблук, вишень), кримських фруктів, варення — все це звозиться не тільки з України, а з різних кінців Російської імперії та з-поза її меж.

З Харкова Й. Коль поїхав до Диканьки, від відвідування якої у нього залишилися приємні спогади. Для своєї книги він відбирав з них ті, він пише, які “представляють загальний інтерес і можуть розцінюватись як такі, що характеризують край і людей, як свідчення та голоси з країв, що так рідко описані, так маловідомі і так невизнані”. Зокрема, Й. Коль узагальнив свої враження від відвідування Диканьки так: “Ми виявили Диканьку такою багатою на цікавих та приємних людей, що можна повірити, як нам стало протягом всього часу легко забути про нашу подальшу подорож, і як дні нашого тамтешнього перебування скоро стали тижнями, а тижні поступово стали у ряд навіть з місяцями. По цей бік Одеру навряд чи можуть собі подумати, як гарно і толерантно живуть також по той бік Дніпра, особливо, якщо не вимагати, щоб все було таким, як у матері вдома, якщо звикнути переходити у чужий елемент, вміти брати участь у чужих радощах та досягати у всьому правильної сторони”¹⁰¹. Отже, Й. Коль, як науковець, під час своєї подорожі зосереджував свою увагу на найбільш суттєвих враженнях, які всебічно характеризували український народ. Так, він зазначає, що незважаючи на спілкування українців з тюркськими народами, зокрема з татарами, в Україні мало відбувалося “змішування крові”, як це було на півночі з татарами, шведами, німцями, фінами. В Україні це торкалося лише дворянства. “Народні маси, — зазначає Й. Коль, — залишались бути слов’янськими, і, власне, жителі Малоросії є справжніми слов’янами. Це є справжні чисті праслов’яни, і, можливо, ніде слов’яни не є так довго у своїх місцях, як тут у місцевостях Дніпра. Тому історія кожного села і кожного маєтку переплітається тут скрізь також з древньою історією краю, і всі імена тут можна собі представити як дуже старі та як такі, що багаторазово називались у літописах імперії”¹⁰².

Разом з тим від його ока не зникло те, що старі звичаї і традиції козацької республіки, які ще зберігали основний характер своєї старої конституції під польським пануванням і навіть в перші роки — під російським, Катерина ІІ ліквідувала і прирівняла козаків до інших російських підданих. Козаки стали російськими козаками, рубіжними військами і т.д. А старшини? Коль зазначає, що “старі, бородаті гетьмани у кольчузі, Скоропадські, Мазепи, Хмельницькі і їм подібні — російські генерали та губернатори у зірках та уніформі, також помістями оточили себе, отож, смаком та шиком, що вливався з столиці у середину країни. Будинки найкращих з них перебудували у такий популярний у Росії напівіталійський, напівросійський стиль, багатий на колони. Ці будинки оточують оранжереї та гарні парки...”. Як бачимо з тексту, козацькі старшини за способом життя стали подібними до звичайних російських поміщиків і дворян, які прагнули до заможного з шиком життя і увішування себе нагородами. Правда, Й. Коль відзначає, що окремі малороські помістя мають гарні бібліотеки, в яких зберігаються латинські, французькі, польські й російські книги¹⁰³.

Й. Коль ще тоді побачив відмінність у діяльності православної християнської церкви в Україні і Росії у зрощенні останньої з владою. “Східне християнство у російському імператорі, який, як відомо, є главою церкви, — пише Коль, — тепер має найсильнішого захисника, і тепер є наявною дуже міцна влада для поширення грецької віри і ще більшою є вона у своєму зростанні. Росіяни, які, звісно, мають у церемоніях своєї церкви найдавнішу зовнішню оболонку зачатків християнства, все більше і більше приходять до віри, що вони мають істинно справжнє християнство. Ця віра, пов’язана з насильницькою владою нав’язування її іншим, є досить сильно небезпечною”¹⁰⁴ (виділено нами — Автори).

Подорожуючи Україною, Й. Коль підмітив своєрідне явище басейну Дніпра. Суть цього явища полягає в тому, що від Києва аж до пониззя Дніпра впродовж 100 миль з правого боку Дніпра відсутні значні притоки, тоді коли з лівого боку течуть такі відомі притоки як Сула, Псел, Хорол, Ворскла і Самара. Те саме явище має і Дон, що, як і Дніпро, з правого боку не має жодної важливої притоки у своєму середньому та нижньому руслі. Цікаве повідомлення є й про те, що на Полтавщині у той час історик був зачарований “найяскравішими листяними лісами, в яких росли дуби, буки, клени й тополі велетенських розмірів”. Цікаво було б знати, чи зберігся там хоч один бук сьогодні.

Там же, у селі Будищі від старожилів, колишніх козаків йому стало відомо, що “латинська мова у канцелярії козаків гетьмана була побутовою і офіційною. Хто знає, скільки генералів у Німеччині були тоді спроможні читати проповідь латиною зразу експромтом?”¹⁰⁵ — запитує він.

Як вчений етнограф, Й. Коль звертає увагу на відмінність українських сіл від звичної уяви. Він зафіксував, що “ці села у всіх місцях є дуже своєрідними і відрізняються від звичних для нас сіл, оскільки... всі малороси півдня Росії (в Російській імперії півднем Росії називали землі України. — Автори) між Карпатами та Волгою організували свої села повністю таким самим чином і за таким самим способом життя”. Він стверджує, що українські села здебільшого зосереджувалися у долинах рік або на їх узгір'ях і були розпорошені на значній території з великою кількістю населення. “Навряд чи є країна, де корінне населення зосередилось би більшими групами, — пише Й. Коль, — ніж у південній Росії. Села дуже часто мають 5000, навіть 6000 жителів і, як правило, не менше 2000, хіба що таке менше нагромадження будов на одній точці є природнім для малоросів у силу своєрідних народних звичаїв, або, якщо утворення території чи політичне відношення у їх основному законі примусили їх до такого меншого нагромадження”. Далі Й. Коль зазначає план розташування сіл, житлових будинків у них, де, як правило, на найвищому місці були будови церков, а їх у великих селах було 5-6. А на окраїнах сіл на підвищених степових плато, де гули вітри, групами розташовувалися вітряні млини, яких іноді було від 50 до 100. “І все це, — продовжує Й. Коль, — разом виявляє для подорожника дуже гарний мальовничий, неодмінно надзвичайно своєрідний вигляд, якщо він спускається з високого, голого, безлюдного степового плато і біля каньйону раптово дивиться вниз на цей світ малороського села”¹⁰⁶. Тут же він подає соціальний склад сіл Полтавщини: це переважно кріпосні селяни і козаки та незначна частина священиків (яких в окремих селах від 20 до 30) і дворяни. Підкреслює, що козаки вихваляються своєю свободою і живуть відокремлено від селян-кріпаків. Щодо селян, то Й. Коль здивований їхнім прагненням до чистоти своїх будинків і гігієни. Зокрема, він пише, що “селяни мають гарненькі малі будинки, за чистотою яких вони так слідкують, що вони не задовольняються тим, щоб помити їх тільки один раз на тиждень, як роблять це голландці, а вважають за необхідне також білити їх по-новому вапном зверху до низу один раз на два тижні, через що ці будинки виглядають такими білими, як свіжо вибілене полотно”. Серед них виділяються краще збудовані будинки священиків та дворян.

Коль здивований тим, що при кожній селянській садибі є великий сад, в якому відведена ділянка для різноманітних квітів. “У неділю, — відзначає Й. Коль, — дівчата йдуть у ці сади, збирають поспіхом усілякі прегарні квіти і прикрашають ними голову, як королеви театру. Адже ці малороські дівчата, як правило, дуже стрункої та граціозної будови, є настільки надзвичайними прихильницями квітів, що вони також у будній день з’являються прикрашеними ними під час роботи як священиці флори. Оскільки вони також є такими самими великими шанувальницями співу, то ці селища мають таке велике видовище, яке, як правило, навряд чи ще можна десь отримати чи побачити: жінки, прикрашені вінками, як жайворонки, протягом усього дня безперервно співають на найважчій роботі”. В іншому селі він зустрів цілий гурт українських жінок, які з граблями на плечах йшли з сінокосу, були увінчані травою і квітами і “безперервно співали так жваво, начебто було необхідно святкувати тріумф”, і в різних кінцях села чути було ближні і дальні гурти співаків.

Таким чином, Й. Коль у своїх подорожніх записах залишив потомкам свідчення про те, що, незважаючи на тяжке кріпацьке життя, національне пригнічення, український народ не впадав у відчай, а знаходив відраду і висловлював свої почуття у піснях.

У багатьох українських хатах Й. Коль побачив уміння і вправність українських господинь ткати килими. “Малороси за східним способом користуються надзвичайно великою кількістю килимів, і вони є вельми вправними у виготовленні їх з великим смаком. Вони вміють надавати шерсті дуже живого забарвлення і навіть знають спосіб вишивки настінних килимів з вертикальною лінією, що проводиться. Їхні килими завжди повні найгарніших та найяскравіших квітів і тішать своїми кольорами, а також дешевизною. Уся Росія отримує свої ковдри для саней та килими на підлогу з південних районів, які заселені малоросами”¹⁰⁷.

У книзі Й. Коль виклав свої міркування про значення Полтавської битви (1709 р.) для Росії, України та Європи. Він стверджує, що перемога у цій битві зміцнила Росію, яка стала вторгатися в Європу і “остаточно закріпила підпорядкування України російській верховній владі”. Він порівнює наслідки цієї битви для українців з наслідками битви біля Білої гори для чехів 1620 р. Як відомо, після поразки чеської армії у битві з турецькими загарбниками 1526 р. Чехія, шукаючи захисту, погодилася увійти до складу Австрійської імперії Габсбургів на умовах автономії. Але Габсбурги намагалися повністю підкорити собі Чехію. Закінчилося це повстанням чехів 1618 р. проти австрійців, але 1620 р. Чехи біля Білої гори були розгромлені, внаслідок чого Чехія повністю втратила залишки політичної самостійності і перетворилася на австрійську провінцію. “Австрійці, — стверджує Й. Коль, —

Полтава. Дворянський дім. 1830 р.

Полтава. Інститут шляхетних дівчат. 1840 р.

закували повсталу Богемію (Чехію. — Автори) у ще сильніші кайдани, так і росіяни прогнали під Полтавою не тільки Карла ХІІ, але й... остаточно закріпили підпорядкування України російській верховній владі”¹⁰⁸.

На основі розповідей старожилів (адже від часу битви пройшло лише 129 років) Й. Коль зробив висновок, що “реакції росіян проти малоросів були не менш сильними і ще суворішими, ніж реакції австрійців проти богемців. У день після битви полонені шведські та німецькі офіцери, які, зі свого боку, були дуже гарно прийняті росіянами: їх пригостили чудовою званою вечерею на полі бою, побачили все це поле вкрите нещасними малоросами та козаками, страченими жахливим способом. З тими патріотами, що боролися за незалежність своєї батьківщини, і які в очах філософа заслужили б набагато менше покарання, ніж шведи, які по-загарбницькому та легковажно вдерлись у країну, Петро Великий поводився як з бунтівниками та великими зрадниками Росії. Багатьох було посаджено на палю, інших повішено, а ще багатьох інших живими зав'язано розбитими руками та ногами на колеса. Численні конфіскації майна та реформи у конституції України послідували за цією битвою та за цими стратами. Тому малороси також ще аж до цього часу говорять про битву під Полтавою майже так само, як богемці говорять про битву на Білій горі”¹⁰⁹.

Й. Коль залишив цінні описи й інших українських міст, які він відвідав під час своєї подорожі. Зокрема, в його записах йдеться про Кременчук, Миколаїв, Одесу, Білгород, Ялту, Алупку, Сімферополь, Бахчисарай, Севастополь, Алушту, міста Бессарабії, Буковини й Галичини.

В окремому розділі “Великороси і малороси” Й. Коль робить порівняльну характеристику великоросів і малоросів, зазначає території їх поселення, відмінності мови, поезії, музики, способу життя, обрядів, звичаїв, традицій тощо, а також відмінності морального характеру, схильностей, зовнішнього вигляду та форм тіла.

Як вчений, основоположник антропогеографії, Йоган Коль у своїх записах подає цінні відомості про ці два народи. Так, він зазначає наступні території їх поселення: “Великороси населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їх справжня колиска (виділено нами. — Автори), і поширилися звідси, займаючись ремеслом та торгівлею, у багатьох колоніях рибаків, мисливців, торгівців та ремісників на землі фінських родів аж до Балтійського моря та Північного полярного моря, як і на татарські та монгольські народи, проходячи по центральній Волзі та по Уралу через Сибір аж до Східного моря. З 60 мільйонів людей, які населяють російську імперію, вони утворюють, безперечно, основну масу, і їх кількість можна нарахувати приблизно у 28 млн. людей. Вони є справжньою російською нацією і називають себе також просто “русскіє” (росіяни) без подальшого додатку. Скрізь у Росії вони стоять на чолі всіх справ та життєвих відносин, а їх мова є офіційною мовою держави, літератури та освіченого суспільства”.

“Малороси, навпаки, населяють південну Росію (Коль розуміє тут “південну частину Російської імперії” — Автори), особливо область Дніпра, де у старому Києві потрібно шукати їх колиску. Як основне населення, вони поширились, займаючись землеробством, від Карпат аж до нижньої Волги... Галичина, Поділля, польська Україна, Новоросія, місцевості середнього та нижнього Дону, як і місцевості нижньої Волги від Саратова, є територіями, які потрібно розглядати як їх теперішню батьківщину, а місцевості на Уралі, Кубані, Тереку і т.д. потрібно вважати їх територіями, котрі є їх колоніальними землями. Вони утворюють народну масу щонайменше з 12 мільйонів людей і називають себе “малоросіянами” або просто “руськими”, у західних місцевостях також “русніаками” або “руснаками” та “рутенами” (також “русинами”)”. Усі ці назви походять від назви “Русь”, а не “Росії”¹¹⁰.

Визначивши територію поселення великоросів та малоросів, Й. Коль подає свої роздуми про українську історіографію. Він розцінює її як дуже малодосліджену галузь. “Ми, європейці, — пише він, — майже нічого не знаємо про неї і нехтуємо цим всім, як чимось варварським”. Російські історики Карамзін та Полєвой (з яким Й. Коль познайомився у Москві) викладають історію України як історію звичайної російської провінції. “Самі малороси, звичайно, не мають права відкривати рота про свою історію, але все ж є багато хронік та анналів Малоросії, написаних малоруськими аристократами, деякі з них наявні тільки в манускриптах, але інші є надрукованими”¹¹¹.

Зі сказаного видно, що Й. Коль дав об’єктивну оцінку ставленню російських істориків до історії України, як до історії “російської провінції”, а також щодо відсутності прав українців не тільки писати, але й говорити про свою історію (що фактично продовжувалося аж до розпаду СРСР).

Й. Колю була відома “История Малой России” Д. Бантиша-Каменського, а також “История Руссов”, як він пише, Псевдокониського, так він називає автора цієї праці. Про Д. Бантиша-Каменського він пише, що той був дворянином з старого українського роду (його батько Микола народився в м. Ніжині) і був управителем канцелярії військового губернатора Малоросії князя Миколи Репніна у 1816-1821 роках. Свою історію України він написав з ініціативи князя М. Репніна й опублікував на його кошти. Ймовірно, Й. Коль мав можливість ознайомитися з “Историей Малой России” Д. Бантиша-Каменського, перше видання якої з'явилося 1822 року, тому що він пише про чотири томи (друге видання 1830 р. з'явилось у 3-х томах).

Щодо згаданого автора “Истории руссов” єпископа Могилева Георгія Кониського, Й. Коль плутає з “Канієвським”, що можна пояснити помилкою. Власне, він говорить: “З-поміж ненадрукованих історіографій Малоросії найбажанішою і найважливішою є історіографія, складена одним собі Канієвським, єпископом Воронежу. Вона починається від найдавніших часів аж до Катерини. Вона написана найточніше і найкраще і при цьому настільки свободомисляче, що ніколи не могла дійти до друку. Але, звичайно, що ця праця є найбільш шанованою та улюбленою, розповсюдженою багатьма копіями по всьому краю, а особливо через те, що вона була написана малоруською мовою. У Малоросії є округи, де майже у кожному маєтку знаходиться один екземпляр історії Канієвського”¹¹² (читай — Кониського, як тоді вважали — Автори). Ось таку високу оцінку дав Й. Коль “Истории Руссов”. Безперечно, це пояснюється тим, що ця книга і “История Малой России” Д. Бантиша-Каменського були першими книгами з історії України на той час в Російській імперії.

Дуже цікавим є погляд Й. Коля на те, які джерела має використовувати та людина, яка хоче писати про історію України. Він висловлює свої рекомендації: “Але коли хтось хотів би присвятити себе цій роботі, то передусім йому потрібно було б зробити подорож цим краєм та дослідити його, познайомитися з характером народу, відвідати дворянські помістя, обшарити по замках, помилуватися своєрідними привабливостями краю, подружитись зі звичаями народу і зібрати також його старі пісні та усні традиції”. Безумовно, ці поради слушні й абсолютно правильні, адже по маєтках колишньої освіченої козацької старшини зберігалося багато цінних документальних і матеріальних старожитностей. Але, на жаль, час був упущений і в буремні роки російських і українських революцій більшість з них було знищено, розграбовано.

Під час своєї подорожі Україною Й. Коль зафіксував у своїх записах прояви глибокої, патріотичної любови українців до своєї Вітчизни і водночас “антипатію малоросів до великоросів, їх володарів, яка є такою великою, що її можна назвати майже ненавистю. Якщо вони у суперечці з великоросом, — пише Коль, — трохи погарячкують, то у них відразу на язиці вислів “проклятий московіт” (від назви “Московія” — Автори). Ця ненависть сягає XVII століття, коли вони підпали до великоросів; мабуть, вона скоріш зростає, ніж спадає, чим більше у них зникає наданих раніше привілеїв порівняно з привілеями обмундированої бюрократії Росії”. “Тим часом полякам, — продовжує Й. Коль, — малороси ніколи більше не симпатизували відтоді, відколи ті позбавили їх влади. Найгірше, що вони говорили про поляків, було “божевільний поляк”, буквально “безмізкий поляк”, чим вони вказували на необдумані вчинки поляків. Але поляк ніколи не отримує прикметника “проклятий”¹¹³.

Те, що Й. Коль вірно схопив настрій українського населення стосовно росіян видно з свідчень й інших тогочасних іноземних мандрівників, про що йтиметься далі. Й. Коль не вигадав свої повідомлення про вороже ставлення українців до росіян. Як чесний науковець, він розкриває у своїй книзі і причини цього явища. Зокрема, він пише: “Перед об'єднанням з Росією всі малороси були вільними людьми (під поляками не всі були вільними. — Автори); лише росіяни, як вони вважають, увели у них кріпацтво і привели в рабство половину всього населення. У першому столітті об'єднання з Росією малороси ще мали своїх власних гетьманів, свою власну конституцію та великі привілеї. Майже все було втрачено впродовж першого століття. Ці реформи, що несли регрес, також продовжувалися до самих останніх часів. Останньою з таких реформ було повне знищення і ліквідація назви “Малоросія”, яку вже три роки не дозволено взагалі використовувати в офіційних паперах. До 1837 р. ще був “малоруський генерал-губернатор”¹¹⁴. Далі, свідчить Й. Коль, все це було ліквідовано і замість “Малоросії” були утворені, як і в Росії, губернії. Через вказані поневолення, пояснює Й. Коль, і розвинулася в українців неприязнь до росіян.

Щодо тверджень некомпетентних росіян про те, що український народ виник завдяки домішкам татарського та польського до російського, то Й. Коль категорично це заперечує й спростовує це наступним чином: “Одними тільки мовними дослідженнями та іншими спостереженнями вже давно виявлено, що відмінність обох цих родів є набагато первіснішою (виділено нами. — Автори) і що те судження потрібно назвати тільки поверхневим, оскільки на поверхні малороса зосталися прилиплими, звісно, багато татарських та польських елементів, але вже давно доведено, що відносно віку малороському роду належить навіть пріоритет перед великороським народом”¹¹⁵ (виділено нами. — Автори).

Водночас Й. Коль залишив свої цікаві міркування щодо генезису української та російської мов. “Що стосується мови, — пише він, — то мова малоросів, безперечно, утворює древніший слов’янський діалект, хоча він тепер і відступає на задній план у російській літературі... Він має спільне з нижньосаксонською мовою у її відношенні до верхньонімецької, і як нижньосаксонська ближче, ніж верхньонімецька, стоїть до інших германських мов — голландської, данської, англійської та шведської, цей діалект також є набагато подібніший, ніж новітня великороська мова, до інших слов’янських мов — сербської, славонської, чеської, лужицької і т.п. Відмінність між великороською та малороською мовами є такою самою сильною, як і відмінність між нижньонімецькою і верхньонімецькою мовами”¹¹⁶.

У подальшому тексті Й. Коль аргументує прикладами відмінності української та російської мов. Він пише, що “малороська мова за своїм корінням та формуванням є чисто слов’янською, і її не можна вважати сумішшю татарської, польської та російської, навіть якщо до цього може спонукати її зовнішній вигляд. Все те польське і татарське, що домішалось до неї, має такий малий вплив на зміну слова та розвиток мови, що цей домішок можна було б викинути ще набагато легше, ніж елементи французької та латинської мов з нашої німецької мови. Татарські та польські слова просто розсипані, як кварцові кристали у порфірованій масі, і легко розпізнаються. Зрештою, постає питання, чи великороси не вкорінили в себе ще більше татарських та монгольських слів, і дуже часто малороси мають стару слов'янську назву там, де великороси прийняли монгольську, так, наприклад, “кінь” у малороській мові називається, як і у більшості слов’янських мовах, “конь”, а у великороській мові називається “лошадь”¹¹⁷.

Далі Й. Коль зазначає, що у Росії російська мова піднялась у тіні тріумфуючого московського прапору до загальноприйнятої мови літератури. Це тому, що всі офіційні документи, листи, книги тощо пишуть у всій Малоросії та Великоросії на цьому діалекті, а в усіх школах та інститутах навчання проводиться мовою Великоросії.

Проте Й. Коль підкреслює, що хоч малороська література є менш великою і менш багатою, якщо під цим розуміти думки та поетичні твори, опубліковані в книжках, тим багатшою на твори та пліднішою є малороська народна поезія. Так само дуже відрізняється композиція мелодій до малороських народних пісень.

У своїх подорожніх записах Й.Коль зафіксував й інші відмінності між українцями та росіянами. Так, він стверджує, що українці більш прив'язані до землі і з них добрі землероби, пастухи худоби і т.п., а росіян більше тягне до ремесла, торгівлі, рибальства і т.д. Показує також відмінність у способі життя, обрядах, звичаях, моралі, характеру і т.ін.

Звичайно, не всі його замітки є об'єктивними й достовірними, наприклад, щодо форми тіла у росіян і українців, зовнішнього вигляду і т.д., бо це залежало від того, хто траплявся йому на його шляху, у якій місцевості, в який часовий період, тобто такий вид відмінностей потребує для більшої достовірності соціологічного дослідження, інакше оцінка буде суб'єктивною. Але його судження з основних принципових питань щодо території розселення українців, їх походження, мови, звичаїв, безумовно, мають історичне значення для українського народу, оскільки вони висловлені іноземцем понад півтора століття тому. Його глибокі спостереження є надзвичайно важливим документом і свідчення того, як представляли український народ у своїх творах іноземці.

Проте найцікавішим для сьогоднішнього читача є спостереження Й. Коля про майбутнє українського народу. Не можна не дивуватися його політичній інтуїції і його пророчому прогнозу стосовно майбутньої долі України та українського народу. Ось що він напророчив: “Абсолютно ясно, якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатись, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього (виділено нами. — Автори). Шов, де станеться тріщина, вже дуже чітко окреслився. Малороси є цілком своєрідним, дуже чисельним народом зі своєю власною мовою та своїми власними історичними спогадами. Змішування з великоросами майже ніде не відбувається, тільки в окремих випадках. Тільки окремі благородні та зроблені благородними сім'ї Великоросія відчужила від малороської батьківщини. Проте головну силу цієї батьківщини складає численне нижче дворянство, яке живе у селах Малоросії, і з якого завжди виходили рятівники батьківщини Малоросії”¹¹⁸.

Далі у своїх міркуваннях Й. Коль вказує на головну причину втрати українським народом своєї держави й висловлює своє тверде переконання, що в майбутньому ще знайдеться сміливий будівничий, який розпорошені частини об'єднає в одну будівлю (державу). Це він виклав наступним чином: “Роздроблення взагалі є головним нещастям малоруського роду також і в політичному відношенні. Єдиним, а тому й великим цей рід був тільки протягом короткого часу, коли Володимир мав резиденцію у Києві. Після нього все розпалось за тим самим панівним тут принципом, згідно з яким ще й досі панства розділяються на багато маленьких князівств. Маленькі козацькі республіки, які з них виходили, збільшували кількість малороських держав. Тепер одна частина малоросів по той бік Карпат утворює з мадярами угорську державу. Інша частина належить з Галичиною до австрійських провінцій. Деякі підпорядковані навіть Туреччині. Інші на верхньому Дону стали додатком до російських губерній. Ще інші малороси на нижньому Дону утворили спільноту донських козаків з залишками власної конституції. Але основна маса залишалась, звичайно, завжди на Дніпрі у власній Малоросії. Якби можна було об'єднати політично колись знову всі ці частини, малороський рід протистояв би великороському своєю владою, якщо навіть і не такою самою, проте все ж вагомішою за своїм впливом. Будівельне каміння для такої будівлі все ще лежить напоготові. Можливо, з плином часу одного разу ще

знайдеться героїчний будівничий, який їх всіх об'єднає воєдино”¹¹⁹.

У третьому томі „Подорож в середині Росії та Польщі. Буковина, Галичина, Краків, Моравія” (Reisen im inneren von RuBland und Polen. Die Bukowina, Galizien, Krakau und Mahren. — Dresden und Leipzig, 1841), Й. Коль виклав свої враження про Буковину і Галичину, які на той час вже понад 60 років були у складі Австрійської імперії.

Прибувши на Буковину, Й. Коль був захоплений чарівною красою Карпатських гір, зеленим „пагорбкуватим ландшафтом Буковини, багатої врожаями, великою кількістю худоби і різноманітної птиці”. Гористу частину території, стверджує він, „можна назвати місцевою Швейцарією”. Щодо багатих урожаїв на буковинській землі, Й. Коль пише: „Родючість Буковини така вражаюча, що через це вона відома усім сусідам. Галичани завжди говорять про неї, як про житницю, а австрійці захоплюються буковинськими несучками та індичками, відгодованими турецькою кукурудзою. Це як делікатес, який є своєрідним еталоном австрійської монархії”. Як спостережливий мандрівник, він відзначає, що у буковинців на подвір'ях багато худоби, особливо свиней. Правда, дещо він гіперболізує, заявляючи про те, що відгодівля свиней „у букових і дубових буковинських лісах стає такою легкою, що потомство тут збільшується, як пісок в морі.”

Мабуть, в Й. Коля з'явилися емоційні враження про Буковину після довготривалого й нудного переходу російсько-австрійського митного кордону. Він дуже був вражений характерною процедурою проїзду через австрійську митницю. Виявляється й тоді, 170 років тому, у прикордонників і митників зазвичай були хабарі, а кожний пакунок, ящик вони пропускали за відповідну плату.

Й. Коль звертає увагу на характерні особливості й відмінності між молдавським і українським населенням. Підкреслює інтенсивне освоєння території німцями — бюргерами, торгівцями, ремісниками. Про головне місто Буковини — Чернівці, де тоді проживало 15000 мешканців, він пише: „Місто розташоване на високому правому березі Прута, по-німецьки густо забудоване, має вузькі провулки, високі гостроверхі будинки, ще вищі церкви і дзвіниці... Коли дивишся на нього із долини Прута, воно уявляється як справжнє велике місто”¹²⁰.

Водночас дуже впадає у вічі його похвальба австрійської влади, він кілька разів підкреслює, що по-справжньому місто стало розвиватися лише після приєднання до австрійських володінь. Австрійській владі Й. Коль приписує і факт збільшення населення Буковини, пояснюючи це тим, що сюди переселилося багато німців, які осіли в містах. А другим чинником було те, що приїхало багато руснаків (українців), яким надавали перевагу як стараннішим робітникам порівняно з місцевими молдаванами¹²¹.

Окремі сторінки Й. Коль відводить характеристиці соціального складу населення Буковини. Так, про гуцулів занотовує, що вони переважно займаються скотарством і лісним господарством... вони палять вугілля, рубають дерева, виготовляють усілякі вироби з дерева та готують будівельний матеріал, сплавляють плоти з дерев’яних колод по ріках до Угорщини і Семигорода. „Цих гірських жителів пізнають за їхнім багатшим вбранням, твердою, своєрідною ходою, доброю сокирою, від якої вони не можуть відмовитися, як від своєї руки, і яка завжди стирчить за поясом”. З цих записів бачимо, що Й. Коль, будучи вченим антропологом, добре володів пером. Кількома рядками він дав чітку характеристику цій народності — її характеру, видам господарських занять і звичкам.

Але найбільше Й. Колю сподобалося саме місто. „У місті ми зіткнулися з радісним і жвавим життям, — пише він, — і хоч як мало це турбувало б решту Європи, та все ж Чернівці радують своєю гарною кухнею, своїми добрими речами, радісними святами і хорошою славою довкола, тому всі російські службовці з Хотина, Кам'янця і сусідньої Бессарабії, якщо колись бажають розважитися, то намагаються отримати коротку відпустку і їдуть на день-два до Чернівців. П'ють там хороше угорське вино і купують своїм жінкам гарні віденські речі... Місто здалося нам нічим іншим, як околицею Відня, віддаленою, звичайно, на 150 миль від столиці. Всі магазини наповнені гарними речами з Відня...”¹²².

Чернівці. Міст через р.Прут з книги Й.Коля.

Після Чернівців, опинившись в Галичині, Й. Коль, насамперед, відзначає хороший стан доріг. „За своє шістдесятирічне панування над Галіцією, — пише він, — австрійці побудували на цій землі багато добрих доріг, і це є досить важливою часткою того порядку, за який поляки завдячують німцям...”. Детальніше Й. Коль зупиняється на характеристиці головної дороги, прокладеної австрійцями з півдня на північ через Буковину і Галіцію, цієї великої артерії галицького руху, яка бере свій початок від крайньої точки Буковини — Сучави, де дика, позбавлена шосейних шляхів Молдавія межує з Австрією..., проходить спочатку на північ до Чернівців, потім через Коломию — Станіславів — Стрий аж до Львова, звідки повертає до Кракова і тягнеться до Моравії та Відня. Ця дорога, зазначає Й. Коль, у той час відігравала „велике значення між обома могутніми імперіями, а особливо між такими великими містами, як Відень, Львів, Прага, Краків, Одеса, Київ та Москва, оскільки вона на цій великій території була єдиною торговою артерією у вигляді шосейної лінії”¹²³.

Другим головним напрямком будівництва доріг австрійцями були поперечні шляхи з Буковини до Семигорода, з Кракова до Угорщини і зі Львова через Стрий до Угорщини.

Він порівнює дороги на території австрійської імперії з „недолугими” дорогами Росії, на яких часто ламалися брички і вози.

У своїй книзі Й. Коль присвятив цілий параграф розглядові питання, хто такі рутени або руснаки. Зокрема, про українське населення цього краю він пише: „Рутени населяють частину Галіції, яка дала назву всьому краю: старе відоме руське велике князівство Галич, яке певний час було пов'язане з Київським великим князівством, потім розквітло, стало могутнім і незалежним королівством, яке у XIV столітті захопили поляки”. При чому Й. Коль, як вчений, не вбачає в рутенах окремий від українців народ. Він стверджує, що „вони є малоруським родом, спорідненим з малоросами, козаками і українцями тією самою мірою, як баварці споріднені із саксонцями... Їхня мова суттєво відрізняється від великоруської, і це є чимось значущимішим, ніж відмінність діалектів... Малороси з Поділля і Київщини розуміються з ними, як брати”. Й. Коль визначає їхню кількість в Галіції близько двох мільйонів, а менша кількість людей, приблизно 400000, просунулася під час великого переселення народів через Карпати до Угорщини¹²⁴.

Й. Коль, як досвідчений вчений-етнолог, вказує й на інші відмінності українців Галіції від інших народів. Зокрема, звертає увагу на відмінність одягу українського народу і великоруського. Підмічає відмінності від сусідніх народів у гігієні житла, традиційній їжі, національній гостинності. Зокрема, він пише, що „як і інші малороси, рутени (русини) також живуть краще й охайніше, ніж поляки... Також їхня кухня смачніша, а столи накриваються набагато щедріше. У цьому відношенні у Галіції, якщо брати до уваги лише простолюд, це зазнає спаду зі сходу на захід. На Буковині насолода від частувань є найбільшою, у мазурів (польські селяни Мазовії) це робиться найгірше, а рутени (русини) перебувають десь посередині. Хліб, суп, м'ясо, риба, пиріг — все це за формою, смаком і наповненням є тут малороським”.

Водночас Й. Коль підкреслює й те, що в рутенів Галіції такі злочини, як грабіж і вбивство „трапляються крайньо рідко і криміналістичні зведення Австрії засвідчують, що злочини проти людей на русинському сході імперії трапляються так само рідко, як і на протилежному краю монархії — на італійському заході”¹²⁵.

Проїжджаючи гірськими гуцульськими селами, Й. Коль зазначає, що в них на той час ще зберігалося патріархальне сімейне життя, що мало чим відрізнялося від сімейних традицій рутенів на рівнинах. Характерною ознакою сімейних устоїв було те, що під одним дахом продовжувало жити три покоління — діти, батьки, дідусі і бабусі. Владу над усіма ними тримав старий батько, голова сім'ї, якого всі повинні були слухатися. Він керував усім господарством і розподіляв роботу між синами, невістками і зятями.

Й. Коль розмірковує про полонізацію Галичини так: „Мабуть, колись на русинській землі все було русинським: селяни, аристократія, духовенство і навіть князі краю... Але за час свого 400-річного панування поляки вже дуже все колонізували, як і скрізь у своїх руських володіннях. Однак повністю це їм вдалося лише стосовно аристократів”.

Полонізуючи руську і литовську знать, поляки, як пише Й. Коль, зрівнювали її у положенні зі своєю корінною знаттю, дозволяючи їй мати власну частку у патріотичних привілеях. “Проте, — продовжує Й. Коль, — поляки на відміну від німців не працювали для народного виховання та освіти, тому мали мало засобів, щоб пристосовувати до себе простий народ. Русинський селянин боїться зав’язувати стосунки з поляками, яких він, як і росіян, ненавидить... Як і шляхтичі, він залишався повністю русинським за мовою, вбранням та облаштуванням. Те саме і з вірою. Під польським пануванням селяни дотримувалися тільки тієї християнської релігії, яку вони вибрали — грецької віри”. „Під полонізованою поверхнею залишався народ, — відзначає Й. Коль, — на якого поляки не мали жодного впливу. Він залишався непохитним у своїх давніх звичаях, звичках і власній мові”¹²⁶.

Першим містом, до якого прибув Й. Коль в Галичині, був Снятин. Він повідомляє, що тут була тоді цукроварня, яка переробляла цукрові буряки, і в навколишній місцевості було ще кілька таких цукроварень. А в кожній торговій установі — велика кількість угорського вина, ніби тут був виноградарський край.

Їдучи від Снятина до Станіславова (з 1939 р. — Станіслав, з 1962 р. — Івано-Франківськ), місто Коломию Й. Коль проїхав вдень і про нього в своєму щоденнику не записав нічого, тільки зазначив, що дорога вела його наступного ранку все ще уверх „по Пруту, через Коломию, останнє місто на цій річці”. Проте він засвідчив, що по дорозі до Станіславова було дуже багато готелів з ресторанами. З них найбільше було єврейських, але їх облаштування було таке, що „воно гарантує людині не більш, ніж дах над головою”. У них не було ні ліжка, ні корму для коней, ні харчування для людей. Менше за кількістю було готелів вірменських та німецьких.

Коломия. Майдан Ринок. Зліва Ратуша. Середина ХІХ ст.

Й. Коль залишив повідомлення нащадкам і про те, що проїхавши від Чорного моря через Бессарабію і Буковину, він не зустрів смерекових лісів, а перший такий ліс йому трапився за кілька миль від Станіславова.

Він був в захопленні від самого міста, яке, на його думку, було „найреспектабельнішим серед усіх дністровських міст від Самбору і Стрия — до Хотина, Бендер і Акерману”. „Місто Станіславів, — стверджує Й.Коль, — має зараз не менше 15 000 жителів і за популярністю і важливістю є другим містом у Галіції”¹²⁷. Підставою для цього є те, що воно відіграє важливу роль у торгівлі між Галіцією і Поділлям.

Крім того, місто гарно збудоване, багате на красиві будівлі, палаци для аристократії, церкви тощо. За його словами, він отримував тут „справжню насолоду”.

Коломия. Ринок під час торгу.

Дорогою від Станіславова до Стрия Й. Коль зібрав відомості про особливості господарювання селян на землі. По-перше, він своїм спостережливим поглядом фіксує те, що у верхній долині Дністра земля менш родюча, ніж на Буковині. І в цій місцевості селяни удобрюють гноєм поля. По-друге, північніше Станіславова на галицькій землі спостерігають відмінності в обробітку землі і зібраного урожаю. Зокрема, якщо на Буковині, у Бессарабії і південній частині України запрягають у плуг одну, дві чи три пари волів, то тут тільки двома волами чи кіньми. І борозни зовсім інші прокладають: шість мілкіших одна біля одної і за ними — одну широку і глибоку. Збіжжя також не залишають на купі під відкритим небом, а на критих токах, як і сіно для худоби.

Й. Коль помітив різницю і у вирощуванні сільськогосподарських культур. Так, у Галичині дуже мало сіяли кукурудзи, а натомість збільшували площу під посадку картоплі. Він стверджує також, що в Галіції кріпацтво більш тяжче, ніж на Буковині. На пана працювали від 60 до 100 днів на рік. Крім того, існувало дуже багато повинностей і поборів (маслом, яйцями, фруктами, золотом і т.д.). Прагнення австрійського уряду обмежити їх законом ще не досягло належного рішення.

Й. Коль зазначає й те, що тут значно зменшилося „курганів, могил і могильних пагорбів монгольських народностей”, тоді як на Буковині і південній Галичині було „сильно усіяно могилами, як і південно-руські (читай українські. — Автори) степи”. І робить висновок, що тут їм повністю прийшов кінець.

Дорогою до Львова Й. Коль записав свої враження від міст Калуша, Болехова, Долини, Стрия, Миколайова. Але найбільше уваги він приділив висвітленню того всього, що побачив у місті Львові. Й. Коль детально описує місце розташування міста, його величину, навколишній рельєф. Стверджує, що у місті в той час нараховували не менше 6000 будинків і 80000 жителів. Особливо його вразила архітектура Львова. „Що стосується архітектури Львова, то спочатку в ній помітно, що вона насправді, очевидно, в десять разів краща, ніж вона з’являється в німецькій фантазії після звичайних уявлень про Польщу, — зазначає він. — Потім вона взагалі непогана не тільки у цьому відносному розумінні, але й без сумніву, набагато красивіша і приємніша, ніж, наприклад, архітектура багатьох німецьких міст, якщо взяти в абсолюті. Відкриті площі є великими, громадські прогулянки, бульвари і садові насадження — значними. Будинки, церкви, спосіб підбору будинків, розвиток мережі доріг — все це має, як загалом у великих польських містах Вільній, Кракові, Познані, Гнесені, Станіславові і т.д., багато схожості з характером німецьких міст, які виникли у Середньовіччі”¹²⁸.

Й. Коль стверджує, що у Львові є багато місць, де здається, що перебуваєш у Магдебурзі, Нюрнберзі або у Франкфурті- на-Майні. Він детально описує храми католицької, греко- католицької, православної вірменської віри, їх зовнішню монументальність і внутрішнє облаштування. При цьому підкреслює те, що австрійська влада після приєднання цієї землі залишила непорушними польські патріотичні надписи на зовнішніх і внутрішніх стінах соборів, навіть якщо вони й були ворожого спрямування проти іноземців, що захопили польські землі (австрійських німців, німців і росіян). Звичайно, це свідчить про демократизм австрійської влади і її толерантність до народів, якими вона володіла. Щось подібного і близько не могло бути з боку російської влади, яка могла б наказати не тільки стерти надписи ворожого змісту, а й знищити самі пам’ятники.

Особливе захоплення в Й. Коля викликала львівська ратуша, яка, за його словами, є „такою представницькою і гарною будівлею, що схожою можуть похвалитися небагато членів німецьких муніципалітетів. Своїми чотирма високими і майже одинаковими за довжиною крилами вона охоплює чотирикутний двір. Навколо будівлі, прикрашеній найкращими будинками і крамницями міста, тягнеться просторий ринок, який, як правило, голосно шумить продавцями і покупцями. Чотири крила будівлі пробиті чотирма воротяними шляхами, якими вуличне населення постійно вливається і виливається. На чотирьох кутах будівлі стоять чотири великі кам’яні водяні резервуари з колосальними, дуже добре зробленими статуями Нептуна та наяд (русалок) у центрі, до ніг львівських творців води

Львівська ратуша. Літографія К.Ауера. Кінець 1837 р.

плюють воду леви, які несуть п'єдестал, та морські чудовиська. Лейпцізький і дрезденський ринки уже уявлялися нам незчисленні рази, а з львівським такого ще не траплялося, і все ж він дав би безмежно цікавішу картину, ніж ці два”¹²⁹.

Не залишилася поза увагою Й. Коля й найновіша споруда — новий великий театр графа Скарбека, який тоді ще добудовувався. Але якщо Й. Коль хвалить багате приміщення театру, то зауважує те, що його репертуар не дуже вдало підібраний. Як правило, в ньому грали ролі німецькою мовою і тільки два рази на тиждень польською. Підмітив він також те, що „всі написи на вулицях і громадських площах, як і написи та оголошення в торгових закладах були польською та німецькою мовами”. „А на вулицях постійно чути лише ці дві мови, так що тут дивіться на все у подвійній формі через окуляри подвійного паспорта. Тобто, — зауважує він, — скрізь у Львові німецька національність пробігає біля польської”.

Отже, як науковець і чесна людина, Й. Коль не тільки зафіксував у своїй пам'яті повну полонізацію і германізацію всіх сфер життя міста Львова, але й виклав це публічно у своїй книзі. Виходить, що у головному місті Галичини, заснованому предком українців, столиці Галицько- Волинського королівства на середину ХІХ століття вже не було місця для української мови.

У своїй книзі Й. Коль піддає критиці й невиправдане, на його думку, переймання навіть поляками чужоземного одягу. Він пише про це таким чином: „Як і у Польщі тут усі одягнуті на французький або німецький манер. Старе, гарне польське національне вбрання (виділено нами. — Автори) ми бачили тільки на одному-єдиному молодому чоловікові та молодій дамі, намальованих маслом на двох великих дошках виставлених перед кав'ярнею”. Далі він детально описує привабливість зображеного польського одягу і робить висновок, що „надзвичайно шкода, що такий шикарний одяг мусить занепасти і поступитись бридкому французькому хвосту ластівки”. Проте далі він м'якшим тоном зауважує, що „зрештою, достойним уваги є те, що поляки довше, ніж будь- яка інша освічена нація Європи, залишалися при свойому

Ill

Львів. Будинок галицького крайового сейму.

старому одязі, довше від іспанців, шведів і навіть довше від руських”¹³⁰. Все те занепало з незалежністю нації. Сталося це тому, на думку Й. Коля, що польська знать почала особливо багато подорожувати наприкінці їхньої республіки і привезла з собою додому коси, перуки і французькі спідниці, але все ж на батьківщині вони, як правило, знову скидали ці причандали. Поступово воно пройшло повз польських голів.

Вражений Й. Коль був також добротними львівськими готелями з гарно облаштованими кімнатами, ввічливою прислугою, непоганою кухнею з поміркованими, навіть дешевими цінами. І все це було так само добре, „як у найкращих готелях будь-якої іншої австрійської столиці”, — підсумовує Й. Коль.

Водночас він зазначив, що у Львові було розміщено велику кількість кав'ярень і торгових місць. Але більшу увагу він надає розвитку духовності у місті — видавництву книг і торгівлю ними. Щодо цього, то Й. Коль стверджує, що з видавництва і книготоргівлі Львів посідав у ті часи третє місце у Польщі після Варшави і Вільни, залишивши позаду Краків, Бреслав і навіть німецьке місто Лейпціг. Його дивували гарний друк і зовнішнє оформлення польських книг, про що він написав, що вони „як юні свіжі квіти тіснилися ці найсвіжіші цвітіння польської літератури перед вікнами книготоргівців”.

Цікаві спостереження подає Й. Коль щодо розміщення військових частин різних національностей у багатонаціональній імперії. Хоча він і підкреслює, що Австрія в цьому питанні „діє зовсім по-іншому”, але із написаного ним тексту не видно великої відмінності. Хіба тільки в тому, що формування військових підрозділів і частин в австрійській імперії здійснювалося за національною ознакою, згідно із законами і привілеями, які були в австрійській імперії. Але потім ці частини з'єднувалися у більших формуваннях

—

Площа Торговиця дров (Стрілецька, нині пл. Данила Галицького). Літографія за рис. Т.Жиховича. Бл.1835 р.

(дивізіях, корпусах) австрійської армії. Щодо місць розташування військових частин, то різниці у тому, як розташовувались полки в Російській імперії, не було. Зокрема, Й. Коль вказує, щоб запобігти заколотам та зрадам, австрійські і чеські полки розташовувалися в Угорщині, угорські та італійські — у Галичині, польські в Італії і т.д. Так само здійснювалося в Російській імперії — військові частини однієї національності розміщувалися на території іншої національності. Та й „чистих” полків лише з однієї національності (якщо не рахувати російських) майже не було, бо командний склад був мішаний.

В окремому розділі Й. Коль докладно розглядає становище національного питання в Галичині після прилучення її до Австрії. Зокрема, його цікавили питання місця євреїв у Галичині і всій Польщі; „германізація Галичини” і становище галицького дворянства.

Щодо ролі, способу життя і поведінки євреїв у Львові, де з ними впритул зіткнувся Й. Коль, то він залишив досить різкі й осудливі спогади. Зокрема, він пише: „Якщо хтось і спроможний зіпсувати комусь перебування у Львові, а також взагалі у Галіції та всій Польщі, то це євреї, мучення, що скрізь буйно розростається для селянина і мандрівника”. Далі Й. Коль повідомляє про те, що кожного ранку, коли ще й подорожні не прокинулися, євреї-торгівці натовпом вривалися до кімнати, тягнули тисячі старих і нових товарів, яких їм ніхто не замовляв і пропонували свої гендлярські та маклерські послуги. „Цей народ, — продовжує Й. Коль, — який вбивав душевний спокій подорожнього, мучив нас так сильно, що ми часто лише з розпачу рано-вранці зачиняли нашу кімнату і їхали за місто. Але й там, за містом, їх так само не дуже позбудешся. Тому що, як яструби бідну курку, так і ці коршаки вміють ще здалеку розрізнити бідного чужинця, як би невимушено він не хотів би себе повести, і слідують за ним, як зграя комарів. Я думаю, що ніде в світі більше не існує чогось такого, що може зрівнятися з ницістю і безсоромністю єврейських звідників і факторів у Польщі. Якщо навіть десятки тисяч разів посилати під три чорти, їх не позбудешся, і жодне лайливе слово не має сили закрити їм пельку. Вони переслідують тебе годинами і не дають тобі спокою. „Єдиним, що залишається, є батіг, його вони бояться, і через євреїв у Польщу ніколи не можна їхати без батога”. Так нам сказала у Лембергу одна людина. Звучить жорстоко. Але тоді ми не заперечили”¹³¹, — записав Й. Коль. Як бачимо, мабуть, йому вже до крайності дошкулило, коли вже така поміркована людина, як Й. Коль, з професорським званням дала таку вбивчу характеристику поведінки представникам єврейської нації.

Далі Й. Коль зазначає, що „загалом все ще залишається правдою, що від Чорного до Балтійського моря, від Одеси до Риги, Кенігсберга та Данціга євреї мають велику вагу і значення в проміжних тут країнах, і скрізь складають таку велику частку населення, як у жодному місці проживання іншої країни...”. Так, у Галіції тоді їх було 450000 осіб серед 4 мільйонів населення.

Через них здійснювалися всі торгові операції, питання оренди майна, закупівля продуктів для жителів і фуражу для коней, набір слуг, дворецьких, кухарок і все таке інше. Раніше євреї були єдиними орендарями митниць, шахт та солеварень. Але австрійський уряд позбавив їх цього. Проте в їх руках на час перебування у Львові Й. Коля ще залишалися збори за дорогу і мости, так само як і орендна плата за горілку та інше¹³².

Те, що свідчення Й. Коля є правдивими не виникає сумніву, оскільки про це залишили спогади й інші мандрівники того періоду. А К. Маркс саме тоді у своїй праці „До єврейського питання” писав, що після завоювання Галіції Казимир Великий, „щоб зразу створити торгівлю і промисловість (на манер російського Петра),... протегує переселення у Польщу пригноблених скрізь євреїв: спочатку в нову провінцію Червону Русь, або Галіцію, але незабаром це розповсюджується на всю польську державу. Ці євреї захопили собі всі вигідні промисли і угоди і утвердилися як міщанський стан між магнатами і дрібною знаттю з одного боку і селянами — з другого. Розмножуючись як... (далі йде непристойний вислів. — Автори). Початок розповсюдження вживання горілки для них при їх поміркованості стає засобом поневолення народу; вони витягували всі наявні гроші із селян, які вважали їх ще й благодійниками і захисниками; їх брудні корчми стали єдиними готелями для мандрівників”¹³³.

Правда, Й. Коль зазначає й те, що були приниження і знущання над євреями з боку гонорових і амбітних представників польської шляхти.

В окремому параграфі „Германізація Галіції” Й. Коль усебічно розглядає вплив австрійської влади і австрійців на приєднану землю в державному і місцевому управлінні, в господарській сфері, розвитку транспорту, будівництві доріг та різних управлінських, освітніх та культурних об'єктів, вплив німецької мови на процес онімечування населення (свій термін „германізація” він, як нижче буде зазначено, розуміє більш широко). У його записах спостерігаємо приязне ставлення до всіх сфер австрійського впливу на приєднаних землях, їх певної месіанської ролі на них. Певною мірою він, звичайно, мав рацію — було й таке.

Отже, вже при приїзді до Львова Й. Коль зазначає, що він і його супутники жили в готелі німецького хазяїна, пошиття чобіт замовляли в німецького майстра, ремонтували одежу в німецького кравця, каву пили в кав'ярні німецького хазяїна і т.д. Екскурсоводами були німецькомовні поляки. Та й взагалі у місті чули більше німецьких звуків, йому навіть здалося, ніби він перебуває у німецькому місті, йому все тут нагадувало про вплив, який зробила німецька національність на польську.

Але поряд з цим Й. Коль здійснює порівняльно- історичний аналіз щодо впливу народів на своїх сусідів. При чому, стверджує він, цей вплив йшов із заходу на схід. Так, французи мало що взяли від німців, тоді як німці ще здавна так багато прийняли, наслідуючи, від французів. Французи постійно тиснули і напирали проти німців, влили їм багато своїх звичаїв, а забравши від них важливі провінції Бельгію, Ельзас та Лотарінгію, вони повністю або частково офранцузили їх у мові та традиціях. Так само німці мало взяли від поляків, а, навпаки, постійно посилали до них землеробів, митців, купців, товари та книги і вихопили у них великі провінції Сілезію, Прусію і віднедавна частину Польщі та Галіцію, які вони повністю, або частково германізували. Так само поляки мало взяло від руських, але вириваючись на схід, полонізуючи та перенавчаючи, вони впливали на велику частину руських. “Повністю схожим, — продовжує Й. Коль, — був, нарешті, вплив Росії стосовно свого сходу. Розгромивши угро-фінські народи і татарську імперію, вже з кінця середньовіччя працювали над їх русифікацією”¹³⁴.

Але цей поверхневий порівняльний аналіз Й. Коля щодо приєднання земель сусідніх держав на цьому не завершується. Він поглиблює його. Показує відмінності, позитивні, негативні сторони, переваги одного гноблення над іншим. В основному він зосереджує свою увагу на прикладі Галичини. Й. Коль стверджує, що з усіх різних уламків польської імперії у найбільш сприятливому становищі опинилося „так зване тепер королівство Галіція в усіх відношеннях під своїм новим володарем” може легше перенести втрату попереднього господаря, ніж будь-які інші частини польської держави. Які підстави так думати є у Й. Коля? Він їх розкриває на прикладі частини Польщі, яка потрапила під Прусію. Як підкреслює Й. Коль, до „неласки національностей” приєдналися релігійні контрасти, які роблять розбіжності гострішими і відчутнішими. Крім того, порушилися торгові зв'язки, що погіршило добробут побережної частини Польщі, бо цей добробут горлової частини вісловського басейну залежить від результату вільних перевезень з верхньої частини ріки. Галіція, як і решта австрійської Польщі, перед пруською частиною має перевагу стосовно рівності релігії між панівною владою і підневільним населенням. Австрійці, як і поляки, є католиками. Саме тому духовенство підтримує тут австрійську владу. Крім того, і закони, і традиції Австрії більш схильні до чужої національності (ніж німців у Прусії, та й самих поляків). Перед польсько-німецькими провінціями Галіція має перевагу стосовно географічного розташування. Через її територію проходять сухопутні торгові шляхи, що зменшує відчутність розриву з північними частинами.

Водночас Й. Коль стверджує, що „від російської Польщі Галіція має так багато переваг, що зайвим є перераховувати їх”. „Руська Польща, — продовжує він, — у незчисленних відношеннях почувається пригнобленою, оскільки до ненависті до нації і релігії ще додаються набагато більша деспотія нового уряду та набагато менше відшкодування благочинності, яка йде від цього уряду”¹³⁵.

В австрійській частині Польщі є суттєві відмінності, стверджує Й. Коль. „Німецькі доброчинності, які ринули на Галіцію через посередництво Австрії, є такими очевидними і багатогранними, що сторонньому подорожньому, нехай він ступить на землю Росії або Угорщини, неможливо буде відразу цим не здивуватись і не хвалити уряд, який так благословенно керував у цій країні...”. Хоч би взяти такий приклад: „Російський подорожник, який звик сам собі робити право, нерідко сприймає образливим те, що всі люди

14" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup252/uch_uch7141/image/image014.jpg">

Площа Фердинанда (нині Міцкевича). Літографія K.Ayера. 1847 р.

тут пройняті почуттям живого права... оскільки у себе дома він чув рідко „Я на вас поскаржуся”, „Я піду до суду”, що тут чує постійно”. Але „особливим спогадом” Й. Коля є „ефективність Австрії у сфері німецької мови та німецької освіти у Галіції”. Він пише, що „край завдячує Австрійському уряду не тільки за Львівський університет, заснований 1817 року, але й за гімназію у кожному повітовому центрі, за досить велику кількість шкіл для дівчат і хлопців”. Тут Й. Коль допустив неточність. Львівський університет, найстаріший в Україні, заснований цісарем Йосифом ІІ в 1784 р. з латинською мовою викладання. 1787 р. при Львівському університеті був заснований науковий інститут під назвою “Студіюм Рутенум” з українською мовою викладання. 1805 р. австрійський уряд перетворив Львівський університет на ліцей, а 1817 р. (цю дату називає Й. Коль) знову його відновив, уже з німецькою мовою викладання. Тепер він має назву Львівський національний університет імені Івана Франка.

Але, як зазначає Й. Коль, у всіх школах навчають німецькою мовою, і німецька мова у Галіції настільки загальнопоширена, що майже кожний деякою мірою освічений поляк розмовляє нею.

Як бачимо, австрійці створили і гімназії, і школи нижчого рангу, але Й. Коль радіє тільки широкому розповсюдженню німецької мови. Але ж зовсім нічого не сказано про українське населення, яке складало абсолютну більшість сіл і малих містечок. Та й взагалі про русинів (рутенів, чи руснаків) в його спогадах про Львів зовсім не згадується. А тому можна зробити висновок про те, що із захопленням міста спершу поляками (коли воно було вже повністю полонізованим), а згодом австрійцями, українці були або ополячені, або онімечені, а хто цього не сприйняв, витіснені з числа жителів міста.

Викладацький склад в установах освіти розподілявся так: у Львівському університеті дві третини викладачів складали німці, а одну третину — поляки. Всі директори гімназій були німцями, і менше половини вчителів теж німцями.

Львівський університет (старий будинок).

А щодо чиновників, то він повідомляє, що в Галіції було всього „40000 осіб різних національностей і, крім того, німецьких чиновників 12000 осіб, або на кожних 100 жителів припадає один чиновник і на кожних 300 жителів — один німецький чиновник”¹³⁶.

Далі Й. Коль розглядає ставлення різних верств (станів) населення до австрійської влади. Пише, що найближче до уряду стоїть духовенство Польщі, оскільки і австрійці, і поляки є католиками. Тому в управлінні церквою духовенство зазнало мало змін.

Громадяни міст „є найбільше на стороні уряду”, тому що при новій владі менше зловживань.

„Найнезадоволенішим є, — як зазначає Й. Коль, — польське дворянство, оскільки воно найбільше відчуває частково біль втраченої незалежності, у якій воно мало свою велику частку, і частково також невигідність, що несе з собою правовий устрій”.

Про селян він говорить, що вони, мабуть, „повинні були б найбільше бути задоволеними новим порядком справ, тому що у польській республіці, де король був тільки першою знатною особою у всьому суспільстві знаті, вони ні у кого не знаходили підтримки, і пан робив з ними все за власним розсудом”. “Австрійський цісар, — стверджує Й. Коль, — став для селян покровителем і батьком, і саме у Галіції він виступив у такій ролі набагато енергійніше, ніж у інших землях свого володарювання”¹³⁷.

Звичайно, тут спостерігаємо велике перебільшення. Можливо, якщо порівнювати з попереднім свавіллям над селянами польських панів, то у правовому відношенні становище селян покращилося.

Та й сам Й. Коль розмірковує, що якби польське дворянство виступило проти австрійського уряду, то не можна було б розраховувати на вдячність галицьких селян, вони знову були б зі своїм дворянством у спільній боротьбі проти уряду.

Підсумовуючи все сказане, можна зробити висновок, що німецький вчений-мандрівник Йоганн Коль, подорожуючи Буковиною і Галичиною, залишив нам дуже цікаві відомості про життя, економічне становище і культуру населення цих земель. Він досить детально висвітлив, яким було традиційне індивідуальне житло селян, народногосподарські заняття, які сільськогосподарські культури висівали і які врожаї збирали; складники страв української кухні, їх якість; яке національне вбрання носили селяни і міщани; сімейний та громадський побут; старовинну обрядовість; народні знання, стан освіти,

Засідання Головної руської ради у Львові. 04 травня 1848 р.

міжнаціональні стосунки і багато чого іншого.

Все зазначене свідчить про те, що німецький вчений, який кілька разів побував в Україні в середині ХІХ століття і якому властива гостра спостережливість, залишив нащадкам яскраві записи про культуру і побут, звичаї та обряди, працю і відпочинок, культурно-побутові взаємовідносини, традиції українського народу. В його праці містяться також відомості про економіку, товаровиробництво і торгівлю України того періоду. Все це має цінність для історичної науки і доповнює наші знання з історії України ХІХ століття.

4.